Частина IX. Дві скалічені дитини

Хонсу більше не ховається, ні за бинтами, ні за білими костюмами. Джейк цілує його руки, обидві без рукавичок. Жорсткі, зсохлі, але вони все ще не втратили своєї тендітності, витонченості. Це не руки воїна. Це руки цілителя, які воїнів лікують, які дарують життя тим, хто цього заслуговує, і які вказують на тих, чиє життя треба забрати. Джейк уявляє, як ці руки торкалися зірок, а тепер він сам цих рук торкається. Це занадто для людської уяви.

Ліва рука здається більш живою, трохи м’якішою на дотик, хоча жива золотиста плямка більше не зростає. Джейк здогадується, що Хонсу просто спрямовує отримані сили на щось інше, а жива плямка — лише випадковість, коли він витратив на цю руку набагато більше сил, ніж потрібно було до певного стану. Щоби його дотики не дряпали живу людську шкіру.

 Завдання не відрізняються одне від одного чимось особливим. Джейк знову подорожує Європою і збирає грішні душі для свого бога. Але часи, коли до світанку лишається декілька годин, кожного разу інакші, кожного разу мають щось особливе. Джейк жадібно запам’ятовує кожен раз, коли Хонсу до нього приходить, але не пам’ятає, не вважає важливим, скільки саме вбив напередодні. Джейку байдуже, скільки саме, головне — він вбив усіх, хто не подобався його богові.

Джейк підкладає під довгий дзьоб подушку, а сам обіймає мертву божу подобу, повільно та легенько гладить по спині. Шкіра між лопаток зовсім тверда. На самих лопатках дві рани, яких Джейк ще не встиг побачити до цієї миті. Зараз, напівлежачи, з-за черепа йому добре видно, які ці рани глибокі та відкриті. Вони не загоїлись, а такими і залишились, зсохли згодом разом зі шкірою та м’язами. Наче Хонсу зазнав цих поранень незадовго до вигнання. Чи після нього. Джейк довго витріщається, поки не усвідомлює, на що саме дивиться. Питати про таке ледве можна наважитися. Джейк гарячково обмірковує, як само спитати. Він повинен знати про ці жахливі рани на спині свого бога.

— Можна спитати? — Тихо питає  він дозволу.

— Ні,  — голос Хонсу лунає різко і категорично.

 Витягнувшись зверху на живому людському тілі, теплому та м’якому у порівнянні з мертвою подобою, Хонсу вельми добре відчуває, де саме завмирає долонь Джейка і не наважується рушитися по його спині далі. Наче мертве тіло все ще може відчувати біль, і дотик, навіть обережний, може цей біль погіршити.

— Я все ж спитаю, — не відступає Джейк.

— Я не сумнівався, — приречено зітхає Хонсу.

Іноді питання Джейка лунають вже зовсім нахабно та особисто. Є речі, про які Хонсу волів би не згадувати, забути про них назавжди, але Джейк знаходить їх та просуває на поверхню свідомості, ще й вертить в руках, наче мала дитина іграшку. Вертить в руках та питає, що це таке.

Джейк довго обмірковує, як запитати словами, які самі собою нічого би не означали. Тому що він  переймається не тільки за біль, якого може завдати дотик його долоні. Є біль й гірший за цей.

— Ти зробив це сам чи хтось інший? — Питає Джейк.

— Я не збираюсь обговорювати це, — каже Хонсу, знову надто різко, тож виправляється і додає, —  ні з тобою, ні з кимось іншим.

Джейк замовкає і думає, що якби інші боги знали про це, можливо, тому, хто це вчинив, це так просто не минулося. Якби Хонсу зробив це сам, не став би приховувати. Якби Хонсу зробив це сам, це було би щось принципове, щось ідейне. Як усе, що він робить. Отже, це зробив хтось інший, і точно не його колишній аватар, який допомагав вилучити внутрішні органи. Рани надто глибокі і рвані. Ніхто серед богів не дозволив би собі такого. Це точно зробив не Осіріс. Джейк чув його голос, його стриманість, крадькома бачив його у спогадах Марка, мигцем бачив чужими очима на суді проти Гарроу.

Можливо, це зробив хтось, кого ув’язнили…  Хонсу, зі своїми непорушними принципами, зі своєю непокірністю до чужої волі та чужих правил, цілком виглядає як той, у кого може бути достатньо ворогів. Звісно, про інших богів Джейк знає ще менше, ніж про самого Хонсу. Але чиє ім’я би не підставляв, щось не складається у загальну картину, не складається так, наче пазл. Нічиє ім’я, крім одного. Тільки одне ім’я підходить, вкладається в історію своїми палаючими гранями. Це ім’я, яке Джейк не дозволить собі вимовити у присутності Хонсу, і яке сам Хонсу ніколи не згадував.

Крила Хонсу відірвав його батько.

Джейк не хоче казати це ім’я, але хоче, щоб Хонсу знав.

— Я вбив би його заради тебе, — пошепки каже Джейк, —  я вбив би Сонце.

— Не можна вбити сонце, любий, — Хонсу тихо посміхається, намагається віджартуватися і зробити вигляд, наче не розуміє, про що йому кажуть, але Джейк чує напругу в його голосі.

— Я би знайшов якийсь спосіб. Якби ти тільки наказав.

— Я знаю, — Хонсу перебирає його кучері, намотує на пальці, та переходить на шепіт, — краще притримай язика, поки не накликав лиха на нас обох.

Джейк прикушує язика та обіймає вузькі плечі, притискає до себе міцніше. Хонсу справді хотів би вбити Ра, якби то лише було можливо.

— Чому він такий до тебе? — Знову питає Джейк, ніяк не в змозі вгамуватися. Він повинен знати, в нього теж є список тих, кого він хоче вбити, кому хоче помститися. Але вбити власну матір, на жаль, Джейк вже не зможе.

— Я не буду розповідати тобі про свої стосунки з батьком, — знову різко відповідає Хонсу.

— Чому? Про мої з матір’ю ти знаєш. Ти точно знаєш.

— Знаю, бо я бог.

— То міг би розповісти мені.

— Ні,  — Хонсу категоричний, як ніколи.

— Він кривдив тебе? — Джейк не може собі дозволити відступитися.

— Чи кривдила тебе мати? — Огризається Хонсу і виплутується із теплих обіймів живих рук.

— Чому? — Джейк терпить його слова і продовжує гнути своє, — Ти щось зробив?

Хонсу важко зітхає, сідає на ліжку, але швидко вертається до обіймів теплих живих рук, бо заради них і лишився. І ще заради серця. Його лють до Джейка примарна і зникає, наче подих вітру. Він міг би заборонити питати про це, дійсно заборонити таким чином, щоби у надто допитливого Джейка більше язик не ворухнувся торкатися цієї теми. Але він не хоче нічого забороняти. Тому що у такому разі втратить набагато більше, ніж здобуде. Так було вже неодноразово.

Джейк знову обіймає божу подобу, мертва шкіра якої зовсім тепла від його власного тепла. Він цілує вилицю, поки Хонсу тягнеться до його ребер, щоб притиснути мертву долонь ближче до живого серця.

— Я вийшов не таким, як йому хотілося, — тихо відповідає Хонсу після довгої мовчанки.

— І як йому хотілося?

Джейк не перестає питати, бо намацав шлях, і зрозумів, що викликати в Хонсу справжню лють він не зможе навіть такими питаннями. Хонсу не здатен по-справжньому роздратуватися на нього, бо відчуває усе, що відбувається за людськими ребрами.

— Він хотів такого, як він. Воїна. Сильного, могутнього.

— І хіба ти не був сильним і могутнім?

— Мої сили інакші. Сутність інакша.

Хонсу знову замовкає і мовчить доволі довго. Джейк чекає, обмірковуючи вже почуте. Хонсу дійсно інакший, хоча Джейк ніколи не бачив його батька наживо, лише безліч його намальованих портретів в інтернеті. Майже на усіх малюнках Ра виглядає доволі войовничо. І погляд його суворий, лютий, палаючий. Джейк думає, що Ра — ще один скажений покидьок зі сверблячими руками.

— Місячні боги — вони які? — Перериває мовчанку Хонсу, —  У своїй більшості. Чи ти знаєш?

Хонсу дивиться порожніми очницями у людські вічі. Джейк гарячково намагається пригадати, які там ці інші місячні боги, якими він особливо ніколи не цікавився. В інтелектуальних потугах у Джейка свербить шия, тому що через неї поступає кров до мозку.

— Жіночні…? — Невпевнено припускає він.

Хонсу мовчить, але не виправляє, не заперечує. Джейк все ж щось запам’ятав. Десь він бачив щось про те, що сили сонця нібито чоловічі, а місяця — жіночні, а потім той сайт закидав його рекламою про таро і аури, і ще якоюсь маячнею.

Мати ненавиділа Марка за те, що він не такий, як його брат, якого вона любила більше, і звинувачувала його у гибелі молодшого. Те, що Марк — її нелюбимий син — вижив, було для неї справжньою трагедією, справжнім покаранням долі.

Батько Хонсу звинувачував його за те, що син недостатньо мужній на його думку. Джейк хмуриться, бо це схоже на якусь маячню, але він, насправді, здатен це уявити. Само існування Хонсу — теж велика трагедія для його батька.

Хонсу усе своє неймовірно довге життя намагається не бути, як його батько. Він живе у страху, що до нього просочиться хоча б одна риса Ра. Хонсу іноді намагається бути турботливим, але його уявлення стосовно турботи збочені та спотворені, бо він сам тої турботи не знав.

Марк не боїться бути схожим на матір, Марк просто боїться бути, настільки сильно, що замість нього частіше існує хтось інший — Стівен та Джейк, дві сторони однієї людини, найкраща та найгірша.

— Я не воїн, в мене ніколи не було тих сил, яких він хотів для мене, — тихо каже Хонсу.

Джейк цілує його плече, вдячний за відповідь. Він може уявити, але не зрозуміти, бо якщо усім місячним богам притаманні більш фемінні риси, як це може бути недоліком? Як взагалі деякі риси можуть бути недоліком?

— Хіба можна звинувачувати тебе за те, що йому не вдалося порушити закони цього світу? —  Пошепки питає Джейк, — Ти такий, яким маєш бути.

Хонсу знову мовчить. Це не те, що він хотів би обговорювати у ліжку. Йому не потрібна психотерапія від людини. Хіба здатна людина зрозуміти божі справи? Джейк в свою чергу думає, що божі справи такі самі, як і людські, тільки тягнуться не десятками років, а десятками тисячоліть.

Джейк дивиться на нього і розуміє, що Хонсу — така сама скалічена дитина, як і він сам. Вони обидва — дві скалічені дитини, небажані, ненависні. Ті, чиє існування було мукою, ганьбою, прокльоном. І чия смерть була би полегшенням. Джейка скалічила мати, Хонсу скалічив батько. Вони із різних світів, проте вони однакові. Марк ніколи цього не визнає, ніколи цього не побачить. Тому це бачить Джейк.

Хонсу хоче бути собою, хоче бути тим, хто вийшов не таким, як треба, попри думку усієї Еннеади. Марк настільки не хоче бути собою, що він постійно хтось інший.

— Тому ти полюбляєш дивитись, як я б’юся… — тихо каже Джейк, —  я завжди відчуваю, як ти на мене дивишся у ці миті.

— І як я на тебе дивлюсь? — Питає Хонсу. Він ніколи про це не думав.

— Із захватом.

Хонсу тихо всміхається та тягне руки до нього, знову занурює пальці до кучерів. Він ніколи про це не думав, але й заперечувати  немає ніякого сенсу, тому що Хонсу, звісно, завжди дивився на Джейка із захватом, який лагідним теплом чорніє у пітьмі порожніх очниць. Коли Джейк вбиває, коли рухається швидко та вивірено, захват у пітьмі порожніх очниць палає.

 — Марк не влаштовував тобі видовищ?

— Марк влаштовував видовище тільки після того, як в ньому самому з’являлось на десять дірок більше, ніж повинно бути.

Джейк починає тихенько реготати, пригадавши свою улюблену футболку, у якій збоку діра від списа.

 — Чому тоді ти на мене так дивишся? — Питає вже Хонсу.

Джейк  знову довго думає, бо теж ніколи про це не міркував. Тому, що Хонсу бог — не та відповідь. Джейк думає, чого він сам може прагнути, чого в нього ніколи не було, але що є у Хонсу. Думка приходить зненацька та відгукується всередині спочатку болісно, а потім тепло та хвилюючи, тому що Хонсу в його обіймах і нікуди не збирається.

— Тому що ти вільний, — тихо каже Джейк, —  навіть у вигнанні, із купою заборон… ти все одно нікому не підкорився.

— Вільний безхатько, — похмуро всміхається Хонсу.

— Тож краще, ніж сховатися та скиглити, що тебе забули.

— Це правда.

— Ніколи не ховайся, — Джейк цілує вилицю пташиного черепу і уявляє, як Хонсу зараз у його обіймах заплющив би очі, якби вони у нього тільки були.

Хонсу дозволяє йому надто багато, дозволяє питати те, що самому би краще забути і ніколи не згадувати. Але Джейк кожного разу обертає усе болісне так, наче воно вже і не болить. Принаймні не зараз, не в обіймах теплих живих рук, під луною стукотіння живого, скаліченого серця, любов якого більше схожа на скорботу. Джейк пестить мертве тіло, наче воно живе, наче дійсно у повній мірі може відчути кожен його дотик, а не тільки життєву силу, яка струмує його венами. Джейк пестить мертве тіло у своїх обіймах, а потім каже з лихою посмішкою:

— Він просто заздрить, що в тебе дзьоб довший.

— Отож бо! — Хонсу несамохіть теж всміхається, — Ти все розумієш…

— Він в тебе точно метровий, — продовжує Джейк нести дурниці.

— Тут більше метра!

— Принести тобі лінійку?

Хонсу думає, що це чудова ідея, поки не чує тихе реготіння, яке Джейк намагається стримати.

— Ти чого регочеш? В тебе зараз пика лусне.

Джейк не витримує і сміється вже вголос.

— Ти про що там знову думаєш? Нахабний тарган, я тобі зараз… — Хонсу клацає дзьобом прямісінько перед його носом, а Джейк хапає дзьоб і цілує.

— То в нього дзьоб зовсім коротенький і якийсь кривий, — хрипко шепоче Джейк крізь сміх.

— Саме так, — Хонсу розкриває дзьоб і тягнеться за поцілунком.

— І язик в тебе теж дуже довгий, — каже Джейк, перш ніж охопити гострий пташиний язик губами. Він думає, як би цього язика запхати собі у горлянку глибше, щоб ледве не вдавитися.

Джейк знає, що колись Хонсу дозволить йому себе взяти. Коли у цьому буде сенс для самого Хонсу. Коли він зможе відчути щось по-справжньому. Не тому, що цього хоче сам Джейк, не тому, що не зможе відмовити. А тому, що не зможе відмовити самому собі, бо лине до теплих живих рук вже зараз, тягнеться за цілунками і підставляє ласкавим дотикам оголені кістки. Джейк уявляє, як би бог вигинався від задоволення під його дотиками і, мабуть, зворушливо лаявся, бо давно забув, як це — щось відчувати. По-справжньому відчувати, як відчуває жива шкіра, а не лише божа сутність, яка впізнає дотики життєвої сили у людських руках.

Через декілька тижнів Хонсу зникає із теплих обіймів живих рук рано вранці, поки Джейк ще не прокинувся після ночі, сповненої чужими передсмертними криками, а потім його власними, солодкими та  пристрасними, які зривалися від пестощів божих рук. Хонсу зникає, але через деякий час відчуває, що щось не так. Джейк прокидається о восьмій ранку замість обіду, і перевертає увесь готельним номер догори дриґом, перетрушує усі свої речі, щось шукає… Охоплений люттю, він ламає декілька стільців, жбурнувши їх у шафу так, що від тої відвалилися дверцята.

Хонсу спостерігає за ним, але нічого не каже, не з’являється у подобі. Джейк дратівливо голить вуса, які після Лондону відростив знову, аж три рази при цьому раниться, потім вдягає футболку замість сорочки, вдягає кросівки замість черевиків, із підозрою дивиться на ключі, які дістав з кишені куртки та вибігає із номеру, наче навіжений.

Це не Джейк. Це Марк.

Марк знаходить білий лімузин на парковці та їде на околиці. Там він зупиняється на пустирі, довго не виходить, б’є долонями кермо та свариться сам із собою. Потім вискакує з машини й розлюченим, важким голосом кричить боже ім’я до неба.

Хонсу вже й забув, що його ім’я із цих вуст може лунати так. Він з’являється позаду Марка, вклавши руки за спиною і ледве не забувши вдягнути рукавички. Марку нема ніякої справи до його рук, до живих плямок на пальцях, йому байдуже, чи живі ті плямки на мертвих руках, чи то мертві плямки на руках живих. Марк ніколи не переймався кимось, окрім самого себе.

— Скучив за мною? — Як завжди питає бог.

Йому не відповідають іспанською. Замість цього він відчуває бурю почуттів. Поганих, темних. Хонсу більше не відчуває тої болісної любові, яка більше схожа на скорботу. На нього спрямована ненависть, презирство. Він бачить ці почуття, якби тримав їх у власних долонях. Хонсу завмирає на мить, потім опановує себе та непомітно «замотує» рукавичками свої руки.

Броня ховає усі досягнення Джейка. Марку вони не потрібні. Марк не запитає, навіть не зверне уваги. Марк звинуватить бога у брехні. Скаже, що його обдурили. Але хіба? Він разом зі Стівеном відмовились від обов’язків. Хіба вони обидва служили увесь цей час? Ні, служило тіло, яке зобов’язане своїм життям, яке присягло служити богові. Клятву богові не можна порушити. Клятва богові довічна.

Марк буде дивитись гнівно, тим своїм загнаним поглядом. Буде дивитись на бога і буде відчувати, як його серце прискориться — дивно, болісно, хвилююче. То звичка тіла, яка з’явилась, поки він спав. Це щось нове. Марк буде гніватися ще більше, бо він не розуміє. Ні, Марк зовсім не розуміє.

— Чи не пам’ятаєш?  Я звільнив тебе, — Хонсу посміхається.

Марк сприйме цю посмішку, як знущання над ним. Але Джейк би почув у цьому голосі хвилювання, напругу і щось невловно болісне.

Марк носить у серці свій біль і навіть помислити не може, що біль може бути і в іншому серці, крім його власного. Він ніколи не запитає, як це — бути небажаним, ненависним сином верховного бога. Марку не цікаво. Він ніколи не запитає, чому в Хонсу замість пташиної голови лише череп, не запитає,  куди поділись його очі. І чи були вони золоті. Не запитає, де його серце.

Марк ніколи не запитає, чи сумує Лейла за батьком, чи болить їй. Чи сумує вона за ним самим, поки він тікає і вдає з себе мертвого. Марку нема справи до почуттів інших, допоки йому болить за самого себе.

Хонсу думає, чи можна полагодити зламане, але він й так знає відповідь. Для цього не треба бути богом. Склеїти розбите можна, зібрати з клаптиків та шматочків ціле, але воно вже ніколи не буде цілим насправді, ніколи не буде тим цілим, яким було колись. Воно назавжди залишиться зібраним з клаптиків та шматочків, чимось іншим, новим, але ніколи не стане колишнім.

Хонсу думає, що вони з Марком надто схожі. Прикро, що Марк не хоче цього бачити.

Два тижні тому вони з Хонсу були на пустирі, але іншому.

— Кажи, — не чекаючи відповіді, Джейк ламає руку чоловіка, якого викрав минулого вечора  і катав його усю ніч у багажнику.

— Він не скаже, — зітхає Хонсу, бо бачить усе, що відбувається за людськими ребрами.

— Скаже, — Джейк ламає другу руку.

Через півгодини «роботи» Джейка ніякої рішучості, ніякої відданості Хонсу більше не бачить у чужому серці. Джейк видрав ці почуття, залишивши лише страх та біль.

— Закінчуй, — нетерпляче каже бог і Джейк перерізає горлянку, а потім ціпеніє на мить.

— Джейку? — Трохи збентежено кличе Хонсу і Джейк здригується, обертається, а погляд його якійсь чужий, бо у його очах болісно блищить страх.

— Ходімо, давай, — Джейк починає метушитися, сідає у салон лімузину і кличе бога до себе.

Хонсу розчиняється і з’являється у салоні біля нього, дивиться занепокоєно у людські вічі своїми порожніми очницями. Джейк гарячковими рухами витирає кров з ножа.

— Слухай, — каже він, голос його трохи тремтить, — якщо Марк мене зачинить… ти повинен дещо зробити. Ти повинен будеш заманити його сюди і натиснути кнопку…

— Я не можу натиснути ніяку кнопку, — роздратовано каже Хонсу.

— Ти зможеш, — Джейк  ховає ножа під заднє сидіння і вкладає руки, свої закривавлені руки на білі плечі піджаку, — давай, в тебе зараз достатньо сил, щоб не тільки вітер ганяти. Ти можеш натиснути бісову кнопку, і тоді в мене буде час з ним домовитись. Я домовлюсь з ним, обіцяю.

Джейк дозволяє собі казати це занадто вимогливо, і Хонсу міг би обуритися, відмахнутися від цих дурниць, якби не бачив, як очі, що зазвичай дивляться на нього із захватом, зараз застилає паніка.

— Добре, — погоджується бог, — яку саме?

— Он ту, — Джейк перегинається через спинку сидіння,  — вона заблокує усі двері.

Хонсу викликає свого васа і близько з півгодини намагається влучити у кнопку таким чином, щоби древко не проходило крізь. Він дратується, лається спочатку англійською разом з іспанською, а потім переходить на щось дуже стародавнє і Джейк переймається, якби від лютого божого шепотіння, більше схожого на якесь закляття, не перегоріла уся електроніка у машині.

Коли у Хонсу все ж виходить, Джейк радіє, як мала дитина, сміється, проте сміється не дуже довго, бо в лімузині зачиняються усі двері, усі вікна, і навіть підіймається броньоване скло між салоном та сидінням водія.

— Тепер тобі треба зробити це знову, — Джейк знизує плечима і вже знає, що зараз почує нову порцію стародавньої лайки, — ну, знаєш, щоби закріпити результат.

—  Я натисну «кнопку» у твоєму мозку і ти до кінця свого часу будеш пускати слину, — роздратовано буркоче Хонсу.

— Ні, не натиснеш, — Джейк усміхається надто зворушливо на цілком реальну погрозу, — давай, йди, поки тіло ніхто не знайшов.

Хонсу тяжко зітхає, розчиняється і з’являється вже за кермом. Джейк чує його роздратований голос, зовсім не приглушений броньованим склом,  і, звісно, стародавню лайку, більше схожу на закляття.

— І як ти з ним домовишся? — Питає Хонсу, коли броньоване скло між салоном та сидінням водія знову опускається, а усі дверцята розблоковуються.

— Я домовлюсь. От побачиш. Я знаю, чого він боїться, — Джейк перегинається через спинку сидіння та тягнеться, цілує вилицю пташиного черепу.

Другого разу у Хонсу вийшло натиснути кнопку за три хвилини, а не тридцять.

Зараз Хонсу дивиться у почервонілі від ледве стриманої люті очі Марка.

— Нам треба поговорити, — каже Хонсу, жестом запрошуючи Марка до салону, а потім розчиняється, не даючи часу на відмову.

Марк з лайливим шепотінням йде за ним та сідає у салон, захлопує за собою дверцята і бачить, як у напівтьмі навколо нього мерехтить повітря, мерехтить  у напрямку Хонсу, який простяг долонь. Бог забрав свій дарунок, свою броню, свою частину сили, яка зникла у його долоні. У Марка більше нема захисту, нема зцілення.

Так вони домовилися із Джейком. Якщо Джейк перестане бути собою, якщо стане кимось іншим, Хонсу забере броню, допоки Джейк не повернеться. Так треба — Джейк сказав. У бога більше не залишилось ніяких приводів йому не довіряти, тому що вже довірив надто багато.

— Поверни мого друга, — каже Хонсу, закинувши ногу на ногу, зчепивши пальці у замок та вклавши долоні на коліно.

— Твого кого? — Марк кліпає та ніяково посміхається,  — Тож він тобі тепер друг? Цей психопат?

— Не тобі  судити про його психічний стан, Марку. Поверни його мені.

— Я ніколи не поверну його, — каже Марк, стиснувши зуби, — я бачив, які речі він робив.

Марк говорить словами того хробака. Хонсу намагається виглядати стримано, без зайвих емоцій. Але спокійно дивитись на Марка важко. Хонсу вже забув, що ці очі можуть дивитись на нього таким чином — похмуро, загнано, з відразою, майже з ненавистю. Без того блиску, без захвату. Без любові, більше схожою на скорботу. Марк дивиться на нього, як на ворога, а не того, хто дарує йому життя.

У руці Хонсу з’являється вас. Не дивлячись, він тисне древком на кнопку позаду себе та блокує усі двері. Скло між водієм та салоном починає підійматись, і вас зникає у руці так само раптово, як і з’явився. Марк розуміє, що у пасці. Він мовчки дивиться, зчепивши зуби, напруживши щелепу. Хонсу дивиться на це обличчя і ледве впізнає його.

— Візьми з-під сидіння ножа, — каже Хонсу.

Марк хмуриться, не розуміє, що відбувається і нащо йому ніж, але нахиляється та шукає навпомацки. Знаходить.

— І від кого мені тут захищатись? — Нервово посміхається Марк, — Невже від тебе?

— Тобі нема від кого захищатись, — каже Хонсу, повторюючи давню думку Джейка, — бо ніхто на тебе не нападає.

Марк ще більше нічого не розуміє, він точно не збирався гратися з богом в його дурні ігри. Ніяких ігор після того, як його не було у реальному світі… Марк й гадки не має, як довго він «спав». Він дивиться на ножа у своїй долоні, стискає пальцями руків’я та ловить дежавю. Це ніж Джейка. Марк не пам’ятає, як тримав його, але рука пам’ятає вельми добре. Пальці стискаються та пам’ятають це руків’я, немов тримали його кожного дня. Так і було.

— Ось як ми зробимо, — каже Марку його власне відображення у тонованому склі. Марк підіймає погляд і бачить спотворене, викривлене власне обличчя. Спотворене відображення дивиться на нього моторошним поглядом і продовжує казати, — Ти винен мені третину життя. Третину доби, третину тижня, місяця чи року. Обирай сам. Ти клявся Хонсу, але я згоден платити йому за тебе. Якщо не хочеш дотримуватись своїх власних обіцянок, можеш  сам звільнити себе від обов’язків просто зараз. Пристрій в тебе є.

— Звільнити себе? — Марк опускає погляд на ножа у своїй руці, — Що ти мелеш?

— Бути вільним від довічної клятви можна лише після смерті, — каже спотворене, жахливе відображення, —  тож обирай: третина дарованого життя, яка належить мені, у яку ти не втручаєшся, або смерть та свобода.

— Я не буду обирати таке, — Марк не вірить, що йому ставить такі умови цей… ця потвора у відображенні, яка позичила його обличчя і користувалася ним так довго. Марк й гадки не має, як довго.

Марк не може прийняти той факт, що потвора у відображенні — він сам. Це його обличчя, спотворене його власними думками, його власними діями, його рисами, які він заперечує, але це усе його, це усе лише частина його самого.

— Тоді я тобі допоможу, — жахливе відображення усміхається, усмішка його моторошна, наче у канібала перед вечерею.

Джейк стискає пальці Марка міцніше. Марк дивиться на власну руку, яка його більше не слухається.

— Ти цього не зробиш… — Марк не вірить.

— Я зроблю, — каже Джейк і повільно зрушує руку, через спротив, через заперечення, рука повільно випрямляється, зап’ясток обертається. Як би він не намагався її стримати, власна рука Марка встромляє ножа у живіт. Марк рвучко видихає, крізь біль хапає пересохлими губами повітря.

— Третина життя чи смерть.

— А як же Стівен? — Марк намагається втримати тремтіння від болю у своєму голосі.

— Мені нема справи до Стівена, — каже відображення з моторошним поглядом, —  він такий само, як я. Якого ти зачиняв і не давав жити. Тож запитай у нього самого, що він про це думає. Про своє життя, яке ти надав і руйнував усі спроби налагодити хоч щось. Чи згоден він ділити життя з тобою? Бо поряд зі мною йому немає місця. Він заважатиме моїй службі.

Хонсу мовчки дивиться на те, як тіло, яке присягло йому на службу, стікає кров’ю. Як руки тремтять від напруги, як лють у серці перетворюється на страх. Воно таке блякле — це серце. Воно не палає.

Марк намагається стиснути або розтиснути пальці, але вони не слухаються. Марк хоче вибратися звідси, хоче вийти, це усе схоже на жахливий сон, йому просто треба відчинити двері і вийти, тоді усе… усе якось влаштується само собою, він щось вигадає. Марк тягнеться вільною рукою, намагається відчинити двері, але ті заблоковані. Ці двері зачинив не він.

Марк вдаряє у двері кулаком, вдаряє ногою, ніж у його животі встромляється глибше від його рухів, і від болю Марк падає на підлогу, ледве тримаючись на колінах, які його теж чомусь більше не слухаються.

Марк думає, що заради того, щоби припинити усі жахи, які коїть його спотворене, викривлене відображення з усмішкою, наче у канібала перед вечерею, він би міг померти. Він би віддав своє життя, лише би припинити усі ці жахи. Але його життя вже давно не належить тільки йому одному. Марк намагається стиснути або розтиснути пальці, відчуває, як з нижньої губи крапає темна кров, що разом із подихом заповнює його горлянку, і чує переляканий зойк з іншої сторони, з іншого відображення.

— Марку! — Кличе його інше відображення.

Марк важко підіймає очі та бачить власне обличчя, але викривлене вже жахом.

— Стівене, я ж просив… — Марк намагається приборкати тремтіння від болю у своєму голосі, — я просив не втручатись, я усе владнаю.

Марк не виглядає у цю мить як той, хто може щось владнати. Марк би міг померти, віддати своє життя заради того, щоби цей жах закінчився, але його життя вже не належить йому одному.

Дуже зручно наробити лайна і втекти, зробивши вигляд, що ти — це не ти. Джейк завжди захищав це тіло, завжди був порятунком, другим диханням, наче стан афекту. Але він більше не стан афекту. За усе, що він витримав, що зробив, він заслуговує на життя. Бог перед ним знає, що Джейк заслуговує життя набагато більше, ніж інші два.

Джейк не тікає від обов’язків, Джейк відданий, Джейк служить самозабутньо. Саме він заслуговує на життя, тому що він корисний богові. Клятва, нехай і чужа, не є для нього тягарем, як для Марка. Для Джейка то подарунок долі, подарунок бога.

— Ти готовий вбити і себе, і його? — Питає моторошне відображення.

— Ні, — хрипко видихає Марк.

— Тоді не заважай моїй службі.

Хонсу дивиться, як Марк нахиляє голову, як більше не намагається утримати ножа, який встромляється у його живіт глибше. Марк відпускає усе, що намагався утримати, і його рука повільно виймає закривавлене лезо з його власних нутрощів. На підлогу салону крапає темна густа кров. Хонсу повертає броню, яка лагідно вкриває та одразу зцілює тіло.

Стрічки броні темніють, поки не стають зовсім чорними.

Це вже не Марк.

Джейк судомно вдихає і чомусь не підіймається з підлоги.

— Ти наче мале дитя, іграшки якого зламав Марк, — Хонсу пирхає і відводить погляд.

— То так і є, твої сили для нього — лише іграшки, — відгукується Джейк.

Він чомусь не підіймається. Хонсу бачить, як починають тремтіти його руки, як Джейк падає на лікоть і майже завалюється убік. Хонсу думає, що, можливо, з бронею щось не так, що вона діє довше, ніж раніше. Поки не відчуває справжню причину. Бог одразу падає перед ним на коліна, прямо у калюжу крові, та простягає свої руки.

Хонсу простягає руки до серця, його пальці проходять крізь шкіру, крізь м’язи та кістки, поки не згортаються навколо серця. Хонсу тримає серце у своїх долонях, намагається його зцілити, але воно так швидко руйнується, не піддається, наче не хоче зцілення, наче відштовхує і не приймає черговий дарунок божих рук.

— Він тебе все ж довів… — каже Хонсу, і його гучний голос наповнює легені, проте дихати легше у цю мить Джейк все одно не може, — заспокойся, любий.

— Я не можу, не можу, — Джейк хитає головою, намагається простягти руки до Хонсу, зачепитися  пальцями за піджак, але вони не гнуться, не слухаються… цього разу не тому, що їх контролює хтось інший, — я не можу, я хочу побачити твої очі…

Хонсу відчуває, як людське серце руйнується, помирає у його долонях, а він нічого не може зробити, бо це серце більше не приймає його дарунків.

— В мене ніколи не було очей, — каже Хонсу.

— Це неправда, — Джейк гарячково хитає головою.

— В мене ніколи не було очей, — повторює Хонсу.

Джейк знає, що він бреше. Знає, що Хонсу легше думати, ніби їх ніколи не було, ніж згадувати минулі часи, коли він справді був тим, ким повинен бути — могутнім богом, на честь якого будували великі храми.

— В мене ніколи не було очей, — вперто бреше Хонсу.

Джейк опускає погляд. Хонсу занурив свої руки у його груди.

— Ти тримаєш його? — Джейк не відчуває.

Але Хонсу тримає його серце у своїх долонях.

— Тримаю. Я нікуди тебе не відпущу.

— Не відпускай. Ніколи не відпускай мене. Він знову мене зачинить. Він не пустить мене до суду. Я просто… я просто зникну, наче мене ніколи й не було. Він робить вигляд, наче мене ніколи не було. Я завжди його захищав, завжди захищав. Хіба я не захищав?…

Джейка накриває справжнісінька паніка, він увесь тремтить, а пальці ніяк не слухаються, він намагається стиснути пальці на плечах Хонсу, але вони не згинаються.

Хонсу тримає його серце у своїх долонях.

Хонсу тримає серце Джейка у своїх долонях, поки не змушує його зцілитися проти його власної волі. Це серце більше не хоче приймати божих дарунків, не хоче того життя, яке дарують божі долоні, але Хонсу не відпускає його, поки воно не починає зцілюватися. Хонсу лікує його насильно.

Джейк стискає пальці на його плечах, нарешті стискає пальці, які відмовлялися згинатися, та опускає погляд на божі руки, що проходять крізь його груди.

— Покажи мені, — хрипким голосом просить Джейк.

Хонсу обережно відпускає серце, виймає свої руки крізь людські кістки та м’язи, і розгортає рукавички навколо своїх долонь. Джейк хапає їх та жадібно перераховує кожний живий клаптик, кожну золотисту плямку на пальцях і долонях. А потім завмирає, стискає зуби, і руки його знову починають тремтіти, бо однієї плямки він не дорахувався.

— Клятий Марк… я вб’ю його, я його вб’ю, я знайду спосіб…

— Це дрібниця, — каже Хонсу.

Джейк лише гарячково хитає головою, обіймає тремтячими пальцями божі долоні та тягнеться цілувати хворобливо тонкі та холодні пальці. Хонсу відчуває, як на клаптики живої шкіри впадають сльози — гарячі, розлючені та приречені.

Хонсу витратив надто багато сил на його зцілення. Ці сили доведеться повертати протягом декількох тижнів, якщо бути достатньо обережним і уникнути жодних поранень. Джейк намагається подумки розрахувати кількість грішних душ і  перевести їх на божі сили, навіть якщо справа не у кількості, як Хонсу казав, все одно чим більше — тим краще.

Джейк намагається подумки розрахувати кількість грішних душ і хоче викосити половину міста.