Частина X. Серце в долонях

Через декілька тижнів вони вертаються до Єгипту. Хонсу з’являється у подобі одразу, не дочекавшись, поки Джейк домовиться з орендодавцем. Джейк дивиться на бога крадькома, роблячи вигляд, що роздивляється своє нове житло.

— Поквапся з цим, — нетерпляче каже бог і крокує кімнатою.

У будь-якому житлі, яке знімає Джейк, готель це, чи квартира, Хонсу цікавлять лише ліжко та кількість подушок. Втім, випадків, щоби бог виказував своє невдоволення, ще не було.

Ціни на житло у курортному Луксорі злітають до небес, якщо орендодавець помітить дорогий годинник клієнта. Джейк занепокоєно розглядає бога, поки не глядячи виймає гроші з гаманця, на радість орендодавцю. Хонсу крокує кімнатою, а його накидка майорить, наче на сильному вітрі. Стара накидка, яка ховає спину та зсохлі закривавлені плями на лопатках під затхлими бинтами. Джейк чує стукотіння древка васа по підлозі та важкі кроки трьохметрової подоби. Минулої подоби, у якій Хонсу знову з’явився. Джейк занепокоєно розглядає бога і думає, що щось не так, що щось трапилося.

Джейк йде до Хонсу, як тільки вдається випроводити орендодавця за двері, та простягає до бога руки, обіймає долонями божі ребра, які стирчать під декількома шарами поховальних лляних бинтів. Джейк закидає голову догори, вглядається до порожніх очниць.

— Скучив за мною? — Питає Хонсу, роблячи вигляд, наче не помічає Джейкової збентеженості.

— За тобою таким? — Джейк не знає правильної відповіді на це запитання. Звісно, до минулої божої подоби він встиг звикнути і прикипіти набагато сильніше, ніж до нової, «сучасної» її версії. Але Джейк думає, що щось не так, що щось трапилося.

Хонсу тихо всміхається.

— Коли я змінив подобу, ця, насправді, нікуди не ділася, — нарешті пояснює бог, — але прийшов час позбутися її.

— Добре, — Джей киває, слова Хонсу його заспокоюють.

Від ребер під його долонями лине боже тепло, яке просочується крізь шкіру, крізь кістки і тягнеться аж до самого серця.

— Треба багато крові, — каже Хонсу.

— Добре, — повторює Джейк, — я все зроблю.

Джейк не знає, до чого саме він готується, як саме Хонсу збирається позбавлятися цієї подоби. Але він не звик щось питати. Він викрадає ціль і здобуває усе, що Хонсу каже; знаходить того, хто згоден не тільки продати донорську кров, але й пустити вночі всередину до лікарні, щоб обрати усе необхідне самому. Джейк бере усе, що Хонсу згадує, і нічого не питає у бога.

Також Джейк орендує позашляховик, здатний вільно пробиратися крізь пустельні піски, та їде до напівзруйнованого, занедбаного і усіма покинутого храму у Карнасі. Вдень тут вештаються туристи з екскурсіями, але вночі жодної живої душі. Хонсу з’являється у подобі лише перед входом у власний храм. Джейк тягне усе «знаряддя» за собою, крокуючи через піски, що заповзли з вітрами до кожного кутка, і чує важкі кроки трьохметрової подоби, чує стукотіння древка васа і шелестіння накидки, яку розвиває вже справжній нічний вітер.

Крадькома Джейк встигає роздивитися статую бога, яка пітьмою своїх очниць зустрічає усіх, хто наважиться забрести сюди. У Хонсу й справді немає очей, вже немає. Але Джейк помічає стан, у якому зображено тіло. Віковічний граніт зображує сильне, живе тіло, без поховальних бинтів, і ребра не стирчать моторошно та хворобливо. Джейк приходить до висновків, що коли цей храм будувався, інші боги вже вигнали Хонсу з Дуату. Коли фараон-аватар розпоряджався про будівництво і закладалися перші камені та плити, Хонсу вже помирав, його подоба розсипалася на шматки, починаючи з голови.

Як давно у Хонсу немає очей?

Бог веде Джейка вглиб свого храму, який теж здається мертвим. Він веде крізь глухі стіни, які перетворюються на високі арки, через вузькі коридори з затхлим повітрям. Дорожня сумка на плечах Джейка не надто важка, проте непритомне тіло, яке він волочить за собою по шорсткій кам’яній підлозі, вельми ускладняє йому життя. Хонсу проходить повз залу, до приміщення поменше, зі стелею нижче, і помахом руки запалює  усюди вогонь. Порожні очниці розглядають затхлу напівпітьму забутої усіма гробниці. Джейк нарешті кидає тіло і видихає.

У його мозку надто багато питань, але ці питання не на часі. Джейк обмислює, чи справді усе це будувалося, як храм, як виказання пошани, чи Хонсу з самого початку планував цю будівлю, як свою власну гробницю, як останній прихисток, який стане його могилою? Чи, може,  статуя без очей з’явилася тут пізніше за все інше, через декілька десятків століть по тому, як заклали першу плиту?

Хонсу мовчки роззирається навсібіч. Джейк нічого не питає, лише гадає, що бог відчуває у цю мить. Чи радий він повернутися, чи волів би не нагадувати собі минулі часи, і його візит сюди — лише необхідність? Чи болить йому те, у якому стані це місце? Джейк нічого не питає, лише мовчки спостерігає, як бог озирається навколо а потім влаштовується, сідаючи на вівтар.

—  Пошукай якісь прилади, — каже бог.

Вигляд у нього трохи розгублений, наче він тут не був декілька століть і вже забув, що до чого. Мабуть, так воно і є. Джейк обшукує вівтар, поки не знаходить щось, схоже на чудернацькі ножі чи хірургічні прилади. Хонсу дивиться на знахідку і задоволено зітхає.

— А тепер клич броню і зріж з мене усю цю бридоту, — каже він, скидаючи накидку і смикаючи за старі затхлі бинти на плечах.

Джейк мить кліпає, а потім кличе свою броню, яка вкриває його тіло. З прихованою усмішкою він  обережно підчіплює старим лезом перший шар бинтів. Ці бинти пахнуть так само, як і усе це приміщення, наче Хонсу насправді пролежав десь тут мертвим нескінченно довго. Джейк закушує нижню губу і намагається зосередитися, щоби його рухи були чіткими і обмисленими. Він так довго мріяв про цю мить — коли зніме ці кляті бинти зі свого бога. Хоча Хонсу більше не переймається виглядом мертвої подоби і не ховається від погляду людських допитливих очей, зірвати ненависні бинти — ненависні, вочевидь, для них обох — це особливе задоволення.

Джейк повільно розмотує бинти, в деяких місцях вони намертво прилипли до шкіри, особливо на спині, на жахливих та глибоких ранах. Тканина зовсім потемніла від зсохлої крові. Джейк не наважується їх відідрати просто так, бо надто переймається за цілісність божої подоби. Тож возиться доволі довго, підрізаючи майже кожну ниточку від зсохлої старої рани.

Він розуміє цей механізм божої подоби: якщо Хонсу сам розплете свої бинти, так само як Джейк може розплести свою броню на стрічки, вони насправді нікуди не дінуться, і з’являться знову, варто лише Хонсу розчинитися і з’явитися заново. Джейк може зрізати бинти по-справжньому, зруйнувати їх, тому що його руки вкриті тим самим матеріалом, у ниточках якого струмують божі сили.

Хонсу терпляче сидить і не смикається, не обурюється, чого Джейк так довго возиться. Прояви людського піклування до нього відволікають від похмурих думок стосовно цього місця. Минулого разу він тут був також зі своїм аватаром, у руках котрого були ті самі прилади, тільки робив він тоді зовсім протилежне. Але теж намагався виграти для мертвого тіла більше часу на існування.

Джейк намагається бути обережним, навіть якщо мертва божа подоба вже давно нічого не відчуває і завдати болю він не зможе. Джейк змотує старі затхлі бинти, шар за шаром, і коли відкриває ребра, які моторошно стирчать, вже не бачить чорних дір між ними; там, де раніше шкіра луснула від часу, тепер жодних дір на ребрах його бога. Вони загоїлись, наче їх ніколи й не було, хоча шкіра все ще не виглядає живою — вона така сама зсохла та потемніла, а самі ребра все так само моторошно сторчать, ніби подоба Хонсу померла від голоду, а не вигнання.

— Спали їх, — каже Хонсу і Джейк кидає бинти у вогонь, що тремтить від протягу.

Бинти одразу займаються і палають блідо-блакитним полум’ям, майже білим, ніби сяйво місяця. А також тріщать, якби вони були вологими, а кедрове масло на них ще не висохло. Джейк дивиться і бачить ледве помітне сяйво блідої божої сили, яка тягнеться від полум’я до самого Хонсу. Його сила, яка просочила ці бинти протягом тисячоліть, повертається до нього.

Хонсу задоволено посміхається, помітивши осмислений погляд Джейка та вираз розуміння того, що відбувається, на його обличчі. Джейку не треба пояснювати усе, він і сам здатний здогадатися, що саме він робить. Хонсу не стримується та простягає до нього оголені  руки без бинтів, занурює мертві зсохлі пальці з пожовтілими нігтями до темних розпатланих кучерів. На пальцях та долонях Хонсу золотисті плямки живої, чуйної плоті, яка відчуває м’якість темних кучерів.

Джейк підіймає на нього погляд, повний захвату та любові, яка більше схожа на скорботу, але не цього разу. Хонсу не відчуває скорботи, тому що Джейк зрізав поховальні бинти, у які було загорнуте мертве боже тіло. Це мить, з якої Хонсу офіційно більше не мертвий, а його подоба більше не розсипається на клаптики та шматочки. Хоча у Хонсу все ще нема очей.

— Хочу спалити їх усі, — тихо каже Джейк, лащиться до божих рук та кладе власну долонь на боже стегно, яке ще вкрите декількома шарами ненависних бинтів, ненависних для них обох.

— Ти тут саме для цього, — пошепки відповідає Хонсу, забирає свої пальці від кучерів, відкидається назад та простягає свою ногу до рук Джейка.

Джейк тендітно підхоплює ногу під коліно та продовжує обережно підрізати бинти, шар за шаром. Вони такі довгі, і наче навмисно плутаються і обмотують людські руки, немов живі змії. Джейк змотує останні шари бинтів та кидає їх у вогонь, як і решту. Хонсу складає ноги лотосом та показує пальцем вгору.

— Причепи його туди, — каже Хонсу про жертву, яку Джейк притяг сюди із собою.

Джейк розкриває покинуту на підлозі дорожню сумку, виймає моток мотузки та закидає її за товстий іржавий гачок під стелею, потім прив’язує жертву за ноги та підіймає непритомне тіло, допоки воно не нависне над головою Хонсу. Зв’язані за спиною руки мляво відхиляються і незграбно стирчать кільцем.

— Добре, — каже бог, із схваленням розглядаючи інсталяцію над своєю головою, — а тепер переріж йому горлянку.

Джейк нічого не питає. Він застрибує на вівтар та перерізає чуже горло тим самим ножем, яким зрізав бинти. Цей чоловік помер, так і не прийшовши до тями. Але Джейк не бог, щоб думати про його долю, Джейк лише інструмент у божій руці.

— Яка гидота, — Хонсу здригується від відрази, коли гаряча грішна кров хлинула суцільним потоком йому прямісінько на верхівку пташиного черепу, буквально на голову й на обличчя.

Джейк не витримує і тихо всміхається. Хонсу, попри його зріст, зараз схожий на змоклого горобчика. Джейк зістрибує з вівтаря та дивиться на свого бога; кров ллється на верхівку черепу, огортає вилиці, крапає до порожніх очниць, у вуха під вилицями, і врешті-решт, з черепа крапає на плечі та кудись у чорну порожнечу всередині коміра.

— Зараз це місце запрацює, — каже Хонсу, озираючись, наче пролита грішна кров на вівтарі — то альтернативна стародавня електроенергія, яка повинна увімкнути «розумне» житло богів.

Поступово вогонь, запалений Хонсу, перестає тремтіти від протягу, стає яскравішим, а низька стеля наче розчиняється; Джейк задирає голову вгору та бачить замість стелі димку хмарин та яскраве нічне небо, всіяне зорями. Стіна позаду вівтаря, за спиною Хонсу, починає жити своїм власним життям; фреска наче мерехтить золотом, яке яскраво переливається.

Хонсу здригується, вже й справді як мокрий горобчик. Кров тече по його довгому дзьобу та крапає з кінчика на кам’яну підлогу, вкриту товстим шаром піску замість пилу. Вони обидва чекають, поки грішна кров витече майже уся. Поступово, приміщення здається усе більш «оживаючим». Джейк озирається та уявляє, як його бог теж оживає так само, як і його храм. Стіна позаду вівтаря, за спиною Хонсу, теж поступово оживає. Попри золотисте сяйво, фрески повільно рухаються та складаються у нову картину. Або Джейк остаточно збожеволів  — він ніколи не виключає цього.

Вони обидва чекають, поки грішна кров витече майже уся. Вона крапає на підлогу з кінчика дзьоба Хонсу, просочується крізь пісок на підлозі та тече між каменів. Хонсу сидить, завмерлий та на чомусь зосереджений, поки у стіні за його спиною не чутно якесь клацання. Пісок із щілин між каменями у стіні починає сипатися, а сама стіна рухатися та складатися. Великі масивні камені починають рухатися і від’їжджати в сторони.

— Добре, а тепер дістань моє серце, — каже Хонсу.

Джейк не впевнений, що почув саме це, Джейк не довіряє своїм відчуттям зараз, але Хонсу каже дістати його серце. Він справді це каже? Затамувавши подих, Джейк оминає вівтар та йде на ногах, які майже не гнуться, до стіни, яка розкрилася. На полицях стоять канопи — великі горщики з внутрішніми органами всередині. На кришках горщиків майстерно вирізані голови інших богів.

— І у якому воно? — Вагається Джейк, бо горщиків п’ять штук.

— У тому, що без голови, — каже Хонсу.

Від цих слів Джейку знову якось журливо, попри усе, що зараз відбувається. Чотири традиційні канопи стоять, прикрашені чужими майстерно вирізаними портретами, а серце його бога у звичайному горщику, із звичайною кришкою без будь-яких прикрас, навіть без позолоти. Вочевидь, Хонсу було не до прикрас, коли його тіло померло. Зазвичай, серце не виймають. Але Хонсу сам — суддя, і на суд не збирається. Тим паче, вхід до Дуату для нього закритий.

Джейк думає, як іншим богам нема було справи до того, чи помер Хонсу, чи треба допомогти йому зберегти подобу, чи хоча би подбати про те, щоб усе було зроблено належним чином.

Джейк обережно відкриває кришку, яка намертво присохла до горличка і погрозливо тріщить під його пальцями, вкритими бронею. Рідина всередині дуже мутна, Джейк занурює у неї обидві руки і повільно виймає велике серце. Боже серце у його долонях. Джейк дивиться на нього — воно таке бліде, зовсім безкровне… Джейк дивиться на боже серце у своїх долонях, допоки серце не здригується у його руках. Від несподіванки Джейк ледве не роняє його, майже давиться власним подихом, але обіймає долонями міцніше і останньої миті утримується, щоб не залаятись посеред храму.

— Воно… воно живе! — хрипко каже Джейк, тому що боже серце у його долонях б’ється.

— Авжеж, воно живе,  — не без задоволення всміхається Хонсу, — навіщо би воно мені здалося мертвим?

Джейк тримає боже серце у своїх долонях, що бліде і безкровне, але повільно б’ється. Він крокує на ногах, які ледве гнуться, до вівтаря, та стає перед Хонсу, не в змозі відірвати погляду від живого божого серця.

— Поклади його всередину, — каже Хонсу, нахиляється та відкидає голову.

Джейк тягнеться навшпиньках та занурює обидві руки із серцем до чорної порожнечі на місці шиї. Всередині божої порожньої подоби гуляє теплий вітер, наче маленьке торнадо; Джейк відчуває, як цей вітер лоскоче його шкіру навіть крізь броню.

— Лівіше, — каже Хонсу.

Джейк виймає одну руку і намагається лишити боже серце посеред чорної порожнечі в якомусь символічно правильному місці, трохи лівіше, ближче до грудей. Хонсу не рухається, терпляче чекає, поки положення власного серця посеред чорної порожнечі його не задовольнить. Джейк намагається прилаштувати серце правильно, але останньої миті наче відчуває, що щось торкнулося його руки, а серце у його долоні перестало бути таким важким, наче… наче щось всередині чорної порожнечі забрало його. Джейк не певен, він взагалі зараз не у чому не певен.

— Добре, — каже бог, повільно випрямляється і простягає руки до Джейкового обличчя, — тепер кров.

Джейк лащиться до його долонь і думає, що тепер у грудях Хонсу буде серце, яке б’ється. Боже серце, яке він тримав у своїх людських долонях. Це занадто для людської уяви, це складно збагнути.

 — Мені підійде тільки твоя, — додає Хонсу, — ти згоден віддати мені свою кров? Її усю?

Джейк дивиться у пітьму порожніх очниць і думає, що тепер у грудях Хонсу буде серце, яке б’ється.

— Так, — Джейк не вагається, каже без зупинки, без міркувань, — я готовий.

Джейк не вагається, тому що згоден віддати усе, що в нього є — навіть життя, разом із життям інших двох. Воно буде слугувати богові, не змарнується. Так, Джейк готовий.

— До чого ти готовий? — Хонсу тихо всміхається, якось з іронією, та сковзає великими пальцями по вилицях, — ота, що ти поцупив — для тебе.

Джейк кліпає очима, не розуміючи, навіщо йому донорська, якщо він готовий віддати своє життя заради життя божого. Це життя, що він живе — дарунок Хонсу, тож Хонсу має паво забрати його назад, коли схоче, коли цього потребує.

— Мені потрібна кров, багато крові, але підійде лише твоя. Вона пов’язана з моїми силами. Іншої моє тіло не прийме, — Хонсу терпляче пояснює, щоби Джейк шляхетно не наробив дурниць, — а твоє тіло прийме оту. Бо ти потрібен мені живим. Мені не потрібна така жертва від тебе.

Хонсу сковзає пальцями по нижній губі. Джейк прочиняє губи та притискається до подушечки пальця у поцілунку, сповненому любові, яка більше не схожа на скорботу.

— Добре, — пошепки каже Джейк, із захватом дивлячись у пітьму порожніх очниць, до яких крапає грішна кров. Джейк радий був віддати усю свою кров, разом із життям. Джейк також радий лишитися в живих, щоб побути поряд із богом ще трошки свого швидкоплинного людського життя, яке він вириває клаптиками та шматочками у інших двох у цьому тілі.

Джейк виймає з сумки усе медичне обладнання, яке поцупив з місцевої лікарні, розкладає штатив для крапельниці, підвішує на неї поцуплені пакети з донорською кров’ю, але поки не приєднує до себе.

Хонсу простягає руку і вказує пальцем на місце на своєму зап’ястку. На потемнілій, зсохлій та твердій шкірі зовсім не видно вен. Джейк вмовляє себе надто не нервувати, поки намагається встромити голку до зсохлої вени мертвої подоби. Він з’єднає свою руку та божу трубкою і застрибує на вівтар, сідає на камені, по якому зовсім поряд ще розтікається грішна кров з перерізаної горлянки. Хонсу витягується на вівтарі і вкладає голову Джейку на коліна. Джейк нахиляється, притискається до закривавленого дзьоба лобом та заплющує очі, а рука сама тягнеться пригорнутися долонею до грудей. У цих грудях повільно б’ється живе боже серце.

Переливання людської крові у зсохлі вени божої подоби через звичайні медичні трубки — це зовсім не той процес оживлення, який Джейк міг би собі уявити, це не щось магічне з яскравими спалахами зірок. Проте, скаржитися Джейку нема на що, бо посеред чорної порожнечі стукоче бліде і безкровне, але живе боже серце.

Тишу усіма забутої гробниці перериває лише горіння блідого вогню та повільне людське дихання. Джейк не знає, скільки пройшло часу. Він сидить нерухомо, прислухається до стукотіння божого серця та відчуває тепло, яке лине від Хонсу через усе його смертне тіло, поки не сягне серця, обгорнеться навколо ласкаво та люблячи, зовсім як божі долоні, які завжди до нього ласкаві.

— Вже час, — нагадує бог.

Джейк знехотя розплющує очі, повільно та обережно тягнеться рукою до крапельниці, щоби не зірвати голку з зап’ястка. Встромляє в свою іншу руку голку і відкручує постачання донорської крові вже до себе. Консервована кров повільно тече трубкою до його вен, які віддають свою кров богу.

Хонсу думає, що оця жага до пожертви у Джейка ще з дитинства, коли Марк виштовхував його до реального світу, використовуючи, як живий щит. Джейк завжди відчуває, що робить недостатньо, якщо він може триматися на ногах, а не скручується навпіл від болю та виснаги.

Хонсу тягнеться рукою до своїх грудей, на яких лежить зосереджена долонь Джейка та жадібно вслухається, намагається відчути повільне биття божого серця. За рукою тягнеться прозора трубка, якою біжить людська гаряча кров. Хонсу сплітається пальцями із пальцями Джейка, чим викликає зовсім безглузду усмішку. Джейк пригортається щокою до дзьоба, якого Хонсу спрямував до стелі, влаштувавши голову у нього на колінах. Пригортається щокою та крадькома цілує дзьоб, незважаючи на те, що він увесь заляпаний грішною кров’ю.

— Комусь треба буде вимити рота з милом, перш ніж лізти цілуватися, — з жартівливою погрозою каже Хонсу.

Джейк знає, що він гидує грішною кров’ю, хоча так прагне її проливати. Замість того, щоб слухняно погодитись, Джейк лихо шкіриться.

— Дійсно, комусь не завадило би, — він сковзає примруженим поглядом вздовж закривавленого дзьоба та шкіриться ще більше, — можу це влаштувати.

Хонсу лише пирхає і відвертає голову вбік, але переплетені пальці стискає міцніше. Джейк не знає, чи може у такому положенні Хонсу бачити його безглузду усмішку, але ховати її нема сил.

З часом у Джейка німіють ноги від такого довгого сидіння на камені та ваги велетенського пташиного черепа. Голова Хонсу дуже важка, руки його важкі, проте Джейк не жаліється, бо нарешті його бог вагоміший у цьому світі, ніж нічний подих вітру. Вночі посеред пустелі доволі холодно, хоча броня береже крихке людське тіло від будь-яких пошкоджень. Але від прохолоди Джейка поступово клонить на сон, очі якось самі заплющуються, а пальці м’якшають у божій руці.

— Треба буде тебе як слід зігріти, — тихо каже Хонсу та занурює пальці у розпатлані на лобі кучері.

Джейк сприймає божі слова, як обіцянку, сонливо розплющує очі, але одразу заплющує знову і лише мляво підставляється під дотик теплої долоні. Хонсу вирішує, що розбудить його, коли прийде час, а поки нічого поганого не станеться, якщо він відпочине після того, як півтори доби бігав з приготуваннями і останній раз спав лише у літаку. Хонсу інколи забуває, що людині потрібно спати. Це завжди триває так довго, так нестерпно…

Гаряча жива кров біжить по трубках, одна насичує мертву подобу, інша — компенсує ту, що вже витекла з тіла Джейка. Хонсу чує, як вона повільно струмує, як біжіть людськими венами, як просочується у його власні вені, котрі так довго були порожні… в них залишився лише пил від його власної крові, яка була повна сил. Хонсу мовчки дивиться на спокійне, майже розслаблене обличчя свого аватара. Навіть уві сні напруга на цьому викривленому, спотвореному обличчі не йде цілком, наче навіть уві сні Джейк намагається утримувати контроль, навіть уві сні не провалюватись цілком у власне підсвідоме, не покидати цей світ. Хонсу думає, що Марк його доконає. Рано чи пізно. Як вже було.

— Приніс золото? — Пошепки питає Хонсу, коли з Джейка витекло достатньо крові до мертвої подоби. Він тягнеться пальцями до важких повік, легенько торкається їх мертвими пальцями.

Джейк знову сонливо кліпає очима, але вже не так мляво. На стомленому обличчі поступово вимальовується розумовий процес.

— Так, — хрипко відповідає Джейк.

Хонсу простягає до нього зап’ясток з голкою та трубкою. Джейк обережно виймає голку й з божої руки, й зі своїх двох. На вигляд Хонсу зовсім не змінився, навіть дрібних змін Джейк не може вбачити, на зсохлій шкірі не проступають вени. Мабуть, вони й не здатні проступити крізь тверду мертву шкуру, навіть якщо в них налити достатньо крові. Джейк лише знає, що ця кров не стільки для зсохлих вен, скільки для живого серця. Так, його кров буде служити божому серцю, яке знову б’ється — це шана, рівень якої складно збагнути, принаймні одразу.

Джейк повільно зістрибує з вівтаря, розминає ноги, яких вже майже не відчуває. Вони гудять та ниють, але броня допомагає скоріше оговтатись. Золото Джейк приніс. Звісно, він приніс золото для свого бога. Він виймає з дорожньої сумки золотий злиток.

— Певно, десь поцупив, — всміхається Хонсу.

— Авжеж, — Джейк і не думає заперечувати, — що з ним робити?

— Дай мені, — Хонсу простягає долонь.

Джейк не дуже впевнено вкладає злиток на долонь. Звісно, він не сумнівається у тому, що Хонсу робить, але він так звик, що бог не може ні до чого торкнутись у цьому світі, що подумки боїться, як би злиток не пролетів крізь долонь і не гепнувся на кам’яну підлогу з грохотом відчаю та поразки усього, що тут відбувалося.

Золотий злиток не проходить крізь долонь, не падає на кам’яну підлогу, він лишається у божій долоні. Джейк дивиться на нього та бачить, як кутки починають плавитися, наче Хонсу тримає у своїй теплій руці шматочок льоду.

— Там десь унизу був пензлик, — Хонсу повертає голову, намагаючись зазирнути за вівтар, — дай мені.

Джейк обходить вівтар та розшукує пензлик серед інших приладів, але коли знаходить, той розсипається у його руці попелом, лишивши на долоні лише декілька дрібних шматочків прогнилого дерева.

— Не хочу тебе засмучувати, але цей пензлик вже давно перестав бути пензликом…

— От дідько… — Хонсу важко зітхає, але швидко зміряється і занурює палець до золотої калюжки у своїй долоні.

Пальцем замість пензлика він пише на своїх грудях якісь ієрогліфи. Джейк крадькома спостерігає за ним з-за спини, але врешті-решт не витримує і знову огинає вівтар. Хонсу щось пише у себе на грудях, ієрогліфи спочатку блищать золотом, потім стають яскравішими, світлішими, поки не починають зовсім сяяти білим. Хонсу кладе долонь на власні груди і занурює її крізь подобу разом із написом.

Джейк дивиться на це усе, не кліпаючи. Це не та магія, на яку можна подивитись у фільмах, навіть якби в нього був на це час. Те, що робить Хонсу, не настільки видовищне, як можна було уявити, проте Джейк дивиться на кожен його рух із захватом, тому що те, що відбувається, відчувається чимось надто справжнім, надто вагомим ніж якісь абстрактні кольорові спалахи.

Це було якесь закляття, чи ще щось. Насправді, Джейк й гадки не має. Він взагалі не розуміє, що відбувається, але йому і не треба розуміти усе, бо він лише прилад у божій руці.

Золота калюжка у Хонсу в долоні не просочується крізь пальці та не крапає на підлогу. Хонсу дістає руку зі своїх нутрощів і занурює палець у розплавлене золото знову. Цього разу він вже виводить ієрогліфи не на своїй подобі, а у повітрі, наче водить пальцем  по прозорому склу перед собою.

— Роздягайся, — наказує Хонсу.

— Це теж частина ритуалу? — Питає Джейк із посмішкою і поспішає скинути верхній одяг, потім стягує сорочку.

— Ні, я просто хочу тебе помацати, — відповідає Хонсу, проте голос в нього надто серйозний, — досить. Йди сюди.

Джейк крокує ближче до вівтаря і зупиняється навпроти ієрогліфів; якось не наважується пройти крізь них, бо переймається, що зруйнує. Хонсу змахує рукою, і доволі великий напис зменшується, допоки  його вже ледве можна розібрати. Хонсу бере цей літаючий напис двома пальцями та простягає руку до Джейка, разом із написом занурює пальці крізь груди, крізь шкіру та м’язи. До серця. Джейк знає, що до серця.

Він не впевнений, це те саме закляття, яке Хонсу «поклав» до своїх нутрощів, чи це вже щось інше. Він не встиг розгледіти напис так, щоб запам’ятати кожен ієрогліф.

— Це подарунок, — каже бог.

— І що він робить? — Джейк знову дивиться, як божа рука стирчить крізь його плоть. Це дивно, але не боляче. Він взагалі нічого не відчуває, окрім любого тепла, яке торкається шкіри навколо зап’ястка Хонсу.

— Дізнаєшся згодом. Не дуже скоро. А може і не помітиш. До доброго швидко звикаєш.

Джейк більше не питає, але думає, що Хонсу наклав щось на його серце. Вочевидь, щоб те більше його не підводило.

Назад до Люксору Джейк вертається, коли сонце високо і пече майже нестерпно. Хонсу зникає збирати подобу наново, запевнивши, що для цього потрібно дуже багато часу. Джейк підозрює, що багато часу в уявленні Хонсу — це годин десять, які Джейк витратить на сон за минулі півтори доби. Але нічого не каже богові, не сперечається.

Він змиває з себе пил, пісок та кров, пхається фастфудом і навіть знаходить декілька каналів іспанською зі старими серіалами, але що би він не робив, не може перестати думати про те, як тримав боже серце у своїх долонях. Воно билося у його долонях.

Живе боже серце билося у його долонях.

Джейк так гарячково думає про боже серце у своїх долонях, що те йому навіть сниться, хоча зазвичай йому не сниться майже нічого, принаймні нічого з того, що Джейк міг би назвати власним сном, а не чужими клаптиками та шматочками спогадів чи фантазій. Уві сні боже серце гаряче, яким і має бути. Живе та гаряче, боже серце б’ється у його долонях, а в клапанах булькоче гаряча, темна кров. Джейк знає, що то його кров, яка раніше бігла його венами, а тепер насичує боже серце. Чи може бути шана вища за цю?

З кожним серцебиттям серце здригується, вібрує в його руках — стук… стук… стук…

Джейк розплющує очі під тихі кроки, які дублюють серцебиття у його сні. Стук, стук, стук — Хонсу крокує кімнатою, глухо стукоче підошвою по барвистим кахлям, якими тут вкрита уся підлога, і завмирає навпроти увімкнутого телевізора, наче хоче бути цікавішим видовищем, аніж шоу з доволі низьким бюджетом. Джейк думає, що це до болю зворушливо з боку бога — перейматися такими дурницями.

— Скучив за мною? — Питає бог.

Джейк підіймається з дивану, на якому заснув, з його живота падає додолу розкритий пакунок чітос, які він не доїв, і ті розсипаються. Джейк не опускає очей, бо дивиться на бога.

Хонсу знову людського зросту, знову у білому костюмі, стоїть, заклавши руки за спину. Бог у гарному настрої, бо Джейк не встигає до нього дійти, як той тихо всміхається і розчиняється. Пісочна хмара, в якій зникає Хонсу, тепер криваво-червона.

 Джейк закушує нижню губу і гарячково перетрушує свою дорожню сумку у пошуках тюбика зі змазкою. Він знає, куди бог попрямував; шелестіння чутно із сусідньої кімнати. Хонсу стоїть біля ліжка, дивиться на нього пітьмою порожніх очниць. Джейк кидає тюбик на ліжко і не тягнеться до бога цього разу, але скидає одним рухом свою футболку — ту саму, з дірою від списа — та кидає її на підлогу. Хонсу дивиться на нього та мовчки розплітає свій білий піджак на стрічки, поки той зовсім не зникне.

Джейк дивиться до порожніх очниць і знімає розтягнуті спортивні штани — з плямою від кетчупу на коліні — разом із білизною. Хонсу дивиться на нього та не рухається. Якщо його черга знімати штани, то він ще сорочку не зняв. В сорочці, жилеті з краваткою і без штанів вигляд він матиме не надто величний, як для бога.

— Тобі допомогти? — Джейк здіймає брову та тягнеться руками до божих плечей.

Сорочка під його дотиками розплітається і поступово зникає, зникає разом із жилетом та краваткою. Джейк притискається губами до ключиць, які хворобливо стирчать, хоча, здається, вже не так сильно… Джейк може присягнутися, що вони вже не так сильно стирчать. Він пам’ятає кожен клаптик, кожен шматочок божої подоби, живий чи не живий.

Хонсу дозволяє йому занадто багато, дозволяє усе, що би Джейк не робив. Хонсу дозволяє підштовхувати себе ближче до ліжка, дозволяє людським живим рукам нишпорити по його кісткам, по ребрам та хребцям. Джейк може присягнутися, що вони вже не так сильно стирчать.

Джейк повільно, обережно, але підштовхує до ліжка, тягне униз, і Хонсу під його дотиками, жодного разу не обурений, опускається. Джейк чує шелестіння постільної білизни під ліктями бога та відчуває, як матрац трохи прогинається під його вагою.

Хонсу розплітає свій одяг під дотиками, розплітає на стегнах, на литках, на стопах. Джейк підхоплює його ногу під коліно, цілує  кісточку на щиколотці та дивиться на його пальці, які він теж би поцілував усі, але вони виглядають так, ніби можуть розсипатися від одного його дотику. Хонсу помічає цей збентежений погляд, пирхає та розчепірює пальці. Джейк дивиться на це надто заворожено. Божа подоба, навіть коли здається крихкою, якось залишається надто гнучкою попри усі закони фізики, термодинаміки чи просто закони здорового глузду.

Хонсу прийшов сюди зовсім не за цим, але це видовище не лишає його байдужим. Він підозрює, що для самого Джейка нема різниці, то пальці на руках, чи на ногах, проте жодного бога подібний жест не лишить байдужим, бо Джейк цілує подушечки його пальців на ногах із такою чуйною пристрастю та обожнюванням…

Хонсу опускається на спину, грайливо смикає ногою, погрожуючи забрати у Джейка його скарб. Джейк лише всміхається, знову хапає ногу під коліном та притискається губами ще міцніше, з ще більшою пристрастю.

Богам подобається, коли їх люблять. Без людської любові боги гинуть.

Джейк цілує подушечку кожного пальця на одній нозі, потім на іншій, допоки у Хонсу від цього видовища зовсім не рветься терпець. Він знову розчиняється і з’являється у Джейка за спиною, занурює пальці до кучерів, стискає та тягне. Джейк судомно видихає та заплющує очі, відкидає голову на боже плече.

— Хочеш мене? — Хонсу питає не заради дозволу, а тому що хоче це почути.

— Завжди хочу, — видихає Джейк та облизує раптово пересохлі губи.

Хонсу за його спиною задоволено муркоче, відпускає кучері та сковзає долонями по гарячому тілу, стискає груди, пестить пальцями затверділі від його дотиків соски. У Джейка одразу збивається дихання, він тягнеться руками до дзьоба та плечей і відчуває, як унизу живота швидко зароджується збудження. Під божими руками, від кожного дотику лине божа сила, боже тепло, яке просочується крізь шкіру, крізь м’язи, струмує кістками та огортає серце.

Джейк вигинається від задоволення, яке поки що ніжне та ласкаве, і відчуває, як Хонсу притискається членом між його сідниць, як треться, дражнячи. Джейк вигинається ще більше, підставляючись, і вже зовсім знемагає від жаги.

Хонсу відчуває його збудження, тому дражнить навмисно, знаючи, що Джейк ніколи нічого у нього не попросить. Хонсу й не проти, щоб його просили, принаймні у такі миті. Так, він би хотів, щоб Джейк зараз просив, щоби благав. Але нехай це залишиться таким, яким є. Джейк хоче бути особливим, бути єдиним, хто нічого у бога не просить, а тільки дає. Це правильно, це приємно, так і має бути. Це майже так само солодко, як і людське бажання, що зароджується від дотиків мертвих божих рук.

У грудях Хонсу б’ється живе серце, повне живої гарячої крові. Тому він не збирається дражнити Джейка надто довго, проте збирається дати йому стільки відчуттів, скільки спроможна ця подоба. Він трохи послабляє хватку своїх рук, дозволяє Джейку підібрати тюбик змазки з краю ліжка. Джейк відкручує кришку швидкими,квапливими рухами, виливає багато прозорої рідини на пальці та притискається ними між своїх сідниць. Хонсу знову притискається до нього ззаду і Джейк розгортає долонь та стискає слизькими пальцями його член. Плавно Хонсу штовхається у його долонь, Джейк стискає пальці навколо стовбура та тягнеться губами до вилиці. Хонсу похиляє голову до нього, до цілунків гарячих губ.

Джейк хапається однією рукою за дзьоб, хапається слизькими пальцями за плече та відчуває повільне проникнення, відчуває приємне розширення всередині. З тремтливим подихом він подається назад, сам насаджується глибше.

Хонсу лишає одну руку на його грудях, а іншою сковзає напруженим животом донизу, проходиться пальцями по стовбуру члена у легкому дотику. Джейк не витримує та тихенько стогне під дотиком божих пальців. Хонсу повільно подається стегнами назад,щоби так само повільно знову штовхнутися всередину людського гарячого нутра, пульсуючого жаданням.

Це тіло жадає тільки його, його мертвої подоби, яка тисячоліттями розсипалася на клаптики та шматочки. Це тіло жадає його, з живим серцем за ребрами чи без нього, з дірами між ребер чи вже без них. В уявленні Хонсу це коштує навіть більше, ніж клятви та гімни на славу його імені.

Джейк тремтить в його руках від збудження, щоразу хапає пересохлими губами повітря, варто лише сковзнути чуйними стіночками нутра, що пульсує бажанням та жадібно стискається навколо його члена. Хонсу навмисно мучить його повільними рухами, легкими дотиками, поки не доводить людське тіло до межі. Солодкі та водночас гострі відчуття не настільки яскраві, як Джейку того хочеться, ними неможливо насититися.

Кохатись з богом — це кожного разу випробування, та кожного разу воно інакше, бо Хонсу може запропонувати те, чого не міг раніше.

Джейк нічого не просить, лише починає шепотіти його ім’я, знову і знову, наче закляття, наче молитву. Хонсу відчуває, як людське тіло усе тремтить від напруги, тож кладе долонь між лопаток, змушує Джейка нахилитися, і стискає пальці навколо зап’ястків, тягне руки назад. Джейк нахиляється, поки бог тримає його за руки, вигинається спиною та відчуває перший сильний поштовх, різкий та глибокий, після якого наче у легенях зовсім не лишається повітря.

Хонсу не дає часу оговтатися, він починає рухатися швидко, кожного разу заганяючи свій член у людське нутро на усю довжину. Замість видиху з прочинених губ Джейка зривається скрик і прозора ниточка  слини, що тягнеться з нижньої губи до зім’ятого простирадла.

Джейк також хапається за зап’ястки Хонсу, щоби утриматися. Його тіло, знемагаюче від збудження, жадібно всотує кожне відчуття і пульсує жаданим задоволенням. Хонсу рухається так швидко, наче зібрався витрахати із нього усі душі. Джейк давиться власними скриками, задихається, не встигаючи як слід вдихнути, та кінчає, забризкавши власні груди та шию. Усе його нутро стискається навколо члена, пульсує у солодкій судомі.

Хонсу повільно відпускає зап’ястки і Джейк опускається грудьми на ліжко та відчуває, як бог над ним схиляється, як міцно стискає пальці на його стегні, притискається дзьобом до його спітнілої спини. Джейк розплющує очі, помутнілим поглядом дивиться на Хонсу з-за свого плеча.

— Я відчуваю тебе… — хрипко та глухо каже бог, без звичних стриманості та байдужості у голосі.

— Тоді не зупиняйся, — Джейк стискає пальцями збите простирадло, іншою рукою тягнеться та стискає пальці на божому стегні. Вигинається знову, підставляється. Дозволяє.

Хонсу хапається рукою за дерев’яне узголів’я та починає рухатися рвучко, хаотично, без того вивірення у кожному русі, які доводили Джейка до межі та за неї. Після оргазму його тіло надто чутливе, кожен рух відчувається надто гостро. Джейк облизує пересохлі губи і намагається відсапатися, хоча би трохи. Хонсу вколочується у нього з шаленістю та відчаєм, поки його рвучкі рухи не стають все рідшими. У Джейка усе тіло ниє, але більше ниють запитання, які б’ються об черепну коробку.

Хонсу завмирає над ним, щільно притискається стегнами до його сідниць. Джейк чує його судомний видих, проте не відчуває самого подиху. Шорсткий дзьоб притискається вздовж спини. Джейк тягнеться рукою, торкається пальцями теплої кістки. Хонсу зрушує голову та вкладає дзьоб у простягнуту долонь, і Джейк сковзає долонею до кінчика і назад, куди дозволяє гнучкість його руки. Джейк сковзає долонею по дзьобу та повільно дихає. Хонсу випрямляється, повільно виходить з його тіла та сковзає долонею по спітнілій вигнутій спині. У цьому його дотику є щось зворушливе. Джейк шкірою відчуває погляд порожніх очниць. Бог ним милується.

— Який ти гарний… — Хонсу дивиться, який Джейк розтраханий, та обводить великим пальцем розтягнутий анус.

— Подобається? — Джейк хрипко всміхається.

— Так, — Хонсу занурює палець на одну фалангу, тисне униз, змушуючи розкритися ще ширше.

Джейк гарячково облизує пересохлі губи і  розкривається більше. Всередині усе солодко пульсує після оргазму. Краєчком ока йому видно, як Хонсу нахиляє голову. А потім Джейк відчуває загострений тонкий пташиний язик — як він обводить розтягнуті краєчки і сковзає всередину.

Джейк міг би подумати, що це така форма вибачення за те, що бог надто захопився його тілом, але Джейк зараз не може думати, і дихати теж знову не може. Завмерлий, він лише відчуває язик Хонсу всередині та чує, як шалено стукоче його власне серце десь на рівні горлянки.

Хонсу облизує пульсуючі від задоволення гарячі стіночки та тихо всміхається.

— Дихай, — каже він.

Джейк рвучко вдихає повітря, яке наповнює його легені разом із луною божого голосу. Хонсу випрямляється над ним, сковзає долонями по сідницях. Йому вельми подобається це тіло. Особливо подобається, як воно тремтить у його руках від бажання та задоволення. Він опускається поряд на ліжку і Джейк нарешті сковзає колінами по простирадлу, випрямляє ниючу від напруги спину. Усе його тіло, усі нервові кінцівки солодко вібрують. Він притискається щокою до божих грудей та довго слухає. У грудях Хонсу б’ється живе серце, Джейк чує рідкий повільний стукіт, коли його власне серце вгамовується і перестає оглушливо пульсувати у вухах.

Стук… один, два, три, чотири, п’ять… стук.

Джейк встигає порахувати секунди між повільними ударами, і вже потім питає:

— Що ти відчув?

— Який ти гарячий, — пошепки каже Хонсу та занурює пальці до розпатланих кучерів,  —  як стискаєшся навколо мене.

Джейк закушує нижню губу, щоби стримати свою безглузду усмішку.

— Тоді в мене є ідея, — шепоче Джейк, ніяк не в змозі вгамуватися навіть попри виснагу.

Хонсу вперше щось відчув, коли вони кохалися. Вперше втратив ту байдужість та стриманість, яку намагався компенсувати власним зацікавленням до людського тіла та чужого задоволення. Джейк не може просто так полишити це і спокійно заснути у божих обіймах. Джейк ледаче сповзає на ліжку, влаштовується між довгих божих ніг та сковзає язиком вздовж стовбура, облизує голівку. Під його дотиками член майже одразу знову  твердне, наче за бажанням самого Хонсу — Джейк не сумнівається, що так воно і є, та знову сковзає язиком по стовбуру і ковтає член на усю довжину.

— Ти готувався, — з підозрою каже Хонсу.

На нього дивляться бешкетні примружені очі, що аж блищать від задоволення. Авжеж, Джейк готувався до цього. Він випускає член із горла, притискає язиком голівку до піднебіння, проте Хонсу виглядає так само байдужим. Джейк випускає член із рота.

— Якщо ти будеш казати, де саме відчуваєш…

— Добре, — Хонсу погоджується, не давши договорити,  занурює пальці до кучерів на потилиці, стискає міцно та спрямовує.

У Джейка виходить змусити бога тихенько лаятися та нестримно смикатися.

Джейк пестить його член прочиненими губами та язиком, і подумки намагається уявити, скільки лишилось зібрати грішних душ до першого оргазму, тому що деяких відчуттів десь — все ще замало. Хонсу тихенько лається і смикається, допоки усе, що відбувається, йому не набридає. Раптові відчуття виявляються іноді надто гострими, іноді надто бляклими і недостатніми, щоби ними можна було насолодитися.

Це все одно більше, ніж Джейк міг сподіватися. І це більш хаотично і непередбачувано, ніж міг уявити сам Хонсу. Все ж до нормального живого стану цій подобі ще далеко.

Хонсу витягується у Джейка на грудях, влаштовує дзьоб на дбайливо підсунутій подушці. Тут, у Єгипті, Джейк вперше відчуває вагу божої подоби. Вона вже не легка, як пір’ячко, ніби являє собою лише оболонку. Джейк відчуває, що десь під мертвою шкірою справді є і м’язи, і кістки. Подушка під дзьобом мнеться тонкими складками та довгим вигином.

— Ти важкий, — із задоволенням каже Джейк.

— Як сама доля, — жартує бог.

— Ні, не настільки, — Джейк тихенько регоче, чим викликає у Хонсу задоволене муркотіння.

Джейк завжди сміється з його сумнівних жартів, принаймні коли здатен зрозуміти, що саме бог мав на увазі. Це теж дечого коштує — думає Хонсу. Він простягає руку і ледве відчутно торкається обличчя. Пальці ліниво сковзають переніссям, вилицями, щоками, і Джейк цілує кожен палець, як тільки той сягає його губ. З грудей Хонсу лунає тихе муркотіння від задоволення, як стримане усмішкою дихання, якого ніколи не відчути, бо в його грудях немає легенів.

Джейк сковзає долонею між лопаток, вже не боячись зачепити відкриті рані — його рука пам’ятає кожен вигин подоби, кожен хребець, кожну більш чи менш шорстку ділянку мертвої шкіри.

— Біль — це не те, за чим я скучив, — тихо каже Хонсу.

Долонь Джейка завмирає.

— Вони болять? — Джейк опускає погляд на рани. На вигляд вони не змінилися.

— Ні. Ще ні. Але я передчуваю, що невдовзі почнуть.

— Дозволь щось зробити… — Джейк сковзає долонею нижче по спині, щоби не викликати своїм дотиком тривожні думки, — хоча би зашити їх.

— Це не допоможе. Ти нічого не можеш вдіяти з ними, як і я сам, бо маєш ту ж саму силу, що й я.

— Тоді мені доведеться поцупити силу інших богів, — без зайвих міркувань вирішує Джейк.

Хонсу тихо сміється з прагнень смертної людини, кров якої булькоче у його знову живому серці.