Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
This feels right and I’m letting it
And now I know just what to do
Tire of me if you will my dear
But I will not tire of you
З Каїру довелось тікати швидко, тільки-но бог «звільнив» Марка від служби. Джейк брехав Марковій дружині про якісь справи, про якусь загрозу та поспішав зібрати речі, які у Марка залишились, головне — гроші та документи. Він лишив їй записку, насправді не сподіваючись, що вона повірить. Інший почерк, інші слова.
— Напиши, що хочеш розібратись з людьми, які на тебе обурились через мою службу, — підказує бог, — що хочеш раз та назавжди позбутись будь-яких згадок. Що не хочеш вплутувати її.
Це банально, але це те, що Марк міг збрехати замість того, щоб зникнути мовчки. Знову. Джейк пише. Почерк в нього викривлений, зламаний, як і він сам. Він й гадки не має, як би виглядала записка від Марка чи Стівена, та йому байдуже. Знає, що Маркова дружина не хоче, щоб її відгороджували чи захищали, вона здатна і за себе постояти, і за Марка, якби він тільки їй дозволив. Вона все одно піде його шукати, але Джейк пише.
Лейла знаходить квартиру Марка, яку він зняв у Каїрі, через десять хвилин, як звідти тікає Джейк. Лейла вирішує, що Марк згодом повернеться до Лондона. Лейла гадає, що його легше буде знайти через базу замовлень квитків. Лейла думає, що з Марком щось знову не так. Вона чула акцент. То не Марк і навіть не Стівен, до якого вона вже встигла звикнути, якого прийняла. Вона й гадки не має, що коїться у тому пошматованому розумі.
Джейк їде з Каїру на автівці, у напрямку Александрії, зовсім не збираючись до Лондона. Справа у тому, що Джейку нікуди повертатись, його втеча не має місця призначення. У Джейка є місія.
Перших своїх жертв Джейк знаходить на першій ж заправці. Він лише заїжджає заправитись, але вночі на заправках збираються усілякі покидьки вирішувати між собою справи — традиція південної Америки, яка дійшла аж до сюди. Люди, які вирішують свої справи вночі на заправці, не подобаються богу.
— Вбий їх, — каже Хонсу.
Джейк не відповідає, лише киває — знає, що тепер бог може його бачити, відчуває цей погляд шкірою.
Дилери чи ще хтось, чоловіки тихо розмовляють, щуляться до своїх двох автівок та чекають, поки чужинець поїде. Вони не хочуть проблем та зайвої уваги. Джейк поводиться тихо, не дивиться на них, поки не закриє бензобак. Потім дістає цигарку, навмисно клацає запальничкою так, щоб та не запалала, та ніяково посміхається. Люди, які не подобаються богу, починають нервувати.
Джейк підходить до них, знову клацає запальничкою. Вони не розуміють ні іспанської, ні англійської, махають руками, щоб чужинець відійшов від них та їхав собі далі. Джейк клацає запальничкою перед їх обличчями так, що і глухонімі вже зрозуміли би, що він просить підкурити. Хтось з них починає лаятись навмисно, сміючись з дурного іноземця. Джейк не знає арабської, але з посмішок розуміє, що над ним глузують. Він теж посміхається та нікуди не йде. Він один, їх восьмеро.
— Бог хоче, щоб ви усі поздихали, — ввічливо каже Джейк та посміхається разом з цими мерцями, наче розуміє їх жарти.
Один з чоловіків вирішив трошки налякати дурного іноземця та дістав з-за пояса старенький револьвер. Джейк всміхається. Одним рухом він вихоплює револьвер, робить постріл — один, два, три. Один рух — одна смерть. Ухиляється від ножа, ще постріл, кидає ножа, постріл. Шість.
Двійко, що залишились, не можуть домовитись — один підійняв руки, щоб здатися, інший цілиться в Джейка. Набої в револьвері, який він відібрав, закінчились, але то Джейк знає, ці двоє про це не думають. Джейк цілиться у відповідь і запалює цигарку, потім зрушує револьвер в сторону того, хто здався, та простягає руку до озброєного.
— Давай сюди, бо ще й цього застрелю, — каже Джейк з ласкавою усмішкою та мружиться від диму цигарки у зубах, — давай сюди, друже.
Є в усмішці Джейка щось, що змушує послухатись. Голос в нього тихий, лагідний, але впевнений. Не грубий, як у Марка, та не тремтливий, як у Стівена. Коли людина не нервує під прицілом, від цього моторошно, коли усміхається — ще жахливіше. Менш ніж за хвилину він вбив майже усіх. Сподіватись на щось — то дурна думка. Озброєний чоловік чомусь дивиться на усмішку та вірить, що усе закінчилось, знехотя простягає пістолет та кладе на довірливо відкриту долонь. Джейк кидає порожній револьвер та перевіряє магазин пістолета.
— Дякую, друже, — він киває, дякує, усміхається і ще раз киває, щоб дурні іноземці його зрозуміли.
Двійко повільно опускають підняті руки — вирішують, що сьогодні їм пощастило, на відміну від їх друзів. Вони вірять, що повернуться додому.
Усміхнені люди вселяють до інших довіру. Але якщо довго вглядатися на Джейка, згодом розумієш, що з ним щось не так. Є щось моторошне у його усмішці. Якщо довго дивитись на усмішку Джейка, можна зрозуміти, що та усмішка, наче у канібала перед вечерею.
Джейк стріляє — сім, вісім.
Навколо нього лежать тіла людей, половина з яких не встигла нічого зрозуміти, інша половина не встигла нічого вдіяти. Тіла лежать чи наче сонечко з променями, чи наче квіточка з пелюстками, Джейк стоїть посеред кола з простягнутих ніг та відчуває себе дуже дивно. Зазвичай він зникає з життям останньої загрози, наче з останнім подихом вбитого помирає й він сам, повертається до свого небуття, до тої темної комори, у якій Марк тримає його за усіма замками, які тільки міг вигадати. Джейк дивиться на результати свого буття у світі і забуває, що треба дихати, забуває, що він досі жива людина, в нього досі є тіло.
Бог, до цього сидячи на даху заправки, спускається до нього, спускається на землю.
— Дихай, — з посмішкою каже завжди незадоволений Хонсу, — я вражений твоєю роботою. Гарно лежать. Наче палаюча зірка.
Точно, — думає Джейк — це ніяке не сонечко, це яскрава зоря.
Вони ніколи не розмовляли до цього, але завжди розуміли одне одного.
Божий голос лунає у повітрі навколо, лунає у голові та вібрує в усьому тілі, наповнює собою легені. Джейк рвучко вдихає, обертається та задоволено мружиться, глядячи на бога. Він ніколи не бачив Хонсу так близько, так довго. Тепер він може дивитись своїми очима, бо ці очі тепер його, та не хапатися за шматочки та клаптики. Хонсу теж вглядається, але не до людського обличчя, а до серця.
Джейк струшує попіл з цигарки комусь на подертий, колись білий кросівок, та міцно затягується. Він не знає, що сказати богу, може тільки відверто милуватись ним. Стрічки накидки майорять навколо Хонсу, наче на сильному вітрі, хоча насправді вітру немає. На білому пташиному черепі поблискує жовте світло ліхтарів, наче золото. Цей блиск відсвічується в очах Джейка. В очах Джейка Хонсу виглядає найвеличнішою істотою у всесвіті. Він обмірковує, чи доречно впасти перед богом на коліна, чи такі жести вже не дуже сучасні, але поки він це обмислює, ласкавий голос знову огортає його.
— Краще тільки, коли ти різав горлянки скарабеєм, — додає бог.
— Ти задоволений? — Пошепки Джейк видихає питання разом з димом та посміхається в усі зуби.
— Вельми, — всміхається бог.
— Тоді знайди мені ще, і я дам тобі ще, mi Santa Ave,* — Джейк вглядається до порожніх очниць, його погляд сповнений любові та захвату.
Бог дозволив йому бути, дозволив дихати. Для Джейка любити бога навіть більш природно, ніж дихати, бо забути те почуття, яке розгорається за ребрами, коли він дивиться на бога, Джейк не здатен.
Тікаючи від Лейли, Джейк залишав за собою кривавий слід з покараних ним грішних душ в той час, як Марк міг погодитись лише на окремі випадки. Джейк не чекав вдалого часу, хапався за будь-яку нагоду, яку пропонував Хонсу. Йому байдуже, що ці мерці робили не так у своєму житті, щоб розгнівати бога. Джейк не бог, щоб вирішувати їхню долю, чи думати, заслуговують вони смерті чи ні. Він лише інструмент у божій долоні. Бог гнівається — вони помирають.
Упродовж завдань Хонсу супроводжував Джейка як міг — розпеченим вітром, наче казав «Йди, мій могутній лицарю!», наче підштовхував. Джейка це надихало, він йшов та відчував ледве відчутні дотики. Його серце — чи є воно у нього? — й без того рішуче, ще більше наповнювалось прагненням служити. Гарячий вітер торкався одягу, шкіри. Тепло пустелі залишалось з ним, де б він не був.
За один вечір лишивши п’ятнадцять трупів в одному маленькому прибережному містечку, Джейк у дешевому готелі задоволено вмивав руки від крові. Сьогодні він добре попрацював. На зубах у нього відчувався солоний смак заліза та пилу. Чия це кров — його чи чужа, Джейку теж байдуже.
Він облизується та думає лише про те, що не повинен пропускати ударів, повинен рухатись швидше, працювати краще. Але бувають випадки, коли зір застилається, трапляється ступор на миті — короткі, проте достатні. Ці випадки маленькими уривками, шматочками та клаптиками трапляються, як раніше маленькими шматочками та клаптиками траплявся сам Джейк. Ніхто не ідеальний. Для таких уражень і броня не потрібна, саме заживе.
Джейк пригадує дитинство, як та божевільна жінка, яку Марк кликав матір’ю, лупцювала його що сили. Якщо б його запитали, Джейк погодився би жити з нею замість Марка цілодобово. Терпіти її нападки не тільки в гірші миті. Інші нападки, менш болісні, він бачив в уривках спогадів. Джейк думає, що таке життя його б загартувало. Він би розумів більше. Мав би погане, але життя.
Мабуть, він вбив би її якоїсь миті. Задушив би тим самим ременем чи подушкою вночі. Чи підсипав би отрути до її пляшки, до якої вона з такою пристрастю присмокталась. Ще краще — проткнув би горлянку ножем для льоду, коли вона знову прийшла би до його кімнати, розлючена до безтями, з сверблячими руками.
Він би подбав про це, якщо Марк його випустив би. Він би все вирішив. А потім, мабуть, втік із дому та став вуличним бешкетником. Крав би у крамницях, бився з іншими безпритульниками та тікав від поліції. Так, оце було б справжнє життя… Джейк крав у крамницях та бився на вулицях й так, будучи дорослим, коли бог його не бачив. Вбити матір, на жаль, він вже не зможе.
Джейк дивиться, як червона, потім рожева, потім прозора вода стікає з його долонь. Його долонь. Тіло тепер його. В нього тепер є тіло. Тепер він не безтілесна ідея десь глибоко у мозку Марка Спектора. Він вільний. Як вільним хотів бути Марк.
Боги завжди сприймають слова людини не так, як людина на те розраховує. Вони усі троє вільні. Марк та Стівен — від обов’язків, яких вони обидва не хотіли, Джейк — від Марка та Стівена. Джейк думає, що йому нарешті пощастило, та усміхається. Він щаслива людина, в нього є все, що потрібно для щастя: тіло, бог та місія.
— Скучив за мною? — Питає Хонсу за спиною, голос його лунає зовсім поряд та вібрує у всьому тілі, торкається шкіри мурашками, наче луна звиніть по стінах, — Я задоволений тобою сьогодні.
Джейк миттєво розвертається, так і не відмивши руки остаточно. Бог не відображається у дзеркалі, на бога треба дивитись прямо. Джейк закидає голову догори, бо очі його на рівні божих ребер.
Звісно, Хонсу задоволений. Сьогодні він отримав свою частину помсти. За один вечір частину більшу, ніж Марк давав за рік. Не скаже про це, але стільки покараних грішних душ пішли йому на користь. Бог стає сильнішим, коли його справа робиться. Коли його пам’ятають. Коли його шанують.
Джейк дивиться на бога з захватом та навіть намагається дихати тихіше, аби тільки не сполохати цю мить. Йому здається, що бинти на плечах бога трішки побіліли, наче вже не такі затхлі та старі. Чи то гра жовтого світла? Він мружиться, з обожнюванням розглядаючи згини пташиного черепу. В його натхненній усмішці є щось моторошне, але він не винен, таке-от в нього обличчя. Це обличчя Марка, яким тепер користується усе спотворене та страшне у ньому.
Джейк сприймає кожний погляд порожніх очниць, спрямований до нього, як власний скарб, дар бога йому особисто. Він відчуває цей погляд шкірою. За один лише цей погляд Джейк готовий вбивати. Він й вбиває.
Хонсу дивиться на Джейка із задоволенням, із заохоченням. Богу подобається, що Джейк нічого не питає, не сперечається, не ухиляється від обов’язку, не вагається. Він виконує кожне завдання швидко, без сумніву. Йому не потрібно пояснювати, чому та чи інша людина заслуговує смерті. Більше не потрібно вдаватися до хитрощів та маніпуляцій, як то було з Марком.
Бо це не Марк.
Тиша між ними зручна, затишна. Бог хоче знати, що у цієї людини на думці, але запитати сам не може — буде лунати, як пропозиція. Бог нічого людині не винен, служити богові — то вже великий дарунок долі, але Хонсу знає, що люди жадібні, вони завжди хочуть від бога подарунків. Марк хотів того, що Хонсу не міг йому дати — свободи. Марк обманював себе, що свобода принесе йому спокій. Марку не буде спокою, поки він Марк.
Знаючи людську натуру, Хонсу чекав, що рано чи пізно Джейк теж почне чогось вимагати. Як для бога, в Хонсу й справді замало віри. Він не вірить в людей так само, як вони вже давно не вірять у нього. Але чомусь вперто продовжує давати їм шанс, на відміну від Аміт.
Хонсу хоче з’ясувати якомога швидше, до чого готуватись. Але Джейк робить вигляд, наче йому нічого не потрібно, служба його самозабутня та віддана. Він лише допитливий.
— Ти знав про мене? — Питає він та чіпляється руками за край рукомийника позаду, стискає пальці — з них ще стікають блідо-рожеві краплі.
В нього руки пече, прагнуть доторкнутись до довгого дзьоба, який нависає над ним, але Джейк намагається поводитися поважно. Бо ніяк інакше з богом не можна, чи не так?
— Я відчував, як щось у цьому тілі прагне до мене, якась його частина. Але розумів, що то не Маркове прагнення.
Голос Хонсу лунає навколо, обіймає, дарує відчуття справжності існування, цінності буття тут та зараз. Джейк відчуває, як голос бога знову наповнює його легені, наче тільки завдяки цьому голосу він і може дихати — так і є в усіх сенсах.
— І ти звільнив мене?
— Ти сам себе звільнив, — бог посміхається, схиляє голову убік та ледве не дряпає дзьобом Джейкове плече, бо стеля надто низька для нього, — я лише трошки сприяв до цього.
— То це ти мене звільнив, — тихо каже Джейк та мружиться ще більше. Він впертий та для себе вже вирішив, що би там Хонсу не казав, — Я сам не міг. Не так надовго.
Хонсу усміхається, дивлячись на нього. Джейк знає, що бог зараз усміхається — відчуває це, і читає його міміку та настрій завдяки тону голосу, нахилу голови, положенню рук. Руки у Хонсу зараз розслаблені, пальці тримають васа** без напруги. Джейк чомусь впевнений, що богу приємно, коли його зусиль, навіть таких дрібних на його думку, не скасовують. Як усім богам й належить, Хонсу самолюбний та гордовитий — Джейк приймає це правило та вирішує завжди його враховувати.
Він прикушує язика, щоб не сказати чогось дурного, та стискає пальці за спиною міцніше. Перша хвиля захвату зійшла, тепер думки у голові б’ються одне з одною, у грудях чомусь болісно тисне. Джейк ще не знає, чому саме, він ще не розібрався. Мабуть це серце, але Джейк не впевнений, чи є воно у нього. Чи воно його власне, а не чуже.
Хонсу відчуває усе, що відбувається за людськими ребрами.
— Тебе щось бентежить? — Питає бог.
То не його справа, йому насправді не цікаво, але він більше не хоче ризикувати своїм аватаром. Нічого доброго не вийшло, коли він довірив Марку розбиратись самому. Джейк каже зовсім не те, що міг передбачити бог.
— Можна торкнутись до тебе?
Джейк обережно простягає руку, не торкається — чекає дозволу. Він намагається виказувати пошану. Хонсу в свою чергу думає, що забаганки в цієї особистості вельми дивні, але це його забавляє.
— То торкнись, якщо тобі вдасться, — Хонсу дозволяє.
Джейк повільно тягне руку до дзьоба, але коли долонь ось-ось повинна була торкнутись кістки, його пальці проходять крізь. Хонсу сміється. Навколо пальців з’являється не дуже зрозумілі відчуття. Пальці не відчули ніякої поверхні, але охоплені гарячим густим повітрям. Шкірі на пальцях гаряче, кісткам під шкірою холодно. Джейк трохи розчарований, по його кислому обличчю це добре видно.
— Не цього очікував?
— Ні, — чесно каже Джейк, але швидко зміряється з фактом, що бог не може бути матеріальним, з плоті та крові.
Він готовий був цілувати пісок, по котрому Хонсу ходив. Й цілував би, але Хонсу не залишає слідів. Джейку прикро, але цю прикрість вгамовує дивне відчуття, яке лишилось на кінчиках пальців. Холод минув, а тепло, яке він відчув, наче струмує його венами й далі.
Мандрівка Джейка обходилась Європі у десятки трупів. В Афінах він вбив ще п’ятьох, але то замало для нього. Він хотів ще. Хонсу не встигав обирати цілі. Щоб покарати грішника, його треба спіймати на здійсненні злочину, чи відшукати сліди минулих злочинів у серці. Хонсу бог, але не всевидючий, бути усюди водночас він теж, на жаль, не може. Може лише спостерігати та вглядатися до людських сердець.
У Марка при собі не було зброї, тож й Джейк без зброї подорожував. Навіщо йому тягати з собою зброю крізь кордони, коли там, куди він приходить, зброї завжди вдосталь? Греція була не тільки затишним місцем, але й непоганим укриттям для усілякої наволочі. В одному з узбережних містечок Хонсу послав його вбити якогось заможного покидька, який втік подалі та вважав, що кара до нього не прийде, якщо він покине свої справи. Вважав, що він усіх надурив. Бога не надуриш. Джейк зайшов до маєтку у вигляді кур’єра та здобув пістолета вже у першого охоронця, застреливши того, тільки він в Джейка прицілився.
Але головну ціль Джейк чомусь вбив садовою лопатою, яка доречно опинилась під рукою. По великій оранжереї літали налякані криками екзотичні птахи, деякі бились об скло, намагаючись вирватись до неба. Білий павич, судячи з всього, не дуже засмутився через смерть свого власника, і крики його не налякали, наче птах вже звик до них. Розпустивши хвоста на всяк випадок, для погрози, павич дивився, як Джейк колупається лопатою, намагаючись відрубати рештки м’язів, які витримали двох перших ударів. Треба було відділити голову повністю, бо якось не дуже гарно вийшло.
— Ти гарна пташка, так, я бачу.
Павич тряс хвостом з візерунком бляклих, наче сліпих, очей. Джейк зосереджено колупався лопатою у чужій горлянці та насвистував якусь мелодію. Здається, це з якогось старого мультика. Джейк не пам’ятає, чи дивився він мультики взагалі. Мабуть, ні.
— Зараз піду, не лютуйся.
Відділивши голову та лишивши лопату, Джейк поїхав з маєтку на автівці дорожчій, ніж та, на якій він сюди приїхав. Він вбивав а потім грабував вбивць, бо не мав часу на роботу, як якийсь Стівен.
Бог прийшов до нього, коли він обмірковував: викинути закривавлений одяг чи спробувати відіпрати. Ніхто не казав, що бути головним у тілі — це не битись цілодобово, а займатись якоюсь побутовою дурістю.
— Скучив за мною?
— Sí, mi Santa Ave, — Джейк сяє, коли дивиться на свого бога, та завжди усе кидає, чим би не займався.
Не можна уділяти богу лише частину своєї уваги, коли він винагороджує тебе увагою своєю. Хонсу обходить його, Джейк чує стукіт древка васа по підлозі, та думає, що це щось неймовірне — творити стукіт, будучи прозорою хмарою.
— Ти добре впорався сьогодні, — каже Хонсу та кладе руку Джейкові на плече.
У Джейка перехоплює подих. Він відчуває теплі, шорсткі бинти. Справжні та матеріальні. Він стоїть та не може ворухнутися, хоча йому дуже хочеться розвернутися до бога обличчям. Від дотику по шкірі лине тепло, потім раптово змінюється холодом. У Джейка біжать мурашки по спині.
— Дихай, — посміхається Хонсу гулким голосом та веде перебинтовані пальці до потилиці, торкається вологого після душу волосся.
Джейк відчуває теплі пальці у своєму волоссі, надто матеріальні, ніж подих вітру, але вони наче тим вітром охоплені. Він намагається зітхнути тихо і непомітно, не видати себе лише інстинктивно та ще й не задихнутися при цьому. Він вельми розуміє, що Хонсу не обдуриш.
Вдих — видих, повільно.
Хоча б не показувати хвилювання відкрито. Не ганьбитись. Серце Джейка — чи є воно у нього? — на мить зупиняється та починає колотитися в два рази швидше. Ніколи у своєму короткому житті Джейк не був такий схвильований. Він взагалі ніколи схвильований не був до цієї миті.
Бог до нього ласкавий. Пальці його лагідні.
— Це насправді чи у мене в голові? — Наважується запитати Джейк. Голос в нього зовсім хрипкий та глухий.
— Якщо лише у голові, як ти дізнаєшся напевно? — Хонсу знову посміхається, а потім додає тихіше, — Це насправді.
В Джейка короткі волоски на шиї стають дибки від дотику, серце так стрімко скаче, що ледве не руйнує ребра. Він намагається не забувати дихати та думає, скільки трупів потрібно, щоб Хонсу зміг не тільки стукати васом по підлозі та занурювати пальці до волосся. Джейк думає, скільки потрібно, щоб Хонсу зміг як слід стиснути волосся своїми пальцями.
Бог посміхається вже вголос та зникає раптом, як завжди, з подихом нічного вітру, залишив Джейка з його думками наодинці, від яких волосся на шиї стає дибки й саме, без усіляких дотиків. Тепло, що линуло від пальців, лунає у всьому тілі, тече вдовж хребта, аж до легенів, прямісінько до серця, поки не охоплює його, тепло й ласкаво. Джейк весь тремтить, душа його — чи є вона у нього? — болісно палає, тисне у грудях та здавлює горло.
Сьогодні бог торкнувся його своєю долонею.
У вільний час Джейк багато розмірковує про сутність богів, про влаштування тонких енергій, про які нічого не знає взагалі, але до якихось висновків приходить. Він добре вміє складати повну картину з клаптиків та шматочків, наче пазл. Джейк найкращий у складанні пазлів.
Він не брав із собою зброї, броню лицаря теж майже не використовував, бо міг впоратись і без неї. Але бувають невдалі випадки. У Бухаресті він спіймав кулю у стегно. Хонсу прийшов до нього вже у готелі, коли Джейк намагався дістати кулю. На підлогу крапала темна кров.
— Чи скучив ти за мною? — Питає бог.
— Sí, mi Santa Ave, — відповідає Джейк,спрямовує лагідний погляд на бога та мружиться, але цього разу не підіймається, бо нога болить. Адреналін, на якому він сюди якось дійшов, вже відпустив. Йому треба лише дістати кулю.
— Чи ти забув, що в тебе є моя цілюща броня? — Хонсу незадоволений, не хвалить цього разу, — Чому не користуєшся?
Джейк прикушує язика, щоб не сказати якусь дурість. Він не майстер складати свої слова обережно, не було такої потреби, але тепер є. Він трохи мовчить, обмислюючи, як говорити з богом про речі, які богу не сподобаються. Джейк знає, що Хонсу не сподобається, бо Хонсу про це мовчить. Але, врешті-решт, колись Джейк має з’ясувати те, що постійно обмірковує, що його бентежить.
— Скажу, якщо ти мені щось скажеш, — Джейк підіймає примружені очі, наче не тільки страху, а ще й болю не відчуває. Інакше дивитись на бога він не вміє.
— Ось так? Вже торгуєшся зі мною? — Хонсу розчарований, але зацікавлено похиляє голову вбік. Він все ще хоче знати, що у цієї людини на думці, бо читати людські думки буквально не може, лише їх відтінок та наміри.
— Так, чи мені не можна? — Джейк теж похиляє голову, ненавмисно копіюючи жест бога, — Якщо не можна, то заборони, я й не буду, — він усміхається та продовжує колупати рану у нозі.
Саме страшне для Хонсу — те, що Локлі каже щиро. Цей розум вчився маніпуляцій у нього самого, то й не дивно, що Джейк спроможний поставити бога у глухий кут. Хонсу може заборонити. Знає, що Джейк послухається. Але не забороняє.
— Що хочеш знати?
— Все про тебе. Все, що мені можна знати, — каже Джейк, намагаючись казати з пошаною, як тільки у нього виходить, бо пам’ятає, що усі боги самолюбні та гордовиті, — Тільки скажи мені чесно. Якщо не можеш чесно, взагалі нічого не кажи. Будемо вважати, що то справи богів і мені того знати не можна.
— Добре, Джейк Локлі, — Хонсу погоджується.
Джейк знову підіймає погляд, кидає кулю на підлогу. Рана глибока, болюча, а він дивиться, ніби зовсім нічого не відчуває. Лише ледве помітно важко дихає.
— Чому ти мертвий? — Питає Джейк.
Від цього питання Хонсу мимоволі робить крок назад, стукає васом по підлозі та надто різко задирає голову. Джейк зачепив те, що чіпати не слід.
— З чого ти таке вирішив, розумнику? — Бог намагається віджартуватися.
— Я бачив Аміт і Таурт. Вони інакші. Живі.
Хонсу мовчить, обмірковуючи, як так вийшло, що Джейк виявився кмітливішим за Марка та Стівена разом, які не помічали очевидного, що завжди перед очима. Вони сприймали це, як даність, чи як забаганку, жодного разу не замислюючись.
— Я вмираю вже не першу тисячу років, — знехотя відповідає бог, голос в нього розлючений. Хонсу уражений, — та продовжу ще декілька тисяч. На твоє життя мене вистачить.
— То ти маєш відповідь, чому я не вдягаю броню. Вона тягне з тебе сили, яких і так майже не лишилось, — Джейк знає, що Хонсу слабкий. Бачив, здогадався, та чув, як бог сам це казав.
— То ти мені так свій жаль виказуєш? — Голос лунає гучніше, Хонсу різко крокує до Джейка, хапає його за підборіддя та підіймає голову, дивиться у людські очі своїми порожніми очницями, — Чи вважаєш, що маєш на це право?
— Не вважаю, — Джейк намагається дихати далі, як дихав, — хочу знати, як допомогти.
Хонсу нема чого сказати. Вперше з моменту, що він знав Марка. Марка ніколи не цікавили божі лиха.
Але це не Марк.
Хонсу починає сміятися, проте сміється з прагнень маленької людини не надто довго.
— Клич броню. Завтра в нас багато роботи. Мені потрібен сильний воїн, а не покалічений. Я дав тобі захист не задля того, щоб ти їм нехтував.
Джейк впертий, але не може не підкоритися зараз. Він ніколи не кликав броню, але вже бився у ній. Коли до нього в ній був Марк. Він зосереджується, як може, дивлячись у суворі діри порожніх очниць, намагається щось відчути у себе всередині, ту ниточку, яка пов’язує його з богом однією силою. Броня повільно вкриває його тіло світлими лляними стрічками, але вони темніють на ньому, поки зовсім не стають чорними. Джейк дивиться на бога білими палаючими очима.
Хонсу швидко пом’якшується, його лють до Джейка примарна. Він нахиляє голову, дивиться на броню так, наче та йому подобається — то залишки його колишньої величі, клаптики та шматочки його сил, яких для нього самого вже недостатньо, проте достатньо для людини. Обличчя Джейка, вкрите почорнілою маскою, нагадує богу темний бік місяця. Два білих ока горять, наче зорі на нічному небі.
Хонсу справді подобається. Броня завжди сама підлаштовується під носія та його звичок, відображає його сутність. Броня Хонсу завжди була білою. На Марку вона світло-сіра, не така яскрава, як має бути. Нікого настільки темного Хонсу, здається, ще не бачив. Він відверто милується.
Джейк відчуває зміну у настрої бога та вирішує просити пробачення за те, що розлютив. Він підіймає руку, щоб доторкнутись до божої долоні, яка тримає його обличчя, але пальці знову проходять крізь. Джейк хмуриться, кисне, не розуміє. Хонсу знову сміється, на цей раз тихіше та коротше, і відпускає його.
— Це не так працює, — каже бог.
— То поясни мені.
Хонсу зітхає та намагається підібрати сучасні слова, щоб пояснити людині властивості тонких матерій.
— Коли я хочу торкнутись, то зосереджую усі сили в одному місці, щоб утворити форму, яку ти зможеш відчути. Простягни свою руку.
Джейк простягає руку та звільняє її від броні, чорні стрічки розгортаються та майорять навколо, наче живі змії. Хонсу торкається кінчиками пальців людської долоні — шорсткі грубі бинти до живої чуйної шкіри. Джейк витягує свої пальці назустріч і вони легенько торкаються пальців божих.
Від кожного ледве відчутного дотику по пальцям Джейка струмує тепло, наче електрика. На його думку відбувається щось неймовірне, щось святе, щось поза межею людської уяви, недосяжне для усіх, досяжне лише для нього. В нього знову палає серце так нестерпно, що болять ребра навіть попри броню. Але Джейк не був би Джейком, якщо б не запитав знову щось своє людське, що так його бентежить.
— То в тебе так мало сили, що її не вистачає навіть на утворення цілої руки? — питає він і намагається не пустити жаль до свого голосу. Від цієї думки йому прикро так, що гірко стискає навіть щелепу, але він намагається стримуватись, щоб не уразити бога вдруге — він не хоче цього. Хоче іншого.
— Це набагато більше сили, ніж в мене було ще вчора.
Хонсу у свою чергу намагається не дратуватись, бо відчуває Джейкові прагнення. Він давно вже не у тому становищі, щоб дозволяти собі колишні прояви гордості, це таке приниження — кожного разу нагадувати собі це.
— То треба ще більше, — Джейк знову проводить по шорстких теплих пальцях і підіймає на Хонсу очі — вони палають вже не бляклими зорями у небі, вони палають божевільним полум’ям світів, які перед своєю смертю спалахують найяскравіше, а потім забирають з собою усе живе навколо, до чого лише можуть дотягнутися, — я здобуду тобі ще більше.
Джейк хоче, щоб його бог здобув сили, якої колись мав. Щоб його бог постав перед ним у всій своїй мощі та красі. Наступного разу він буде більш пильним та поранень не припустить. Більше жодного поранення. Він не збирається бавитись з силами бога, як то Марк робив.
Бо він не Марк.
Коли Хонсу зникає, як завжди раптово, Джейк не вимикає на ніч світла. Він не боїться темряви, але ненавидить її всім серцем — чи є воно у нього? Кожного разу він лягає у ліжко, боячись прокинутись вже не собою, а кимось іншим. Сьогодні Джейк засинає з думкою, що Хонсу йому все ж трохи збрехав.
Він не помирає. Він вже мертвий.
Бо приречені бинтів не носять — лише вже померлі. Не те, щоб Локлі щось тямив у історії та традиціях стародавнього Єгипту… але він засинає з думкою, що Хонсу мертвий. Давно померлий бог, якому він служить. У Джейка болить серце — чи є воно у нього, щоб боліти? — і він думає, що краще б боліло прострелене стегно. Але стегно вже не болить.
Свою помилку, найгіршу помилку Джейк розуміє декілька днів по тому. Він раптово пригадує, що попри все, Хонсу ще й бог-цілитель. Джейк не хотів його зцілення, не хотів приймати його дар, ще й колупав рану при ньому, певно роблячи ще гірше. Більшої образи для бога і уявити складно. Ось чому він дратувався. Джейк вирішує, що більше ніколи у житті не наважиться сперечатись з Хонсу. Ніколи.
Джейк не сприймає Хонсу, як всемогутнього бога, який користується людиною. Для нього Хонсу — дивовижна свята істота, яка потребує поклоніння, шанування, піклування. Для цього боги й існують. То їхня сутність, їхнє призначення. Людина завжди хоче від бога щось отримати, зовсім не розуміючи, що служити богові — то вже великий дарунок долі. Скільки людей готові віддати усе, що мають, лише б почути голос бога?
Марк не розуміє цього, ні, він зовсім нічого не розуміє, невдячний бовдур. Марк хоче користуватись дарованим життям та не платити, нічого не давати взамін. Дароване життя припускає виплати до самої смерті. Марк повинен бути вдячним за кожен подих. Марк дихає, не замислюючись, та звинувачує бога у тому, що він ним користується, вже зовсім забувши про дароване життя.
Марк не виконує даних обіцянок. Він клявся. Клятви не можна скасовувати, тим паче клятви богам. Джейк не клявся, але вдячний за кожну мить свого існування. Він намагається не витрачати ці миті дарма, його існування повинне бути корисне богові.
Джейку байдуже на тих нічних мандрівників, яких він нібито має захищати. Джейк хоче вбивати людей тому, що вони забули своїх богів. Забули Хонсу. Покинули його, безсилого, а він продовжує мститись за тих, кого скривдили. Продовжує забирати життя тих, хто забрав життя чуже.
Джейк дивиться на мертве тіло свого бога і думає, як гарно бризкатиме кров з перерізаної горлянки. Якби володар тієї горлянки хоча би знав ім’я того, хто хоче його смерті, ім’я того, хто послав до нього свого лицаря… але він не знає. Ніхто ніколи не знає цього імені.
Джейк не рахує, скількох вбив, як то робив Марк. Скільки б не вбив — цього все ще замало. Джейк жадібний, бо розуміє — щоб наситити сили бога, потрібні тисячі тисяч, мільйони мільйонів. Джейк лише хвилюється, що його людських сил не вистачить на мету, яку він собі поставив. Джейку шкода, що він лише людина, якій потрібен відпочинок — якби не це, він би вбивав для Хонсу цілодобово.
Після виконаного завдання, перед світанком, Джейк збирається лягати спати, це для нього теж як завдання — набратися нових сил для виконання нових наказів. Але бог приходить до нього. Він чує вже любе йому шелестіння за спиною та обертається. Хонсу сидить на краю обіднього столу. Хонсу завжди десь сидить, та Джейк знає, чому. Для нього складний кожен рух, йому потрібні усі сили лише для того, щоб існувати, щоб просто бути. Джейк знає, як це.
Він повільно опускається на коліна перед богом та дивиться догори, до порожніх очниць. Хонсу простягає до нього руку, підчіплює пальцями підборіддя та вдивляється у людські вічі, нічого не каже. Джейк знає, що впорався добре, богу необов’язково кожного разу хвалити його. Джейк не чекає заохочення, він щасливий лише бачити бога.
Шорсткі бинти все ще відчуваються доволі матеріальними, божі пальці випромінюють тепло, яке просочується під шкіру, крізь м’язи до кісток, по кістках до серця. Джейк чомусь тягне руку до божої долоні, щоб торкнутись. Його пальці легенько, схвильовано, але все ж торкаються зовнішній сторони долоні — на цей раз не проходять крізь. Хонсу нічого не каже, спостерігає. Джейк рвучко вдихає до своїх легенів побільше сміливості, бере руку бога від свого обличчя та схиляє голову.
Тиша між ними зручна, затишна.
Джейк дивиться догори, до порожніх очниць, погляд яких відчуває шкірою, та притискається губами до божих пальців. Душа його — чи є вона у нього? — спалахує невтримним полум’ям. Серце його — чи є воно у нього? — болить та тисне у грудях, заважає вільно дихати.
Хонсу відчуває усе, що відбувається за людськими ребрами.
Від божих рук пахне затхлою, загубленою у століттях гробницею, ще трішки — розпеченою пустелею, яка тягне набране за день тепло до нічного неба. Джейк притискається губами до шорстких бинтів на божих пальцях, заплющує очі та відчуває, як під повіками печуть сльози — він не здатний їх втримати, та вони падають на старі потемнілі бинти, але вологих слідів не залишають. У Хонсу нема сил, щоб доторкнутись навіть до них.
Джейк тримає божу руку своїми обома, вона легка, наче пір’ячко, наче під бинтами нічого немає. Вона повинна бути велетенською та нелюдською, але насправді вона не набагато більша за його власну. Навіть огорнута у багато шарів бинтів, рука Хонсу така тендітна та витончена в руках вбивці, колишнього найманця, у минулому військового.
Це рука цілителя, вона сама ніколи нікого не карала, лише виносила вирок та вказувала тонким пальцем на винних. Ця рука дарувала життя, торкалась зірок, а тепер її торкається Джейк — чиєсь хибне відображення, людина лише на третину, існуюча тільки завдяки захисному механізму мозку того, кого він навіть не знає, але чиє позичене обличчя кожного разу бачить у дзеркалі.
— Mi Ave… — шепоче Джейк з трепотом і до кінця не вірить, що це справді відбувається.
Вчора у Хонсу було більше сил, ніж позавчора. Сьогодні більше, ніж було вчора. Завтра буде більше, ніж є сьогодні. Джейк збирає свого бога з дрібних уламків, з клаптиків та шматочків чужих життів, як колись збирав з клаптиків та шматочків чужих життів себе самого.
Хонсу не може читати людські думки буквально, лише їх емоційний відтінок — чи він добрий, чи поганий, радісний чи болісний. Але з Джейком все не так просто, він — спотворене відображення у викривленому дзеркалі, його радість болісна, а біль йому радісний. В тиші бог трохи ворушить пальцями, приводячи цим рухом Джейка до тями, знову бере його обличчя за підборіддя. Джейк чекає чогось, сам не знає, чого саме.
Хонсу теж не знає, він прийшов сюди без планів та цілей, прийшов подивитись на серце, бо кортіло, бо не втримався. Він повільно проводить великим пальцем по губах, Джейк рвучко вдихає та чомусь мимовільно прочиняє рота. Хонсу стає цікаво, як далеко простягається Джейкова слухняність та покірність. Недовго це обмірковуючи, Хонсу повільно штовхає свого мертвого, у затхлих бинтах пальця до рота.
Джейк дивиться у порожні очниці, боячись змигнути, боячись зітхнути, лише б не порушити цю мить, і повільно охоплює палець губами. В нього починає текти слина, наче у голодного собаки, але Хонсу все ще не може взаємодіяти зі світом на цьому рівні, бинти не намокають. Джейк міг би дякувати за це небесам, якщо би міг у цю мить думати, але він не може. У нього в думках чорна порожнеча божих очниць і чутно лише луну оскаженілого серця.
Хонсу тихенько всміхається, забирає від Джейка руку та зникає, так нічого й не сказав. У Джейка трапляється сильний напад. Він згинається навпіл, упирається лобом у підлогу та ще довго не може згадати, як дихати. Ці напади в нього від Стівена, на якого свого часу їх скинув Марк.
Марк кидає на інших все, чого не хоче сам.
*Моя свята пташка. Це навмисне утворення особистого Джейкового сприйняття, яке підкреслює фемінність усіх(здебільшого) місячних богів. Треба додати, що автор до біса не тямить іспанської, тому є вірогідність, що цей сенс залишиться лише у цій примітці.
**Вас — єгипетський скіпетр, символ влади. Виготовлявся з фаянсу або дерева. Право мати васа міг фараон або бог. Традиційно, вас зображувався з головою Сета та «виделкою» для ловлі змій на кінці. У Хонсу він з місяцем і без виделки, бо Хонсу мав того Сета на увазі.