Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
У Лондоні Джейк наважується відвідати квартиру Марка та Стівена, бо точно знає — Лейла зараз шукає Марка у Румунії. Він слідкує за її телефоном. Повільно, вона йде по його сліду, намагається вистежити, шукаючи у новинах згадки про масові вбивства. Якщо десь знайшли більше десятка трупів за раз — то точно Марк.
Але він не Марк.
Марка ніколи у Румунії не було, Марк спить. Віддавши своє серце Стівену, вони обидва злились у щось єдине, але з двома режимами. Тож вони обидва сплять десь глибоко та бачать сон про те нормальне життя, про яке Марк мріяв, а Стівен намагався відтворити. Вони не посеред темряви та небуття, вони разом. Їх уявне життя іноді просочується до Джейка уві сні, клаптиками та шматочками він іноді їх бачить, ненавмисно, але бачить. Джейк вважає, що їм має бути доволі добре, нема на що скаржитись. Все одно вони не хочуть виконувати те, що зобов’язані. Тож нехай сплять.
Квартира більш Стівена, ніж Марка, враховуючі кількість книжок, натиканих усюди. Невже він все це прочитав повністю? Чи лише шукав потрібні уривки? Джейк теж шукає, мигцем переглядає сторінки. Про Хонсу там мало, лише щось загальне… бог з пташиною головою. Дуже цікаво.
— Той син Цього, Цей син Того… — бурмоче Джейк те, що читав вже сотню разів.
Богів багато, але для Джейка він лише один. В книжці Стівена написано, що Хонсу — син бога сонця, і вже у іншій книжці це заперечують та стверджують, що Хонсу найдавніший бог з усіх та майже утворив весь світ. Маячня якась. Дивно, як Стівен знайшов там щось дійсно корисне. Джейк може запитати у самого Хонсу, чи творив він світ та хто створив його самого, але насправді Джейку не дуже цікаво.
Якби Хонсу творив світ, він не був би таким гидким та злочинним. Інакше виходить, що Хонсу доволі без успіхів б’ється з власним дитинчам, яке ніяк не може здолати. Іронічно, як те саме робить бог сонця. Джейк не цікавився статтями про Ра, але чомусь знає, що він ще та наволоч. Може, Хонсу дійсно творив світ, і битись проти власного створіння — то у них щось родинне, як спадкова схильність до певних хвороб. Чи до психічних розладів.
Рештки рибки плавають у акваріумі догори черевом. Здохла мабуть ще місяця два назад. Джейк змиває її в унітаз та вирушає за іншою. Сам гадки не має, навіщо воно йому треба. Мабуть, заради жарту. Купує з меншим акваріумом та з запасом корма. Вдома намагається відрізати ножицями плавника, але рибка гине у його руці. Її Джейк теж змиває. Друга рибка з вже іншої крамниці якось переживає ампутацію. Джейк задоволено посміхається та йде до старенької сусідки. Просить доглянути за рибкою, передає її у новому акваріумі. На акваріумі вдома лишає записку.
Більше тут нема чого робити, він бере лише трохи одягу, бо ненавидить ходити по магазинах — консультанти завжди на нього витріщаються, навіть коли він нічого красти не планував. Одяг дурний, як і сам Стівен. Нормальне в нього лише домашнє, інше — якісь незрозумілі кольорові сорочки, наче у кубинського сутенера. Джейку у такому ходити не можна, надто помітно. Він спершу вирішує залишити тут футболку Марка, з дірою від списа, а потім пригадує, як задирав її, спрямовуючи божі руки, наче це Хонсу її задирає, і вирішує лишити собі. Для Марка це просто футболка, яка йому подобалась, але тепер, з дірою від списа, її слід викинути на смітник. Джейк пхає її глибше у сумку, щоб випадково не загубити. Поки він збирає речі, з’являється Хонсу.
— Вирішив сам себе пограбувати? — Посміхається бог, сидячи на краю ліжка, — Скучив за мною?
— Чи я винен, що тут усе мого розміру?
Джейк радісно усміхається, чуючи божий голос, вже збирається відповісти, бо він дуже скучив, страшенно скучив, але коли підіймає очі, завмирає увесь, зупиняється складати речі та довгі миті лише дивиться, не в змозі щось сказати. Він не може. Він ледве підіймається на ноги, які чогось не гнуться, крокує до бога та падає перед ним на коліна. Хонсу спостерігає за ним, трохи нахилив голову убік.
— Mi luz…*
Джейк благаюче тягне до нього руки, і коли бог простягає свої, Джейк цілує пальці, притискається щокою до долонь та знову ледве може дихати.
— Я знав, що тобі сподобається, — всміхається Хонсу.
Джейк ніяк не може вгамувати своє серце, воно так тисне, що ось-ось розірве груди. Джейк намагається його заспокоїти, справді намагається. В нього знову пече очі від почуттів, яких він не здатний витримати. Хонсу торкається до кутка ока — на білій тканині лишається маленький вологий клаптик, але він не помічає цього. Джейк не помічає також, помітив би — серце взагалі зупинилось би. Хонсу каже йому дихати. Джейк дихає, повільно, важко. До нього поступово приходить розуміння того, що він бачить.
— Ти зміг змінити подобу, бо тепер маєш достатньо сил? — Прямо питає Джейк.
— Так. Завдяки тобі, — вперше Хонсу каже це саме так, а не тільки вихваляє зроблену Джейком роботу.
На Хонсу більше нема поховальних бинтів. Він у білому костюмі, новому, гарному. И хоча він чомусь тепер людського зросту, Джейк нескінченно радий. Його бог нарешті отримав достатньо сили, щоби вирватися із в’язниці власної мертвої подоби, яка помирала протягом тисячоліть.
— І як відчувається нова подоба? — Тихо питає Джейк, тендітно стискаючи божі руки, які тепер замість затхлих бинтів вкриті білими м’якими рукавичками.
— Наче я існую насправді, — всміхається Хонсу.
Джейк знає, як це, він розуміє, про що Хонсу каже.
— Я здобуду тобі ще, — шепоче він та тягне руки до дзьоба. Хонсу похиляє голову, дозволяє, — здобуду ще, здобуду тобі більше сили, усієї сили що потрібна.
Джейк пошепки обіцяє, поки гладить та цілує довгого дзьоба. Бог не проти його ритуалів. Хонсу подобається, коли його люблять. Коли напад захвату трохи вгамовується, Хонсу кладе руку на Джейкове обличчя, змушує підняти голову. Його очі шалено блищать.
— У нас сьогодні багато справ. Тож вдягнись пристойно й прихопи документи, — каже Хонсу, — І поголи вуса. Хочу, щоб в тебе обличчя було зовсім як тоді, у Каїрі.
— Добре.
Джейк вдихає повітря разом з луною божого голосу та робить усе, що Хонсу наказав. Він голить вуса та дивиться на обличчя Марка у дзеркалі. Потім знаходить сорочку без кривавих плям. Хонсу чомусь приводить його до автомобільного салону. Джейк озирається, намагається впізнати свою потенційну «роботу». Його цілі завжди майже нічим не відрізняються від звичайних людей. Але вони завжди більше нервують під пильним поглядом — якось здогадуються, що за ними прийшли. Бо є, за що. Вони знають, за що саме.
— У когось з робітників надто брудні руки?
— Ні, ми купуємо колісницю.
Джейк обертається на голос та бачить, як Хонсу сидить на даху білого лімузину, задоволено бовтає звішеною ногою. Джейк помічає і гарний настрій бога, і його незвичну рухливість, наче раніше кожен зайвий рух давався йому тяжко. Хонсу бігає пальцями по даху, їх стукіт чує лише Джейк.
— Чи мені пасує?
— Якраз для твоїх довгих ніжок, — Джейк не відводить від бога очей та крокує до лімузину.
— Вже не таких й довгих.
— Все ще доволі довгих, — Джейк підхоплює ногу Хонсу та з незмінним обожнюванням цілує коліно.
Хонсу нахиляє голову убік і Джейк уявляє, як би бог мружився, якби у нього були живі очі. Консультанти та охоронці вже приглядаються до Локлі з поганим передчуттям.
Джейкова ласкава усмішка виглядає паскудно та лихо, наче криве відображення у розбитому дзеркалі. Ця усмішка зігріває Хонсу його мертве серце, заховане посеред пустелі. Він пробачає Джейку таку нахабну поведінку, бо в ній насправді немає ніякої зневаги до нього, лише невичерпана любов. Вона нескінченно лине до нього, і підживлює божі сили так само, як пролита на його честь кров.
— Тож беремо цю колісницю та вирушаємо карати грішні душі?
— Тобі вже кортить когось вбити? — Хонсу задоволено всміхається, трохи смикає ногою, дражнячи, але не вириває із Джейкових рук.
Джейк мліє від того, який бог сьогодні… живий. Мабуть, саме так він себе і почуває після довгих століть згасання. Джейк ніяк не може намилуватися ним та бажає викосити половину Лондону, лише б його бог залишався живим та задоволеним, сяючим. Джейк всім серцем любить оголений пташиний череп, але мріє колись побачити замість порожніх очниць живі божі очі, блискучі та величні. Вони б дивились на нього, а він би у них відображався.
Поки готують документи, необхідні для купівлі лімузину на ім’я Марка Спектора, Джейк йде до вбиральні. Хонсу з’являється за його спиною, коли Джейк вмиває руки.
— В мене є дарунок для тебе, — каже бог.
Джейк струшує краплі з рук і обертається. Вперше за сьогодні він може оцінити, наскільки Хонсу високий. Трохи змінив свою подобу, він тепер не трьохметровий, але все ще вищий за Джейка, набагато вищий, тож Джейк задирає голову, як і раніше, вглядається з ласкавою усмішкою догори, до порожніх очниць.
— Це дарунок. Тож не сперечайся. Я хочу, щоб він у тебе був.
Джейк прикушує язика разом із запереченнями. Він не хоче, щоб Хонсу витрачав свої сили на нього. Хонсу це знає, і знає, що сказати, щоб Джейк не обурювався. Від божих дарунків не можна відмовлятись.
— Можливо, буде боляче, — попереджає Хонсу, — я не знаю напевно.
— Я не боюся болю, — каже Джейк, — я витримаю.
Хонсу обіймає долонями його обличчя, вкриває великими пальцями його очі. Джейк заплющує очі і чекає, відчуває, як Хонсу кладе пальці на повіки і стискає долоні на його щоках міцніше — щоб утримати, якщо буде смикатись. Нічого не відбувається, Джейк відчуває любе йому тепло, божу силу, яку Хонсу випромінює — вона ледве відчутна, не така сильна, як раніше, наче Хонсу перейшов до якогось режиму заощадження. Нічого не відбувається, допоки під лівою повікою тепло не посилюється настільки, що око починає пекти, все сильніше і сильніше, наче його випалює вогнем. Джейк хапається за зап’ястки Хонсу, міцно стискає пальці та тримається, щоб не сіпатись.
— Терпи, — каже Хонсу.
Джейк терпить, хапає ротом повітря і намагається не здригуватись. Полум’я охоплює вже увесь його мозок, наче Хонсу запхав йому в голову усе сяяння зірок разом. Боляче, дуже боляче, нестерпно боляче. Джейк тримається за божі руки та приймає божі дарунки. Дарунки Хонсу завжди болісні та яскраві.
Хонсу тримає його міцно, майже готовий утримати, якщо у Джейка підкосяться ноги. Джейк починає тремтіти, стискає зуби, щоб не закричати. Від цього відчуття можна збожеволіти, цей біль потойбічний, не з цього виміру, крихка людина не здатна витримати дотик справжньої божої сили, але Джейк якось витримує. Мабуть тому, що вже божевільний.
Біль вщухає, коли Джейк вже на межі. Він судомно видихає та тримається за божі руки. Вони до нього ласкаві. За болем лунає тепло, наче порятунок. Хонсу тримає його вже не так міцно, але не відпускає — дає змогу оговтатись, заспокоїтись. Джейк розтискає майже онімілі пальці, Хонсу забирає пальці від його повік та кладе на вилиці, гладить. Джейк невпевнено розплющує очі.
Хонсу дивиться, як Джейкова ліва райдужка почервоніла та розширилась. Дарунок мав бути непомітним, але Хонсу теж не всесильний, а можливості його все ще обмежені.
— Він тільки твій, — каже Хонсу, — я пов’язав його з твоїм серцем, тож інші не зможуть ним користуватися.
Джейк кліпає очима і не відчуває різниці.
— Хочу, щоб ти сам побачив. Їдемо до міста. Ти все зрозумієш сам.
Джейк підписує документи, намагаючись скопіювати підпис Марка. Ця рука якось пам’ятає цей підпис. Джейк їде до міста. На світлофорі він дивиться на людей, які переходять дорогу, хмуриться, кліпає очима. Потроху, божий дарунок проявляє себе, а перед очима Джейка вимальовується нова картина світу. Хонсу тихо всміхається.
— Я бачу… серця? — Невпевнено каже Джейк, — Серця усіх…
— Так.
Червоне око Джейка бачить людські серця майже так само, якими їх бачить Хонсу. Загалом, але без подробиць.
— Чому вони усі білі?…
— Не усі. Якщо готовий до роботи, я покажу тобі.
— Я завжди готовий.
Джейк їде далі, звертає там, де Хонсу каже, поки не опиняється біля приватної психіатричної лікарні. Джейк здогадався, бо кого ще він бачив у Каїрі? Хто бачив у Каїрі його і досі живий?
— Тож твій колишній тут? — Джейк сідає до салону і на емоціях якось говорить те, що у нього в голові, без підбору слів.
— Мій колишній аватар, так. З Аміт всередині.
— То ти для нього так вирядився? — Джейк чомусь вирішує продовжити, раз Хонсу це стерпів.
Бога не можна ревнувати. Але Джейк все ж ревнує.
— Слідкуй за язиком, — цього разу Хонсу не терпить, — Я «вирядився», бо хочу, щоб він бачив, щоб він знав — попри його зраду, мої справи йдуть добре, як давно вже не були. Завдяки тобі. Я хочу, щоб він знав це. В мене є сили, яких не було при його службі. Це не просто кара. Це помста. Моя особиста. Вона повинна бути гарною.
— Я зрозумів, — Джейк трохи вщухає.
— А ти нарешті зможеш довершити те, що почав. Нехай впізнає тебе.
— Гадаєш, він впізнає саме мене, а не когось з інших?
Хонсу простягає до нього руки, сковзає пальцями по вилицях. Джейк мружиться та забуває про ревнощі, про усе, окрім божих рук.
— Ти зовсім на них не схожий, любий мій. В тебе зовсім інший вираз обличчя, інше серце, а тепер і інший погляд. Те, що ти зробив з ним у Каїрі — хіба таке можна забути? Він володів безмежними силами і думав, що може усе. Поки не прийшов ти. Будь певен, він одразу впізнає тебе.
— То як мені його вбити?
— Пістолет Марка знайшов?
— Так.
— Гадаю, цього буде достатньо. Але спершу приведи його до мене.
— Крім нього нікого не чіпати?
— Якщо побачиш когось, чиє серце не біле, можеш вбити.
Хонсу відпускає його з своїх долонь, Джейк киває і виходить з салону. Білі серця людей тихенько б’ються у них у грудях. Усі білі. Джейк крокує коридором, поки не бачить перше інакше — чорне. Тож тепер він може сам обирати цілі. І не помилитися. І не зрадить Хонсу, як і обіцяв.
Лікар у приватній психіатричній клініці. Хто би міг подумати. Цей покидьок, заховавшись тут, певно прибирав «незручних» родичів заможних клієнтів. Джейк усміхається своєю фірмовою усмішкою та прострілює чорне серце. Нова картина світу Джейку подобається, вона дуже прозора, зрозуміла.
Джейк викрадає Гарроу, який зовсім не виглядає так, наче у нього всередині ув’язнена могутня богиня. Гарроу не здається всесильним, наче бог. Він виглядає, ніби його тіло і розум не витримують божих сил, богині тісно у людському смертному тілі, воно надто крихке і не підходить для неї. Вони змушені ділити одне тіло на двох. Джейку могло бути шкода їх. Але ні.
Завдяки богині усередині, з усіма її силами, з її зором, Гарроу може бачити Хонсу. Перед ними двома Хонсу кличе Джейка своїм другом. Не аватаром, не лицарем — другом. Джейк заслужив звання божого друга, і ніяк не може перестати усміхатися.
У Хонсу нема друзів навіть серед інших богів, навіть серед тих, хто не виганяв його власноруч. Він відвернувся від усіх них, як вони відвернулися від нього. Ті, хто мовчки стерпіли його вигнання, тим паче не можуть бути йому друзями. Джейк впевнений, що звання божого друга набагато вище, ніж аватара і коханця разом. У Джейка серце стискається болісно. Болісно та солодко.
Гарроу впізнає його обличчя одразу. Цю спотворену, викривлену усмішку, наче відображення у розбитому дзеркалі. Цю усмішку неможливо забути, особливо якщо бачив її перед тим, як мав померти — того разу, у Каїрі. Гарроу бачить її вдруге, теж перед тим, як має померти, і цього разу дійсно помирає, але помирає довго.
Богиня у його тілі дуже сильна, вона намагається зцілити тіло. Їй би вистачило сил, але вона цього не вміє. Хонсу вміє, але не стане зціляти зрадника та вбивцю. Гарроу вбивав невинних, ще коли служив йому, потім вбивав сам, без суду, коли вдавав із себе вісника Раю на Землі. Тишком, божими силами, які знайшов, він вбивав усіх, хто йому не подобався. Без суду, без вистав, Гарроу забирав життя невинних. Навіть тих, хто не ступив би на шлях зла аж до самої смерті.
Хонсу дивиться, як вони помирають разом. Іноді щось каже, але вже не дуже багато. В нього накопичилось чимало слів для його колишнього аватара, але зараз він розуміє, що крізь біль та темряву, яка повільно згортається навколо, Гарроу вже його слів не сприйме. Такі, як Гарроу, не каються навіть з останнім подихом. До останнього подиху вони вважають, що були праві. Не визнають помилок та провини.
Джейк не надто вслухається в те, що Хонсу каже помираючому Гарроу, чи він каже Аміт — нема різниці, вони дуже схожі, думає Джейк. Йому трохи лячно, бо зараз помирає богиня, сутність якої не відрізняється від сутності Хонсу. В неї є серце, в неї є душі, в неї є подоба. Була подоба, поки її не ув’язнили у людське тіло. Джейк лише нагадує собі, що вона ще та кровожерлива погань, яка майже не вбила Хонсу. Чи могла вона його вбити, чи можуть боги взагалі вбити одне одного? Джейк вирішує, що можуть, та примарний страх, якого він взагалі не має відчувати, відступає — він помстився за свого бога їм обом одразу.
Коли лімузин виїжджає за місто, Джейк зупиняється та сідає до салону поряд з Хонсу. Вони удвох мовчки дивляться на мертве тіло, на довгі цівки крові. Джейка жеруть ревнощі до Гарроу навіть коли той вже мертвий.
— Ти задоволений? — Питає Джейк.
Хонсу мовчить. І Джейк думає, як його бог був пов’язаний із серцем Гарроу. Чи відчував він його, коли Гарроу його зрадив та покинув службу? Чи відчував увесь цей час, поки йому служив Джейк?
— Свого часу він добре служив мені, — каже Хонсу, не відводячи погляду від мертвого тіла. Голос у нього якийсь бляклий, наче бог намагається приховати свої почуття.
— Як Марк? — Питає Джейк та стискає зуби.
— Ні, — Хонсу похмуро всміхається, — набагато краще.
Хонсу не каже «як ти».
Джейк прикушує язика та нагадує собі, що не можна ревнувати бога. Просто не можна. Але Джейк не може зупинитися. Джейк ревнує до Гарроу, навіть коли той вже мертвий. Він хоче, щоб бог дивився лише на нього.
— Ти кохався з ним? — Питає Джейк, бо Хонсу надто пильно дивиться на мертве тіло.
До цього нерухомий, Хонсу здригується та різко обертає голову; Джейк ледве ухиляється від дзьоба, який стрімко летить йому прямісінько в лице.
— Джейкобе, чи я справді повинен відповідати на це питання?
Голос у Хонсу роздратований та різкий. Джейк знову прикушує язика та, наче він винний, опускає погляд. Хонсу знову обертає голову до Гарроу.
— Так кохався чи ні?
Джейк ненавидить себе у цю мить, але його усього вивертає навиворіт. Хонсу важко зітхає та знову обертається до нього, вже повільно, та тягне руку до його обличчя.
— Ти здивуєшся, — каже Хонсу та тицяє пальцем Джеку у лоба, — але думка кохатись з богом прийшла лише тобі у голову.
— Тож не кохався? — Джейк видихає та лише намагається не усміхнутися щасливо та радісно, як повний бовдур.
— Ні, нахабний ти тарган, — Хонсу збирає залишки свого терпіння.
— Не був би нахабним, не кохався би з богом, — Джейк лихо шкіриться — то його задоволена усмішка.
— Твоя правда, — каже Хонсу.
Йому подобається ця усмішка, наче у канібала перед вечерею. Лиха та моторошна, але відверта та щира, бо Хонсу відчуває усе, що відбувається за людськими ребрами. Ця усмішка зігріває його мертве серце, яке залишилось далеко звідси.
— Якби інші боги дізнались, як я проводжу час зі своїм аватаром, вони би мене ув’язнили ще раз, — Хонсу намагається пояснити божевільному Джейку, що кохатись богу з людиною — неприпустимо у спільноті богів, а кохатись з мертвою подобою — нонсенс для людей.
Джейк лише мружиться та дивиться на нього з нескінченним обожнюванням та любов’ю.
— То я нікому не скажу, — шепоче Джейк і шкіриться ще більше.
Хонсу знову мовчить, але вже не повертає голову до Гарроу. Джейк відчуває, як бог знову ним милується. Тиша між ними зручна, затишна. Поки Хонсу не відкидається спиною на сидіння та не сплітає пальці у замок — вони нервово зчіпляються, Джейк це помічає.
— Показати тобі щось? — Питає Хонсу.
Джейк одразу киває та дивиться, як бог зчіпляє пальці міцніше, рушить закинуті одна на одну ноги, щільніше зсуває стегна. Хонсу зручно влаштовується у красномовній позі захисту. Джейк не рухається, чекає і думає, що дурниць на сьогодні досить, треба бути уважним із власними висловлюваннями.
— Думаю, ти уявляєш, як виглядає моє тіло, — здалека підводить бог, — як би я від тебе його не ховав.
— Постійно уявляю, — зізнається Джейк, ніяково посміхається та несвідомо копіює позу Хонсу — теж закидає ногу на ногу. Хонсу мовчить, чекає. Джейк дійсно повинен це сказати? То він скаже, — Щось схоже на мумії з музею. Може не зовсім, але згодом буде.
Хонсу наче розслабляється, розчіпляє пальці.
— Тоді в мене є дещо, що тобі сподобається.
Хонсу повільно підіймає руку та знімає рукавичку з лівої руки — цілісна біла тканина повільно розплітається на стрічки, наче броня Джейка, розгортається навколо долоні. Хонсу простягає руку та Джейк вже ні про що думати не може. Він підсаджується ближче, бере божу руку в свої долоні, цілує та розглядає. На ній більше немає бинтів. Шкіра дуже темна, потемніла від часу, тонкі пальці зсохлі, але на дотик рука вже не така тверда, якою Джейк пам’ятає її під лляними бинтами. То не суглоби та кістки, обтягнуті мертвою шкірою. Це рука мерця, але здається, що не так й давно він помер, принаймні точно не декілька тисяч років назад.
Джейк розглядає мертві пальці з пожовтілими потрісканими нігтями, розглядає усю кисть. Під мертвою шкірою добре проглядаються кісточки, але не видно жодної вени, бо крові у венах давно вже нема. На зворотній стороні долоні він помічає світлу плямку, обережно торкається пальцем та зосереджено мружиться, намагаючись розгледіти. Плямка наче золотиста, яскрава, а на дотик зовсім м’яка.
— Що це? — Тихо питає Джейк.
— Живий клаптик на моєму тілі.
Джейк рвучко видихає та усміхається в усі зуби. Посеред руки Хонсу клаптик живої шкіри, наче зовсім людської. Тільки рука дуже холодна. Чомусь вона холодна, хоча у бинтах була зовсім теплою, наче розпечений пісок пустелі, який тягне накопичене за день тепло догори, до нічного неба, поки зовсім не охолоне.
— І давно він в тебе?
— Після твоєї роботи у Мексиці.
Джейк відчуває, як серце його стискається, завмирає, і починає стукати по ребрах з неймовірною силою. В нього знову пече очі від захвату, а у голові нестримно б’ється лише одна думка — він це може, він може відродити свого бога, йому дійсно це під силу, треба лише більше зусиль, більше часу. Він готовий робити все заради цього. Хонсу не треба читати наміри у його болісному серці, щоб знати, про що саме Джейк думає. Усі його думки написані у нього на обличчі.
Хонсу ніколи не просив сили для себе. Ні від Марка, ні від Джейка, і навіть від Гарроу не просив. Джейк сам вирішив, що йому потрібно зібрати свого бога із шматочків та клаптиків чужих життів, як колись він збирав себе із шматочків та клаптиків чужого часу, чужих спогадів.
Насправді, Джейка не хвилює правосуддя чи помста, він вбиває людей десятками, сотнями, тому що люди забули своїх богів. Боги гинуть без людської любові. Джейк вбиває, тому що у Хонсу нема очей.
Хонсу дивиться у його очі і бачить у них обіцянку йому на існування — від людини, яка взагалі не повинна існувати. Хонсу милується ним, кладе долонь на щоку, сковзає пальцем по вилиці, а Джейк заплющує очі та лащиться до божої руки, наче то увесь його світ, весь всесвіт у Хонсу в долонях, які торкались зірок, а тепер їх торкається Джейк — людина лише на третину.
Джейк цілує його руки, а Хонсу веде пальцем по його губах, як одного разу колись. Джейк прочиняє рота та вже не чекає, коли Хонсу запхає свого мертвого пальця всередину, Джейк охоплює його губами сам та облизує язиком подушечку.
— Чи то не бридко тобі? — Хонсу не приховує здивування у своєму голосі.
Джейк виймає його палець із рота, цілує виступаючі суглоби.
— Як божі руки можуть бути бридкими? — Джейк теж здивований, бо йому ніколи не приходило у голову, що йому має бути бридко від божої подоби, у якому би стані вона не була, вона прекрасна, — Вони навіть не з м’яса.
— І які вони на смак, якщо вони не з м’яса? — Бог зацікавлено похиляє голову.
— Як родзинки, — всміхається Джейк.
— Чи ти знущаєшся з мене? — Хонсу пирхає.
— Клянуся. Чи фініки.
— Ти ніколи тих фініків не куштував, — Хонсу вже відверто сміється і не обурюється. Якщо Джейк буде брехати йому таким чином, він згоден.
— Але знаю, що солодкі, — Джейк знову цілує його долонь. Йому байдуже, що там Хонсу про себе думає, чи що на його думку про нього має думати Джейк. Головне — те, що богам подобається, коли їх люблять, бо без людської любові боги гинуть.
Хонсу відчуває, що Джейк любить його за весь Карнак у часи його розквіту. Одне серце, неповноцінне, скалічене, палає яскравіше за тисячі. Наче яскравий місяць посеред нічного неба на тлі маленьких блідих зірок.
— Йди до мене, — Хонсу розвертається, закидає зігнуту ногу на сидіння та тягне Джейка на себе спиною. Джейк лягає на його груди, теж закидає зігнуту ногу поряд. Хонсу торкається його живота крізь сорочку, веде долонь нагору, торкається грудей. Руки Хонсу сьогодні надто ласкаві до нього. Джейк одразу починає важко дихати, закушує нижню губу — можливо через те, що шорстких старих бинтів, від яких тхне могилою та смертю, більше немає. Джейк надто звик до тих бинтів, але бачити свого бога мертвим він більше не хоче, лише оживаючим.
— Розстібай це все, — Хонсу проводить пальцем по ґудзиках.
Джейк суне краватку на плече та поспішає розстібати, його пальці плутаються, бо він, як завжди, коли Хонсу так близько, занадто хвилюється. Картуз з його голови скидає різким подихом вітру. Хонсу занурює пальці до кучерів на потилиці та стискає, тягне назад. Джейку це подобається, він кожного разу так рвучко та голосно видихає, навіть не приховуючи. Якби це зробив хтось, окрім Хонсу, якийсь чоловік — Джейк однією миттю зламав би йому обидві руки. В руках Хонсу Джейк закидає голову на його плече та починає тремтіти від напруги, від збудження, від захвату. Хонсу веде оголеною долонею по оголеній шкірі, веде униз і кладе на пах.
— Може ще й ці розстібнеш? — Пошепки каже Хонсу і по спині Джейка проходить хвиля мурашок. Він розстібає джинси наче у гарячці, стягує їх донизу разом з боксерами.
— Завжди такий слухняний, — Хонсу задоволено всміхається.
Джейк вже збуджений, але Хонсу його дражнить, не торкається, гладить долонею низ живота, а Джейк поводиться, наче йому байдуже, коли бог його торкнеться чи торкнеться взагалі, він ніколи не буде вимагати нічого. Джейку лише нестерпно хочеться поцілувати його, що втриматись вже не може. І чи потрібно йому стримуватись взагалі? Він тягнеться рукою до дзьоба, веде долонею по шорсткій кістці. Хонсу нахиляє до нього голову — дозволяє.
Джейк притискається губами до нижньої частини дзьоба і у цю мить Хонсу торкається пальцями його збудженого члена. Джейк тихенько скиглить та вигинає спину. Хонсу торкається пальцем голівки, а потім охоплює стовбур і веде долонь донизу. Рука його ласкава та лагідна попри те, що мертва, зсохла і тверда. Джейк дивиться, як божа рука повільно сковзає по його члену, як темні тонкі пальці стискаються навколо нього, і думає, що тепер, саме зараз, він точно остаточно збожеволіє.
Але чомусь його тіло вважає інакше, йому не дуже подобається, у якому би захваті сам Джейк не був. Хонсу відчуває, що Джейк поводиться якось інакше, тіло поводиться не так, як завжди у його руках — не тане, наче шматочок льоду посеред пустелі — і думає, що переоцінив свої можливості.
— Що таке? — Питає він тихо.
— Нічого, — Джейк мимоволі здригується і облизує сухі губи, — я звикну.
— Скажи мені, — Хонсу розтискає пальці і знову кладе долонь на напружений живіт.
По шкірі знову одразу йде хвиля мурашок.
— В тебе рука крижана, наче з морозильника, — Джейк знову цілує дзьоб, ніби вибачається за власні відчуття, притискається до нього щокою та каже вже пошепки, — так от чим ти займався весь той час — сидів у морозильнику? Нащо ти сидів у морозильнику, mi ave?
— А раніше вона якою була? — Хонсу завмирає, відпускає волосся на потилиці.
— Дуже теплою. Гарячою, — Джейк веде кісточками пальців по нижній частині дзьоба і відчуває, як серце знову болісно коліт за ребрами, — Ти не знаєш, які в тебе руки?
— І гадки не маю, мій любий, — зізнається Хонсу.
Джейк веде пальцями по дзьобу і якось болісно усміхається. Хонсу кладе долонь йому на шию і трохи стискає пальці.
— Тоді я знаю, як тебе відволікти. Цього разу можеш не дихати, якщо не хочеш.
Хонсу стискає пальці на його горлі міцніше та знову охоплює його член. Джейк хапається за спинку сидіння однією рукою, за стегно Хонсу — іншою. Божі руки сильні, ласкаві та суворі водночас, але ніколи не жорстокі до нього. Джейк рвучко, тяжко вдихає — поки ще може, та вигинається під легкими дотиками. Божі пальці пестять чутливу голівку, сковзають по колу, занадто холодні, але Джейк все одно збуджений, і збудження його нікуди не йде, бо це божі руки його торкаються. Він надто сильно хоче цих дотиків, дотиків цих рук, у якому би стані вони не були, дряпали би шорсткими затхлими бинтами чи пекли холодом. Джейк хоче їх, байдуже що вони йому подарують: біль чи задоволення.
Хонсу стискає його горло ще міцніше, і Джейк відчуває, як солодко усе стискається у нього унизу живота, Хонсу стискає пальці навколо стовбура та повільно сковзає донизу, потім знову вгору, обводячи голівку. Джейк знову вигинається та ледве може вдихнути, його глухий стогін майже не чутно, але Хонсу чує.
Кожен дотик божої руки, кожен рух відгукується у тілі суперечливо, але яскраво. Джейк відчуває сильний різкий холод замість любого йому тепла, але божу силу відчуває все одно. Вже не так сильно, вона ледве помітна, але Джейк відчуває, як від кожного дотику щось просочується крізь шкіру, крізь м’язи, по кісткам, наповнює його легені — хоча він ледве може дихати — струмує усім його тілом прямісінько до самого серця. Його серце спалахує з новою силою, і крізь збудження воно солодко відгукується на кожен божий дотик, на кожен рух його долоні, коли пальці стискаються міцніше, на горлі чи на члені. Джейк перестає відчувати холод, лише божу силу від якої він мліє, і він тане у руках Хонсу, наче шматочок льоду посеред пустелі.
Задоволення швидко охоплює усе тіло, Джейк мимоволі здригується, штовхається у божу долонь і кінчає, забризкавши власний живіт. У нього перед очима усе пливе, але Хонсу продовжує повільно стискати пальці на його шиї. Хонсу цікаво, коли у Джейка увімкнеться той режим, режим захисника, який з’являється на межі між життям та смертю. Хонсу цікаво, коли Джейк перейде до цього режиму і вирветься із його рук.
Джейк не виривається із його рук, навіть коли його ноги починають тремтіти і судомно сковзати по сидінню. Джейк лише стискає пальці на спинці сидіння та його стегні сильніше, але нікуди не збирається. Він готовий померти у цих руках. Він залюбки помре у цих руках, якщо Хонсу того забажає. Разом із слабким Марком, із дурним Стівеном, він готовий померти у цих руках і не переходить до режиму захисника, не перетворюється на стан афекту. Тому що він більше, ніж стан афекту. І не зобов’язаний захищати Марка надалі. Більше ні.
Джейк довіряє богу і знає, що той не хоче його смерті, але він би справді помер у цих руках, якщо би Хонсу того забажав. Це єдина смерть, яка влаштовувала би його. Вона краща за небуття.
Хонсу повільно розтискає пальці на шиї за мить, як Джейк би знепритомнів. Джейк хапає ротом повітря і майже нічого не бачить, тож заплющує очі.
— Злякався? — Питає бог, голос його ласкавий, лунає у всьому тілі, наповнює собою легені.
Джейк мляво хитає головою. Він знає, що бог з ним бавиться. Врешті-решт, Хонсу дозволяє йому бавитись із своєю подобою, тож Джейку не шкода для бога своєї подоби, яка дісталась йому від Марка. Хонсу водить пальцями по його шиї, іноді притискає та завмирає — усуває наслідки своїх ігор. Джейк відкидає голову на його плече, кладе долонь на дзьоб і повільно гладить.
Відсапавшись, Джейк лежав отак, зі спущеними штанями, пригорнувшись спиною до бога, з трупом Гарроу на сусідньому сидінні… і обличчя його з часом, з усвідомленням усього, що сьогодні відбулося, майже луснуло від задоволення. Він вбив колишнього — аватара — Хонсу, катав Хонсу на своєму лімузині, а потім бог зняв свою рукавичку і не понехтував зіпсованою людиною.
Джейк цілує дзьоба збоку та огинає долонею вилицю. Хонсу дивиться на нього зверху униз своїми порожніми очницями. Джейк бачить, який бог задоволений, хоча насправді оголений пташиний череп не може змінювати свій вираз. Джейк все одно бачить, усміхається, мимоволі обертає голову та бачить краєчком ока мертве тіло Гарроу.
— Ця наволоч все ще тут, — буркоче він.
— Відрубай йому голову, щоб раптом не отямився, — каже Хонсу.
Вони обидва наче вже і забули про зрадника, про його кров, яка розтеклась по підлозі нового лімузину.
— Si, mi ave, — видихає Джейк і нікуди не йде, — тоді тобі слід відпустити мене.
— Я ніколи тебе не відпущу, — Хонсу стискає його у своїх обіймах міцніше, а Джейк усміхається ще ширше.
Хонсу справді не відпускає його, поки тіло Гарроу не починає дубіти і не падає на підлогу салону, прямо під божі ноги. Хонсу щось буркоче, відпускає Джейка та розчинається, нехтуючи замазатись грішною кров’ю зрадника. Джейк розбирається і з тілом, і з кров’ю у салоні, і пригадує за цим усім, що поки він у Лондоні, він зобов’язаний дещо зробити. Іншої нагоди може і не бути.
— Ми ще довго тут будемо? — Питає Джейк, вглядаючись кудись до неба.
— А що? — Хонсу з’являється у нього за спиною, — Тобі вже набридло чути британський акцент?
— Та не дуже, — Джейк обертається та посміхається, — Є одна справа… якщо вільний час буде.
— Хіба я тебе тримаю? Рушай по своїх справах.
— Добре. Я швидко.
Хонсу зникає, але продовжує спостерігати зверху, вже без подоби. Джейк їде до міста, зупиняється біля крамниці і спершу хоче взяти віскі, але пригадує, що за кермом, тож бере собі пакунок безалкогольного пива і накачується ним, поки їде до околиці. Джейк приїжджає до цвинтаря. Не купує ні квітів, ні ще чогось, лише прихоплює з собою недопиту бляшанку та йде крізь рівненькі ряди надгробків, поки не знаходить Маркове прізвище.
— Як ся маєш? — Він дивиться на ім’я Маркової матері, кидає під надгробок зім’яту бляшанку і розстібає джинси.
— Курва поїхавша, — каже Джейк та мочиться на могилу жінки, від якої Марк разом із Стівеном тікали, залишивши його одного, щоб він увібрав у себе усю її лють перед тим, як повернутись назад до темряви, до небуття, до комори за усіма вигаданими замками, — це щоб тобі там не дуже м’яко було.
Вбити матір Джейк, на жаль, вже не зможе.
* — моє світло.