Частина V. Маленьке серце

Червоне аварійне світло повзе стінами. Від червоного аварійного світла кров на стінах здається чорною. На підлозі розтікається чорна, наче смола, калюжа — одна, друга, третя… Джейк крокує довгими коридорами, стискає в руках пожежну сокиру, за спиною він полишив простору кімнату. Там чиїсь руки, чиїсь ноги, відрубана голова. Джейк вирішив влаштувати видовище своєму богу .

Джейк крокує довгими коридорами, а його бог мовчить — уважно спостерігає. Джейк встромляє лезо сокири у горлянку, кров забризкує його обличчя, вкрите чорною маскою, та білі палаючі очі. У тих очах полум’я помираючої зірки, яка зі своїм останнім подихом забирає з собою усе живе, до чого може дотягнутися. Вмираюча зірка вимагає казати ім’я свого бога. Вони кажуть, і боже ім’я злітає до стелі, лунає агонією. Ці душі будуть пам’ятати боже ім’я, навіть коли змішаються із піском Дуата. Ці стіни будуть пам’ятати боже ім’я. Ця земля буде пам’ятати боже ім’я, бо на славу божого імені пролито чимало крові.

Минула не одна година, поки Джейк знайшов всіх до останнього. Хонсу майже не з’являвся, не заважав, не відволікав. Але спостерігав пильно. Та підказував, де чергове сховище, куди повтікали ці покидьки. Більше на броньовані двері Джейк не ведеться та зриває їх перш, ніж за них крокувати. Товсті перекошені двері, ледве тримаючись на завісах, вже не зачиняться за його спиною.

Стоячи над пошматованим тілом, вже мертвим, але ще теплим, Джейк чує шелестіння, з яким Хонсу з’являється у подобі, бачить краєм ока, як бог знайшов собі місце між чорних кривавих калюж, наче гидує заляпатись грішною кров’ю. Джейк важко дихає, озирається. Невже все?

Хонсу розчиняє між пальців васа і починає плескати. Глухий плескіт лунає у всьому приміщенні, звинить у стінах, на стелі, тремтить луною по закривавленій підлозі.

— Не збрешу, що не бачив такого видовища багато століть.

— Думав, буде складніше, — Джейк відкликає маску і знизує плечима. Адреналін ще не давав йому відчути втому.

— Навіть не знаю, якої нагороди ти заслуговуєш після цього.

— Якби ти міг зганяти за тако чи ще чимось…  — Джейк безглуздо всміхається та знову озирається, наче йому не вистачило вбивств на сьогодні, —  бо думка видрати серця та з’їсти сирими не мариться вже такою поганою.

— Ти все ж хочеш бути найгіршим жахом людства, — Хонсу гучно сміється, — ходімо звідси. Тобі треба відновитись.

Джейк збирається йти, але краєм ока помічає у кінці великого приміщення якесь мерехтіння світла. Він обертається та бачить невеличкий прибудований до стіни офіс, чи підсобку, вікна якої вкривають жалюзі.

— Я перевірю, — каже Джейк та швидко крокує у напрямку офісу.

— То вже не твоя робота.

— Я швидко.

Джейк  йде, а Хонсу проводить його трохи здивованим поглядом, повільно обертає голову і нічого не каже. Джейк, звісно, завжди дуже ініціативний і завжди виконує усі завдання досконало, але зараз він не послухався, наче щось у нього своє на думці, що божі слова у нього крізь вуха вилетіли. Джейк усіх тут вбив. Усіх відшукав, бо усі тут винні, а зараз наче не чує, що бог йому каже.

Світло у підсобці не горить, чи так здається. Джейк смикає двері, але ті заблоковані зсередини. Він перехоплює сокиру в руках, заносить та вдаряє, лезо врізається у тонку фанеру та прорубає крізь. Джейк вдаряє ще раз, потім ще, поки у дверях не чорніє широка діра. Він міг знести ці двері з завіс одним ударом ноги, але хоче до півсмерті налякати того, хто там зачинився, хто хотів уникнути кари. Крізь діру Джейк просовує руку, відчиняє засувку та якусь залізяку, яка запхана у дверну ручку.

У тьмяному та холодному світлі моніторів ледве помітно чоловіка, який заховався під столом. Джейк його бачить. Той озброївся канцелярськими ножицями, наче ці ножиці допоможуть йому захиститися від сокири чи від рук Джейка. Жалюгідне видовище. Весь тремтить та заїкається. Джейку стає цікаво, що цей недоумок міг накоїти лихого, але не встигає, бо Хонсу каже першим.

— Не чіпай його, він невинний.

Джейк не збирається чіпати, якщо бог не хоче цієї смерті, але чоловік якось приходить до тями та каже тремтливе:

— Я лише знаходив адреси. Я нікого не чіпав. Лише шукав адреси.

— Які ще адреси? — Питає Джейк і хмуриться, але насправді йому не дуже цікаво.

Він йде з підсобки, лишивши останнього в живих, і не бачить, як обличчя того витягується. Бо Джейк прийшов і жорстоко вбив усіх, хто тут працював, у руці його закривавлена сокира, з якої ще крапає кров. Кров на сокирі ледве встигла охолонути, але Джейк й гадки не має, що вони тут робили, за що він їх покарав. Джейку не треба знати, бо він довіряє божим наказам та божому погляду. Він не бог, щоб вирішувати, хто винен, а хто ні, він лише виконує божі накази, і виконує без сумніву та вагань.

Джейк вже майже йде, крокує сходами нагору, через вузькі прольоти, переступаючи слизькі криваві калюжі та шматки тіл, поки не помічає зворот у коридорі, у якому ще не був. Там сходи ще нижче, на поверхи, до яких він ще не спускався. Джейк вирішує перевірити. Чомусь Джейк вирішує, що йому треба перевірити.

— Не ходи туди, — раптово каже Хонсу, — там нікого нема.

Джейк знову не слухає, вже вдруге. Він відчуває, що йому потрібно піти туди, ноги самі його туди тягнуть, тож він звертає до того коридору, до тих сходів, які ведуть ще нижче.

— Чи ти мене чуєш? Не ходи туди, — голос Хонсу твердий. Він намагається приховати, що нервує.

— Я лише перевірю. Я швидко, — Джейк йде, наче не чує, наче не відчуває, як само лунає божий голос.

Джейк несеться сходами униз, наче уві сні, лише б Хонсу не встиг його зупинити, виносить ногою двері та опиняється у якійсь лабораторії. Десь, що схоже на лабораторію. Скрізь скляні стіни, прозорі кімнати з медичним обладнанням. Аварійне світло блимає, тут воно здається ще більш слабким та тьмяним, ніж на інших поверхах. Вздовж стін стоять вбудовані холодильники, теж прозорі. Джейк крокує лабораторією, намагається розгледіти, що за прозорими дверима.

— Не чіпай тут нічого, — вже люто каже бог.

— Я лише перевірю, — повторює Джейк, голос в нього наче чужий, а в думках якась раптова порожнеча, без усвідомлення, наче він все ще посеред бою, і діяти треба швидко, не можна гаяти час на роздуми.

Він відкриває один з холодильників, у якому лежать контейнери. Хонсу з’являється перед ним, збентежений та вже зовсім спантеличений, бо не відчуває влади над Джейком. Вперше не відчуває.

— Тобі не треба того знати, — каже бог, — бо наробиш помилок. З яких пір ти мені не підкоряєшся, Джейку? Чи вважаєш, що розумієш більше за мене?

Джейк його не слухає, наче взагалі не чує, як лунатик відкриває контейнер, бо чомусь відчуває, що йому треба його відкрити, та занурює руку до льоду. Виймає серце. Серце на його долоні дивне, якесь не таке, яким повинно бути. Зовсім не таке, яким повинно бути людське серце на його долоні. Джейк розуміє, що уся ця стіна з холодильниками забита людськими внутрішніми органами. Може, лише серцями, а може, не тільки ними. Джейк дивиться на серце у своїй долоні та хмуриться.

— Воно якесь… дивне, — Джейк дивиться на серце у своїй долоні. Воно маленьке. Менше, ніж має бути. Джейк не розуміє, на що дивиться, бо думає, що це якесь хворе серце, з вадою. Тоді навіщо його зберігати тут?

— Воно дитяче, — каже Хонсу.

Джейк обережно кладе серце на місце, закриває контейнер, повертає до холодильника, а потім летить на одному подиху, знову перестрибуючи через прольоти, назад до підсобки, де лишив останнього, того з ножицями, у тьмяному світлі моніторів.

— Джейк, не чіпай його, — Хонсу вже кричить, — він невинний.

— Він шукав адреси, — відповідає Джейк та не слухає бога взагалі.

— Він невинний, — повторює бог, — на його руках немає крові.

— Він шукав адреси, — повторює Джейк.

В його розумі склалася уся картина, він зібрав її щойно, і вона так тисне, що він не зможе піти звідси, якщо тут залишилась хоча би одна жива душа. Він не зможе, бо ноги його не слухають, а сам він не слухає бога, не хоче чути вперше у своєму короткому житті.

Ось чому в одному зі сховищ люди були у медичних халатах. Тоді Джейк не замислився про це, йому потрібно було вбити усіх, хто тут був, бо усі тут винні. Вони усі повинні були сказати боже ім’я перед своєю смертю, перед тим, як душа відправиться на суд до Дуату. Останній подих повинен був лунати божим ім’ям, тому що бог стає сильнішим, коли його пам’ятають, коли його бояться.

Джейк ніколи не питав, кого вбиває та за що, йому завжди було байдуже, бо він довіряє богові, він знає, що Хонсу бачить те, чого не може бачити людина. Джейк вбив сотні людей, не знаючи, за що. Можливо, якби Хонсу казав, кого саме Джейк карає та за що, Джейк вбив би набагато більше.

Остання жива душа вилізла з-під столу, вирішивши, що вбивця пішов. Нікуди він не пішов. Джейк вбігає до підсобки та вже заносить сокиру, але Хонсу з’являється між ним та переляканим чоловіком. Хонсу дивиться зверху на Джейка своїми порожніми очницями і не вірить, що через стільки часу, стільки завдань, стільки усього Джейк дійсно це зробить. Одним рухом перекреслить усе, чого досяг сам, що пережив, що обіцяв, хоча бог ніколи не вимагав від нього ніяких обіцянок, окрім клятви, яку ще давно дав за нього Марк. Ще зовсім нещодавно цю саму клятву Джейк сам забажав дати вдруге.

— Він шукав адреси,  — Джейк дивиться до порожніх очниць та не вірить, що Хонсу може назвати цього покидька невинним, Джейк просто не вірить, тому що у цьому приміщенні винні усі, — пусти мене.

В Джейка скриплять зуби від люті. Він думає, чи зможе відштовхнути бога, не думаючи про наслідки. Йому доведеться відштовхнути Хонсу, якщо той не відступиться, бо той чоловік шукав адреси. Він шукав та віддавав вбивцям кожну адресу кожного серця, що лежать унизу. Джейк думає, нехай Хонсу відірве йому голову за те, що він ослухався божого слова, але з собою він забере і покидька з адресами. Погляд Джейка блищить, наче помираюча зірка, яка перед своєю смертю хоче забрати з собою усе живе, до чого лише може дотягнутися.

— Якщо вб’єш його, я тебе покину, — каже бог.

Джейк перестає дихати, бо ця думка надто важка, щоб обмірковувати її та дихати водночас. Вона страшніша за смерть, бо якщо після смерті є щось — він вже знає, що є — то без бога небуття та темрява розгорнуться вже тут, у реальному світі. Джейк стискає сокиру міцніше. Джейк опускає руки. Цієї миті чоловік з ножицями, який не бачив, з ким вбивця розмовляє, проходить крізь Хонсу та встромляє ножиці Джейку у груди. Джейк рвучко видихає, дивиться, як у повітрі розчиняється божа подоба, поки не зникає зовсім. Джейк опускає погляд.

— Він все ще невинний? — Питає Джейк у бога.

Цю мразоту треба вбити хоча б за це поранення, на зцілення якого піде шматочок божої сили.

— Хочеш, щоб його у Дуаті судили за самозахист? Чи за адреси?

Чоловік більше не намагається відбитись, інші ножиці він не має, а намагатись вдарити вбивцю голими руками надто лячно, надто лячно його торкатись, бо він моторошний і божевільний, очі його палають невичерпною люттю, його обличчя більше схоже на чиєсь хибне відображення у викривленому дзеркалі. Він стоїть нерухомо, тримаючи закривавлену пожежну сокиру, та розмовляє сам з собою, то задрав голову догори, то похилив на свої пронизані груди, і наче не відчуває, що з нього сторчать ножиці, які напевно пронизали легені. Джейк ковтає свою кров замість того, щоб сплюнути.

— Як мені вбити його?

Хонсу важко зітхає.

— Візьми його з собою.

Джейк видихає та дістає ножиці зі своїх грудей, вирубає покидька з адресами одним ударом по голові, та волочить за ногу через усе багатоповерхове приміщення. Він бився тут багато годин поспіль, але забуває і про втому, і про голод. Хонсу знаходить йому ще декілька покидьків у якійсь авто-майстерні, яка трапилась по дорозі.

— Цього не вбивай, — каже Хонсу, коли Джейк заносить руку, — залиши для свого вантажу з адресами.

Джейк цього разу слухається та лише вдаряє по голові чоловіка, який вже збирався проткнути йому живота гострим ножем, але не встиг. Джейк прив’язує його до стільця та вертається до свого пікапу, де у багажнику під брезентом валяється непритомний «з адресами». Може, законами Хонсу він і невинний, але смерті все одно заслуговує. Джейк волочить його до майстерні й прив’язує до іншого стільця, ставить їх одне навпроти одного та примотує скотчем їм по пістолету у руку. Потім знаходить в аптечці  у вбиральні нашатир та будить їх, але швидко виходить з кімнати, поки вони остаточно не оговтались.

— Ось як ми зробимо, хлопці, — починає Джейк, стоячи за прочиненими металевими дверима, — у вас по пістолету у руці, хто перший вистрелить, той і піде додому. Я рахую до трьох, якщо ніхто з вас не стріляє, заходжу я і застрелюю вас обох. Тож почали: один…

«Невинний з адресами» одразу підіймає тремтячу руку та стріляє: один, два, три… Вбивця з цієї майстерні ще живий, у нього прострелені легені, вже кров крапає з прочиненого рота, але він знаходить сили і стріляє тому у голову. Джейк вбив їх обох, але не своїми руками. Ці двоє не підуть на рахунок Хонсу, вони жертви заради Джейкової чистої совісті.

— І куди він потрапить? — Питає Джейк, дивлячись на стелю.

— Залежить від того, хто буде стояти на вагах.

—  Якщо Таурет?

—  Щось мені підказує, що доброзичлива Таурет знає його в лице, —  каже Хонсу без жодного ентузіазму, —  і може обійтись з ним й так, без зайвих церемоній.

— Тож він буде покараний?

— Буде.

Усе наче закінчилось добре, але Джейк все ще чує напругу в божому голосі. Завжди ласкавий голос зараз такий холодний, такий байдужий до нього, що від цього майже боляче фізично, бо серце у грудях стискається і розтиснутися ніяк не може. Хонсу на нього чи злий, чи дратується. Джейк чує напругу та ще щось, що ніяк не може впізнати. Бог говорить до нього зовсім не так, як раніше, як зовсім нещодавно.

— Але ти незадоволений? — Обережно питає Джейк.

Хонсу мовчить, потім каже знехотя:

— Ти виявився більш кровожерливим за мене.

— Це Осіріс тобі сказав таку дурню — що ти кровожерливий? — Джейк не наважується назвати інше ім’я, —  Ти лише виконуєш свій обов’язок, своє призначення. Як і я своє.

Хонсу знову мовчить, не з’являється у подобі, хоча тут стеля висока, і нічого йому не заважало би, якби він захотів. Тож він не хоче. Джейк хмуриться, нервово облизує сухі губи. Під передсмертне хрипіння з сусідньої кімнати він намагається збагнути, що саме з богом сьогодні не так. Усвідомлення надто різко, проте запізно вдаряє так, що мимоволі здригуються пальці, а по спині проходить холодна хвиля мурашок.

— Я не вчинив би, як вчинив він з тобою, — хрипко каже Джейк, дивлячись до стелі, — не зрадив би тебе навмисно. Ти повинен це знати.

 — То це він тобі сказав? — Звісно, при згадці Гарроу Хонсу вже не міг мовчати й далі.

— Я ніколи не розмовляв з ним, — ледве чутно каже Джейк, його голос зрадницьки тремтить, бо він не може повноцінно вдихнути, намагається, але не може, —  ти знаєш, що не розмовляв. Я хотів його вбити. Для тебе. Але не встиг.

— То звідки ти про це дізнався?

— Здогадався, — каже Джейк і хитається, у нього ось-ось підкосяться ноги, а перед очима усе пливе, через втому, через напад, чи через ще щось, —  Ти не міг його відпустити, бо клятви не можна скасовувати.  Клятва богу довічна. Він міг тільки зробити так, щоб ти відвернувся від нього. Тож він вбив невинного, забруднив своє серце кров’ю того, кого мав захистити.

— І що ти будеш робити з цим знанням?

— Нічого, — Джейк намагається вдихнути, рвучко, тяжко, — я думав, як би Марк міг звільнитися…  але він не зможе. Він не захоче того життя після такого вчинку. Він і так себе ненавидить і не має спокою. Після такого вбивства йому не буде життя. Він не звільниться сам.

— Ти би зміг, я гадаю. Заради нього, — Хонсу все ще підозрює його, наче Джейк дійсно мав такий намір. Хонсу може бачити усі наміри у його серці, але все одно не вірить.

— Я не стану. Я вже забагато зробив для нього. І його вдячністю було зробити вигляд, наче я взагалі не існую. Ти — все, що я маю, а твоя служба — все, чого хочу. Я ніколи тебе не зраджу.

Джейк повільно опускається на коліна, його хитає, але він вперто дивиться кудись на стелю, звідки лунає божий голос. Запізно, але він все ж второпав, що своїми сьогоднішніми витівками налякав бога до нервового зриву. Бо то страх лунає у божому голосі, Джейк не може пояснити, звідки він знає, але це страх, він впізнав його. Хонсу ледве зупинив його за мить, коли зв’язок між ними обірвався би назавжди. Джейк здригується від цієї думки, по його спині повзе ще одна хвиля холоду, від якої короткі волоски на шиї стають дибки.

— Я ніколи тебе не зраджу, — обіцяє Джейк.

Від його обіцянки потужний божий голос наче вибухає і обдає Джейка таким сильним льодяним вітром, що він змушений заплющити очі.

— Людське «ніколи» та «назавжди» триває до першої сварки, — Хонсу наче випльовує ці слова йому в обличчя, — я бачив це мільйон разів. Я казав тобі, а ти наче взагалі мене не чув.

— Тож нам не слід сваритись,  — ледве чутно каже Джейк та повторює, наче свою особисту молитву до бога, — я ніколи тебе не зраджу.

Хонсу нарешті з’являється у подобі, згинається над ним. Його погляд лютий, він коліт, наче справжні голки пронизують шкіру. Джейк незмигно вглядається до порожніх очниць.

— Припини цю виставу. Вставай. Ти хотів побавитись — побавився.

— Я ніколи тебе не зраджу, — вперто повторює Джейк та не встає.

— Я наказую тобі.

Хитаючись, Джейк ледве підіймається на ноги, бо не може собі дозволити не послухатись знову. Він й гадки не мав, що піти за своїм відчуттям буде такою помилкою. Він мусив зробити це якось інакше, зупинитись і пояснити, намагатися пояснити, а не бігти і не слухати.

— Я ніколи тебе не зраджу, — вперто повторює Джейк, — хочеш, покарай мене за те, що не слухав.

— Цікаво, яким чином я повинен тебе покарати, якщо біль тобі подобається. Не прийти до тебе сьогодні?

— Ти  взагалі не зобов’язаний приходити до мене. І не зобов’язаний ніяк мене винагороджувати, — Джейк каже те, що, насправді, повинен був сказати дуже давно. Він повинен був сказати це Хонсу.

Хонсу мовчить, лише пальці його напружено сковзають по древку васа, стискаються міцно і розтискаються, щоб вхопитись ще міцніше. Джейк відчуває, як його болісне серце починає стукати рвучко, неправильно, та ще більш болісно, ніж до цього. Він намагається дихати рівно, але відчуває, що не контролює це. Ці напади Стівена, через хвилювання, вони ніколи не заставали його у важливі миті, бо зазвичай Джейк не хвилюється. Якщо зараз він не зможе дихати, то вже не зможе пояснити, Хонсу піде, просто залишить його тут і піде.

— Дихай, — наказує бог та простягає до нього руку, підіймає голову за підборіддя. Хонсу простягає до нього руку лише тому, що хоче дослухати ці жалюгідні виправдання.

У Джейка паморочиться голова, але він рвучко вдихає повітря до легенів разом із луною божого голосу, і відчуває, що все ж встоїть на ногах.

— Я мусив його вбити, — Джейк не знає, як пояснити богу те своє відчуття, за яким він біг, як навіжений, — я відчував, що його треба вбити. Ти знаєш сам, що він причетний. Причетний до усього, що там коїлось. Він знав і сприяв, навіть якщо руки його фактично чисті. Він все одно винний, бо знав про все. І він шукав адреси. Направляв вбивць. Хіба він вже не обрав шлях зла? Він робив і знав.

Джейк намагається ковтнути власний подих, застряглий посеред горлянки. Хонсу раптово пом’якшується. Джейк не вірить, що його слова могли приборкати божу лють, але Хонсу чогось пом’якшується, перехоплює його обличчя та сковзає пальцями лінією шелепи. Джейк відчуває, що божа рука до нього ласкава, і нарешті може вдихнути майже вільно.

— Існують певні закони, Джейку, — голос Хонсу вже не б’є крижаним вітром.

— Ніякі закони не можуть бути бездоганними, — Джейк каже обережно, намагається лунати спокійно, —  за людськими законами я заслуговую довічного ув’язнення, або смерті. Залежить від того, де мене спіймають.

— Тож ти мені кажеш, що закони, якими я керуюсь, небездоганні? — Хонсу все ще хоче його спіймати на чомусь.

— Я кажу, що бувають покидьки, які причинили чимало лихого, проте їм вдається уникнути кари. Навіть божої. Я піклуватимусь про все, що ти мені довірив. І ніколи твоєї довіри не зраджу.

— Ти такий турботливий, — з божого голосу наче сочиться отрута, Джейк чує і ледве не давиться власним подихом знову, — Завжди вважав, що це боги мають піклуватись про людей.

— Мабуть, так і було колись, коли люди були вдячні та давали  богам усе необхідне, — Джейк впертий, бо відчуває, що намацав вірний шлях, і  вже не ходить по краю леза. Хонсу повинен знати, що у нього на думці насправді, — тепер все навпаки. Люди змінились, не люблять ділитись.

— Не люблять ділитись своїм часом? — Хонсу не подобається, коли Джейк вивертає усе так, що завжди опиняється правим і заганяє його у глухий кут. Хонсу не подобається бути уразливим, він хоче уразити у відповідь, але якось непомітно.

— Так, — Джейк терпить його слова, — тож все, чого я хочу — здобути для тебе час. Поки я свій час маю. Я ніколи тебе не зраджу.

Хонсу розчиняється  у Джейка перед очима, лишивши від своєї подоби лише ледве помітну пісочну хмарку, яка трохи блищить, коли на дрібні піщинки золота потрапляє тьмяне жовте світло ламп.

Джейк вертається до мотелю, змиває з себе чужу кров, у якій вимазався так, що та навіть під броню потрапила. Він втомлений і знесилений, на таких тривалих завданнях Хонсу вижимає з нього усі людські ресурси, але попри виснагу сон все одно не йде до нього. Джейк лежить, дивиться на стелю, на плафон — вже інший — та пригадує темну пляму від обгортки.

Він вже клявся самому собі, що ніколи не буде сперечатися з Хонсу, але знову намагався запхати свою людську думку у божу голову. Джейк пам’ятає усі свої помилки, забувши при цьому, що він лише жива людина, а не стан афекту, де помилка коштувала би йому життя. Робити помилки — риса, притаманна кожній живій істоті, не робить помилок лише камінь посеред дороги.

Джейк хотів власноруч вбити того, хто ще не скоїв злочину, принаймні того злочину, за який закони Хонсу передбачають покарання. Але насправді Хонсу знає, що той покидьок з адресами вчинив багато горя, лише іншими методами. Хонсу не скаже це вголос, бо, як усім богам й належить, він надто гордовитий. Там були винні усі до останнього. Хонсу це вельми добре знав заздалегідь.

Джейк дивиться на плафон, а сон до нього ніяк не йде. Він починає казати вголос.

— Ти міг би гніватись на мене декілька століть, але ти знаєш, що я стільки часу не маю…

Тиша лунає спустошливою порожнечею, яка просочується під шкіру, під ребра. Джейк думає, якщо Хонсу і обмірковував його пропозицію щодо довіри, то ніякої божої довіри він не побачить ніколи, особливо після такого свавілля. Він не бог, щоб вирішувати, хто винен, а хто ні.

— Я не гніваюсь на тебе, — голос Хонсу лунає так раптово, що Джейк мимоволі здригується.

Він не чекав відповіді, тож намагається зробити якийсь стриманий вигляд. Хонсу з’являється біля ліжка у подобі. Без васа. Та дивиться на нього пітьмою порожніх очниць, у яких пітьма більше схожа на нічне грозове небо.

— Ти нібито не хотів сьогодні приходити до мене, — Джейк підводиться на лікоть, дивиться на оголений пташиний череп, який у пітьмі наче трохи сяє, чи то лише здається — Джейк не впевнений.

— Тепер хочу. Сунься.

Хонсу намагається здаватися суворим та стриманим. Джейк намагається приховати свою безглузду усмішку та сповзає на ліжку. Хонсу, як завжди, одну ногу згинає у коліні, іншу звішує з ліжка, бо воно замале для нього.  Джейк влаштовується біля його ніг, кладе долонь на коліно, гладить та думає, як би гарно виглядали ці неймовірно довгі ноги, якщо закинути їх собі на плечі. Насправді, це виглядало би дуже незграбно, але Хонсу не може заборонити любити себе. Богам подобається, коли їх люблять люди. Без людської любові боги гинуть.

— Ти нічого не відчуваєш, так? — Вирішує запитати Джейк, коли притискається губами до лляних стрічок на коліні.

— Відчуваю, — несподівано для нього відповідає бог, — але не так, як ти.

— Як тоді?

Хонсу зітхає. Йому знову потрібно шукати якісь зрозумілі для людини слова.

— Я відчуваю твою життєву силу. Ти увесь палаєш життям.

— І як відчувається життя на дотик?

— Яке життя на дотик, Джейку?

Джейк думає, але не надто довго.

— Краще за все інше?

Хонсу тихо всміхається та нарешті простягає до нього руки, і Джейк знає, що вони знову будуть ласкаві до нього.

— Йди до мене, — каже бог і Джейк йде, пригортається щокою до його грудей, тягне руку до плечей і наче перераховує пальцями лляні стрічки. Джейк намагається поводитись чемно з богом, хоча Хонсу дозволяє йому усе, що лише прийде у цю хвору голову.  Хонсу  сам не знає, що відчуває у цю мить. З такою пристрастю його ніхто не любив навіть у розквіт Карнака. Його поважали, його волю виконували, його шанували. Його любили, але не так.

— Можна ще запитати? — У Джейка голос вже зовсім сонливий а розум знову, як шматочок льоду посеред пустелі, плавиться, бо боже тепло струмує його венами, його кістками, до легенів, до серця.

— Запитай, — Хонсу дозволяє.

— То буде дуже не поважно.

— Кажи вже, — всміхається Хонсу.

— Як ми кохаємось, якщо у тебе в тілі крові немає?

— Все тобі скажи, — Хонсу пирхає, — ти б ще спитав, як в мене голова без шиї не падає.

— Дійсно, якесь дурне питання, — Джейк прикушує язика.

— Дуже дурне, — погоджується Хонсу.

Джейк ніколи не замислювався, чому летюча голова не падає без шиї. По-перше — вона летюча, а по-друге — Хонсу бог, тож він може існувати і без шиї, і без голови взагалі. Якось без очей він же бачить більше, ніж бачить людина.

Наступного дня Джейк їде далі, знаходить новий мотель, і дивлячись на стан кімнат раптово пригадує квартирку у Будапешті, за яку з нього зідрали чимало грошей, проте там була висока стеля, товсті стіни і непоганий вид з вікна. Хонсу приходив до нього туди, а Джейк кожного разу його чекав і не зізнавався самому собі, що у нього руки тремтять від хвилювання.

Хонсу начебто його пробачив, проте Джейк знає, що напевно битись за божу довіру йому доведеться з самого початку.

За містом, посеред вигорілої пустелі, зорі яскраво палають над головою. Ця пустеля не така мертва, як єгипетська. Тут замість жовтого піску якийсь каламутний бруд та пил разом із камінцями. Усюди стирчать шматки висохлої трави та кактуси, між якими чутно місцеве життя: змій, ящірок, павуків, якихось жуків… вони усі жеруть одне одного. Кожної ночі вилазять і починають одне на одного полювати. Упаси тебе боже потурбувати своїми ногами їхній побут, і доєднаєшся до них, будеш разом із ними лежати між кактусів, а згодом приєднаєшся до камінців та пилу.

Хонсу сидить на даху пікапу та вглядається до нічного неба. Джейк тиняється навколо, не знає, чим себе зайняти. Хонсу сказав, що треба почекати.  Джейк не знає, чого саме вони чекають, але не питає — то не його справа, його справа — різати горлянки. Він викурює цигарку,потім другу,  а потім залазить до бога на дах машини. Тонкий метал трохи згинається під його вагою, під Хонсу — ні. Джейк довго дивиться на нього завмерлого, не хоче заважати. Задравши дзьоба догори, опустивши плечі, Хонсу виглядає надто журливо, щоб дивитись на нього спокійно. Джейк відчуває, як знову у грудях тисне, як болить те, що Марк залишив йому в якості серця, і якоїсь миті все ж не витримує та питає тихенько:

— Як так може бути, щоб богу місяця та нічного неба заборонили їх торкатись?

Джейк не чекає відповіді, він знає, хто саме заборонив Хонсу бути богом, він чув це на суді, чув Осіріса, але насправді усвідомити це надто тяжко. Це не тільки до біса сумно, це ще й суцільно безглуздо. Хонсу нічого не відповідає, але відриває погляд від неба та дивиться на Джейка.

У Хонсу немає очей, немає вже давно, але Джейк дуже добре відчуває його погляд та уявляє, якими  були би його очі у цю мить — сумними, трохи здивованими, мабуть, злегка зворушеними. В Джейка серце болить за бога — не те, щоб воно колись переставало, але у такі миті воно коліт надто боляче, коліт фізично. Хонсу простягає долонь до його грудей — він відчуває усе, що відбувається за людськими ребрами.

— Я можу торкатись твого серця, — каже бог.

— То не те  ж саме, — Джейк посміхається, йому ніяково.

Хіба можна порівнювати його серце, яке і так дісталось з вадою, із зорями у небі?

— Воно палає яскравіше, ніж усі ці зорі разом, — каже Хонсу.

Джейк відчуває його погляд шкірою. Цієї миті він розуміє, що бог його любить. Любить насправді, як тільки помираючий бог може любити людину, яка взагалі не має існувати.

Хонсу не може гніватися на нього довго, бо під його долонею палає так яскраво, що він може відчути це своєю мертвою рукою. Джейк, мабуть, соціопат. Він не відчуває страху, не відчуває жалю, він дивиться на людей, як на свою потенційну роботу. Його обличчя спотворене, наче викривлене відображення,  його щира усмішка, наче у канібала перед вечерею. Йому болить серце за бога, який нібито давно вже не існує, і якось він вміє бачити вираз порожніх очниць оголеного пташиного черепу — коли він посміхається, коли журиться. Марку ніколи не було цікаво, чи може бог, якому він служить, відчувати хоч щось. Мабуть, Марк не думав, що Хонсу може відчувати щось, окрім жаги крові.

Але така його природа, таке його призначення — жадати людської грішної крові та пожинати грішні душі до Дуату на суд.

Хонсу все ще іноді дивується.

Бо це все ще не Марк.

Чи має бог бути вдячним? Чи може бог бути вдячним? Притаманна вдячність цим істотам взагалі? Марк про це ніколи не думав. Хонсу теж про це не думає. Лише гадає, у яку подобу цю вдячність загорнути. В нього нічого нема, все що було —  броня, увага та рештки подоби — він вже віддав. Мабуть, окрім довіри, якої так хоче Джейк. Це не так просто, як здається.

— Їдь на північ і вбий усіх, кого знайдеш, — каже Хонсу.

Джейк перехоплює його руку біля свого серця, цілує та зістрибує з даху пікапу. Джейк їде на північ та вбиває усіх, кого там знаходить. Коли Джейк виходить з будівлі, денне сонце вже палає, намагається випалити усе життя, яке залишилось посеред цієї пустелі. Разом з брудом, камінцями та кактусами.

Він сідає в пікап та тре перенісся, кліпає очима. Автівка нагрілась так, що нема чим дихати. Кондиціонера в ній теж нема, тож Джейк відчиняє дверцята з обох сторін.

— Когось чекаєш? — Хонсу з’являється на сидінні біля нього, якось втиснувши і свій довгий дзьоб, і навіть одну зігнуту ногу, але іншу висунувши з пікапу на землю.

— Дивно себе почуваю, — Джейк знизує плечима і кладе руки на кермо.

— Броня мала все усунути.

— У цьому й проблема. Я усю ніч бився, але коли в мене нічого не болить, почуваюсь так, наче нічого й не робив.

Джейк, в цілому, радий, що цього разу обійшлося без поранень, але йому все ще більше подобається битись своїми силами, без божої підтримки. Звісно, він завжди кличе броню, коли Хонсу того хоче, коли каже, що цілей надто багато, щоб битись своїми силами. Може, він не надто вірить у сили Джейка, а може, не хоче зайвий раз ризикувати своїм аватаром. Джейк не питав.

— Зробити тобі боляче? — Ласкаво пропонує бог.

Такі, як Джейк, не шаріються, але серце його на мить завмирає. Він обертається до Хонсу та мовчки на нього дивиться, наче не може щось вирішити. Потім все ж зважується та каже:

— Зроби.

Хонсу тихо всміхається та кладе долонь Джейку на потилицю, занурює пальці до кучерів.

— Тоді ти повинен розслабити усі м’язи та не чинити опір. Повинен бути легеньким, наче пір’ячко.

— Я буду, — Джейк рвучко видихає та облизується,  намагається розслабитися.

Він заплющує очі, щоб зосередитись. Хонсу стискає пальці, тягне голову назад, потім пробує нахилити. Джейк розслаблений, Джейк не думає, Джейк тягнеться за  божою рукою. Хонсу стискає волосся сильніше та різко вдаряє Джейка носом об кермо. Джейк голосно вдихає та посміхається в усі зуби. В нього з розбитого носа тече двома гарячими цівками кров прямісінько до рота.

— Задоволений? — Питає бог.

— Так, — Джейк знову посміхається та облизується.

Хонсу дивиться на нього та дивується. Джейк не те щоб мазохіст, він не вкладає в тягу до болю якогось сексуального підтексту чи якогось збоченого задоволення. В нього до болю інше ставлення. Якесь поважне. Йому необхідно час від часу відчувати біль, бо без нього Джейк наче втрачає зв’язок з реальністю, наче перестає вважати себе живим. Його життя почалось з болю, з ним по життю він й хоче йти. Кров та біль для Джейка — то підтвердження, що він й досі тут.

Хонсу хотів відучити його від цієї схильності, але Джейк надто химерний, сприйняття його спотворене, як і він сам, як і його вираз обличчя, як і його серце. Біль йому радісний, а радість йому болісна.

— Якщо ти втратиш свідомість за кермом, я запхаю цю палицю тобі так, щоб тобі не сподобалось, — Хонсу погрозливо трясе васом у руці, — Зрозумів?

— Так, я зрозумів, я не втрачу, — Джейк заводить пікап.

— Чи дійсно? Хочеш палицю?

— Ні, не хочу, — Джейк каже байдуже та знову облизує свою кров, яка тече на губи.

— Я здивований.

— Можеш лишити її собі, — Джейк лихо шкіриться закривавленими зубами, — я бачу, як вона тобі подобається.

— Нахабний тарган, — Хонсу пирхає та зникає.

— Ти зі мною не поїдеш? — Джейк висовується у вікно та розчаровано зітхає, бо бога ніде не видно.

Хонсу ще жодного разу не супроводжував його так, коли від завдання лишалась нудна дорога, але чомусь цього разу вирішив, що бог залишиться довше.  Джейк прикушує язика та думає, що не треба було жартувати про палицю, він став надто багато собі дозволяти в відносинах з богом, розслабився.

— Я завжди з тобою, — м’яко каже Хонсу, його голос лунає зовсім поруч, —  Мені там незручно.

— То я наступного разу візьму щось більш підходяще для твоїх довгих ніжок, — Джейк знову лихо шкіриться, знову облизується, бо все між ним та богом добре, а кров з носа смачна, — ще б ти за собою дверцята зачиняв…

Хонсу сильним поштовхом вітру зачиняє дверцята. Джейк не очікував цього, тому здригується, кліпає очима а потім зворушливо зітхає.

— Я тебе не заслуговую.

— Чого ти заслуговуєш, я вирішу трохи пізніше, — Хонсу сміється.

Джейк сприймає це, як обіцянку, та посміхається вже зовсім божевільно. В нього сьогодні був гарний день. Він їде до мотелю, але одразу,  наче мертвий, падає до ліжка, навіть не змивши кров з обличчя. Хонсу використовує людські обмежені сили до останньої краплі. Джейку не шкода, він лише шкодує, що в нього нема більше. Хонсу сідає на край ліжка, простягає руку до нього, лагідно перебирає кучері.

— Хочеш мене? — Хонсу з ним грається, допитливо нахиляє голову.

— Завжди хочу, — пошепки відповідає Джейк, хоча вони обидва знають, що в нього зовсім нема сил.

— І як сильно ти мене хочеш?

Джейк замислюється. Відповісти щось типу «більше усього у світі» чи ще щось таке — то надто банально для нього. Джейк хитро мружиться, підіймає руку та показує двома пальцями, майже стиснувши їх.

—  От так от трішечки більше за тебе я хочу тобі служити.

 Хонсу сміється вголос, сміється задоволено, бо це єдина правильна відповідь. Поки Джейк з останніх сил лащиться до його рук, Хонсу зізнається самому собі, нарешті зізнається, що все ж зачарований цією людиною.

— Досі хочеш вбити зрадника? — Питає Хонсу і милується, як спалахують сонливі очі.

— Хочу, — впевнено каже Джейк.

— В тебе ще буде така нагода.

— То я вб’ю його для тебе. Помщуся за те, що він причинив тобі.

Хонсу зацікавлений і Джейк чує це у його голосі, бачить це у нахилі пташиного черепу. Хонсу пригадав, що є той, хто вчинив набагато гірше проти нього, ніж єдиний випадок ігнорування його наказу. Джейк не думає, що Хонсу все ще злий на нього — ні, але потрібно щось зробити, щоб зовсім скасувати свою провину та повернути ту довіру, яку Джейк вже здобув.

— Я багато вбив тут для тебе? — Тихенько питає він.

— Дуже багато, — Хонсу сковзає пальцями по вилиці, по розбитому переніссю.

Цівки крові зовсім зсохли під носом, зсохли на вусах, але Джейк і не думає вставати, він якось буде усе це відмивати вже завтра. Крізь втому він навіть не відчуває, як сильно лине тепло від божих пальців на його переніссі, і не помічає, як тупий біль відходить, бо Хонсу знову його лікує, тому що знає, що Джейк до останнього не буде кликати броню.

— Я міг би ще, — вже пошепки каже Джейк, —  завтра я зможу ще більше.

Ця Джейкова обіцянка, від нього знесиленого настільки, що він вже не тягнеться цілувати простягнутий дзьоб, лунає надто зворушливо. Хонсу зітхає.

— Питання не у кількості вбитих, мій любий. Питання у кількості непокараних грішних душ, що ходять по землі, наче нічого не скоїли. Їх кількість вказує на те, що моє правосуддя не працює. Якби люди не коїли злочинів, то й мені нікого було карати.

Джейк намагається обмислити нову інформацію, але він вже зовсім сонливий, повіки його тяжко вкривають очі, поки він не пригадує, що Хонсу все ще з ним і спати не можна. Він хоче спіймати та запам’ятати кожне слово, кожен дотик божих пальців до свого обличчя. Божа увага — то дарунки, дарунки лише для нього, бо він заслужив.

— Ми тут закінчили,  — додає Хонсу, — не треба завтра ще більше. Відпочинь та повертайся до Лондону. Чекай на мене там.  Я прийду до тебе, коли все буде готово до наступної цілі.

— До чого мені готуватися? — Джейк повільно кліпає, ледве відганяючи від себе сон.

— Ні до чого. Справа не важка, але дуже важлива. Ти впораєшся, навіть броня не знадобиться.

— Добре, — Джейк засинає, ледве божі пальці припиняють торкатись розбитого перенісся, наче цей останній дотик тримав його свідомість.

Наступного дня Джейк намагається відмити кров з обличчя, але на переніссі під плямами крові шкіра ціла, без жодних уражень. Він збирає напівпорожню дорожню сумку, яка лишилась йому від Марка, складає туди речі, включно із футболкою, на якій збоку діра від списа, і вирушає до Лондону, прихопивши з собою порожні думки і боже тепло, яке й досі лунає десь всередині.