Частина ІІ. Винагорода

This is the world as I see it now

Turns out that nothing is fair

You can leave me if you wish my love

But I’m not going anywhere

Кожного разу Хонсу спостерігає за працею Джейка, та згодом помічає зміни. Минулого тижня Джейк діяв зовсім не так, як діє зараз. Це поступові зміни, повільні, але не треба бути богом, щоб їх помітити. Джейк вже не вбиває за принципом «один удар — одна смерть», він розтягує вбивство, забирає життя з кожним разом все повільніше. Джейк відчув смак часу.

Джейк вирішує, що заради прославлення божого імені, усі винні мають страждати. Йому вже замало перерізати горлянку, він хоче бачити страх в очах, каяття в голосі. Джейк каже своїм жертвам ім’я свого бога. Бога, якого ці люди розгнівали. Вони повинні знати це ім’я — думає Джейк. Він прострілює животи замість сердець, протикає легені замість артерій, вибиває коліна замість того, щоб зламати шию. Джейк змушує усіх, чиї душі пожинає, казати боже ім’я. Щоб ці душі знали, хто за ними послав. Щоб у Дуаті знали, хто посилає туди грішні душі. Ім’я його бога злітає болісним та моторошним відгуком до неба, з останнім подихом кожного вбитого. Хонсу подобається. Хонсу йде це на користь.

Бог стає сильнішим, коли його пам’ятають. Коли його шанують.  Коли його бояться.

Послані Джейком до Дуату душі знають, чому вони там, через що вони там, та хто вирішив їхню долю. Хонсу йде це на користь так само добре, як й пролита на його честь кров.

Хонсу вже давно не обмежується візитами перед завданнями та підчас їх виконання. Він приходить до Джейка кожного разу, коли той вбиває на його честь більше десятка за раз. Хонсу бреше собі, що це лише для контролю — треба знати, чим зайнятий його аватар. Не можна втрачати такого аватара, не можна давати йому забагато свободи та вільного часу.

Маючи забагато вільного часу, Марк зміг пустити до свого життя жінку, присутність якої народила у його розумі думку, що у житті можуть бути речі, важливіші за службу богу. Вона погано на нього впливала, відволікала, її присутність змушувала сумніватися, нехай  сама Лейла і підтримувала і допомагала в усіх завданнях. Але зробити таку помилку ще одного разу Хонсу не може собі дозволити. Це вже питання його існування.

Хонсу бреше собі, що це задля контролю, але приходить подивитись на серце.

Коли він приходить, Джейк читає щось у телефоні, шукає потрібну йому інформацію. Клятий Стівен зовсім посадив зір за своїми книжками, тож Джейк змушений витягнути руку та як слід примружитись, щоб хоч щось розгледіти. Він хоче знати про свого бога все, але завжди знаходить лише щось загальне — Той син Цього, Цей син Того… іноді Хонсу зображений вже мертвим, іноді ще юним, але ніде не написано, чому він помер чи хто його вбив. Джейк губиться у безлічі статей, в яких дуже багато інформації, але завжди не тої, яка йому потрібна.

Маленькі та однакові статі про Хонсу витіснені великими та докладними статями про Ра, кожного разу з різними малюнками, барвистими портретами. Джейк щоразу дратується та клацає кудись, аби тільки потрапити на якусь сторінку, де про Ра взагалі не згадують, і потрапляє вже кудись зовсім не туди. Цього він точно не шукав.

— То боги теж інколи кохаються?…

Джейк чомусь читає якусь безглузду дурню про Хатхор, і думає, що, мабуть, той Стівен впорався би з пошуком краще, але насправді Стівен теж нічого про Хонсу не знає. А те, що знає, взагалі не розуміє. Занурений у свої безплідні пошуки, Джейк не бачить, як позаду нього Хонсу тихенько крокує кімнатою, і помічає присутність бога, тільки коли той голосно всміхається.

— Інколи… так от що тебе цікавить.

Джейк здригується, обертається та кидає телефон із дурною статтею, підіймається з ліжка і крокує до свого бога. Як завжди, дивиться догори до порожніх очниць. У його очах безмежне обожнювання, у серці — чи є воно у нього? — святий трепіт. Він прикушує язика та робить вигляд, ніби його не цікавить взагалі нічого. Нічого, окрім служби.

Хонсу мовчки вдивляється у його сутність, шукає зміни. Чи є вони, чи Джейк завжди був схильним до жорстокості, і це така саме частина його сутності, як і біль у серці? Хонсу не забороняє бавитись з цілями, вони цього заслуговують, заслуговують найстрашнішої кари, яку Джейк може їм подарувати. Хонсу хоче для них найстрашнішої кари і нарешті не змушений просити чи нагадувати. Але його бентежить, на що саме здатний Джейк. Він згадує службу Гарроу і не хвалить цього разу.

Джейк дивиться на бога з надією, але сам не розуміє, чого хоче. Він нічого не хоче від бога. Тільки серце у грудях тисне так болісно, коли він вглядається у діри порожніх очниць. Болісно та солодко.

Хонсу проводить пальцями по його потилиці  — шорсткі бинти ледве торкаються шкіри — та занурює їх у волосся. Джейк дивиться на бога з безмежним благоговінням — то весь його світ. Хонсу стискає пальці. Джейк рвучко видихає та не ворушиться, боїться зруйнувати мить. Серце його — чи є воно у нього? — болісно та солодко коліт, так сильно, що ось-ось зламає ребра, чи застрягне у горлянці. Джейк не знає, що воно зробить, але відчуття майже нестерпні. Вони спалахують та випалюють усе всередині. 

Хонсу стискає пальці міцніше. Джейк мимоволі стає навшпиньки. Йому не боляче, але божа рука наче тягне його догори. Джейк думає, який Хонсу високий. Думає, який сильний — для того, хто давно помер і вже зовсім не має сил. Джейк намагається дихати. Хонсу тягне стиснуті пасма, змушує відкинути голову назад. Джейк відчуває, як унизу живота народжується тепло. Хонсу помічає це.

— То ось воно як, —  каже бог.

Джейку соромно, вперше у житті соромно. Джейк стискає зуби, але погляд не відводить. 

— Це лише тіло, — голос його лунає зовсім глухо та здавлено.

— Дивно таке чути від тебе. Чи не твій розум тілом керує? З Марком такого б не сталося.

Хонсу стискає міцніше, до болю, та ще сильніше тягне назад. Джейк ледве тримається на ногах. Дихає теж ледве, серце його стукає у горлянці та у вухах — так гучно, що вже не чутно нічого навколо. Хочеться заплющити очі, але дивитись на бога хочеться більше, тож він якось стримується.

— No soy Marс, — ледве чутно видихає Джейк, — то я гірший за Марка?

— Ні, — каже бог, — кращий.

Кращий за Марка — каже Хонсу, розтискає пальці та зникає, лишивши після себе ледве відчутне тепло пустелі посеред прохолоди готельного номеру.

Джейк готовий вбивати людей десятками, сотнями заради лише одного погляду. Але Хонсу звик тиснути та вимагати. Він забув, як це — коли тобі служать лише завдяки поклику серця, а не за твоєю вимогою. Хонсу забув, як виглядає вдячність людини до бога, щира та безкорислива.  

Хонсу думає, що Джейк Локлі такий самий жадібний, як і усі люди. Джейку не треба скарбів та див, він хоче божої уваги. Він хоче торкатись до бога, прагне бути причетним до чогось святого більш, ніж він причетний зараз. Джейку замало однієї служби, замало бути аватаром. Для бога у Хонсу й насправді замало віри, він вже давно не вірить у людей, хоча й вперто продовжує давати їм шанс, на відміну від Аміт.

Хонсу не вірить у людей так само, як й вони вже давно не вірять у нього.

Насправді, Джейку нічого не потрібно від бога, він вдячний за життя, як повинен вдячним бути Марк. Хонсу звик співпрацювати з Марком.

Але це не Марк.

Бог міг би дати людині те, чого вона хоче, але це не так просто, як можна було б уявити. Хонсу — нематеріальна істота, яка намагається існувати у матеріальному світі. Його з’явлення — це завжди світло перегорілої лампочки, він мерехтить, ледве утримуючі свою подобу для людських очей.

У Джейка Локлі нічого та нікого немає, на відміну від Марка. Джейка нічим шантажувати, якщо до цього колись дійде. Хонсу вирішує, що Джейку треба щось здобути, щоб потім погрожувати відібрати, але щось таке, що не відволікло би його від роботи. Хонсу потрібні гарантії.

Джейку нічого не треба  від бога, в нього є усе, що необхідно йому для щастя — тіло, бог та місія.  Він всім задоволений, старанно виконує усі накази, лише би догодити божій волі. Джейк намагається бути уважним, щоб богу не доводилось повторювати, просити. Боги не повинні нічого просити, це не в їхній природі. Джейк намагається бути уважним, але це не так просто, як можна було б уявити.

Він відчуває останнім часом, наче Хонсу щось замислив, але ніяк не може знайти вірний напрямок, думки його постійно сходяться до одного й те самого. Джейк не може перестати думати про божі руки. Він поцілував кожен палець, зацілував усю долонь, а тепер думає, як би ці руки торкались його, як би відчувались на тілі. Такі гарячі, могутні, нелюдські, хоча насправді не набагато більші за його власні.

Джейк знає, що так не можна, що це заборонено, він не може собі дозволити думати про бога у цьому сенсі, ніяк не може. Але його розум вже не слухається, скільки би він не відганяв одну й ту саму думку, вона бумерангом вертається та палає в уяві кожного разу все яскравіше, з новими подробицями, з новими здогадками — як би це відчувалось? Джейк постійно пригадує божі пальці у своєму волоссі. Рука бога то ласкава, то сувора, але ніколи не жорстока до нього.

Хонсу сам поклав основу для цих думок та прекрасно це знає.

Джейк теж знає, але не звинувачує бога — то усе він сам, зіпсована людина, не може втриматись, коли знає, що щось заборонено. Ніхто йому цього не казав, але звідкись Джейк знає, що це заборонено, що це бруд, від якого він не зможе відмитись, не як від чужої крові. Бог йому не пробачить. Бог у ньому розчарується. Бог може його покинути — від цієї думки Джейку страшніше за все.

Щоб вгамуватись, Джейк намагається відчути смак страху, торкнутись до нього, залишити його у своєму серці, як опору. Страх Джейка бляклий, слабкий, наче він бачить його крізь брудне подряпане скло. Наче він намагається відчути те, про що йому хтось казав, але як би він не уявляв це почуття, воно не стає справжнім. Страх Джейка немов відображення Марка у брудній помутнілій воді. Джейк не може його торкнутись.

Джейк повторює собі,  що так не можна. Десятки разів, потім сотні, потім тисячі, наче заїло плівку — не можна, не можна, не можна.  Потім згадує Марка… Виходить, не так він далеко від нього й втік. Марк слабкий. Джейк теж, бо не може вгамувати власний розпалений розум.

 Хонсу його дражнить. Хонсу знає, що робить. Він лишає Джейка на декілька днів варитись у цій знемозі, у цьому пеклі забороненого бажання та нестерпної жаги. Хонсу знає, як сильно у Джейка тисне серце у грудях. Хонсу відчуває усе, що відбувається за людськими ребрами.

Джейк нервово хитається містом й не знає, куди себе подіти, навіщо він тут знаходиться та якого біса взагалі існує.  Без бога йому нема життя, нема чого робити у цьому житті. Джейк не знає, що повинен робити, бо ніколи не жив та сам не вирішував. Минулого разу його вільна прогулянка життям коштувала Марку його військової кар’єри.  Він знає, що йому самому не можна вбивати. То не для захисту, та без вказівки бога обрати правильно він не здатен. Якщо помилиться з ціллю, Хонсу назве його грішником та покине його. Чи не саме так Гарроу позбавився бога, прогнав його від себе — вбив невинного?

Не здатний відчути страх та взагалі зрозуміти це почуття, бо по задуму Марка не мав знати, Джейк все ж боявся втратити довіру бога. Лише це змушувало Джейка вперше у своєму короткому житті не шукати пригод та приводів для бійок. Якщо Хонсу покине його, небуття та темрява розгорнуться навколо вже тут, у реальному фізичному житті.  Це дійсно страшно, навіть коли ти не можеш боятися.

У реальному житті без бога Джейку нема чого робити, бо насправді, у реальному житті, ніхто не загрожує тобі, коли ти лише йдеш вулицею, ніхто не нападає та захищатися нема від кого. Джейк вирішує, що буде вбивати тільки за наказом та тільки тих, чиєї смерті хоче сам Хонсу. Вбивати тільки для нього.  Він й до цього робив саме так, але раніше ніколи про це не думав. Бо не мав часу.

Тим нестерпніше, коли бог до нього не приходить. Джейк думає, що марнує даний йому час.

Він крокує вулицею, наче приречений. Запхав руки до кишень, наче ті змерзли. Люди в його очах всі якісь на одне лице. Навіть ті, які колись могли впасти у вічі, здаються бляклими примарами. Джейк пригадує тепло, яке бог випромінює, лагідне та тендітне, наче пустельний нічний вітер, який розносить розпечений пісок під сяйвом місяця, поки той зовсім не охолоне. 

Для Хонсу це нова сфера маніпуляції.

Він з’являється через дорогу, сидячі на світлофорі, поки Джейк нервово витріщається на відлік, ніби кудись поспішає. Починається злива. Хонсу до неї непричетний, наганяти хмари — то не його робота. Джейк думає, що бог чомусь на нього ображений, тож прикушує язика і нічого не каже, лише дивиться на нього майже благаючи. Джейк думає — далеко, дуже далеко, нестерпно далеко.

— Скучив за мною? — Питає Хонсу, але не чекає відповіді, — Є робота.

Джейк стоїть, витріщаючись на світлофор, який знову мерехтить, люди проходять повз нього та не помічають — поспішають вкритись від холодного дощу. Хонсу ледве торкається його обличчя теплим вітром, Джейк відчуває на шкірі холодні краплі та дихання пустелі. Відчуває запах розпеченого піску. Подоба Хонсу розчиняється, наче його ніколи там й не було, як тільки Джейк робить крок в його напрямку. Нестерпно — думає Джейк, але радіє. Сьогодні він буде корисним, буде пожинати душі, на які вкаже його бог.

Хонсу змилостивився, вказав своєму лютому собаці, кого вкусити, та почав спостерігати. Завдання на сьогодні — три душі, зайняття для Джейка на десять секунд. Джейк збирає ці душі упродовж години, кров на його руках декілька разів встигає висохнути. Руки його огорнуті багатьма шарами чужої крові і вже не відмиються так легко. Слизька, гаряча, вона наче просочується крізь шкіру і Джейк відчуває себе майже бридко, ніби чужа кров, брудна кров чийогось грішного серця, потрапила кудись всередину його сутності.

Розпалений розум Джейка, після повернення любого йому голосу та добре виконаного завдання, запалюється ще більше. Він не витримує, бо усі його думки покликані до бога.

Джейк змиває з себе чужу кров, довго тре руки, поки шкіра не починає пекти, і вже не зрозуміти — то рожевий відтінок останнього шару чужої крові чи розтерта до болю порожевіла шкіра. Він думає про богів, про їх природу, про те, як у них все влаштовано. Та про те, що у Хонсу під бинтами.  Джейк уявляє, які на дотик мертві пальці, чому вони гарячі, а не холодні, та шкодує, що в його аптечці закінчилися бинти, тож він не може замотати свою власну руку та уявити, як би відчувались руки Хонсу на його тілі. Потім вирішує, що це добре, інакше його ненавмисні думки виглядали б ще більш запланованими.

Джейк відчайдушно хоче божої присутності, відчуття божого тепла, яке струмує венами, якщо торкнутись, але насправді не сподівається на таку увагу від Хонсу. Джейк думає  — якби у іншому житті, у іншому всесвіті, за других часів, за других обставин… бо це все лише його уява, це не насправді й ніколи не буде. Джейк уявляє, як би це було з кимось іншим. Хтось, хто не він, з тим, хто не бог… бо думати про бога так не можна. Про усе це Джейк думає, поки змиває з себе кров божих ворогів у душі. Чужа кров потрапила і на лице, і за комір, и просочила його одяг.

Джейк пригадує, які в бога тендітні руки навіть у цих поховальних бинтах. Тонкі пальці, вузькі долоні…  Джейк би цілував їх невтомно, днями та ночами. Він пригадує луну голосу, який наповнює собою простір, його мозок й легені, який лунає вібрацією навіть на кінчиках пальців…  Пригадує дотик пустельної спеки посеред зливи. Руки Джейка вже не слухаються голосу розуму.

Він уявляє, як би Хонсу торкався до нього у цьому сенсі, як би відчувались гарячі руки на тілі, ласкаві та суворі водночас. Як би вони відчувались усередині, без клятих бинтів — думає Джейк, коли пхає у себе спочатку один палець, майже одразу другий, обіцяє собі, що не думає про бога, стискає свій збуджений член та зітхає боже ім’я.

Хонсу його чує.

Хонсу в свою чергу не збирався заходити так далеко ні в якому разі. Це справді заборонено, але не для людей. Він би, мабуть, дозволив Джейку все, чого той хоче — цілувати свої руки, торкатись своїх оголених кісток, які тільки й лишились від його голови. Він би винагороджував своєю увагою стільки, скільки би зміг. Приходив би навіть частіше, ніж зараз, бо він й так приходить до Джейка, але не заради нього, а щоби подивитись на серце. Це не та ціна, якої богові у скрутному становищі було би шкода для людини. Врешті-решт, боги люблять, коли їх шанують. Богам подобається, коли їх люблять.

Джейкове серце — єдине покликане до нього, нічиє інше не кличе його, не пам’ятає чи не хоче пам’ятати. Хонсу чує його постійно. Серед мертвої тиші свого безсилого буття він чує кожний удар цього серця.

Хонсу знає, що це заборонено, але не для людей. Він чує своє ім’я та приймає остаточне рішення.

Йому нічого втрачати, він втратив усе, що мав, дуже давно. Так давно, що можна було й забути, що колись було інакше. Хонсу пам’ятає кожну ніч, пам’ятає ім’я кожної зорі на небі, але ледве може пригадати, як то було — коли по зсохлим венам його подоби бігло життя та могутня сила. Йому нічого втрачати.

Звісно, він все бачив. Йому не треба бути присутнім, щоб знати, чим Джейк зайнятий. Хонсу відчував, як колотить болюче скалічене серце, яке в такому стані дісталось Джейку від Марка. Хонсу чув, як Джейк зітхає його ім’я. Коли в останнє його ім’я так вимовлялося, як багато століть назад? Чи вимовлялось воно саме так взагалі хоч колись? Без благань, без жалю, без вимог відповіді на дари, без волань про допомогу, без люті на кривдників, лише з любов’ю до нього самого. Мабуть, ні.

Хонсу виправдовує себе доброю нагодою підчепити Локлі на гачок, з якого той вже не зірветься. Врешті-решт, для Хонсу це питання сенсу його існування — чи буде хтось виконувати його волю, чи ні. Бо Марк спершу теж не відчував ні совісті, ні тяжкості  своєї служби. Ніби якісь моральні принципи у Марка-вбивці з’явились лише  після того, як він став вбивати лише винних і безкоштовно. Лицемір. Все уявляє себе жертвою. Хонсу він набрид, з цим своїм загнаним поглядом.

Хонсу думає, що не може собі дозволити втратити такого аватара, як Джейк. Джейк — ідеальний воїн, без страху і жалю. Такого серця немає зараз на Землі, такого спотвореного, палаючого, болісного та яскравого. То серце, як помираюча зірка, яка спалахує в останню мить та жадібно губить усе існуюче навколо себе.

Хонсу приходить, коли Джейк вдягається, наче зібрався на побачення —  в усе менш рване та менш закривавлене, що залишилось з одягу Марка. Чи він хоче відчувати себе краще, ніж зараз вважає? Чи хоче виглядати так, наче нічого не відбувалось — наче він завжди чесний перед богом, без таємних намірів, нічого не приховує та взагалі схожий на пристойну людину? 

— Які нахабні в тебе думки, Джейку, — Хонсу каже поблажливо, не дратується, і крокує кімнатою до нього, — хіба так можна?

Джейк завжди щасливо усміхається, коли бог до нього приходить, але зараз дивиться зовсім не радісно. Розуміє, що Хонсу знає. Такі, як Джейк, не шаріються. Джейку просто соромно так, як ніколи у житті не було. Навіть тоді, коли Хонсу його піймав, коли божі пальці стискали його волосся на потилиці та тягнули, наче хотіли витягти з нього душу — чи є вона у нього? — та подивитись, що там у тій душі всередині. Він стискає зуби, дивиться до порожніх очниць не відводячи погляду. Потім раптово знаходить собі виправдання.

— Чи можна ховати від бога свою любов до нього? — Джейк не знає, звідки у темряві його свідомості з’явились такі слова, але він думає, що правий, — Чи можливо взагалі щось приховати від бога?

Джейк бачить, як змінюється вигляд Хонсу. Наче він сказав щось таке, на що бог взагалі не розраховував і усі слова та звинувачення, які він міг підготувати, тепер не годяться. Джейк спіймав бога, коли бог намагався спіймати його.

— Ти плутаєш любов серця з потребами тіла, — каже Хонсу.

Джейк помічає, як бог починає дратуватися — пальці стискають васа з силою, а череп його зовсім завмер.   

— Для людини у тому нема різниці, — каже Джейк. Він впертий. Та знає, про що каже, але каже обережно, наче намагається намацати межу божого терпіння, —  Людина не може жити лише серцем. Як людина без тіла може бути людиною?

Хонсу теж знає, про що каже Джейк.

Джейк замовкає та прикушує язика. Якщо у Хонсу знайдуться відповіді для нього, то він їх з радістю та вдячністю прийме, але звідкись знає, що відповідей у Хонсу нема. Хонсу бог, але не всезнаючий.  Джейк дивиться догори, до порожніх очниць з надією, що бог не дуже розлютиться на нього за такі висловлювання. Якщо ж розлютиться, то Джейк готовий і прийняти кару, і благати, і на коліна падати перед ним. Він би кожного разу перед Хонсу на коліна падав, але тоді їм вже зовсім незручно буде розмовляти — бог й так схиляється над ним. 

  Хонсу більше нічого не каже, лише довго вглядається у людські вічі — думає, може, не так й погано, що Джейк його спіймав? Це навіть краще, якщо Джейк сам буде за нього триматись, ніж Хонсу буде утримувати його усіма шляхами. Хонсу не лютує. Але думає, що Джейк надто нахабний. Богам складно визнати, що хтось може бути правим, окрім них самих.

— Служба богові — це вже великий дарунок долі, — Хонсу трохи пом’якшується та простягає руку до його обличчя, веде великим пальцем по вилиці, —  який не передбачає іншої винагороди.

— Я нічого не маю, крім твоєї служби, і не хочу мати,  — Джейк вичікує, коли можна буде, рахує до п’яти. Хонсу не забирає руку від його обличчя, тоді Джейк нахиляє голову та цілує простягнуту долонь,  — Мені не потрібно ніякої винагороди від тебе.

— Навіть якщо я вважаю, що ти заслуговуєш на неї?  — Хонсу тихо всміхається.

Джейк відчуває шкірою, усім нутром чує, який голос ласкавий, а посмішка не пихата. Наче Хонсу потроху перестає брехати сам собі. Хонсу знає, що Джейк казав не лише про себе, коли говорив про існування без тіла.

— Тоді я з радістю прийму усе, що ти забажаєш мені дати, — Джейк каже єдині правильні слова.

Бог задоволений його відповіддю. Вас зникає у руці, як іноді зникав сам Хонсу — розчиняється між пальців пісочною хмарою. То тепер він без зброї, без свого символу, майже як людина, якби не летюча голова та бинти замість одягу. Вперше за цю еру Хонсу взяв собі вихідний.

Пальці в бинтах беруть Джейка за підборіддя, змушують задрати голову вище. Вдих — без видиху. Хонсу бачить, як спалахують очі, та милується ними. Він веде великим пальцем по лінії щелепи, а Джейк стоїть нерухомо, майже навшпиньках, не дихає та дивиться у темні діри, які у Хонсу замість очей. Яку заворожливу красу він там бачив, не знав ніхто, та й сам Хонсу не здогадувався. Так на нього дивились дуже давно… здавалось, у іншому світі, в іншому житті. С тих пір змінився і світ, і сам Хонсу змінився разом з ним до невпізнанності. І не можна сказати, що зміни ті були добрими.

Джейк дивиться на нього, як на бога — могутнього, всесильного, на того, чия воля — непорушний закон. Джейк не дивиться на нього, як на пережиток минулого чи на когось, хто давно вже не потрібен, якому слід піти і більше не вертатись. Маніпулятор піймався на захоплений, божевільний, відчайдушний погляд жорстокого вбивці. Дуже цікаво. Але нічого дивного.

Богам подобається, коли їх люблять.

— Твоє тіло і так належить мені, ти один це розумієш, — Хонсу нахиляє голову вбік і дивиться запитливо, — чому хочеш віддати його знову?

— Я все тобі віддати хочу, — Джейк нарешті рвучко видихає, цього разу навіть без підказки, та каже хрипко й ледве чутно, — все що маю віддав би, якби міг, але зараз крім тіла не маю нічого. Це вже забагато, ніж зазвичай.

Джейк нервово посміхається, але насправді, коли Хонсу так близько, йому зовсім не смішно, бо тепло від божих пальців лунає навіть у його кістках. Вже за цю мить Джейк би віддав все, і душу і серце, все своє миттєве, зовсім не людяно-коротке життя віддав би.  В цьому житті крім Хонсу більше ніякого світла для нього  немає — то тускле нічне сяяння місяцю, від дотику якого перевертається уся вимишлена свідомість Джейка. Він не вирішав, яким бути та що матиме.

Хонсу знову задоволений, він оглядає, як Джейк вдягнувся в усе більш чисте и все менш розірване, що лишилось під час їхньої подорожі, та посміхається.

— Дуже зухвало, Джейку. Але тобі доведеться це все зняти. Роздягайся.

Джейк спершу кліпає очима, а потім наче згадує армійські звички Марка та роздягається, ніби йому дали відбій, хіба що одяг не складає. Хонсу більше нічого не каже, лише штовхає Джейка на ліжко та кладе долонь посеред спини, притискає. Джейк вигинається та за оглушливим стукотом свого серця вже не чує, як кімнатою літає сильний прохолодний протяг, наче усі вікна відчинені, а на вулиці ось-ось почнеться злива. Протяг літає, але вікна зачинені.

Наступної миті Джейк відчуває біль, якого ще не знав. Цей біль струмує вдовж спини, струмує хребтом, аж до мозку, змушує стиснути зуби, потім прямує назад, вздовж усіх нутрощів та підкошує ноги. Джейк ледве тримається, але Хонсу кладе долонь на його стегно та стискає пальці, підтримує, поки іншою рукою міцно стискає волосся на потилиці.

Джейк декілька разів, два чи три, намагається зрушити голову, щоб він міг дивитись на Хонсу, бачити його, але бог лише стискає волосся сильніше — не дозволяє. Не одразу, але Джейк якось розуміє, що Хонсу не хоче, щоб зараз на нього дивились. То він й не буде, якщо бог так хоче, йому би лише знову пригадати, як дихати, бо він не може, але вже не через захват та хвилювання, чи через напади.

Ще Джейк одразу розуміє, що його розваги у душі нічого спільного не мають з реальністю, і кохатись з богом, який приблизно трьох метрів зросту, то зовсім не теж саме, що пхати у себе декілька пальців. Джейк стискає зуби та ричить, щоб не закричати. Порівнювати йому ні з чим, але відчуття таке, ніби в нього пхають щось неживе. Це не жива плоть. Ще відчуття, ніби в нього от-от луснуть усі нутрощі, але Джейк впевнений, що витримає усе, що Хонсу може йому дати. Чим би це не було.

Джейк не боїться болю. Біль — це невід’ємна  частина живого, фізичного існування. Особисто його існування. Окрім болю він нічого не знав, тож й нічого окрім нього не здатний зрозуміти. Хонсу тримає його міцно, але не настільки, щоб Джейк не міг вирватись, якщо захоче, якщо вирішить, що йому цього не треба. Але він не хоче вириватися. Він хоче усього, що бог йому пропонує. Від дарунків бога не можна відмовлятись. Можна лише радіти, що бог зволив винагородити своїми дарунками саме тебе, а не когось іншого.

Коли Джейк відчуває дотик теплих бинтів на стегнах Хонсу, заспокоюється остаточно — це все ж не щось стороннє. Усередині дуже боляче та дуже гаряче, гарячіше за божі руки. Це тепло не пече, але лунає у всьому тілі, і хоча Хонсу не рухається, дає змогу звикнути, крізь гострий біль Джейк відчуває задоволення — те, яким палає його душа, коли він цілує божі руки. Тепер з душею палає й усе тіло — сильно, яскраво, так, що ледве можна витримати.  

— Що ти повинен робити? — Трохи роздратовано питає бог, а Джейк ніяк не може збагнути, поки Хонсу не веде стегнами назад та не штовхається різко, сильно. Джейк рвучко видихає, хапає ротом повітря та стискає простирадла до білих пальців.

Він знову забув, що треба дихати. Від болю чи від того, що взагалі з ним відбувається. Джейк дихає, заплющує очі та упирається лобом у подушку. Хонсу відпускає волосся на потилиці та веде долонею по напруженій спині. Джейк дихає та ще більше вигинається вслід за божою рукою  — це те, чого він жадав, це саме те. Він витримає кожен дотик свого бога і запам’ятає на все своє свідоме життя. Скільки би його не лишилось. 

Руки бога ласкаві та сильні, дарунки його болісні та яскраві. Джейк відчуває його обережні рухи, за якими у середині наче все розривається на шматки. З кожним поштовхом Джейк відчуває своєю душею, як та розширюється та палає, тисне на ребра, які ледве можуть її утримувати. Джейк не відчуває, як по його стегнах тече кров. Але відчуває, як пече очі, бо з кожним поштовхом усвідомлення все чіткіше — Хонсу бере його.  Бог торкається його тіла, і зовні, і зсередини. Джейк ричить від болю і плече від захвату. Він самий щасливий покидьок в усьому всесвіті.

Бог, ця свята істота, яка живе з початку часу, не понехтувала зіпсованою, дурною людиною, яка від святості так само далека, як земля від місяця. Від цієї думки можна збожеволіти, але Джейк і так є наслідком чужого психічного розладу, донедавна його наче і зовсім не існувало. І от він, прогинається під мертвою пташиною головою. Мабуть, він дійсно заслужив це своєю відданою службою, своєю безкорисливою любов’ю до бога.

Хонсу майже не відчуває фізичного болю Джейка, але прислуховується до його почуттів і відчуває їх усіх чітко та прозоро. Хонсу вирішує, що усе зробив правильно, бо Джейк у благоговійному екстазі плаче від щастя. Так скажено його серце ще ніколи не колотилося.

Хонсу «винагороджує» Джейка не дуже довго, бо скоро Джейк вже зовсім не може триматися, він знесилений, його коліна роз’їжджаються, а сам він ледве дихає, хоча й намагається, як бог йому і наказав. Хонсу не впевнений, що зможе тримати його і далі — утримувати фізичну подобу довго він не може, це потребує багато сил. Якоїсь миті він помічає, що його пальці ледве не провалюються крізь Джейкову спину, тож Хонсу лишає його. Джейк падає на ліжко і намагається відсапатися.

— Ти задоволений? — Питає Хонсу.

Його голос своєю луною наповнює легені, Джейк глибоко вдихає, трохи розплющує очі й розуміє, що Хонсу знову лише голос, але все ще так само потужний, як завжди — майже відчутно вібрує в усьому тілі, навіть крізь біль, такий лагідний до нього, такий ласкавий.

— Si, mi Ave, — Джейк моторошно усміхається. Вигляд у нього зовсім страшний — очі червоні від сльозу та блищать, як у божевільного. Джейк схожий на  божевільного фанатика. Мабуть, такий він і є. Він не може й ворухнутися, в нього тремтять всі м’язи від напруги та тремтять пальці від того тепла, яке струмує по всьому тілу ще й досі, але він дійсно задоволений, як ніколи.  

— Тобі боляче? — Питає Хонсу.

Джейк принципово та вперто хитає головою, ледве помітно, бо в нього зовсім немає сил.

— То дарунки, — він посміхається задоволено, натхненно, жахливо, — то твої дарунки.

Дарунки Хонсу більше схожі на покарання. Хонсу дивиться на стан Джейка і розуміє, що не дуже добре впорався з людським крихким тілом. Якби інші боги побачили, як він обійшовся з людиною, його би точно ув’язнили ще раз.

Але вони не побачать, не дізнаються.

Ще Хонсу розуміє, наскільки Джейк хворий, з ним точно щось не так. Його сприйняття реальності зовсім хибне, таке спотворене і викривлене, як і його сутність.  Але то й краще і зручніше для самого Хонсу. Він знову з’являється у подобі, простягає руку та лагідно прибирає прилиплі до вологого лоба кучері, дивиться у блискучі очі.  Джейк з останніх сил мружиться,  серце  його — чи є воно у нього? — палає болісною, ледве стерпною любов’ю до бога. Опіки, які випалює той пломінь усередині, не можуть порівнятися з жодним болем.

Хонсу бачить в Джейкових очах обіцянку йому на існування. Хоча сам Джейк не знає, скільки лишилось існувати йому самому — до ранку чи ще тиждень. Джейк не знає, коли замість нього прокинеться Марк. Чи Стівен. Хонсу бачить, як Джейк готовий положити кожну свою годину заради нього, положити увесь відведений йому час. Нічого іншого Джейк не хоче, ні у чому іншому він не бачить ніякого сенсу. Джейк буде існувати заради бога чи не буде існувати взагалі.

Якби то був не Джейк, Хонсу би все зруйнував. Якби то був не Джейк, він би не витримав. Але це був Джейк. Не Марк. Якби Марк чи Стівен це побачили, вони би напевно збожеволіли.

Але вони не побачать, не дізнаються.

Якби Джейк міг, зберіг би дарований богом біль до останнього свого дня, до останнього подиху — поки Марк не зачинить його знову. Тоді Джейку залишиться берегти лише спогади цього болю, але то буде його власний спогад, а не чужий, не спогад того, що повинно було дістатись Марку, але він від цього відмовився, бо не хотів. Цей біль — подарунок бога особисто Джейку, і він буде тримати цей спогад, бо він лише його. Це лише його винагорода. За його службу.

Хонсу більше нічого не каже та лишає його, а сам Джейк чи то втрачає свідомість, чи то засинає через знесилення.

Відкриває очі він вже наступного вечора, довго лежить та прислухається до своїх відчуттів. Біль здається глухим та доволі терпимим, поки Джейк не намагається підвестися та розуміє, що не може. Різкий біль скручує його та змушує впасти назад на подушки. Він закушує нижню губу та з жалем розуміє, що йому доведеться кликати броню, інакше він не зможе піднятися. Не зможе піти на завдання.

Йому нестерпно шкода, він не хоче, але змушений. Броня повільно вкриває його тіло, і тільки тоді Джейк обережно лягає на спину, довго дивиться на стелю. Він хотів зберегти цей біль собі, це дарунок, це тільки для нього, він хотів прожити його якомога довше. Хонсу подарував йому відчуття, які, на жаль, він змушений прогнати і лишити собі лише спогад про них. Джейку настільки прикро, що пече білі сяючі очі. Йому хочеться накричати до стелі усіляких прокльонів, але Джейк вперто мовчить, стиснувши зуби, і рахує секунди, наче боїться витратити на своє зцілення зайві божі сили, які назбирав не для себе.

Після призову броні змучене до півсмерті тіло зовсім як нове. Джейку шкода, що усі спогади не на тілі, а лише у нього в голові.  На свої голову та пам’ять Джейк став би опиратися у останню чергу, він не дурний, як  хтось…  Він вирішує тримати свої спогади жадібно, замкнути їх десь, де ніхто не дістане, щоб інші двоє не побачили, хоча насправді не уявляє, як це зробити. Марк не лишив йому інструкцій.

Сам Хонсу не переймається, чи етично богу кохатися з людиною, чи етично кохатися зі своїм аватаром та слугою. Хонсу паршива вівця, зганьблений,  зневажений, вигнаний на неминучу смерть, ізгой серед свого ж народу, забутий усіма бог, якому ніхто не молиться. Якого ненавидить і вважає не богом, а якимось посміховиськом, навіть його батько — той, кому Хонсу зобов’язаний своїм існуванням. Йому не треба перейматися, що хтось погано про нього подумає. Він лише трохи переймається, що інші боги можуть його покарати за таке ставлення до людини.

Але вони не дізнаються, ніхто не дізнається.

Якщо ж дізнаються… і що вони зроблять, знову ув’язнять його у камені? Їм краще цього не робити, бо тоді відповідати за дії Джейка він не буде. Хтозна, що цей божевільний зробить, якщо його бога заберуть у нього… Хонсу не знає, що саме, але знає, що то буде щось страшне. Марк звільнив його минулого разу, бо мусив.

Але це не Марк.

Якщо тонкий палець, любий та зацілований, вкаже на… проте, думати про це не можна.