Частина VII. Сліди

And I’d kill just to watch as you’re sleeping

I hope that you’ll let me, in time

You don’t have to call me yours my love

But damn it, I’m calling you mine

Після Лондону Джейк вирушив далі. Хонсу вперше запитав, куди він хотів би, на що Джейк відповів, що хоче у Китай. Там багато людей — це був єдиний аргумент. Насправді, Джейк хоче до Каїру, тому що там у Хонсу більше сили, більше можливостей. Але Каїру, до якого залюбки повернувся би сам Хонсу, вже декілька тисячоліть не існує.

У Китаї й справді багато людей. Багато тих, хто втік так далеко, сподіваючись, що кара їх не наздожене. Від бога не втечеш. У Пекіні Джейк за тиждень пожинає грішних душ більше, ніж за два тижні у Мексиці. Хонсу виглядає дуже задоволеним. І дуже живим.

Джейк вбиває цілі, на які вказує його бог, у метро, посеред вузьких коридорів, в крамничках, на парковках, у підсобках різноманітних закладів, які заплутані між собою і здається, що усі пов’язані.

Джейк вбиває у вузьких темних провулках. Ввечері, посеред бійки, він раптово перестає бачити, перестає чути, наче йому хтось затулив вуха, застелив очі. Це мало бути страшно, але Джейк вбиває тих, кого почав вбивати, навпомацки. Він отримує декілька разів у обличчя, в ребра, але якось дає собі раду і без зору, і без слуху, бо до нього тягнуться руки, хочуть вдарити, хочуть скалічити, хочуть вбити. Джейк хапає ці руки і замість того, щоб відбиватись, просто не відпускає. Спочатку чужі руки, які хотіли його вбити, ламаються у його хватці. Потім Джейк, охоплений люттю замість страху, валить на землю того, чиї руки вже зламані, та безтями, що є сили, б’є ногою по голові, поки не відчуває, як крізь зламані кістки черепу черевик вляпується до слизького мозку.

Тому, хто затулив йому вуха та очі, має бути страшно, до біса страшно, бо якщо Джейк не чув та не бачив, чув та бачив хтось інший. Йому повертають усі відчуття, він струшує з черевика залишки чийогось обличчя та довго дивиться  на свої долоні, щоб переконатись, чи це все ще його долоні. Джейк стоїть посеред чужої крові та шматків мозку, в нього під правою ногою розтеклося те, що було оком, а він думає, чи це все ще його долоні? Якщо він перестане контролювати свої відчуття, свої кінцівки, ким він буде? Чи перестане він бути Джейком? Скільки відчуттів треба забрати у людини, щоб вона перестала бути собою? З якої миті він знову стане Марком?

Чи почуває Марк себе мертвим, коли перестає бути Марком? Джейк ніколи не міг говорити крізь відображення, як вони. Джейк завжди був, наче порятунок, наче друге дихання, наче стан афекту — коли вбив та не пам’ятаєш. Марк не пам’ятає те, чого не хотів робити.  Тому це пам’ятає Джейк.

 Але він більше не стан афекту, не мить порятунку. Він відчув час, скуштував життя. Це не звичайне людське життя із звичайними дрібницями. Джейк спочатку хотів усіх тих дрібниць, справді хотів, але майже одразу зрозумів, що не прилаштований до них. Він гарно вбиває. Швидко. Завжди треба було швидко, поки інші не отямились. Інакше загинуть  утрьох. Марк ніколи не заважав робити те, чого не хотів сам. До цієї миті.

— Бешкетуєш? — Хонсу спускається з даху до Джейка та уважно його роздивляється.

— Та не те щоб… — Джейк стискає та розтискає пальці. Пальці стискаються та розтискаються.

Хонсу крокує до нього, оминаючи калюжі крові, простягає ліву руку, на якій нема рукавички ще з Лондону, і підчіплює Джейкове обличчя за підборіддя. Змушує підняти голову, щоб подивитись у вічі.

— Я хочу, щоб у цьому тілі головним був ти, — каже бог.

Джейк не дивується, звідки Хонсу знає. Йому не треба читати думки буквально, щоб знати, чому Джейк дивиться на свої долоні, ніби ті чужі.

— Я не знаю, як… я тут, бо їх тут нема, — Джейк важко дихає, вигляд в нього зовсім розгублений.

Він підіймає очі, дивиться у пітьму порожніх очниць і трохи заспокоюється. Якщо Хонсу одного разу вже посприяв його звільненню, можливо, посприяє ще раз. Насправді, вони обидва й гадки не мають, як це працює. Марк якось знає, бо живе з цим більшість свого життя. Може, тепер знає і Стівен. Джейк не знає, як самотужки, свідомо чи ні, зірвати замки, за якими його зачиняє Марк.

— Мене дивує, як ти знаєш про Марка, а хробак не знав ні про нього, ні про тебе.

— Бо Марк не хотів йому нічого казати. Хотів відгородити. А мене… Він мене боїться, — Джейк знизує плечима, —  здається.

— Чи ти не боїшся його?

— Ні, — Джейк хитає головою, бо Марк не хотів, щоб він вмів боятися, — але знаю, що він може знову мене зачинити будь-якої миті.

— Тобі треба дізнатися, як самому зачиняти його, — Хонсу веде пальцями по підборіддю Джейка аж до нижньої губи, наче натякає, що він втратить, якщо не впорається з Марком, — Зміцнити свій розум. Контролювати своє життя та не провалюватися, як вони. Вони слабкі навіть разом. Мені не потрібні слабкі воїни. Тільки такий, як ти.

Джейк вельми розуміє, що він втратить, якщо не впорається з Марком. Він втратить геть усе, що в нього є: тіло, бога та місію. Марк відбере усе. Найбільша прикрість — те, що Марку це усе не потрібно. Джейк би віддав, поступився, але Марку нічого не потрібно. Нічого із того, що є у Джейка, він не хоче. Марк хоче лише спокою, не розуміючи, що не буде йому спокою, поки він Марк.

— Не відпускай Марка, — тихо просить Джейк.

— Ніколи, — обіцяє Хонсу.

Клятву богові не можна скасувати. Клятва богові, обміняна на життя, скасується лише після смерті. Це знає Хонсу, це знає Джейк. Це знає Марк, але все одно вимагає від бога того, чого той не здатен дати.

Після завдання Хонсу приходить до готелю, приходить з нічним вітром і завмирає посеред кімнати. Напівпрозорі фіранки за ним майорять, наче на сильному вітри, хоча вікна зачинені. Джейк підіймає на нього погляд поверх окулярів, які поцупив у квартирі Стівена у Лондоні. З ними зручніше пильнувати за пересуваннями Лейли, тільки вони постійно сповзають на ніс. Лейла в Будапешті.  Краще би їй не питати, де Марк зупинявся, куди ходив і що робив.

Хонсу мовчки крокує кімнатою і витягується поряд на ліжку, на якому тепер вміщається.

— Я скучив за тобою, — каже Джейк, не дочекавшись питання, та відкладає телефон на тумбочку.

Хонсу суворо стукає вказівним пальцем по краю дзьоба. Джейк притихає та поправляє окуляри, які вже ледве тримаються на кінчику носа. В окулярах  усі пошкодження, подряпини на дзьобі видно як ніколи добре — вони такі глибокі, що у Джейка не лишається сумнівів. Такі подряпини не могли з’явитися від часу. Джейк лишає цю думку бродити у своїй голові, бо не хоче питати прямо. Якщо спитати прямо, бог навряд відповість. Це, звісно, стосується інших богів, які у списку бажаних тем у Хонсу на останньому місці.

Сьогодні тиша між ними напружена. Здається, Хонсу нервує, що Марк прокинеться, більше ніж з цього приводу нервує Джейк. Насправді, Джейк думає, якщо він буде надто нервувати з цього приводу, то лише дасть Марку ще більше можливостей. Джейк бреше собі, що не нервує.

— Якщо він знайде спосіб втекти… як мені знайти тебе? — Пошепки питає Джейк.

— Я почую тебе, де би ти не був,  — Хонсу трохи заспокоюється та простягає до нього руки, веде пальцями по вилицях, — відчую твоє серце.

— А якщо ти не зможеш прийти? — Джейк заплющує очі.

— Ти зможеш обирати сам. Завдяки моєму дарунку, — Хонсу вкриває пальцями його повіки.

Якщо станеться так, що він не зможе прийти, він знає, що Джейк весь світ переверне догори дриґом, але знайде його і обов’язково зробить усе, щоб повернути свого бога, у яких би складних обставинах той не опинився. Ув’язнення у камені — не єдина і не сама страшна загроза для того, хто відмовляється підкорятися чужим правилам.

Джейк не може і не хоче уявляти, що якоїсь миті може статися так, що йому доведеться працювати самому, без любого голосу, без божих долонь, які до нього завжди ласкаві.

Під пальцями Хонсу палають яскраві зорі. Джейк бачить їх під заплющеними повіками та усміхається, на мить забувши і про Марка, і про все у цьому світі, крім бога поряд. Він ніколи не просив від Хонсу див, але бог радий дати йому усе, що тільки може. Світи спалахують під божими пальцями, кружляють, допоки у голові не починає паморочитись. Джейк вкладає свої долоні на божі зап’ястки, щоб не сповзти убік, бо його вже веде. Зорі потроху сповільнюються, поки не зупиняються зовсім.

Що би Хонсу не робив, Джейк завжди у захваті, наче мала дитина. Він може взагалі стояти і не рухатись, а Джейк буде дивитись на нього з блиском в очах. Джейк не каже, що для нього Хонсу сам по собі є дивом, бо вважає, що це надто очевидно.

— То ти хочеш чорних сердець? — Тихо питає Джейк, ледве пригадавши, про що йшла розмова.

— Так. У житті вони дуже важкі. Але на вагах нічого не варті. Чим темніше серце, тим воно легше на вагах. Тим краще для мене.

Хонсу забирає пальці від повік і Джейк лащиться до божих долонь. Він не вірить, що Марк здатний навмисно вбити невинного. Стівен — його совість, його серце — цього не припустить. Джейк — його лють, не припустить цього тим паче, бо бог подбав про це заздалегідь. Білі серця не можна чіпати.

Джейк розплющує очі, дивиться у пітьму порожніх очниць і губиться там. Це не небуття, це темрява нічного неба над великим містом. Зірок на тому небі давно нема, як нема божих очей в очницях.

Ліва рука Хонсу, з живою золотистою плямкою, вже не така крижана. Кожного дня вона потроху, ледве помітно, але теплішає. Зараз вона вже просто прохолодна, трішки холодніша за кімнатну температуру. Наче Джейк підігріває мертві божі долоні пролитою грішною кров’ю.

Джейк трохи сумує за минулими ночами, коли Хонсу приходив до нього і казав роздягатися, а потім змушував тремтіти у його руках від напруги, збудження та виснаги водночас. Після Лондону Хонсу наче вирішив, що нова подоба не підходить для того, щоб кохатися з людиною. Але він все одно приходить, приходить подивитись на серце. Користуючись цим, Джейк має вдосталь часу на свої дурні людські запитання, поки не засинає у божих обіймах.

Наступного дня Джейк вирушає на святкування, на яке його не запросили, але він все одно приходить. З відкритої кухні чутно, як щось гучно кипить, кришка стрибає. Кухар мертвий, йому вже нема ніякої справи до того, чи зіпсується страва. Усі за довгим столом лежать або лицем у тарілках, або відкинувшись на спинки стільців. Усі дуже поважні, у чорних костюмах. Білі сорочки яскраво-червоні від крові. По білим кахлям на підлозі повзе велика кривава пляма. З динаміків по кутах лунає повільна пісня. Джейк крокує до бога пританцьовуючи — два кроки лівою, два кроки правою, кидає на підлогу ножа та простягає руку. Запрошує.

—  Я не знаю цього танцю, — Хонсу розплітає пальці з-за спини та вкладає руку в простягнуту долонь.

— Я теж, — каже Джейк та обіймає Хонсу за талію, притискається до нього,  — обережно, підлога дуже слизька.

— То ти постарався, — всміхається бог та додає пошепки, — тоді тобі слід тримати мене міцніше.

— Я буду, —  Джейк закохано дивиться, втопивши очі у пітьмі порожніх очниць.

Хонсу кладе дзьоб йому на плече та не каже, що не може послизнутися, бо його ноги фактично не торкаються підлоги. Джейк в свою чергу не каже йому, що під його ногами іноді лишаються фрагменти слідів. Як би Хонсу не нехтував грішною кров’ю, він все одно заляпався. Джейк вважає, що Хонсу краще за нього знає, наскільки він живий.

Хонсу не знає. Він бог, але не всезнаючий.

 Ваги Дуату не переводять кількість грішних сердець на божі сили, наче кілограми.

Якого б зросту Хонсу не вирішив бути, Джейк поряд все одно відчуває себе жалюгідною комахою, він навіть не може сказати про себе, що він лише шматок смертного м’яса. Він — це навіть не це тіло. Він щось інше, щось нематеріальне… Насправді, мабуть, не такі вони з Хонсу й різні. Хоча, звісно, порівнювати бога з людиною не можна.

Джейк дивиться у пітьму порожніх очниць і думає, що він особливий. Його, гіршого та неповноцінного за всіх, обрав бог. Саме його. Так, він особливий, звісно.

Вони обидва незграбно крокують між плямами крові, поки мають час, поки сюди ніхто не завітав і не дізнався, що святкування вдалося, бо усі мертві. Джейк стискає у своїй руці вузьку божу долонь, стискає його у своїх обіймах, а бог дозволяє вести, кудись крокувати по залитій кров’ю підлозі, навколо столу, навколо перевернутих стільців. Бог дозволяє занадто багато.

Хонсу задоволений, що так багато душ відправлені до суду. Джейк задоволений, що відправив ці душі до суду. У Китаї складніше змушувати усіх казати боже ім’я перед  смертю, але Джейк дуже терплячий і знає, куди встромити лезо, щоб кров витікала повільно.

Джейк насолоджується божою присутністю, підчас завдань чи після, дарує свою невичерпну любов, більше схожу на скорботу, та нічого не вимагає. Все як завжди. Чи може бог бути вдячним, чи притаманна вдячність цим істотам взагалі? Хонсу про це не думає, він лише гадає, у яку подобу цю вдячність загорнути.

—  Готовий до чогось особливого? — Питає Хонсу.

— Ще є робота? — Джейк кліпає очима, наче зовсім випав із реальності на ці миті.

— Ні, робітник місяця, — Хонсу тихо сміється, — але в мене є дещо цікаве.

Хонсу бачить, як очі Джейка спалахують . Джейк сковзає долонею по божій спині вгору та притискається губами до дзьоба, якого Хонсу вклав йому на плече. Джейк не уявляє, що може бути особливим, більш особливим ніж те, що з ним відбувається кожного дня, кожної миті.

— Впевнений, тобі сподобається, — Хонсу розплітає їх сплетені пальці та відхиляє голову назад, — тобі треба відійти подалі, поки я це роблю.

У Джейка вже тече слина, як у голодного собаки, наче бог привив йому цей рефлекс. Знехотя,  він  відпускає бога із своїх обіймів, відходить на декілька кроків і насправді не уявляє, що і як Хонсу збирається робити. Хонсу починає мерехтіти, його швидко охоплює пісочна хмара, але сам він нікуди не зникає, лише розчиняється в ній. Джейк бачить, як розплітається костюм на стрічки, під якими нічого немає: ні плоті, ні якоїсь іншої подоби. Хонсу просто зливається з тою хмарою. Мініатюрна піщана буря посеред ресторану, де свято вдалося, бо усі мертві. Повітря навколо згортається у вихор, наче маленьке торнадо, воно скидає посуд з столів, задуває декоративні свічки, перекидає вазочки з квітами.

 Лампи мерехтять від напруги, декілька з них не витримують і вибухають. Джейк незмигно дивиться, як вітер вгамовується, як посеред хмари обриси подоби знову поступово вимальовуються, стають чіткішими, поки хмара навколо Хонсу не вщухає зовсім.

Хонсу зібрав свою подобу наново. На вигляд він такий саме, яким був хвилину назад, але Джейк знає, що десь є маленька зміна, яку він виборов завдяки десяткам, сотням вбитих. Клаптик життя для його мертвого бога. Джейк підходить до нього, бере за ліву руку і роздивляється, але жива плямка наче така ж сама, якою й була. Він стільки разів розглядав її, стільки разів обводив пальцями, стільки разів цілував, що ці обриси вже ніколи не зможе забути.

— Ти сам не знайдеш, — Хонсу тихо всміхається та забирає в Джейка свою руку, кладе пальці йому на підборіддя, — хочеш дізнатись, тоді відкрий рота.

Не замислюючись, Джейк прочиняє рота, але з дуже скептичним виглядом і вже хоче спитати, чи треба йому заплющити очі для повного комплекту, але не встигає, бо Хонсу нахиляє свою голову трохи убік і розкриває дзьоб. У Джейка ледве очі не подерлися на чоло від несподіванки — в розкритому дзьобі видно пташиний язик. Потемнілий, як і руки, але кінчик світліший, блідо-сірий замість рожевого — тобто майже живий. Ще трохи і він справді буде живим.

Надто спантеличений, Джейк ледве не проґавив момент, безглуздо витріщаючись до божого рота. Він якось запізно, але орієнтується та охоплює пташиний язик губами. Як і божі руки, язик прохолодний, і зовсім не схожий на людський — плоский, тонкий  і загострений, й тримається десь у дзьобі не на чому, як і увесь череп.

Джейк кладе долонь на нижню частину дзьоба та заплющує очі, охоплює пташиний язик губами та лагідно смокче, торкається його своїм, гарячим. Повільно, усвідомлення перехоплює подих. Це божі цілунки. Цілунки, можливість на які Джейк зібрав із сотень покараних душ, які збирав кожного дня вже декілька місяців, майже без вихідних, невтомно та віддано, самозабутньо.

Хонсу вперше шкодує, що Джейк живе зараз, а не декілька тисячоліть назад, коли венами цієї подоби бігла гаряча кров, а замість єдиного живого клаптика на лівій руці він мав живу шкіру на всьому тілі. Тоді би він щось відчув по-справжньому. І людський гарячий рот, і слину, яка тече у Джейка, наче у голодного собаки. Хонсу знає, що перед завданням він знову поцупив пакунок цукерок і запхав собі до рота усі менше ніж за хвилину, бо поспішав на завдання. Пакунок, здається, був кислотно-зеленим, з лаймом або лимоном. Щось кисле і надто солодке водночас.

 З іншого боку, те, у якому захваті Джейк від цілунків з мертвою головою, коштує більше, ніж усі відчуття разом. Щоб із такою пристрастю приймати цілунки від мертвої пташиної голови, треба бути божевільним. Джейк й був.

Хонсу відстороняється, коли Джейк знову починає задихатися, бо усвідомлення перехоплює подих. Його знову зсередини випалюють почуття, такі потужні, такі яскраві, наче зірка, яка перед своєю смертю спалахує найяскравіше. Хонсу відчуває усе, що відбувається за людськими ребрами.

— Дихай, — всміхається бог.

Риси пташиного черепу не змінюються, але Хонсу все одно виглядає вельми задоволеним. І живим. Більш живим, ніж місяць назад, ніж тиждень назад. Його гулкий голос лунає приміщенням, наповнює легені, вібрує в усьому тілу. Джейк рвучко вдихає, обіймає дзьоб рукою та притискається до нього щокою. Йому треба ще декілька хвилин, щоб оговтатись, бо навіть його збочена уява, зібрана із найгірших думок Марка, ніколи не припускала можливості, що бог винагородить його своїми цілунками.

— Чим я заслуговую на це? — Пошепки питає Джейк, не сподіваючись на відповідь.

Але сьогодні у бога є і відповідь для нього. В Хонсу вже не залишилось ніякого бажання гратись чи брехати, він може дозволити собі те, про що дуже давно забув — відвертість.

— Ти даруєш мені життя, — каже бог.

Хонсу ніколи не просив для себе сили, не вимагав більше, ніж його аватар може виконати своїми силами або за допомогою сил дарованих. Бог не повинен бути вдячним, але Хонсу вдячний.

— Але ти мені теж, — шепоче Джейк.

Вони тікають з місця злочину, поки його не виявили. На підлозі, залитій кров’ю, лишилось багато слідів сорок другого розміру, особливо навколо столу,  і багато фрагментарних відбитків, які ні на що не схожі. Над цими клаптиками та шматочками  буде битись не одне покоління детективів, але так і не знайде відповіді.

На вулиці починається злива, яка турботливо вмиває геть закривавлені черевики. Джейк стоїть посеред натовпу, посеред зливи, и так чітко відчуває огорнуте навколо нього тепло, як ніколи раніше. Подих пустелі огортає його усього. Він відкидає голову, заплющує очі, та відчуває, як холодні краплі капають на обличчя, а за ними шкіру лоскоче лагідний теплий вітер, наче змахує краплі та намагається його зігріти. Натовп його оминає, хтось просто не дивиться, хтось дивиться та дивується, вирішує, що це якийсь божевільний, чи він під дією наркотиків. Джейк не знає, як довго так стоїть, але приходить до тями лише коли чує голос.

 — Тебе ще довго чекати? — Питає Хонсу, він намагається лунати роздратовано, але все одно звучить якось грайливо. Джейк розплющує очі, ніде не бачить подоби, і вирішує скоріше повернутися до готелю, усіма силами втримуючись, щоб не побігти.

Він тільки переступає поріг свого номеру, як Хонсу його вже чекає, стоїть посеред вітальні, зчепивши руки за спиною. Джейк дивиться на нього з блиском в очах, милується ним, але недовго. Бог розчиняється з шелестінням, і Джейк лише чує, як він з’являється у сусідній кімнаті, у спальні.

Джейк знімає промоклу куртку, кидає такий саме промоклий кашкет і крокує до бога. Хонсу сидить на ліжку, витягнувши свої довгі ноги і зчепивши пальці у замок. Джейк гадає, коли Хонсу зніме другу рукавичку і вже буде ходити без них зовсім, бо ліву руку він наче принципово не хоче ховати. Мабуть, так Джейк і буде його роздягати, поступово, потроху. Хонсу бинти свої залишав, навіть коли вони кохались, і у Джейка нема ніяких ілюзій з приводу того, що Хонсу зніме костюм. Принаймні поки вважає, що подоба його не у тому стані, щоби Джейк її бачив.

 Джейк витягується поряд і чемно тримає свої руки при собі. На відміну від своїх думок.

— Якщо це тіло належить тобі, то ти можеш робити з ним все, що заманеться? — Починає Джейк здалеку.

— Не зовсім. Я би не став робити чогось проти твоєї волі, що не входить до умови, — каже Хонсу та схрещує ноги, — принаймні того, що тобі би не сподобалось.

— Але в теорії, якщо захотів, то міг би робити що заманеться? — Тягне Джейк, намагаючись вивернути свою думку так, щоб вона виглядала не його думкою.

— В теорії, — Хонсу погоджується, але ще не може збагнути, до чого Джейк веде.

Джейк гарячково обмірковує, як сказати так, щоб не задіти божу гордовитість, щоб оминути її, бо, насправді, це важливо. І для нього, і, він точно знає, для Хонсу теж.

— То значить, якщо ти тепер людського зросту, то можеш ходити до мене, а не тільки я до тебе.

Джейк прикушує язика та мружиться, очі в нього бешкетні та хитрі все одно, яким би обережним він не намагався бути. Хонсу мить мовчить а потім тихенько сміється.

— Так от що у тебе на думці.

Джейк насправді не сподівається на щось, як і завжди. Але він достатньо нахабний, щоб скерувати божі думки так, як йому потрібно. Джейк каже про можливість, яку Хонсу  має, а не про своє власне бажання. Хонсу йому дозволяє і це, але сидить, не рухаючись, робить вигляд, наче не почув, не зрозумів, не піддався. Чекає, поки Джейк відведе від нього погляд і вирішить, що його хитрий задум не вдався.

  — То я дійсно можу, — врешті-решт каже бог.

Він все ще не обтяжує себе зайвими рухами, але то вже скоріше звичка, ніж необхідність. Хонсу розчиняється там, де сидів, та повільно з’являється, сидячі на Джейкових стегнах. Різкий вихор перед обличчям майже дряпає шкіру, але Джейк все одно не заплющує очі, і дивиться жадібно, хоче увібрати кожну мить.

— Задоволений? — Хонсу всміхається та вкладає долоні Джейку на плечі. Після миті відчаю людський захват відчувається ще яскравіше.

— Так, — Джейк рвучко видихає.

Він не відчуває ваги, якби на ньому дійсно хтось сидів. Хонсу наче нічого не важить, Джейк відчуває лише дотик тканини та звичне, любе йому тепло — не таке різке, як раніше, тому прислухатися до нього, вбирати його у себе треба уважно і дбайливо, як ніколи.

— Не ворушись, — попереджає Хонсу і трохи відхиляється назад.

Джейк кліпає очима, але свої жадібні та допитливі руки притримує. Якщо Хонсу не дозволить торкатись себе, то Джейк не буде. Але Хонсу переводить погляд — Джейк відчуває його шкірою — на себе. Білий піджак повільно розплітається на стрічки і зникає. Потім так само розплітається та зникає жилет. Хонсу трохи обмірковує й забирає краватку, щоб не заважала — знає, що Джейк не полізе йому за комір, бо шанує божі кордони і бере тільки те, що йому пропонують, ніколи не просячи більшого.

Хонсу залишає сорочку та брюки. І, звісно, рукавичку на правій руці. Джейк розглядає його, але слухняно не торкається. Під коміром сорочки не видно навіть залишків шиї, там чорна порожнеча. Джейк думає, де на плечах ця порожнеча починається, але ніколи не дозволить собі полізти шукати.

Якщо, будучи трьох метрів зросту, Хонсу ще вдавалось виглядати вражаюче, то зараз сприймати його, насправді, доволі важко. В нього надто вузькі плечі, талія така вузька, хворобливо-вузька, наче між ребрами та тазовими кісточками плоті взагалі не лишилось, навіть зсохлої. Якщо декілька шарів бинтів ще якось додавали мертвій подобі об’єму, то сорочка у деяких місцях, у зламах тканини викриває майже цілком загальну картину.

Хонсу накриває руки Джейка своїми та вкладає його долоні на свої стегна.

— Ти знаєш, що я радий дати тобі усього, що можу, — каже він.

Джейк підіймає очі, вглядається до пітьми порожніх очниць та повільно сковзає долонями по натягнутій тканині.

— Можна запитати?

— Запитай, — Хонсу дозволяє.

— Тобі не сподобається… — Попереджає Джейк, трохи мовчить. Хонсу не забороняє, тож він продовжує, — Я знаю, що не можна.  Та знаю, через що. Але чому? Тобі болить через це?

Джейк все ще знає, що Хонсу мертвий, його тіло мертве, та виглядає як у мерця. Але ніяк не може зрозуміти, чому Хонсу його приховує, бо в очах Джейка божа подоба прекрасна, у якому би стані не була. Він просто не здатен це збагнути. Але ніколи не дозволить своїм рукам зайвого, ніколи не попросить зняти більше, ніж Хонсу зніме сам.

— Не болить, — тихо каже Хонсу,  — я намагаюсь не думати про це. Але й нагадувати собі зайвого разу не хочу.

— Я зрозумів.

Хонсу в свою чергу ніяк не може збагнути, навіщо Джейку здалися рештки божої подоби. Це було би обурливо, якби він не відчував, що відбувається за людськими ребрами. У світі стільки людей, а Джейк припав до мерця.

— Воно не принесе нічого гарного ні тобі, ні мені, лише зайвий біль, — тихо каже Хонсу про своє мертве тіло, а Джейк гладить його стегна, дихає теплом, яке тепер не таке різке, не так сильно виточується, але все ще відчутно просочується крізь шкіру, крізь м’язи, по кістках всередину, до самого серця, і лише іноді різко обертається холодом, наче нічний вітер.

Джейк повільно подається вперед, притискається щокою до грудей та заплющує очі, долоні його обережно сковзають на спину. Під тонкою тканиною добре відчутно усі ребра і як сильно стирчать хребці. Хонсу вкладає дзьоб Джейку на плече та занурюється пальцями у його кучері.

Тиша між ними зручна, затишна. Джейку здається, що Хонсу трохи вигинається у його руках, коли він веде долонями по спині униз, але він більше не торкається спини та ребер, бо чомусь вирішує, що Хонсу буде не дуже приємно, якщо рахувати де и як в нього стирчать кістки, де плоть вже зовсім зсохла. Стегна, руки і плечі здаються більш  живими, тож Джейк гладить їх, хоча бог не забороняє йому рахувати свої кістки.

Хонсу хоче сказати, що йому потрібно трохи часу, щоб звикнути до нової подоби. Хонсу збирається сьогодні відмовити Джейку. Відмовити легко, коли у тебе щось просять. Але Джейк ніколи нічого не просить, лише з благоговінням приймає усе, що Хонсу пропонує, тож не дає змоги відмовити.

Хонсу збирається сказати «ні».

Але каже «так».

— І довго мені ще чекати, коли ти роздягнешся? — Питає він.

Джейк безглуздо усміхається в усі зуби та треться щокою о груди, в яких вже давно серце не б’ється.

— Я ж не готовий, — пригадує він.

— То я тобі допоможу, тягни сюди своє мастилко.

Джейку до нестями не хочеться відпускати Хонсу із своїх обіймів, але бог йому допомагає і розчиняється у його руках. Джейк прикушує нижню губу від прикрості, але зістрибує з ліжка та майже пристрибуючи крокує до дорожньої сумки, яку лишив на стільці у вітальні. На ходу він стягує з себе і сорочку, і виплутується з брюк, майже не падаючи. Хонсу спостерігає за ним та тихо всміхається. З тюбиком змазки Джейк вертається до ліжка, швидко стягує з себе усе, що лишилось — шкарпетки з  боксерами — та падає на спину перед Хонсу вже повністю оголений.

Бог милується його тілом, простягає руки та вкладає долоні на стегна. Джейк широко розсуває ноги, відкручує тюбик та пхає у себе одразу два слизьких пальці, наче кудись поспішає. Він так сильно скучив за божими руками на своєму тілі, за відчуттям наповненості всередині, так сильно скучив за відчуттям, наче усі нервові кінцівки випалює божим теплом. Він все ще гадки не має, навіщо це самому Хонсу, але божі руки до нього ласкаві і зацікавлені, сковзають по внутрішній стороні стегон, стискають пальці. Джейк відчуває шкірою погляд порожніх очниць. Цей погляд жадібний.

Хонсу простягає руку, сковзає двома пальцями по його слизькій долоні та повільно встромляє свої пальці поверх його, поступово проштовхує їх глибше. Джейк рвучко видихає і облизує раптово пересохлі губи. Тільки від цього видовища можна збожеволіти, бо божі пальці у нього всередині.

Пальці Хонсу дуже тонкі, два відчуваються як його один. Вони прохолодні, але вже не настільки, щоб це було неприємно. Хонсу сковзає правою рукою в рукавичці по напруженому животу, та згинає пальці, що всередині. У Джейка перехоплює подих, він відкидає голову на подушки та мимоволі штовхається назустріч пальцям.

— Який ти чутливий, — Хонсу задоволено всміхається та згинає пальці знову, пестить чутливе нутро, поки Джейк сам себе розтягує, розводить свої пальці з силою, якось не дбаючи про власні відчуття, бо хоче зробити це якомога швидше.

Хонсу повільно просовує третій палець і прокручує їх, а в Джейка вже дихання поверхневе, обличчя зашарілось і очі шалено блищать. Хонсу накриває долонею його збуджений член, рукавичка м’яка і не дряпає шкіру, як дряпали бинти. Пальці у м’якій тканині проходяться по стовбуру, легко торкаються голівки, і Джейку здається, що він не витримає, це вже занадто, бо тонкі прохолодні пальці всередині  притискаються з силою до чутливих стіночок, тиснуть на простату.

— Не збираєшся чекати на мене? — Хонсу ще раз прокручує пальці всередині, — Знову будеш голосно кричати?

— Це вже від тебе залежить, — хрипко каже Джейк і хитро мружить очі.

— Та невже? То я взагалі міг не приходити, ти чудово можеш впоратись і сам.

Джейк виймає свої пальці, підводиться на лікоть та притискається губами до дзьоба.

— Ні, я без тебе не впораюсь, — шепоче Джейк та лащиться щокою до шорсткої кістки, подається назустріч божим пальцям.

Хонсу дивиться пітьмою порожніх очниць у людські вічі, притискає свої мертві пальці до гарячих нутрощів і щось робить; Джейк дійсно раптово скрикує  та падає назад на спину, стискає ковдру у пальцях і ніяк не може вдихнути, бо усе тіло вібрує, наче від електрики. Хонсу тихо всміхається, притискає пальці знову і Джейк знову мимоволі скрикує, вигинається і не знає, куди подітися. Відчуття надто сильні, вони викручують усі м’язи у тілі, випалюють усі нервові закінчення, наче те, що Джейк раніше відчував з Хонсу у ліжку, що так швидко лишало його усіх сил, він відчув одразу за одну мить.

Хонсу щось тихенько мурмоче та повільно виймає пальці, на яких залишилось трохи змазки.

— Чи ти все ще слухняний? — Питає бог.

Джейк важко дихає і не одразу розуміє, про що йому кажуть, бо у нього у голові чорна порожнеча замість думок. Потім пригадує, знаходить рукою подушку та тягне її на своє обличчя, щоб Хонсу не переймався за його допитливий погляд.

— Все ще вельми слухняний, — Задоволено каже Хонсу, закидає Джейкові ноги собі на талію та підхоплює Джейка під поперек, тягне на себе та підіймає, залишивши лежати лише на лопатках.

Джейк трохи приходить до тями, бо Хонсу там розпоряджається його тілом власноруч, без усілякого сприяння, і навіть не скаржиться. Вочевидь, тому що має сили на це.

Мабуть, колись Джейку не треба буде ховати свої очі, тому що колись Хонсу перестане ховатись від його очей. Але не сьогодні. Джейк тримає подушку, через неї погано чує і відчуття проникнення застає його надто раптово. Хонсу повільно проникає у його тіло, наповнює його собою, і Джейк знову ледве не давиться власним подихом. Він вигинається у божих руках, які його тримають, обіймає ногами надто вузьку талію мертвої подоби і тихо стогне, бо цього разу зовсім не боляче, і він зовсім не відчуває, щоб щось дряпало зсередини, лише тихе задоволення, яке відгукується унизу живота солодким відчуттям ще сильнішого збудження.

Задоволення тихе не довго, бо Хонсу не дає часу звикнути, Джейку не потрібен цей час. Хонсу бере його так, як ще ніколи не брав. З пристрастю, з якоюсь голодною жагою, сильно і швидко. І хоча боже тепло, яке він випромінює, вже не так сильно відчувається, на так швидко виснажує усі сили з людського тіла, Хонсу робить усе, щоби залишити Джейка у напівсвідомому стані.

Джейк майже одразу змушений відкинути подушку подалі, щоб мати змогу дихати, але дихати йому заважає вже Хонсу, бо так сильно і розмашисто штовхається у його тіло, що вибиває кожен подих. Джейк хапається за руки, якими бог його тримає, та голосно стогне, ледве не кричить кожного разу, коли вдається трохи вдихнути. Кожен рух відгукається усередині яскраво, лунає у всьому тілі задоволенням і накопичується унизу живота, посилює й так сильне збудження, яке майже доводить Джейка до межі. Ніякий біль цього разу не розбавляє солодкі відчуття, нема на що відволіктись, нема за що схопитись і не з’їхати з глузду.

Кохатись з богом — то кожного разу випробування та кожного разу воно інакше, бо кожного разу Хонсу може дати те, чого не міг раніше.

Джейк тільки сильніше вигинається у його руках і доволі скоро вже не має сили кричати, він тихенько та майже жалібно скиглить, судомно стискає пальці на божих руках. Хонсу сповільнюється, але не зупиняється, перехоплює його зручніше та рухається плавно, дає змогу відпочити, подихати.

— Чи мені пожаліти тебе? — Всміхається Хонсу та похиляє голову убік, знову милується, як Джейк тремтить у його руках: погляд геть шалений, помутнілий і блищить, лице зовсім зашарілось і спітніло, усі м’язи напружені — ними гуляє луна божих сил, божого тепла.

— Ні, — Джейк рвучко видихає, хапає пересохлими губами повітря і шепоче ледве чутно, — ніколи мене не жалій.

Хонсу все ж жаліє, але на своє розуміння. Він знову розганяється, швидко штовхається у людське тіло глибоко й сильно. Джейк знову кричить, вже з останніх сил, знову вигинається у його руках і відчуває, як задоволення, що лунає в усьому тілі, гострішає, стає нестерпним та пронизує його сильною хвилею — вздовж хребта воно лине вгору і знову вниз, до низу живота. Хонсу не торкається його члена, тримає його під попереком, і Джейк у його руках мимоволі здригується і кінчає на власне обличчя, забризкав його білими густими краплями.

Хонсу вибиває з нього залишки задоволення і лише тоді повільно відпускає, вкладає назад на ліжко і лишається між розсунутих ніг, знову вкладає долоні на стегна, сковзає по гарячій шкірі. Джейк трохи оговтається, поступово відновлює дихання і починає тихо сміятися.

— Ти це навмисно? — Він тягнеться рукою до свого обличчя, намагається стерти власне сім’я з щоки, але рука тремтить від напруги, тож Джейк лише сильніше розмазує білясту плямку.

— Тобі дуже личить, — задоволено каже Хонсу.

— Подобається? — Джейк хитро мружиться і облизує власний палець.

— Так, — Хонсу нахиляє голову до нього, розкриває дзьоб і штовхає свій пташиний язик йому до рота.

Джейк охоплює його прохолодний тонкий язик губами і вже не переймається за свою зневажену святиню, бо нічого святого у ньому ніколи не було, він не Діва Марія і навіть не Санта Муерте. Джейк смокче пташиний мертвий язик, торкається його своїм — гарячим — і думає, що він самий щасливий покидьок у цьому всесвіті, у всіх його варіантах.

— І як на смак? — Питає він і задоволено мружиться.

— Як родзинки, — пирхає Хонсу, — чи фініки.

— То ти знущаєшся з мене, — Джейк вже не стримується і регоче вголос.

— В жодному разі, — Хонсу гладить його стегна і, здається, знову нікуди не збирається.