Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Please do not hurt me, love
I am a fragile one
And you are the light in my eyes
Please do not break my heart
I think it’s had enough pain to last the rest of my life.
Джейк дивиться на пересування Лейли майже кожного дня, як вона намагається вистежити його по кривавому сліду, та думає, що Марк на неї не заслуговує. Мабуть, на неї заслуговує той Стівен. Марк не заслуговує нікого та нічого, крім гарного психіатра. Джейк не збирається лікувати себе від Марка чи Марка від себе, але хтось повинен сказати Марку, яке він лайно, як всі навколо нього страждають.
«То у вас тягнеться ще з дитячих травм» — скаже йому якийсь спеціаліст, назначений за державною програмою, та Марк розіб’є йому лице.
Щоб бути менш схожим на Марка, не бачити його обличчя у дзеркалі, Джейк відрощує вуса.
У Будапешті він знімає на тиждень особливу невелику квартиру. Висока стеля, товсті та звукоізолюючі стіни — принаймні так йому обіцяв орендодавець. Щоб сусіди не чули, якщо Джейк буде кричати. За тиждень йому потрібно вбити якомога більше цілей, накрити усі темні кутки у місті, де збирається усіляка погань. Мабуть, прихопити у цієї погані щось собі на складні ранкові підйоми, щось таке, що урізноманітнить його самотні часи, якщо Хонсу більше не викаже своєї уваги. Треба якось розволікатися. Джейк не впевнений, чи то була одноразова винагорода, чи він може сподіватися на ще трохи уваги, як добре впорається.
Він насправді не сподівається та ніколи не попросить у бога, але у грудях так тисне, у серці його так багато почуттів, які спалюють зсередини, що нема сили. Трохи легше на завданнях, коли можна відволіктись та бути впевненим, що він робить усе для бога, усе що тільки може. Але в часи, коли нема кому нести святе ім’я, Джейк божеволіє. Він думає, що треба якось влаштувати вівтар, чи щось на нього схоже, але ніяк не може знайти про це інформацію. Чи були у стародавньому Єгипті власні вівтарі взагалі? Йому потрібен якійсь спосіб виказувати богу свою любов.
Хонсу відчуває усе, що відбувається за людськими ребрами. Але ніяк не може визначити, як це все інтерпретувати. Хонсу відчуває біль, який йому вже знайомий. То біль Марка.
Але це не Марк.
Хонсу відчуває любов до нього. Таку саму сильну, як і біль. Ці два почуття змішані одне з одним, як два різні кольори фарби. Протилежні, вони змішались та перетворились у щось зовсім інше. Любов Джейка більше схожа на скорботу, особливо коли він вглядається до порожніх очниць, в яких вже давно нема очей. Джейк любить бога, але йому нескінченно за нього болить серце. Джейк постійно гадає, чи є воно у нього, чи це його власне серце, а не чуже.
У Джейка не може бути повноцінного серця. Йому дістався уламок від розбитого серця Марка, який йому більше не потрібен, якого він не хоче, не хоче цього болю. Той болісний уламок Джейк несвідомо прихистив до себе та користується, як своїм. У його свідомості той біль здобув іншого сенсу, заграв іншими барвами. Якщо Джейк — це спотворений Марк, то біль Марка теж спотворений.
Як і усе найгірше, що дісталось від Марка, Джейк плекав та зробив з того зіпсованого уламка сяючий діамант. Той діамант бракований, трохи помутнілий, з тріщинами усередині, з цяточками — наче маленькі зорі, яких торкалась божа долонь. Найяскравіше він сяє, коли в ньому відображується боже світло — точені грані спалахують, наче вмираюча зірка, яка в останню мить губить усе живе, до чого може дотягнутися. Саме так Хонсу бачить це серце.
Зараз таких сердець нема на землі. Може, були. Може, ще будуть. Але не зараз.
Джейк тримав біль у серці, але не знав, що з ним робити. Свого життя він не мав, щоб прилаштувати біль кудись, де він до речі буде. Джейку не болить за себе, не болить за те, що з ним зробив Марк, чи що з ним зробило життя Марка, якого сам Марк уникав. Джейк , мабуть, злий через це, але не дуже. Здебільшого Джейку байдуже, він не часто думає про себе самого, бо таким чином влаштований — щоб витримувати та не перейматися.
Тому серце у Джейка болить за бога. Там, поряд з помираючим протягом багатьох століть місячним божеством, біль прилаштувався зручно, гарно, наче через нього й виник. Джейку болить за несправедливість. Боги не повинні помирати, вони для того й боги, щоб бути вічними, нетлінними. На думку Джейка, боги повинні спостерігати за згасанням світів, сяяти серед вмираючих зірок, але самі повинні залишатися. Мабуть, щоб спостерігати за народженням світів нових, чи утворювати їх самі.
Від думки, що бог може померти, у Джейка розривається серце так само, як у Марка розривалось серце від смерті його божевільної, жорстокої матері. Джейк би не зрозумів, чому Марк за нею плакав. Як міг любити її попри все. Це не має ніякого сенсу. Вона ненавиділа його усім своїм серцем, так сильно ненавиділа, що, мабуть, жадала його вбити, щоб їй більш не боліло, щоб Марк пішов разом із її скорботою, але їй не вистачало мужності це зробити.
Джейк любить лише свого бога, бо він до нього ласкавий, він дав життя нове, скасував тим самим життя перше, дане Марку матір’ю. Джейк вважає, що ні Марк, ні тим паче Стівен не мають права на цю любов, та жодного разу не мають права цю любов спрямовувати на мати. Бо вона била не їх.
Не Марка, який ховався.
Не Стівена, якого ховав Марк.
Не їх била що сили, без тями, волаючи у припадку так, що здавалось, душа від страху вистрибне. Не їх била так, що синці лишались і на ребрах, і під ребрами, десь так глибоко всередині, що здавалось, вони ніколи не зійдуть. Десь всередині від тих синців усе нутро потемніло суцільною пітьмою.
Вони не мають права — думає Джейк.
Ще Джейк думає, що жити у реальному світі з реальними людьми, яких вбивати не можна, дуже складно. Через місяць вільного існування, без Марка з його клятою коморою, Джейк раптово розуміє, що в нього ніколи не було звичайного ранку, як у людей. Він ніколи не варив собі кави, ніколи не валявся ледаче на дивані та не витріщався на якісь тупі шоу. Реальне життя сповнене зайвого безладу, деталей, обов’язків, вимагає прірву зайвих рухів, до яких Джейк не звик.
Замість кави у Джейка виходить якийсь сором. На пакунку приблизна інструкція написана угорською, якої Локлі до біса не тямить. «Мабуть я дурніший за Стівена» — думає він. Та жіночка у магазині зовсім не розуміла іспанської та продала йому не ту каву. Він хвилин десять сперечався, вона кричала на нього, він кричав на неї, вони обидва одне одного не розуміли, тому Джейк від люті перевернув стелаж з чіпсами та пішов, поки вона не покликала поліцію.
— Ще одна скажена курва, — буркоче Джейк та викидає пакунок кави разом із чашкою у смітник.
По телевізору теж все клятою угорською, Джейк швидко змиряється, що усе звичайне — не для нього, бо нічого звичайного він ніколи не знав, і навряд вже здатний зрозуміти. Він йде до кафе, поки Хонсу спостерігає та шукає йому зайняття на ніч. Джейк здатен пошматувати людину так, щоб вона більше не нагадувала людину взагалі, здатен зрізати чуже обличчя таким чином, щоби власник цього обличчя дивився на самого себе без дзеркала, але не здатен приготувати собі сніданок.
Дивно, як у тілі Спектора все влаштовано. Того, хто відповідає за здоровий глузд та знання, кличуть бовдуром, а той, хто повинен битись і жити, не може нормально битись й нормально жити. Як кличуть Джейка? Джейка взагалі не покликали. Не випустили, навіть коли тіло померло. Його серце не покликали на суд. Чи є в нього серце взагалі? Марк не дурний, так, навіщо кликати на суд вбивцю… Вбивцю, вправнішого за нього самого.
Це складно осягнути, але на вагах Дуату серця Стівена і Джейка рівноцінні, однакові, чисті. Та однаково неповноцінні, тому що не жили звичайного людського життя.
У кафе Локлі дивиться на людей, як на свою потенційну роботу, та гадає, чому він такий вправний за кермом, але такий безглуздий у побуті, бо як отримував водійське посвідчення теж не пам’ятає. То навички Марка, які він позичив разом із обличчям, чи то його власні задатки, які він якось розвинув сам?
До втечі з Каїру Джейк ніколи не подорожував, ніколи не займався здобутком інформації. Це все раніше робив Марк, сам чи з чиєюсь допомогою. Джейк не вміє робити це правильно, намагається бути привітливим та не кидати на себе зайві підозри. Мабуть, йому щастить — люди самі розповідають усе, що він хоче дізнатися, варто лише усміхнутися фірмовою ввічливою усмішкою. Джейк завжди усміхається, бо він завжди радий.
Від цієї усмішки у людей кров холоне.
За вечір він дізнається про усіх тих, хто не подобаються богу, та дізнається, як до них дістатися. Місце, де їх можна знайти, дуже затишне та зручне — це підвал, а якщо це підвал, то в ньому не буде вікон, з яких можна вистрибнути та втекти від кари, бо вже були випадки. Джейку не подобається ганятися за злочинцями, то метод Марка. Джейк не любить зайвих рухів, йому подобається заманювати їх якомога ближче до себе, щоб вони приходили за карою до нього самі, обступали колом. Так зручніше, так швидше. Так Джейку подобається більше.
Він заходить до підвалу, тихо вбиває двох охоронців на дверях та кличе броню. Броня, попри лікування, ще й дарує силу, майже порівнянну з фізичною силою бога. Джейк з легкістю відламує металеві поручні та обмотує ними ручки дверей. Він не любить темних замкнутих просторів, але спокійний, коли знає, що може у будь-яку мить вийти за своїм бажанням. Він сам зачинив ці двері, тож й сам може їх відчинити, коли тільки забажає.
Джейку байдуже, чим тут займаються та чому винні усі присутні. Він йде довгими темними коридорами та залишає після себе лише бездиханні тіла: закривавлені, понівечені, пошматовані. Музика надто гучна, щоб люди у залах почули крики, тож Джейк йде спокійно, поки його не помічають. Коли його помічають, стає цікавіше. Зали пустіють, а у коридорах зникають озброєні охоронці.
Джейк йде глибше, спускається нижче. Розуміє, що йому готують пастку та залюбки в неї йде. На останньому нижньому поверсі його зустрічають вже найманці. Стеля низька, тож Хонсу не з’являється у подобі, лише вказує, куди йти, де людей більше. Та що на Джейка чекає за поворотом.
— Вони готові стріляти, — каже йому бог.
— Вони не будуть, — пошепки каже Джейк та рушає в пастку із піднятими руками.
На нього дивляться. Йому не вірять. Його обступають. Шукають поглядом зброю, поки не чіпають. Намагаються зрозуміти, як він зробив те, що зробив. Чим він це зробив. Але в Джейка немає з собою зброї. Зброя — він сам. Джейк терпляче чекає, поки коло зімкнеться. Різати живе коло Джейк починає з ніг.
Він вихоплює чийогось ножа із розвантажу на стегні і рухається так швидко, що коли вони починають стріляти, влучають лише одне в одного. Хонсу спостерігає. Йому подобається. Джейк нікого не б’є, Джейк підрізає сухожилля, щоб знерухоміти, ламає кістки, щоб йому не могли нашкодити, бо кожне поранення коштуватиме йому сил, які він клаптиками та шматочками збирає не для себе, а для бога. Бійка з натовпом триває хвилини три, потім усі навколо лежать. Джейк стоїть посеред кола з простягнутих ніг, це коло має декілька шарів. Вони усі живі, хтось стогне, але вже нічого не може подіяти. От тоді Джейк починає працювати. Йому потрібен жах цих людей, йому потрібне каяття, йому потрібно, щоб вони казали ім’я його бога перед своєю смертю.
Вони кажуть.
Через декілька годин Джейк відкручує залізні поручні від вхідних дверей. В підвалі все ще гучно лунає музика, але нічиїх веселих та п’яних голосів вже не чутно. У нього на плечі чиясь спортивна сумка, з якої він витрусив зброю і набив грошима. Мертвим гроші не потрібні. Марк на службі у Хонсу міг би жити краще, ніж при роботі найманцем, якби менше думав та більше робив.
Хонсу ще трохи водить його темними провулками поганих районів. Із дрібними злочинцями, на руках котрих лише одне вбивство чи два, Джейк не настільки жорстокий, йому лише шкода часу на них. Вони бояться, швидко кажуть те, що Джейк хоче почути, та він відпускає їх останні подихи до Дуату.
Ближче до світанку Хонсу влаштовується на даху старої будівлі та каже, що треба почекати. Він за кимось спостерігає, але Джейк не бачить, за ким саме, тож залазить на дах та сідає біля бога. Джейку не дуже подобається стрибати по дахах, наче навіжений, але посидіти поруч із богом зайву хвилину — такої нагоди він не проґавить .
Хонсу кудись дивиться, мабуть крізь стіни, чи далі, ніж бачать людські очі. Джейк крадькома спостерігає за ним, бовтає звішеною з даху ногою, потім відкликає броню та дістає з кишені цигарку. Джейк курить, видихає дим до неба та думає, що хотів би побачити, як Хонсу торкається неба своєю долонею, але ніколи не попросить від бога див. Знає, що не можна. Інші боги заборонили Хонсу бути богом. За дива вони карають.
— Як ти бився з Аміт? — Тихенько питає Джейк.
— Не дуже вдало, чи ти сам не бачив? — Хонсу зітхає та намагається не пригадувати про божу гордість, яка в нього колись була і якої він тепер не може собі дозволити.
— У тому сенсі, як тобі взагалі це вдалося? — Джейк намагається бути обережним у своїх висловлюваннях, бо завжди пам’ятає, що розмовляє з богом. Хонсу йому не друг та не приятель, якими б їхні стосунки не були. Джейк каже обережно, але знає, що слова підбирати не дуже вміє.
— Щоб лупцювати одне одного, треба бути матеріальними. Ви обидва були, ще й велетенськими. Від вас земля тремтіла. Де ти стільки сил взяв?
— Ми були біля нашого місця сили. Там в мене було більше можливостей. Але і це не допомогло, — Хонсу не подобається це казати, але він знає, що Джейк заслуговує усього, що хоче знати. Тим паче після такої ночі, сповненої криків болю, жаху, каяття, та його імені в кожному останньому подиху. Хонсу додає, — Чим я далі від Каїру, тим я слабший.
Хонсу пам’ятає, як Аміт його перемогла, та пам’ятає, як Марк не впорався із Гарроу. Гарроу брав сили від Аміт, вони обидва були сильнішими. Марк не міг перемогти. Коли Марк не впорався, прийшов Джейк. Хонсу не бачив його, вже не міг бачити, але відчував зміни у серці, з яким пов’язаний. Той потужний спалах… спалах помираючої зірки, яка губить все навколо. Та лють, натиск якої не здатна стримати жодна людина, лють, з якою Джейк накинувся на Гарроу так, що той нічого не міг вдіяти, зовсім нічого.
Артур був вправним вбивцею, він сяяв від божих сил, які його наповнювали, але він не встиг нічого зрозуміти, не встиг навіть подумати, що вдіяти. Бо Джейк ніколи не думав, коли треба було діяти. Джейк не мав зброї, тож зламав тростину Аміт, яка так подобалась Гарроу, об самого Гарроу, і ледве не проломив йому черепа гострою, наче сокира, рукояттю. Хонсу погодився би зруйнувати увесь план та ризикнути, лише б подивитись на те, як Гарроу гине від власної зброї.
Той спалах тихенько палає поряд, зараз спокійний, розслаблений, але все так само потужний.
— Чому вона була такою сильною, якщо так довго була ув’язнена? — Запитує той спалах та струшує попіл цигарки з даху.
— Вона була ув’язнена, але не вигнана. Вона мала зв’язок із Дуатом. Ще й увесь цей час її прихильники служили їй. Вона звільнилась такою ж сильною, якою й була раніше, а потім вони нагодували її ще.
— Скільки потрібно душ, щоб нагодувати тебе? — Тихо питає Джейк та дивиться на бога з болем, який знову тремтить згубним полум’ям у його серці.
— За тисячі років забуття? — Питає Хонсу та простягає до нього руку, торкається великим пальцем вилиці. Джейк дивиться на нього блискучими очима, — Надто багато, мій любий. Не переймайся через це.
Хонсу ніколи не просив сили для себе, не просив від аватара більше, ніж той може виконати. Хонсу ніколи не просив сили, але Джейк знає, що боги не повинні нічого просити, то не у їхній природі.
Спалах за людськими ребрами палає ще сильніше, ще болючіше. Джейк дивиться у темряву порожніх очниць, губиться в ній, але це не та темрява, не темрява Марка. Темрява в очницях бога більше схожа на нічне небо мегаполіса. Небо, в якому більше не побачиш зірок. Не побачиш очей.
— Тебе наче не турбує твій стан, — Джейк намагається проковтнути скорботу, яка заважає йому дихати.
— То так і є, — Хонсу дивиться у його блискучі очі, наче вже забув, що за кимось спостерігав до цього, — Мене турбує лише правосуддя. Тож я буду робити, що можу, поки можу. Поки в мене є голос і трохи сил.
— Боги не бояться смерті? — Чомусь Джейк питає саме це.
— Боги нічого не бояться, — тихо відповідає Хонсу і ласкаво водить пальцем по Джейковій вилиці.
Джейк лащиться до його руки і знає, що бог знову милується ним, чує це у голосі, відчуває погляд шкірою. А ще знає, що Хонсу знову бреше. Не тільки йому, але й самому собі, що бентежить Джейка більше. Він гладить теплі пальці та думає, як Хонсу бачить, але не має очей. І як не може торкнутись нічого у цьому світі, крім аватара, з чиїм серцем пов’язаний, хоча має руки.
— Я буду твоїми руками на землі, — каже Джейк пошепки та цілує розкриту долонь, — а ти будеш моїми очима.
Через ці слова Хонсу раптово пригадує, що спостерігав, як чиєсь серце ось-ось забрудниться чужою кров’ю, та чекав, коли за цим серцем можна буде послати свого лицаря. Серце не забруднилось, бо останньої миті доля вирішила інакше.
Він давно так не відволікався.
За тиждень Джейк вбиває у Будапешті всіх, хто не подобався його богові. Головна помилка всіх тих, кого Джейк вбив — вони вагаються. Через страх вагаються вистрілити першими. То страх за своє життя, життя товаришив чи страх знову відібрати життя чуже — бо це усе вбивці, які вагаються навіть тоді, коли вже остаточно загубили свої серця. Залишилися би живими, якби хтось з них вистрілив Джейку в голову першим. Але вони не наважуються, відтягують момент, наче сподіваються, що усе може вирішитись якось само, без смертей та крові.
Для цього запізно.
Джейк не вагається. Джейк не вміє боятися. Джейк завжди стріляє першим.
Особливо Джейку подобається вбивати поганців їхньою зброєю. Він вважає, що це дуже символічно. Він приходить до вбивць без зброї та пронизує їх їхніми же ножами, застрілює їхніми же кулями. Хонсу теж подобається. Джейк вбиває людей з натхненням та майстерністю — це його робота. Джейк щаслива людина, він завжди усміхається, він завжди радий. У нього є тіло, у нього є бог, у нього є місія. Людині для щастя більше нічого й не потрібно.
Він насвистує, поки ріже горлянки, та радіє, коли Хонсу спускається до нього. Джейк крокує до бога пританцьовуючи — два кроки лівою, два кроки правою, робить два останніх постріли та закидає голову догори, дивиться до порожніх очниць та мружиться, усміхається одними очима. Ворожа кров повільно розтікається по підлозі, тягнеться до кутів, до середини, допоки не вкриє усю підлогу цілком.
— Це для тебе, — ласкаво каже Джейк, вказуючи на криваві жахи за його спиною, — ти задоволений?
— Як завжди, — каже Хонсу, — я завжди тобою задоволений.
Джейк йому кланяється — він радий служити своєму богу. Хонсу простягає до нього руку, Джейк відкликає броню, бо вже чекає пестощів від божих рук. Хонсу привчив його на своє лихо.
— Показати тобі щось? — Він обіймає долонями Джейкове обличчя, гладить пальцями вилиці.
— Покажи, — Джейк ще більше мружиться від задоволення, бо від божих пальців струмує тепло пустелі, яке пробирає аж до кісток.
Хонсу веде пальці вище, Джейк заплющує очі та відчуває ніжні дотики на своїх повіках, які мимоволі тремтять, а через мить, замість плям посеред темряви, бачить яскраві спалахи зірок та розуміє — це ті дива, які бог може йому показати без свого ув’язнення. У Джейка перехоплює подих.
— Задоволений? — Хонсу тихо всміхається.
— Так, — ледве чутно зітхає Джейк.
У нього перед очима спалахують світи, помирають та народжуються знову, кружляють та мерехтять, допоки не починає паморочитись у голові. Він хапається за зап’ястки Хонсу, щоб не впасти, і зірки під повіками сповільнюються, потроху вгамовуються, поки не зупиняються зовсім.
— Подбай про своє тіло заздалегідь, — раптово каже Хонсу, показуючи нічне небо, наче тримає усі ці зорі у своїх долонях, — щоб в тебе знову ноги не відійнялись.
Такі, як Джейк, не шаріються, але йому все одне соромно перед богом, він відчуває, як безглуздо в нього палають вуха. Хонсу сміється.
— Я подбаю, — відповідає Джейк та думає, що Хонсу, як з’ясувалось, винайшов не тільки ліки від лихоманки, а ще й романтику. Він перехоплює руки, та щоб не зареготіти, ховає свою дурну усмішку в божих долонях.
Потім ще трошки тиняється містом, обмірковує, чи слід заходити до «крамниці для збоченців», як він її про себе назвав, та все ж заходить. Довго сміється з товарів, як підліток, який зайшов вперше. Продавець зітхає та розуміє, що краще не лізти з пропозицією щось підказати — він ненавидить таких покупців. Джейк сміється тому, що більшість товарів нагадують йому відірвані кінцівки, а сама крамниця, з розвішеними по стінах руками та хвостами, схожа на типовий м’ясний маркет десь на краю Рейноси*.
Хонсу приходить до нього після останнього завдання у цьому місті. Вбитих перевалило за сотню ще другого дня. Він вирішує дати Джейку більше свободи. Щоб йому самому це зайняття швидко не набридло, чи Джейк справді заслуговує на це — бог не обмірковує це довго, бо Джейк благає так жалісно, що доводиться погодитись.
— Хочу бачити тебе, будь ласка, — пошепки просить Джейк, коли Хонсу знову штовхає його на ліжко, обличчям у подушки, — хочу дивитись на тебе.
Ніяк інакше Джейк явно не хоче. Тоді який в цьому сенс?
— Чи ти вгамуєш свій допитливий погляд? — Хонсу чогось нервує.
— Я вгамую. Чи я колись тебе не слухався?
Відповідь лунає переконливо, тож Хонсу дозволяє обернутися та лягти на спину. Цього разу в них виходить щось більше схоже на кохання. Хонсу повільно веде долонею по животу, шорсткими бинтами до м’якої живої шкіри, та Джейк вигинається за його рукою, підставляється під легкий дотик. Він гладить стегно, та Джейк розводить ноги ширше, облизує пересохлі губи та важко дихає. Він торкається грудей, наче хоче відчути той шалений стукіт серця, наче дійсно здатний його відчути мертвою рукою, а Джейк тихенько стогне та одразу прикушує язика, щоб бути тихішим.
Джейк збуджений до нестями лише від легких дотиків, але поводиться так, наче йому нічого не потрібно та він нічого не очікує, бо принципово нічого не хоче вимагати від бога. Бере те, що бог дає сам. Лише жадібно вбирає кожен дотик, поглинає і шкірою, і очима, підставляється під ласкаві теплі руки і ніби хоче запам’ятати кожен дотик усіма відчуттями, які тільки в нього є.
Джейк робить вигляд, ніби нічого йому не потрібно, але час від часу дивиться блискучими очима на пташиний череп — хоче тримати в руках свою святиню, божу мертву голову. Хонсу бачить його погляд, та врешті-решт нахиляється сам та схиляє голову до нього, притискає довгого дзьоба вдовж свого тіла, до грудей та ребер, і вкладає свою голову в благаючі руки. Дозволяє.
Джейк в захваті, наче забув, що коїться.
З перехопленим подихом він простирає руки до пташиного черепа та торкається шорсткої кістки кінчиками пальців, опускає на дзьоб долонь та веде догори. Тепла в черепі менше, ніж в руках бога, але Джейк все одно відчуває, як щось струмує його пальцями, крізь шкіру до м’язів, через кістки до серця. Він підводиться на лікоть, шепоче усілякі ніжності іспанською, кличе Хонсу своєю любою пташкою та невтомно цілує шорсткі кістки, цілує довгий дзьоб нескінченну кількість разів, так тендітно торкається губами того, що давно вже мертве, і руки його обережні, лагідні, наче він боїться, що кістки посиплються прахом під його долонями.
Хонсу трохи смішно, але насправді він думає, чи дарував йому хтось стільки цілунків за все його немислимо довге існування. Не те, щоб богу дійсно були потрібні цілунки, тим паче від смертних — так може собі брехати Хонсу — але за кожним із них стоять почуття до нього. Такі яскраві, такі сильні, такі болісні. Хонсу відчуває усе, що відбувається за людськими ребрами.
Джейк самий щасливий покидьок у всьому всесвіті, у всіх його варіантах. Самий щасливий. Шорсткі кістки під долонями ледве відчутно віддають пустельною спекою та нічним холодним вітром. Як би Локлі не намагався бути обережним, поважним та невимогливим до бога, Хонсу це здається вельми нахабним, проте чи кликав хтось його любою пташкою? Серце в нього висохло разом із плоттю та очима, чи ні, чи воно ще у придатному стані — Хонсу сам не знає, він вже дуже давно не відвідував свої видалені нутрощі.
До нестями збуджений Джейк виглядає, наче з ним можна обійтися й так, дотиками та цілунками. Хонсу це спантеличує, він у котрий раз думає, чи правильно чинить з людиною… але, врешті-решт вирішує, що якщо не дасть того, що сам й почав, з його боку це буде надто низький обман, якого він сам собі не пробачить, тож бере Джейка за щелепу та не дозволяє нахилити голову.
Тоді Джейк закидає голову та зовсім заплющує очі — показує, що не буде дивитись, якщо Хонсу того не хоче. Не буде дивитись з усією пошаною та любов’ю, але намагатиметься якось непомітно промацати кожну кісточку під бинтами на руці, котра його тримає.
— Дійсно, який ти слухняний, — Хонсу пирхає крізь усмішку та підхоплює другою рукою Джейкову ногу під коліно і наче тягне його ближче до себе.
Джейк рухається ближче, вслід за божою рукою, та чує шелестіння бинтів. Уявляє, як вони розгортаються на тілі бога, зовсім як на ньому самому розгортається броня. Джейк ненавмисно будує у своїй уяві, що може приховувати від нього Хонсу, але поважає його бажання. Врешті-решт, Хонсу мертвий, ця подоба мертва… тож не дивно, що своїм тілом не хизується. Соромно? Не хоче бачити розчарування та жалю? Джейкові завжди його шкода, але він пам’ятає, що для Хонсу жаль — ще більш болісна річ, ніж його власна смерть.
Хонсу в свою чергу думає, що попри усю любов до бога, жодна людина не стала би кохатись з мертвим. Він не враховує, що Джейк божевільний.
Джейк відчуває, як Хонсу схиляється над ним, але не відчуває, щоб під його вагою прогиналося ліжко чи м’ялися простирадла, наче його тут й нема. Ваги його рук на своєму тілі Джейк теж не відчуває, тільки легкі дотики, навіть коли пальці стискаються з силою. Наче руки всередині порожні, наче Хонсу весь порожній всередині та складається лише з тонкої оболонки тих самих бинтів. Чому тоді Джейк відчуває його померлу жорстку плоть під бинтами?
Не усі речі можна пояснити, коли маєш справу з богами. Джейк лишає цю думку на потім та намагається дихати. На цей раз він майже не відчуває болю, тобто це той біль, якого він може не помічати взагалі. Хонсу веде стегнами та повільно проникає в людське крихке тіло. Джейк хапає однією рукою простирадло, другу стискає на пальцях Хонсу, які тримають його за щелепу, та прогинається. Намагається дихати рівно, але вже запізно. Всередині дуже тісно, надто гаряче, наче його усього спалює те тепло, але воно не завдає болю, не пече, як вогнем. Якось інакше.
— Пишаюся тобою, — Хонсу знову посміхається та відпускає щелепу. Джейк невпевнено розплющує очі та прислухається до своїх відчуттів; вони не те щоб приємні, більше — дивні. Хонсу не рухається, але тепло, яке він випромінює, вже охопило майже усе Джейкове тіло, до кінчиків пальців, до кісткового мозку. Джейк важко дихає, намагається поводитись тихенько й не видати якихось придуркуватих звуків, тож вгризається зубами у власну долонь, бо вже приблизно уявляє, які відчуття чекають на нього далі. Хонсу чекає, дає змогу звикнути, та тягне долонь до його обличчя.
— Що ти там від мене ховаєш? — Хонсу чіпає великим пальцем куток рота та трохи веде убік, дивиться на із силою стиснуті зуби, — Чи це не для мене?
Джейк рвучко видихає та повільно розчіпляє зуби. Хонсу так легко читає його, що можна збожеволіти ще більше. Джейку здається, що він зараз збожеволіє остаточно від того, як Хонсу знає, що саме сказати і спрямувати його думки у протилежному напрямку.
— Для тебе, — голос в нього хрипкий, уривчастий, а погляд зовсім шалений.
Хонсу задоволено мурмоче щось нерозбірливо, а божевільний Джейк тягне до нього руки — не дозволяє собі усього, що заманеться, але намагається обережно торкнутись десь, дізнатись, чи дозволяють йому це. Він тягне свої жадібні допитливі руки до плечей, обводить золотий комір долонею та чемно не пхає руку перевірити, чи залишилось щось від шиї — вже за це можна бути вдячним, якби вдячність була притаманна богам.
Джейк торкається плечей та у його очах сяє незбагненний захват, в серці тисне сильно, болісно.. наче вже можна було звикнути, але Джейк не може. Хонсу відчуває цей неймовірний, руйнівний хаос, наче вулкан, який випалює Джейка зсередини. Це щось нелюдське, це почуття тих, хто здатен наживо згоріти заради свого бога. Щось дике та нестримне. Щось давнє.
Хонсу вчиться — чи пригадує, як — поводитись з людиною, так само як Джейк вчиться поводитись із богом. Хонсу перехоплює долонь з свого плеча те веде по ній ребром дзьоба — єдина подоба цілунків, яку він може собі дозволити, яку дозволяє його тіло.
Хонсу — теж щось давнє, дике по міркам сучасності, та невгамовне заради свого призначення. Марк не розуміє цього, бо призначення своє не приймає. Джейк приймає. Ці руки можуть лише вбивати, та роблять це неперевершено. Хонсу «цілує» їх, поки у Джейка під ребрами палає так, що очі застилає.
Коли Хонсу подається назад і штовхається в людське крихке тіло знову, Джейк мимоволі скрикує, майже давиться власним подихом, але скидається назустріч. Хонсу намагається бути обережним, не робити надто різких рухів, тож сильно стискає пальці на стегнах, але насправді не здатен утримати Джейка, якщо той буде надто сильно смикатися. Джейк не смикається — приймає умови, стискає пальці на передпліччі, другою рукою чіпляється за перебинтоване стегно та подається повільно, прилаштовується до рухів бога.
Йому хочеться кричати, бо відчуття надто сильні, їх неможливо спокійно витримувати. Всередині усе пульсує, під ребрами — від любові, внизу живота — від збудження, яке кожної миті, від кожного руху чи дотику стає сильнішим, різкішим. Джейк закидає голову, і хоча він хотів дивитись на бога, більше не може — закочує очі.
Хонсу вирішує поступово відучити Джейка від болю, хоча би фізичного, бо насправді дійсно вважає, що той заслуговує винагороди, і цій винагороді не обов’язково бути схожою на покарання. Хонсу бере його так, наче вже не робить послугу, його пальці на людському тілі сильні та майже теж жадібні, тримають так, щоб Джейк нікуди не подівся, наче він справді може кудись подітись, наче йому взагалі може прийти таке у голову.
З кожним поштовхом з вуст Джейка зривається крик, який він не може втримати, бо Хонсу цього не хоче. Хонсу робить усе, щоб його крики були гучнішими. Джейк відчуває, наче уся кров у тілі скипає та пульсує. Пульсує збуджений член, лишаючи тонкі ниточки прозорої змазки на животі.
Джейк пошепки, задушливо кличе Хонсу своєю любою пташкою, кличе Хонсу своїм світлом, кличе Хонсу своїм всесвітом.
— Mi Dios, — кличе своїм богом.
Хонсу змилостивився над ним; він простягає руку, легко та обережно торкається збудженої плоті. Бинти на його пальцях надто грубі, вони не здатні дарувати задоволення, можуть лише подряпати ніжну шкіру, тож Хонсу не водить рукою по члену, лише торкається та стискає. Джейку багато не потрібно, він знову ледве не давиться власним подихом, вигинається назустріч ласкавим пальцям і відчуває, як усе його тіло скручує солодкою судомою, як вздовж хребта пробиває усе тіло насолодою — яскравою, сильною, майже жорстокою. Людське тіло обм’якає у божих руках.
Джейк заплющує очі та крізь новий спалах болю відчуває, як Хонсу повільно лишає його тіло, чує шелестіння бинтів. І відчуває, як Хонсу кладе долоні на його стегна, ніби нікуди не збирається. Він гладить стегна, наче вони йому дуже подобаються. Під теплими долонями дрібно тремтять м’язи від напруги. Знесилений Джейк підставляється під дотики та трохи розплющує очі. Хонсу сьогодні щирий на пестощі.
— Вирішив залишитись на другий раунд? — Тихо посміхається Джейк, абсолютно закохано дивлячись на бога з-під напівприкритих повік.
У нього ниють усі м’язи у тілі від того божого тепла, яке все ще струмує венами та кістками. Кохатись з богом — то кожного разу випробування та кожного разу воно інакше. Джейк відчуває, наче усі його нервові закінчення випалило і тепер вони кричать та ниють. Це не біль, але це відчуття надто сильне, надто яскраве, ніби для людини воно не призначене.
— Не переоцінюй свої можливості, — Хонсу пирхає та дивиться, що наробив. Він кладе долонь на коліно та змушує ширше розсунути ноги. В Джейка знову йде кров.
— Та я так усю ніч можу, — Джейк тихо сміється.
Хонсу торкається його живота, намагається відчути ураження. Потім раптово занурює пальці — вони просто проходять крізь шкіру, крізь м’язи. Джейк завмерло витріщається, відкривши рота. Потім тягне руку, бо йому хочеться торкнутися там, де пальці бога з’єднуються з його плоттю, але Хонсу перехоплює його руку.
— Не рухайся, інакше зав’яжу тобі кишки вузликом, — суворо каже він, — хочеш вузлик в кишках?
— Ні, не хочу, — Джейк повільно опускається на подушки та просто дивиться, намагається щось відчути, але відчуває лише тепло на шкірі. Та як потроху відходить глухий біль, про який він вже навіть забув. Хонсу його лікує, бо вже знає — Джейк не буде кликати броню до останнього. Його впертість може призвести до неприємних наслідків.
Цього разу Хонсу лишається довше, бо може собі це дозволити. Він більше не мерехтить, як перегоріла лампочка, в нього є сили утримувати подобу довше.
Бог стає сильнішим, коли його справа робиться. Коли його пам’ятають. Коли його шанують. Коли його бояться. Бог стає сильнішим, коли його люблять.
Він влаштовує плечі на подушках, згинає одну ногу, іншу звішує з ліжка, бо воно замале для нього, та кличе Джейка до себе. Джейк пригортається щокою до його грудей, не вірячи у своє щастя, та заплющує очі — слухає. У цих грудях серце не б’ється. Але бинти чомусь більше не тхнуть затхлою гробницею, від них пахне якоюсь дивною сумішшю. Джейк не знає, що то кедрова олія. Вона чомусь не подобається йому ще більше, ніж запах могили. Не тому, що запах неприємний, а тому, що теж асоціюється зі смертю. Він все ще хоче бачити Хонсу живим, але насправді не сподівається, що в нього дійсно це вийде.
— Якби ти тільки знав, як сильно… — ледве чутно шепоче Джейк, сам не знаючи, чи хоче він, щоб Хонсу його почув, чи не хоче. Джейк думає — щоб він не робив, усього замало, не вистачає, він безсилий це виказати.
— Я знаю, — Хонсу занурює пальці у кучері, лагідно перебирає, іншу руку тягне до грудей та притискає долонь прямісінько біля серця, — я усе відчуваю. Давно не бачив такого палкого.
Серце Джейка завмирає, пропускає декілька ударів, а потім знову заходиться швидко та болісно, так сильно б’ється об ребра, наче хоче вистрибнути з грудей до божої долоні. Джейку хочеться розірвати свої груди та покласти своє серце у цю долонь. Хочеться зробити буквально, щоб Хонсу тримав закривавлене та гаряче, яке ще б’ється. Щоб воно завжди билося у його долоні. Джейк не рухається, бо насправді у грудях це серце більше корисне богу, ніж буде у його долоні.
У божих обіймах Джейк відчуває себе маленьким вугликом, який тліє біля нестримного полум’я. Полум’я Хонсу — то лагідне тепло божої сили, яке тепер відчувається виразніше. Воно час від часу обпалює холодним нічним вітром. Джейк завмерлий, наче боїться, що Хонсу зникне, якщо ворухнутись. Він зосереджується на дотиках у своєму волоссі, намагається запам’ятати кожне відчуття та обмислити слова бога. Потім тихенько питає:
— Коли це було?
Джейку цікаво. Він намагається утримати свої ревнощі, щоб не дратувати бога, бо розуміє, що ревнощі до бога — річ неприйнятна.
— Дуже давно, — Хонсу зітхає і по його голосу чутно, що це не його улюблена тема, — тоді на мою честь будувались великі храми.
— Я би побудував на твою честь сотні храмів, — шепоче Джейк, але вони обидва знають, що насправді ніякі храми будувати він не в змозі.
— Вони мені не потрібні, — вже похмуро посміхається Хонсу, — до них ніхто не прийде.
Джейк вирішує, що хоче бути кращим не тільки за Марка. Джейк хоче бути кращим за того клятого фараона, який будував храми. Ті храми зараз стоять майже зруйновані, занедбані, забуті та покинуті, до яких приходять лише дурні туристи, рідше — археологи, сучасні легальні мародери. Джейк думає, що навряд той фараон вночі стрибав по дахах та падав на злочинців з неба, наче кара божа. Так, навряд. І він точно не вкладав натовп навколо себе так швидко й майстерно.
Хонсу нічого не каже, коли Джейк трохи приходить до тями та тягнеться за його рукою. Хонсу дозволяє. Локлі бавиться з його рукою, наче мала дитина — досліджує з тим саме захватом. Під бинтами долонь на дотик тверда. Не як камінь, не як дерево… Джейк не знає, як що, але знає, що під бинтами засохла мертва плоть. Не жива, не м’яка. До неї не можна застосувати якихось гарних порівнянь. Джейк не дозволяє собі порівняння із в’яленим м’ясом, але це саме близьке та підходяще з усього, що можна уявити.
Джейку, звісно, цікаво, що у Хонсу під бинтами. Він знає, що Хонсу мертвий, тіло його мертве. Джейк намагається уявити, як воно виглядає, та приходить до висновку, що це щось близьке до мумій із музею Стівена. Не таке старе, не таке зсохле, але згодом стане. Джейк намагається відчути, які пальці під бинтами та уявити, які вони були б на дотик без бинтів. Він обережно торкається, наче від його дотиків рука може розсипатись, гладить вузьку долонь, цілує тонкі пальці стільки разів, що не можна порахувати. Його серце розривають почуття, про які не скажеш, бо слів таких нема, та усіх цілунків не вистачить, але тепер Джейку нібито легше, бо Хонсу знає.
— Ти так і не відповів на моє минуле питання, — пошепки каже Джейк.
— На яке з багатьох? — Хонсу робить вигляд, наче не пам’ятає.
— Чому ти мертвий? — Джейк повторює запитання та подумки готується до божого гніву.
Хонсу не гнівається, лише зітхає.
— Бо я у вигнанні. Я не можу повернутися до Дуату, мені там не раді, — Хонсу каже знехотя, повільно.
Марк ніколи не цікавився його справами чи станом, лише тим, що перетиналось із завданням.
Але це не Марк.
— Наші тіла не прилаштовані до світу людей, — продовжує він, — вони не можуть існувати тут так довго. Я витратив усі свої сили лише для того, щоб підтримувати існування подоби у цьому світі. Щоб протриматись тут лише деякий час, потрібні неабиякі сили.
— Ти можеш померти остаточно? — Так само тихо питає Джейк і відчуває, як вилиці скручує від жалю та скорботи.
— Ні. Мій дух, як і людський, не може. Лише тіло.
— Що буде, коли тіла не залишиться? — Джейк намагається ковтнути, але марно — у нього наче кістка посеред горлянки застрягла.
Хонсу не хоче відповідати, бо сам про це думати не хоче. Але знає, що для Джейка це важливо. Він заслуговує на відповіді. Він не хоче брехати Джейку. Й Марку не хотів, але Марк його змушував.
— Коли в мене не залишиться сил підтримувати хоча би якусь подобу, а ця перетвориться на пил, я не зможу не тільки впливати на світ, в мене не залишиться сил навіть на те, щоб звертатись до когось… То буде існування без подоби, без сили, без голосу, без змоги впливати на світ навіть чужими руками. Я все ще зможу бути серед зірок, але вже ніколи не зможу їх торкнутися. Навіть якщо мені дозволять. Це небуття. Ніщо. Може, це і буде смерть…
Джейк мимоволі здригується від цих описів. Хонсу знає, що з ним буде в теорії. Джейк знає на власному досвіді, про що говоре бог. Хонсу чекає роль німого, безсилого спостерігача. Ніколи Джейк не боявся смерті, бо не знав життя, але зараз йому стає лячно від думки, якщо він помре. Чи його знову зачинять. Своє небуття можна витримати, зачекати, може, ще буде нагода вийти у життя. Може, Марк його звільнить, хоча би на мить, коли потребує допомоги… але якщо Джейк помре, якщо не встигне зробити те, що повинен зробити, куди вийде Хонсу? Нікуди йому буде вийти, ніхто його не звільнить від тої долі. Джейк стискає його мертві пальці та вирішує, що ні в якому разі не дозволить цьому статися. Його свята пташка не буде у небутті. Ніколи.
— Я здобуду час, здобуту ще більше сили, — у цю мить Джейк сам собі клянеться положити увесь свій час на те, щоб не дати своєму богу померти остаточно.
Наївний Джейк. Він не зможе — думає Хонсу.
Джейк думає, що Хонсу, який тим слабший, чим далі він від Каїру, насправді віддаляється від Каїру майже кожного дня, але з кожним днем стає сильнішим, і вже зовсім не мерехтить, наче перегоріла лампочка. Джейк відчуває його руки, мертві але теплі, і сподівається, що в нього справді вистачить часу. Якщо буде намагатися із всієї своєї людської сили, він зможе наситити сили божі.
У Хонсу давно нема легенів, але він зітхає, коли втомлений Джейк, пригорнувшись щокою до його грудей, починає доволі голосно сопіти. Він вирішує трошки почекати, поки нахабна людина не сповзе з нього якось сама, уві сні, бо він тепер може собі дозволити цей час.
* Рейноса - місто у Мексиці на кордоні зі штатом Техас.