Частина VIIІ. Божа довіра

Джейк знехотя розплющує очі під наполегливий стукіт у двері його номеру. Усе тіло приємно ниє,  після непомірного навантаження воно нарешті має змогу розслабитися. Він не планував ворушитися приблизно до обіду, чи хоча би до тієї миті, коли Хонсу не вирішить піти. У божих обіймах зовсім не хочеться зайвий раз рухатися, щоб Хонсу раптом не пригадав, що в нього є якісь свої справи, якісь божі обов’язки, і не розчинився, залишивши Джейку порожні руки і думки на усю довгу ніч. Судячи з темряви за вікнами, до світанку й не близько. Стукіт у двері не припиняється, лише стає гучнішим та наполегливішим. Джейк вирішує його ігнорувати, але стукіт ігнорує  це його рішення.

— Треба відчинити, — тихо буркоче Джейк та лише сильніше пригортається до Хонсу, — сподіваюсь, це не поліція.

— Це господарка, — зітхає Хонсу та повільно, знехотя відпускає Джейка із своїх обіймів, інакше той не встане і дійсно дочекається поліції.

— Ніколи не вгадаєш, чиє обличчя позичить суцільне зло, — буркоче Джейк, сповзає з ліжка і незграбно чимчикує до дверей отак, не переймаючись за свій вигляд.

Ноги здаються дуже важкими, вони майже не гнуться, тож йому навіть не приходить на думку йти шукати якийсь одяг, розкиданий по усьому номеру. Він прочиняє двері, висовує голову і одразу чує відбірну китайську лайку. В тому, що це лайка, ніяких сумнівів нема.

— І що вона в біса каже? — Джейк сонливо кліпає очима, дивлячись на літню китаянку.

Хонсу не обтяжує себе пересуванням до дверей і каже зі спальні:

— Вона обурена твоїми солодкими криками.

Бог перекладає на своє розуміння. Літня китаянка не чує божого голосу, який гучно літає кімнатами, наче протяг.

— То мені наснилося, що у вас на першому поверсі караоке зламалось, — каже Джейк, — дуже злякався.

 Літня китаянка починає лементувати ще гучніше. Джейк дивиться на неї без жодної емоції на обличчі, і це обурює її лише сильніше.

— Вона теж не тямить іспанської? — Питає Джейк у Хонсу, намагається ввічливо усміхнутися та зробити вигляд, наче балакає з господаркою готелю.

— Ти хочеш, щоб у кожній країні з тобою іспанською говорили? — Всміхається Хонсу.

— Точно не зараз, — відповідає Джейк, не обертаючись, і киває, наче згоден з кожним словом, якого не розуміє, навіть не відрізняє одне від одного, вони лише суцільним потоком ллються йому в обличчя.

— Вона каже, що це сімейний заклад, — далі перекладає Хонсу з сусідньої кімнати, —  а ти один і без дітей, ще й… так голосно тут живеш.

— Тобто було би краще, якби зараз у мене якісь діти у номері були?

 — Лунає саме так, — Хонсу гучно сміється.

— Який жах…  Рахунок, жіночка, ра-ху-нок, — Джейк хлопає дверима перед її обличчям і крокує назад до ліжка, — із цим закладом точно щось не так.

— Як із багатьма, — всміхається Хонсу.

— Не певен, що хочу знати, — Джейк зітхає, бере телефон з тумбочки та витягується на ліжку.

Хонсу повільно пригортається до нього, влаштовується між його ніг і притискається спиною до грудей, наче обурений тим, що руки Джейка зайняти чимось крім нього.

— Треба рухатися далі, — виправдовується Джейк та схиляється, цілує верхівку черепу.

Хонсу вкладає долоні на його стегна і нічого не відповідає, бо влаштувався навіть зручніше, ніж до цього. Джейк відкриває мапу на телефоні, мружиться зі своєю далекозорістю і уявляє подальший маршрут. Мертва божа подоба у його обіймах здається зовсім теплою, зігрітою його власним теплом. Не дивно, що Хонсу нікуди не збирається і притискається до нього щільніше. Джейк лише вдячний, що бог не бачить його безглуздої усмішки.

— Вже передумав підкорювати цю країну? — Хонсу дивиться на мапу під людськими пальцями.

— Я якось запізно усвідомив, що китайська їжа — то не моє.

— У такому разі в мене є слушна пропозиція, — Хонсу перехоплює його руку та сковзає його пальцем по екрану, зрушує мапу.

— Сподіваюсь, ми ще нескоро завітаємо до Мексики. Я там був сам не свій.

— Тоді нам не слід повертатися й до Єгипту, бо сам не свій вже буду я.

Ці слова Хонсу якось болісно відгукуються всередині, Джейк нахиляє голову, щоб знову поцілувати гладеньку верхівку черепу, бо відчуває  щиру вдячність за таку відвертість. Він притискається підборіддям до черепа і заглядає у телефон, по екрану якого Хонсу сковзає його пальцями, бо на пальці мертвої подоби не реагує.

— Париж? Ми ж вже там були.

— Лише три дні. І ти не куштував місцевої кухні.

— Місцевої…  — Джейк замислюється, — тобто жаб та равликів?

— Саме так.

Джейк ніколи не прагнув скуштувати французької кухні, але у Парижі йому якось більше подобалось, ніж у китайських маленьких містечках. Вони якісь зовсім хаотичні і незрозумілі. Тож він нічого не каже проти, лише подумки сподівається, що за роботою Хонсу якось забуде і про жаб, і про равликів.

Хонсу лишає у спокої телефон Джейка  разом із його пальцями, поки Джейк шукає квитки на літак. Богу подобається у теплих обіймах тіла, палаючого життям. Тим паче, якщо вони скоро заберуться звідси, нові цілі шукати не треба. Хонсу тягне руку і замислено бігає пальцями по Джейкових ребрах, наче перераховує їх. Джейк не бачить, чи проходять божі пальці крізь його плоть та кістки, чи ні, по відчуттям так одразу й не скажеш. Хонсу притискає долонь до ребер  і тихо каже:

— Хочу помацати його.

Джейк не одразу розуміє, що за ребрами з цієї сторони б’ється його серце. Серце, яке так подобається його богові. Серце, яке Джейк залюбки вклав би у божу долонь, якби тільки міг.

— Помацай, ти ж можеш, — Джейк тихо всміхається.

— Йому це не сподобається. Це не іграшка.

Розгублений під дотиками божих пальців, Джейк не помічає, як бронює два квитки, замість одного для себе, як завжди. Він обіймає мертву божу подобу впоперек грудей, іншою рукою гладить оголені кістки пташиного черепу і довго мовчить, обмірковуючи свої нескінченні питання. Дещо, мабуть, він не наважиться запитати ніколи, принаймні зараз здається, що слушної нагоди для цих питань не настане. Але зараз слушна нагода для цього:

— Де твоє серце? — Пошепки питає Джейк, бо переймається, що такими питаннями зіпсує богу настрій.

— Заховане у моєму храмі, — спокійно відповідає Хонсу.

— Ти сам його дістав? — Продовжує питати Джейк.

— Ні. Мій аватар. Він все зробив.

Джейк хоче запитати, чому аватар бальзамував свого бога та заховував його органи замість того, щоб відродити. Але притримує язика. Мабуть, якось інтуїтивно розуміє, що не усі готові заплатити таку ціну, не усі готові віддати так багато і положити усе життя на службу. Чому саме вони не готові, Джейк не розуміє.

— Його може хтось знайти?

— З людей — ні. Тільки мій аватар може його побачити чи торкнутись.

Джейк замовкає. Він сковзає долонею по гладенькій верхівці пташиного черепу і думає, наскільки подоба була мертва, коли той аватар діставав органи. Чи відчував Хонсу тоді щось, чи нервові кінцівки вже відмерли? Запитувати про це Джейк вже не наважується. Він уявляє, як це — тримати боже серце в своїх долонях. Боже серце, яке вже не б’ється. Від цієї думки вилиці та щелепу скручує скорботою, гірко та болісно. Джейк стискає зуби та спрямовує погляд на стелю, намагається подавити ці недоречні зараз почуття. І не забувати дихати.

Хонсу відчуває усе, що відбувається за людськими ребрами. Але робить вигляд, наче не помічає скорботи та жалю. Він продовжує рахувати ребра пальцями, наче слухає ними серцебиття. Джейку хочеться розірвати свої груди та покласти своє серце у божу долонь. Хочеться зробити буквально, щоб Хонсу тримав закривавлене та гаряче, яке ще б’ється. Щоб воно завжди билося у божій долоні.

— Як ти здогадався, що  серце теж видалене? — Питає Хонсу, коли Джейк опускається поряд та обіймає гарячими живими руками  його мертву подобу, з якої усюди стирчать кістки.

— Ти точно не збираєшся на суд до Дуату, — сонливо шепоче Джейк.

Бог не може кохати людину. Але Хонсу не може втриматись. Він усе життя робить те, що йому забороняють, чого від нього не хочуть. Інші боги заборонили йому бути богом, заборонили богу місяця і нічного неба торкатись місяця і нічного неба. Вони забули, що уся його сутність уособлює непокірність. Ні Осіріс, ні навіть Ра не здатні вигадати таких покарань, яких би Хонсу злякався. Усе, що він мав, що колись здобув, він втратив вже дуже давно, і тепер йому втрачати, здається, нема чого.

Тільки у аеропорті  Джейк розуміє, що купив два квитки замість одного. Він несвідомо придбав квиток і для Хонсу теж, тому що божа присутність давно стала чимось невід’ємним у його житті, хоча і не стала сірою буденністю, яку би Джейк сприймав, як щось звичайне. Кожна поява Хонсу для нього все таке саме диво, такий саме подарунок долі, і очі його так само блищать, коли дивляться на бога, як і у перший раз, коли він тікав з Каїру, не маючи місця призначення.

Коли літак набирає висоту, Джейк чує шелестіння, обертається і бачить пітьму порожніх очниць, які дивляться на нього.

— Дуже зворушливо, — каже Хонсу, розчиняється і з’являється на порожньому місці біля Джейка.

— Хочеш до вікна? — Пошепки питає Джейк і намагається стримати безглузду усмішку.

Хонсу гучно пирхає.

— Чого я там не бачив?

У Парижі Джейк знаходить затишну квартиру, знімає її на цілий місяць, хоча не впевнений, що затримається тут більше тижня. Цілі швидко закінчуються, куди би він не приїхав. Хоча, мабуть, йому слід знайти ще й автівку і покататися до околиць чи сусідніх містечок. Джейк думає про все це, гарно розуміючи, що у його плануванні немає ніякого сенсу, бо Хонсу не попереджає про роботу заздалегідь. Більш того, сам Хонсу не знає, де і кого він знайде. Тих, кого бог мріяв відправити до Дуату роками, вже давно нема в живих. Джейк постарався.

На жаль, Хонсу не забуває про місцеву кухню. Замість завдання Джейк приречено вдягається «пристойно» та приречено йде до ресторану, у якому не треба замовляти столик за півроку заздалегідь. Він вдягає навушники, щоб люди навколо не витріщались на нього, як на якогось шаленця,який розмовляє сам із собою, і нахабно займає другий стілець власним піджаком, бо чим ближче до вечора, тим менше вільних стільців лишається. Вільний стілець навіть доводиться виборювати у офіціанта, який пропонує віднести піджак до гардеробу. Джейк бреше, що когось чекає. Хонсу дивиться на нього порожніми очницями, мовчки сидячи навпроти.

Коли офіціант нарешті уходить, Джейк видихає та з підозрою дивиться на їжу, яку обирав Хонсу.

— Бачив серце? — Тихо питає Джейк, дивлячись то в свою тарілку, то офіціанту вслід.

— Звісно. Хочеш прийти за ним?

— Хочу,  — каже Джейк, бо серце офіціанта, яке він може бачити своїм лівим оком, зовсім чорне.

— Тоді він нікуди не подінеться звідси. Більш того, він буде тут і завтра. І післязавтра. Тож не відволікайся, — Хонсу впирається ліктями у стіл і вкладає дзьоб на свої сплетені пальці.

— Ти просто хочеш подивитись, як я це їм, — буркоче Джейк.

— Так.

— Ти хоч сам це куштував колись?

— Ні. Коли я ще міг відчути смак, місцева кухня ще не сформувалася.

Джейк замовк, намагаючись зробити не такий приречений вигляд, бо якось запізно второпав, що Хонсу хоче дізнатись, які на смак французькі жаби та равлики, але сам скуштувати не може. Джейк колупається виделкою у своїй тарілці, насправді й гадки не маючи, як це усе правильно їсти за правилами етикету, але це й сам Хонсу знає навряд, тож Джейк під його поглядом не нервує.

 — І як на смак? — Не витримує бог.

— Як курка. Але така, бридка за консистенцією.

— Та ні…

— Я тобі кажу. Майже як курка. Коли сам зможеш скуштувати, сам мені й скажеш.

«Коли сам зможеш».  Джейк каже не «якщо» а «коли». Хону нічого не відповідає, лише похиляє голову трохи убік, і є щось зворушливе у цьому його русі, щось нескінченно тепле у погляді порожніх очниць. Джейк відчуває його погляд шкірою. Хонсу жадібно дивиться своїми порожніми очницями, як Джейк їсть равликів вже без тої огиди на обличчі. Мабуть, і справді на смак, як курка.

Джейк приходить за офіціантом з чорним серцем, коли ресторан зачиняється. Він чекає його у чорного виходу, перерізає горлянку і емітує пограбування. Нічне місто не засинає, воно наповнене життям, лунає сотнями, тисячами голосів і нескінченною кількістю вогників. Хонсу водить Джейка різноманітними темними місцями, а Джейк пожинає для нього грішні душі, останній подих яких лунає божим ім’ям.

Ближче до світанку Джейк повертається до своєї квартири. Він не встиг втомитись як слід, але Хонсу сказав, що на сьогодні в нього більше нікого немає. Джейк дивиться на високу стелю і сподівається, що стіни доволі товсті, щоб його не турбували обурені сусіди. Краєвид теж непоганий. Хонсу кудись зникає і не з’являється ще довго. Джейк встигає  добряче змити з себе чужу кров і напхатися фастфудом під тихе буркотіння французьких новин. Французької Джейк теж не тямить, але то принаймні не угорська чи китайська.

— Скучив за мною? — Питає Хонсу, з’явившись посеред вітальні.

— Sí, mi Santa Ave, — відповідає Джейк та відкидає пачку чітос на журнальний столик.

Хонсу стоїть нерухомо, зціпивши руки за спиною. Джейк милується ним, але не підіймається на ноги. Лише простягає руку та хлопає по дивану поряд із собою.

— Йди до мене, — тихо каже Джейк.

Бог міг би дорікнути людині за непомірну нахабність. Але Хонсу нічого не каже, розчиняється та з’являється поряд. Джейк тягне до нього свої жадібні руки, обіймає мертву божу подобу та тягне на себе.

Хонсу сьогодні якийсь ледащий і нікуди не поспішає, лише дозволяє людським жадібним рукам пестити свої оголені кістки. Джейк обіймає мертву божу подобу, вивчає пташиний череп, наче вперше, цілує дзьоб і уявляє, як Хонсу зараз під дотиками живих рук заплющив би очі, якби тільки вони у нього були.

Джейк проводить пальцями по вигинах вилиць та рахує поглядом ниточки, які майорять між черепом та порожнім коміром. Ниточок, які колись були міцними м’язами, кожного разу трохи більше. Раніше вони просто стирчали абияк, але згодом начебто почали сплітатись між собою, утворюючи якусь закономірність, якусь схему, немов пригадали, чим раніше були та яку функцію несли.

Джейк сковзає долонею по оголених кістках та робить вигляд, що не жаліє Хонсу, а Хонсу слухає пальцями його серце та робить вигляд, наче не помічає його жалю. Тиша між ними зручна, затишна. Поки Хонсу її не порушує сам та не каже трохи обурено:

— Це ти свої пальці мені до вуха запхав?

Джейк дивиться на власну долонь, яка замислено з вилиці сповзла до наступного отвору під очницею.

— То це вуха? — Джейк ошелешено відкриває рота.

— Так, це вуха, — Хонсу навмисно лунає настільки показово стримано, ніби йому зараз урветься терпець, — будь ласкавий та забери звідти пальці.

— Хіба ти тут щось відчуваєш? — Джейк чемно забирає пальці від отвору під вилицею.

— Ще й як відчуваю, — Хонсу пирхає.

Джейк трохи кліпає очима, приймаючи той факт, що отвори під вилицями — то вуха, а потім хитро мружиться, тягнеться  та цілує поряд.

— Тож я дуже винний перед тобою? — Питає він ласкаво.

— Не дуже, — тихо відповідає Хонсу, наче про свою показову стриманість вже забув,  — може трішечки.

Джейк цілує вилицю.

— Зовсім не винний, — пошепки каже бог.

Джейк цілує оголений череп так, якби торкався губами живої чуйної плоті — легко, тендітно, і начебто трохи вгамувався, але це тільки тому, що в його мозку йде доволі вражаюча битва глузду та поваги з безглуздими та доволі сміливими у відношенні бога ідеями.

— Тож ти відчуваєш?…  — Джейк не чекає підтвердження, обіймає Хонсу міцніше, дивиться до порожніх очниць, наче благає дозволу, але він вже почав, тож зупинятися пізно. Він повільно вкладає Хонсу спиною на диван.

— І що ти в біса робиш? —  Хонсу знову обурюється лише показово, насправді  навіть не здійсняючи спроби пручатися. Тільки  трохи похиляє голову — спостерігає, та підводиться на лікоть.

Джейк розуміє, що йому дозволяють, Хонсу дозволяє йому надто багато, але все ще треба бути обережним. Джейк лише знає, що десь є межа, яку Хонсу не позначив, але вона існує, і відчуває, що Хонсу кожного разу її суне все далі. Джейк кладе долонь на  коліно та повільно веде до стегна, Хонсу трохи відхиляє ногу — це запрошення.

Джейк розводить його ноги ширше та влаштовується між ними, веде по внутрішній стороні стегна кінчиком носа, треться щокою та притискається губами, цілує крізь білу тканину брюк, яка здається тоншою, ніж бинти, тож Джейк як ніколи добре відчуває рельєф м’язів — твердих та висохлих від часу. Він проводить язиком по тканині — повільно, чуттєво, і відчуває, як Хонсу ледве помітно здригується. Завмерлий до цієї миті, Хонсу раптово падає на спину, закриває очниці долонями та починає тихенько і дуже зворушливо лаятись:

— Коли ти вже набавишся, нахабний ти тарган…

— Я дістав тебе, — пошепки каже Джейк, знову цілує у тому місці та дивиться на бога з тихим захватом.

— Ні, не дістав, — Хонсу знову підводиться на лікоть, голос в нього суворий, але Джейк знає, що насправді він не дратується. Не зараз.

— Ще й як дістав, — задоволено посміхається Джейк, — знов спіймав тебе.

— Тобто «знов»?

— То ти визнав, що я піймав тебе зараз, — Джейк нахабно шкіриться — то його задоволена усмішка.

— От дідько… — у божому голосі немає люті та дратування, Джейк беззвучно сміється та розуміє —  тільки що він змусив бога соромитись.

— Я тебе зараз вкушу, — попереджає Джейк, перехоплює стегно рукою, щоб Хонсу не забрав у нього його скарб.

— Ти не наважишся, — Хонсу все ще не може прийняти думку, що Джейк насправді його дістав.

Джейк знову цілує, а потім обережно стискає зуби на тому самому місці, та відчуває, як божа нога  у його обіймах трохи тремтить.

— Тепер вдосталь набавився? — Хонсу опановує себе і вже ніяк не реагує.

Проте Джейк бачить, як стискаються його пальці в кулаки, бо Хонсу безсилий торкнутись чогось у цьому світі, навіть якщо захоче. Джейк лише хитає головою у відповідь, його погляд раптом стає надто сумним для того, кому бог дозволяє робити з собою усе, що заманеться.

— Я би хотів дарувати тобі задоволення, — пошепки каже Джейк та пригортається щокою до стегна, дивиться у порожні очниці так, що Хонсу хочеться відвернутися, але він якось стримується.

— Ти не можеш, — чесно каже Хонсу.

Йому зовсім ніяково під цим поглядом. Розчинитися би зараз, залишивши Джейку порожні руки і думки, уникнути цього погляду, уникнути неприємних запитань. Хонсу дивиться у людські вічі, у яких любов більше схожа на скорботу, і нікуди не збирається.

Раніше йому якось вдавалось залишатися байдужим, стриманим, наче це усе його не стосується, але згодом здаватися відстороненим усе складніше, бо Джейк невтомно дарує йому життя, збирає для нього час клаптиками  та шматочками, і між тим постійно заганяє у глухий кут, знову і знову. Мабуть, Хонсу дійсно треба заборонити йому. Але Хонсу не хоче йому нічого забороняти.

 — Моє задоволення б’ється за твоїми ребрами, — тихо каже бог, — більшого для мене немає.

У Джейка знову печуть очі від цих слів, але дати собі волю зараз — то образити бога і відлякати його довіру, крихку довіру, яку Джейк постійно намагається спіймати, але вона, наче подих вітру, постійно зісковзує між його пальцями.

— Я би поцілував кожен клаптик, живий чи не живий, — шепоче Джейк, не відводячи погляду від пітьми порожніх очниць, — багато разів би поцілував.

— Тобі все мало нових іграшок, — Хонсу зітхає, намагається лунати роздратовано, щоб Джейк вгамувався, боячись божого гніву, але в нього не виходить,  — який ти жадібний став… Я тебе зовсім розбалував.

— То не іграшки.

Джейк думає, що Хонсу чогось боїться. Боїться, що від нього відвернуться. Боїться побачити розчарування в очах, які на нього дивляться з невичерпаним захватом і любов’ю, більше схожою на скорботу. Джейк думає, що Хонсу боїться, і думає, що правий.

— Ти боїшся не мене, — ледве чутно наважується сказати Джейк. Це крок на вістря тої межі, яку Хонсу встановив, але не оголосив про неї. Джейк не боїться його люті, бо не вміє боятися.

— Я нічого не боюся, — Хонсу пирхає і все ж відвертається, відводить погляд від людських блискучих очей, які  мають сміливість, мають нахабність його випробовувати.

— Ти боїшся самого себе, — каже Джейк. Він лише переймається, що Хонсу продовжить брехати самому собі. Джейк як ніхто інший знає, якою отруйною може бути ця брехня. Він сам — її наслідок.

— Я нічого не боюся, — бреше самому собі Хонсу, голос його вже не такий впевнений.

Він може будь-якої миті просто зникнути, розчинитися у просторі, але чомусь лишається, чомусь не забороняє Джейку робити усе, що він робить, не забороняє кожного разу заганяти себе у глухий кут питаннями, дотиками, стукотом скаліченого серця, яке схоже на помираючу зірку.

— Якби не боявся, хіба ховався би?

Джейк вже питав про це, і якось того разу вирішив, що цю тему більше ніколи підіймати не буде. Його все влаштовує, йому нема на що скаржитися, він поважає божі кордони і насправді не хоче їх переступати. Але думає, що якби Хонсу нічого не боявся, якби він просто ненавидів цю подобу і хотів би її приховати і від самого себе, і від Джейка також, то не став би знімати ліву рукавичку, під якою на мертвій руці золотиста жива плямка. Йому було би байдуже, є там ця жива плямка чи немає.

Джейк ніколи нічого не просив у бога, але зараз відчуває, що повинен зруйнувати цей кордон, зламати гостру межу, бо знає, звідкись він знає, що ця межа гостра не для нього, бо він не відчуває її леза. Тож то лезо відчуває сам Хонсу. Джейк повинен зруйнувати межу, але не для себе. Хонсу нічого не робить, не рухається, тільки повертає свій погляд порожніх очниць і дивиться пильно, випробовуючи. Джейк відчуває його погляд та дивиться у відповідь. Так, це випробування.

Хонсу чекає. Джейк не відводить погляд, лише стискає пальці на його стегні та знову цілує білу тканину. Хонсу якось запізно усвідомлює, що впертий Джейк може витріщатись у його порожні очниці до самого світанку, до обіду чи до наступної ночі. Хонсу відчуває, що цю гру програв, ледве встиг її задумати, і дратування, лють, яких він не може відчувати щодо Джейка, спрямовує на самого себе.

Він переводить погляд на свою власну ногу, і тоді очі Джейка якось самі рушають за його поглядом. Джейк бачить, як білі стрічки повільно, невпевнено, але все ж розгортаються навколо, відкривають маленьку ділянку тіла, яке бог ховав від нього так довго.

Джейк не вірить, що це насправді відбувається, що він добився свого, при цьому нічого від бога не вимагаючи. Він одразу, але обережно і повільно пригортається губами до потемнілої шкіри, веде прочиненими губами, торкається гарячим язиком та помічає, як Хонсу не знає, куди подітися, куди діти свої руки, якими він не може чіпати нічого навколо, тож стискає пальці у кулаки. Куди подіти свою голову — чи закинути, чи похилити,  Хонсу теж не знає, бо довгий дзьоб, який нічого не важить, і тримається не на шиї, раптово стає дуже важким.

Джейк цілує мертву зсохлу та потемнілу шкіру, вона уся в зламах, в загинах, під нею тверді м’язи, зсохлі жили без крові. Джейк цілує, не заплющуючи очей. Нехай Хонсу бачить, що на нього дивляться ці блискучі очі, дивляться із незмінною любов’ю, більше схожою на скорботу. Джейк нічого не чує за шаленим стукотом свого серця і веде долонею далі, туди, де літають стрічки, наче живі змії — натякає своїм дотиком, щоби Хонсу прибрав  їх далі, прибрав їх зовсім. Хонсу наважується не одразу, але одяг розплітається слід за дотиком, зникає перед долонею Джейка.

Затамувавши подих, Джейк роздягає Хонсу так, як одного разу Хонсу роздягав його, коли він спрямовував божі долоні по своєму тілу, підчіплював одяг, наче це Хонсу його підчіплює. Хонсу розплітає стрічки вслід за його долонею, наче це долонь Джейка змушує їх зникати.

Хонсу роздягається не тому, що все ж вирішив подарувати людині свою довіру цілком. Хонсу вважає, що Джейку повинно бути бридко, що Джейк не може бажати таку подобу, не може любити щиро, бо вона давно мертва, страшна, жахлива. Хонсу хоче довести це, бо хоче бути правим, він завжди правий, він знає людську натуру. Навіть якщо Джейк божевільний, розум його скалічений, хворий, Хонсу все одно має бути правим, тож дозволяє Джейку роздягнути себе лише із принципу.

У Хонсу нічого не виходить, бо Джейку не бридко жодної миті. Джейк любить його, його усього, у якій би подобі він не був — мертвій, напівживій чи з оголеними кістками. Джейк дивиться на нього блискучими від захвату очима, а у грудях його тисне ця нестримна палка любов, яка завжди більше схожа на скорботу. Хонсу відчуває усе, що відбувається за людськими ребрами.

Відчуває, як шалено б’ється серце, як схвильовано завмирає кожної миті, варто лише ще трохи розплести стрічки, які майорять навколо, немов живі змії. Джейк веде долонями по стегнах та литках, потім веде руки вгору, по ребрах,  грудях та плечах. Хонсу зупиняє стрічки тільки біля коміра, вони перетворюються у маленьку піщану хмару і складаються у форму золотого коміра, який Хонсу носив з бинтами. Це нова межа, гостра, яка буде різати його самого, бо Хонсу хоче приховати хоча би це.

Джейк більше не хоче прислухатися до божих забаганок, шукати гострі межі та кордони дозволеного. Він прислухається до своєї інтуїції, яка каже йому, волає йому, що мовчання бога не  добре, а його нова межа загрозлива, але не для самого Джейка, бо самого Джейка не турбує, наскільки жахливо виглядає те, що Хонсу приховав. Джейка турбує лише те, скільки треба грішних душ, щоби відновити те, що Хонсу вже втратив.

— Якщо почав, то вже не зупиняйся, — каже Джейк та цілує мертве плече, — якщо не зробиш цього зараз, воно ще довго не дасть тобі спокою.

Хонсу не хочеться, щоб Джейк залишився правим і зараз, але він нічого не може зробити з цим. Усілякі заперечення лише зроблять його слова вагомішими. Хонсу стискає пальці в кулаки міцніше і не рухається, не забирає золотий комір.

— Ти боїшся не мене, — повторює Джейк і веде долонь до коміра.

Хонсу нічого не відповідає, вже не каже, що він нічого не боїться, бо йому моторошно від самого себе, від того, що з ним стало за багато століть вигнання з власного виміру і життя-виживання у вимірі людському, до якого його сутність не прилаштована. Тіло, яке помирало протягом цілих епох, протягом яких Хонсу і сам його не бачив, не хотів бачити і знати, що з ним стало, виглядає огидно і лячно. Він би перестав дихати, якби дихав взагалі, у нього пересохло горло, якби воно у нього ще було, а не розсипалося попелом від часу.

Золотий комір розчиняється під пальцями Джейка та він бачить, що залишилось від шиї. Це місце, звідки подоба розсипається на шматочки та клаптики, перетворюється на попіл, де замість шиї і хребців лише чорна порожнеча, де божу смерть видно як ніколи раніше.  Смерть стерла в пил хребці, а від міцних м’язів лишилися лише тонкі ниточки, які майорять між черепом та крихкою зсохлою плоттю.

Джейк дивиться на залишки шиї, майже у самих ключиць, і у його грудях так тисне, що він готовий вибухнути, як та помираюча зірка, щоб забрати із собою половину населення Землі. Ту половину, що потрібна Хонсу, погану половину. Джейк цілує ключиці, що надто сильно стирчать, цілує округлі плечі, цілує груди, де видно кожне ребро. Навколо впалого живота арка з ребер, між якими у деяких місцях зсохла шкіра тріснула і між ребрами діри, у яких видно лише чорну порожнечу. Тіло Хонсу чимось схоже на тіла шакалів Гарроу. Чому шакали були мертві, Джейк не знає — можливо, це їх звичайний стан. Хтозна, з яких темних куточків Дуату вони були покликані.

Стан Хонсу не звичайний для нього, не природний — це ціна за те, щоб і далі бути тим, ким він є, замість того, щоб сховатись, як інші боги. Хонсу готовий заплатити ще більше, платити до останнього клаптика та шматочка своєї подоби. Він такий саме впертий, як і Джейк, який готовий вкласти у свою мету кожен клаптик та шматочок часу, який йому відведено. Той час, поки він ще Джейк, а не хтось інший.

Хонсу мовчить, бо не вірить у щирість. Відчуває її, але прийняти її наче не готовий.

— Жодна людина не може бути гарнішою за бога, — Джейк намагається пояснити, хоча усе, що він думає про Хонсу, насправді не може бути пояснене словами. Але Хонсу так напружено мовчить, що він повинен сказати хоч щось, хоча би спробувати його заспокоїти, тому що, насправді, нічого не змінилось.

— Ти просто не всіх богів бачив, — Хонсу не хоче нічого чути.

— Мені й не потрібно їх бачити. Мені нема справи до інших богів, — Джейк цілує його ребра, які стирчать, і тихо, обережно посміхається, — ти краще на людські пики подивись. Гадки не маю, як ти мою пику витримуєш.

— Я мав те саме в тебе запитати, — Хонсу роздратовано всміхається, йому зовсім не весело.

Джейк кліпає очима та відверто не розуміє, про що бог балакає.

— Ти найгарніша пташка. Якщо райські птахи не схожі на тебе, то хай той бог більше не пхає мені під двері свою рекламу.

Цього разу Хонсу не витримує, він починає тихо сміятися, а потім падає на спину, відкидає голову і вже сміється гучно, відверто.

Джейк видихає з облегшенням. Йому вдалося прибрати гостру межу і не порізати ні себе, ні бога. Він задоволено усміхається і дивиться на ребра у зламах та дірах, які зворушливо тремтять від сміху, ніби Хонсу дійсно стає важко дихати, хоча легенів у його грудях давно вже немає. Хонсу не розкриває дзьоб, коли говорить, але його груди здимаються, коли він щиро сміється чи показово зітхає, наче тіло пам’ятає, як то було, коли в них ще були легені — живі та гарячі, які дихали, потойбічним повітрям Дуату чи вітром розпеченої пустелі.

— Поцілуй мене, — пошепки каже Джейк, коли Хонсу трохи вгамовує свій сміх.

Його груди тяжко підіймаються і опускаються, наче Хонсу дійсно важко дихати від сміху. Він вертає свій погляд порожніх очниць до людських очей, бачить той невичерпаний захват і блиск, з якими Джейк завжди дивиться на нього, та розкриває свій дзьоб з мертвим блідим пташиним язиком всередині. Джейк охоплює губами цей язик, плоский та довгий, лагідно його смокче. В голові не виникає жодної думки з приводу того, що це має бути дивним, чи бридким, чи цього не має бути взагалі, тому що божа подоба прекрасна, якою би не була, у якому би стані не була.

Вони так і не добираються до ліжка. Джейк обіймає мертву божу подобу, гладить долонями кістки, які усюди стирчать, й так і засинає під рівномірний рух грудей, у яких вже давно немає легенів.

Через деякий час він прокидається, а Хонсу все ще тут, витягнувшись на ньому зверху. Джейк не відчуває його ваги, наче бог зовсім нічого не важить, відчуває лише дотик жорсткої зсохлої шкіри, яка луснула на деяких місцях на ребрах. Те, що Хонсу досі не пішов, не розчинився, залишивши Джейку порожні руки і думки — це щось неймовірне.

Але все не може бути так добре, життя любить посеред ідилії підносити неприємні сюрпризи. Джейк пригадує, який саме сюрприз може наздогнати його, і обережно тягнеться за телефоном, бо йому хочеться подивитись, куди вже дісталась Лейла. Вона не може його наздогнати, але він все одно постійно нервує, що якоїсь миті вона постукає у двері і почне вимагати відповідей, яких у нього для неї нема. Вона почне вимагати відповідей від Марка, почне його кликати, і тоді… хтозна, може, Марк дійсно прийде, почувши її оклик. Того, що Марк прокинеться, Джейк дійсно боїться. Бо тоді втратить усе, що має: тіло, місію та бога.

Лейла далеко. Нема приводу нервувати. Джейку її шкода, але він ніяк не може їй допомогти, зовсім ніяк. Він лише сподівається, що якоїсь миті їй просто набридне ганятись за привидом Марка і вона знайде для себе більш спокійне життя. Марк її не вартий, зовсім не вартий.

Закривши вкладку, Джейк побачив статтю, яку він так і не дочитав ще позавчора. Стаття дурна, як і більшість статей про Хонсу, які йому довелося знайти.

— Дивись, яку маячню тут про тебе пишуть, — з тихою посмішкою каже Джейк, але Хонсу ніяк не реагує, — Аve?

Він обережно торкається дзьоба долонею, трохи підводиться, і від його ворушіння Хонсу раптово здригується та починає гарячково щось шукати рукою під подушками.

— Ти що, спав? — У Джейка відвисає щелепа. Він перехоплює збентежену божу руку, переплітає свої пальці з напруженими, і ті трохи розслабляються.

— Боги не сплять, бовдуре, — буркоче Хонсу та пригадує, що давно залишив свого васа.

— Присягаюся, ти спав! — На обличчі Джейка розквітає безглузда усмішка, але він ще не до кінця вірить.

— Не спав, я просто…  — Хонсу тихо зітхає, — втомився трохи, мабуть.

Бог намагається ухилитись, якось скінчити цю розмову. Бо розумних пояснень тому, що сталося, у нього немає.

 — Ти можеш залишитись та відпочити. Нікуди не йти.

Джейк каже таким чином, щоб це лунало не його бажанням, а пропозицією, можливістю, яка є у Хонсу, і якою він може скористатися, якщо забажає. Це важливо, бо Джейку самому завжди треба бути впевненим, що двері зачинив він сам, а не хтось інший, і він завжди може відчинити їх за власним бажанням.

— Навіщо мені відпочивати, якщо я вже помер? — Хонсу похмуро всміхається.

 — Ти вже не померлий. Ти оживаєш, — тихо каже Джейк, обережно вкладає дзьоб собі на плече та обіймає долонями вузькі плечі, — ти можеш залишитися. Я буду тебе берегти, ти збережеш трохи сил… а завтра я здобуду тобі ще.

— Ти просто хочеш довше мене помацати, — буркоче Хонсу, але без звинувачень у голосі.

— Ні, — каже Джейк, трохи підіймає голову та цілує вилицю, — я хочу побачити твої золоті очі.

Він не перестає дивувати бога, хоча бога взагалі складно здивувати.

— Чому вирішив, що саме золоті? — Пошепки питає Хонсу.

— Якими ще вони можуть в тебе бути? — Також пошепки відповідає Джейк.

Хонсу нема чого сказати. Десь півтори тисячі років назад в нього й справді ще були очі. Вони були золоті.  Він лишається. Лишається в обіймах гарячих живих рук, слухати стукіт живого гарячого серця, що палає за ребрами яскравіше, ніж усі зорі на небі разом.