Рятівниця

Ілларія завжди пам’ятатиме цю ніч. Тремку темряву, яку не могло розсіяти світло багряного місяця, переслідувачів, котрі вже майже наздогнали перелякану дівчину, холод осінньої ночі, свій розпачливий крик і зневіру, яка охопила її, бо не було нікого, хто захистив би доньку чаклуна від нападників.

А потім на тлі багряного місяця вималювалася постать з мечем, по якому пробігали золоті іскри. Жвавий жіночий голос наказав розбійникам забиратися. Коли ті не захотіли, незнайомка, вправно орудуючи мечем, побила їх. Її швидкі рухи заворожували, а зброя здавалася продовженням руки. Коли ж нападники втекли, вона встромила меч у землю, підійшла до переляканої Ілларії, опустилася на коліно і простягнула долоню у шкіряній рукавичці.

- Вони тебе не зачепили, правда? - голос був доброзичливим і приємним, вона співчутливо посміхалася. - Ти можеш підвестися?

- Дякую, - прошепотіла Ілларія, вкладаючи свою руку в долоню незнайомки. Вони підвелися. Рятівниця розглядала доньку чаклуна, хоча тіні ховали її обличчя.

- Ти маєш куди піти? - спитала незнайомка. Коли Ілларія похитала головою, та мовила: - То ходімо зі мною. Мене звати Нарілія.

Ілларія чомусь повірила їй. І дозволила вести себе до маленького багаття, де познайомилася з супутником Нарілії, Еребіаном. В сяйві вогню донька чаклуна нарешті роздивилася Нарілію. Жінка була високою й міцною. Вбрана в камзол зі шкіряними нашивками, штани і високі черевики. На поясі були прикріплені піхви з мечем і коротким ножем. Довге золотаве волосся Нарілії було заплетене в товсту косу, з якої вибивалися окремі неслухняні пасма.

- Як тебе звати, мейло? - Нарілія всілася коло вогню й жестом вказала гості зробити те ж саме.

- Ілларія, - мовила дівчина, сівши навпроти. Еребіан лежав неподалік і не промовив ні слова. Певно, спав.

- Ти мандруєш сама? - співрозмовниця затримала погляд на нерівно обрізаному волоссі Ілларії. У Нарілії були приголомшливі очі бурштинового кольору, які ніби сяяли у світлі багаття. - Доволі необачно. Особливо вночі. Куди ти йдеш? Можеш не казати, та якщо наші шляхи збігаються, ми з Еребом можемо скласти тобі товариство.

- Я прямую в Міндел до Мерехтливих озер, - відповіла Ілларія. Брови Нарілії поповзли вгору.

- Дивно, та ми теж туди йдемо, - сказала вона, - можеш лишитися тут. Я не відмовлюся від своїх слів. І не питатиму, навіщо тобі потрібна допомога ворожки чи травниці.

- Чому ти вирішила, що мені потрібна допомога? - з викликом спитала Ілларія. Нарілія посміхнулась, і дівчина пошкодувала, що так різко відреагувала на її питання.

- Бо більшість людей іде до Мерехтливих озер саме з цією метою, - відказала Нарілія, - мені теж потрібна допомога. В цьому нема нічого поганого.

Ілларія злегка кивнула.

- Лягай спати, мейло, - відказала Нарілія, позіхнувши.

Вже засинаючи під теплим покривалом, що його дала Нарілія, Ілларія згадала значення слова “мейла”. Батько постійно вчив її мові луань, тому дівчина добре знала значення слів. Проте звідки войовниця знає мову, якою розмовляли Танцівниці в Піднебессі? Теж знайома з чаклунами? Про це можна спитати згодом. А зараз Ілларія посміхалася, дивлячись на повний місяць мисливиці, що полум’янів червоним сяйвом.

Бо Нарілія назвала її “люба”.