Синій асфодель

Імріта гадала, що заблукала, зайшовши надто далеко в ліс. До останнього вірила, що от-от знайде шлях додому. Та поле, на якому росли оксамитово-сині квіти, які ніби поглинали бліде проміння призахідного сонця, не закінчувалося. Дівчина здригалася, коли маленькі квіти, схожі на зірочки, торкалися оголених ніг. Це було неприємно, хоч вона сама не знала, чому.

Синява квітів простягалася до самого горизонту. Не було ні клаптя землі, де б вони не росли. Синє море маленьких темних квітів нагадувало незвідану прірву, що от-от затягне у надра землі, якщо надто довго дивитися на нього.

Зненацька дівчина вгледіла знайому постать у чорно-синій мантії. Довге чорне волосся з окремими синіми пасмами було заплетене в косу. На блідому обличчі - мрійлива посмішка. Це був приятель Імріти, Асефал. До дивакуватого відлюдника ставилися з підозрою, та Імріта постійно знаходила час, щоб поспілкуватися з чоловіком. Він здавався їй надійним і дружнім, з ким було приємно вештатися на околицях лісу і збирати жолуді, а також шукати трави, бо приятель добре знався на лікувальних властивостях рослин.

- Асефале, ти теж тут опинився? - спитала дівчина. - Що з нами сталося? Куди тепер іти? Звідси ніби нема виходу…

- Дійсно, Імріто, ти не вийдеш звідси, поки я не захочу, - спокійно мовив Асефал, - бо це я відправив тебе сюди, відчинивши браму.

Дівчина спинилася за крок від нього, радість від зустрічі з другом змінилася неприємним здивуванням і тривожним відчуттям страху.

- Що означає, ти відчинив браму? - тихіше спитала Імріта, здригнувшись. - Ти говориш так, ніби ти…

- Чаклун, - спокійно закінчив Асефал.

Дівчина відсахнулася, знаючи, якими жорстокими бувають чаклуни. Недарма батько застерігав її й ховав, коли у королівстві з’являлися ці люди. А вона, сама того не знаючи, познайомилася з одним з них.

- Я чаклун Синього Асфоделя, - Асефал насмішливо вклонився дівчині, - та мене частіше величають чаклуном Смерті.

- Навіщо ти мене сюди привів? - відгорнувши з обличчя пасмо неслухняного темного волосся, Імріта намагалася не показувати, як їй страшно. Чаклуни Смерті були найбільш небезпечними в Тринадцяти Королівствах. Безпринципні й безсердечні, вони робили все, що заманеться. У Хессірі, де розташувався замок чаклунів Смерті, зникло безліч людей, а ще половина вимерла з невідомих причин. - Асефале, ми ж добре ладнали. Чому ти?..

- Ти відмовила мені, - чаклун осудливо глянув на неї, - я зізнався тобі в почуттях, сподіваючись на взаємність. Я ніколи нікого не кохав, Імріто. Ти ж відштовхнула мене.

- Асефале, ми ж можемо лишатися друзями…

- Я не хочу бути тобі другом! - підвищив голос чаклун. Дівчина злякано замовкла. - Я хочу, щоб ти була моєю. Інакше залишишся в цьому світі назавжди.

- Тоді я залишуся, - хоч і охоплена страхом, Імріта знайшла в собі сили на крихту люті. - Недарма всі кажуть, що ви покидьки, бо ви, чаклуни, такими і є.

- Лишайся ж тут, Імріто, - стомлено зітхнув Асефал. Його постать стала танути на тлі помаранчевого неба.

- Хай же впаде на тебе прокляття чаклунів! - крикнула дівчина, перш ніж Асефал зник. А коли вона лишилася сама, то сіла серед квітів і заплакала.

Вона ніколи не знайде виходу зі світу чаклуна. Так, Імріта не любила Асефала, не могла назвати його мелме мей. Та чаклун був їй по-своєму дорогим. Дівчина могла б йому пробачити, якби Асефал просто зізнався, хто він. Вона була надто доброю до всіх.

Імріта вже нікому й ніколи не скаже «мелме мей», бо помре серед синіх асфоделів, осяяна останнім промінням сонця, яке повільно помирало на горизонті.

Вона довго плакала, витираючи сльози подолом сукні. А потім, певно, заснула. І прокинулась, відчуваючи біль у долоні.

Імріта лежала на холодній землі. Над головою похитувалися асфоделі, дурманячи солодко-гнилуватим ароматом. Їхнє коріння обплело дівчину, а з лівої долоні проростало омите кров’ю Імріти стебло.

Дівчина закричала, потривоживши панічним криком мертву тишу. Вона кричала і плакала, намагаючись розірвати міцне коріння, яке сильніше притискало її до землі, лишаючи криваві порізи на шкірі. Її панічний крик лунав полем асфоделів, а з тіла дівчини проростали нові квіти, пускаючи коріння, яке обплітало внутрішні органи. Імріта задихалася від криків, бо квіти повільно вбивали її, забираючи собі життєву силу. Біль ширився від кінцівок, наче паразит, стискав легені, пульсував у кістках. Дівчина зненацька закашлялася, коли відчула, як з ротової порожнини тягнеться паросток. Вона люто зімкнула щелепу, розкусивши стебло надвоє, щоб хоч якось помститися клятим квітам. Ніби в помсту, коріння стало обплутувати голову й проникати в очі, викликаючи нові спалахи болю. Легені ніби вибухнули. Востаннє вдихаючи повітря, просочене ароматами квітів і запахом крові, Імріта почула жіночий голос, що ніби наспівував колискову. Над нею схилилася постать у білій сукні - висока й грізна. Біле волосся торкалося обличчя дівчини, а посмішка на блідих вустах здалася лячною. Голову незнайомки вінчав вінок з білих і червоних квітів. Витонченим жестом жінка погладила щоку Імріти й різко зірвала півмаску, що ховала очі…

***

- Навіщо ти це розказуєш? - Наріан невдоволено глянув на Хігана. Розповідаючи жаску історію, чаклун Смерті ніби потішався. Принц ненавидів його за це. Супутник наче й не знав, що таке співчуття. - Я й так знаю, що ви покидьки.

- Ти сам спитав про моїх родичів, - хмикнув чаклун, хитро примруживши очі, - от я й почав з Асефала, чаклуна Синього Асфоделя. Він дуже негативно відреагував на створення магічного рикошету й закликав решту чаклунів продовжувати війну з людьми. Зрозумівши, що Полювання сотні зим закінчилося не на користь чаклунів, Асефал коїв жахливі речі. Поки не зустрів Імріту й не закохався в неї.

- Що потім сталося з Асефалом? - поцікавився Наріан.

- Невдовзі помер від магічного рикошету, - відповів Хіган, - от бовдур. Забув, що прокляття, сказане у Передпокої Смерті, збувається. А Танцівниця це пам’ятала. Тому й не захистила Асефала. Смерть не любить жорстокості. Навіть від чаклунів.

- Ніби тебе це спиняло, - буркнув Наріан, насупившись, - боюся уявити, які ще в тебе були родичі.

- Тобі б сподобався чаклун Білої Лілії, - відказав Хіган, погладивши пелюстки хіганбани в руці, - він, певно, єдиний з чаклунів Смерті, хто вирішив допомагати людям. Асефал його ненавидів і не раз проклинав. Тому чаклун Білої Лілії зник. Подейкують, що вирушив у Край Вічного Льоду до чаклунів Життя. Хотілося б вірити, що його не вбили.

- Що я чую? - іронічно хмикнув Наріан. - Чаклун переживає за життя іншого чаклуна.

Хіган зітхнув і, не зводячи погляду з полум’я свічки, що рівно горіло у кімнаті, сказав:

- Я народився завдяки чаклунам Білої Лілії й Світлого Часу. Я мав померти ще в утробі матері. Мені батько розказав. Це був його рикошет - ні один з його нащадків не виживе. Тому… я волію побачити своїх рятівників і подякувати за подароване життя, яке, можливо, втрачу, якщо не позбудуся рикошету.

Принц якось по-новому подивився на замисленого чаклуна, чиї риси обличчя у теплому сяйві пом’якшилися. Все той же Хіган, проте інший. Той, хто не мав жити, та був живий, поклявшись допомогти Наріану.

- І що, сині асфоделі зникли, коли помер Асефал? - тихо спитав юнак.

- Ні, - Хіган змахнув долонею й ніби з повітря дістав маленьку квітку глибокого синього кольору. П’ять гострих пелюстків робили її схожою на моторошну зірку, яка поглинала світло. - Сині асфоделі не ростуть у Тейрен Араньє. Але їх можна побачити, якщо завітати у Передпокій Смерті. Світ Асефала існуватиме навіть без нього. Бо Смерть любить сині асфоделі так само, як білі лілеї чи червоні хіганбани.