Колискова

- Ти не спиш, - Нарілія здригнулася, почувши голос Ілларії, що м’яко лунав у нічній тиші й наче її доповнював. Шелестіла висока степова трава. Молода знахарка йшла до неї. Королівна сиділа коло згаслого багаття, притиснувши коліна до грудей і обхопивши їх руками. Спостерігала, як тліють останні вуглини у пітьмі й намагалася не спати. Боялася спати, аби знову не загубитись у незнайомому світі, що міг бути повним незнаних моторошних істот.

Дівчина не знала, що, крім неї, ще хтось не спить. Тому й не була готова почути голос Ілларії. Десь неподалік неспокійно вовтузився на своєму плащі Х’єссен. Ереб спав тихо, навіть дихання не було чутно. Проте Нарілія відчувала - бойовий побратим поруч. Це заспокоювало і вселяло крихту надії.

- Ти також, - озвалася королівна, повернувши голову туди, де, на її думку, мала бути Ілларія. Ніч видалася хмарною, місяць сховався за важкими хмарами, тож розгледіти когось за кілька кроків від себе було важко. Втім, Нарілія яскраво уявила тендітну постать у вбранні, надто великому для дівчини. Коротке волосся, яке вона постійно пригладжувала назад, падало на обличчя кожен раз, коли у спину дув вітер. І незвичайні зелені очі, що нагадували соковиті луги Ардеванду навесні, яскраво сяяли, коли на них падало сонячне проміння.

- Не можу звикнути, - Ілларія кинула кілька сухих стеблинок до вугілля. Вона сумнівалася, що вогонь розгориться. Та їй хотілося бачити Нарілію, а не розмовляти у пітьмі. - Я не люблю спати посеред степу. Батько… - вона на мить знітилася. Досі було соромно згадувати Данара. - Він розповідав про Нічниць - степових примар, котрі забирають серця у необачних людей. Нічниці є сестрами Господаря мертвих доріг, проте вони ненавидять міста. Тож блукають степами, бо люблять свободу.

- Дивні історії ти чула від батька, - голос Нарілії був стомлений і рівний. Вона справді не сердилася на Ілларію за Данара. - Мій дядько розповідав про першу королеву Ардеванду, котру дракони визнали рівною собі. Я завжди з захватом слухала цю легенду і забувала про негаразди, які щозими насувалися на королівство. Мене мали видати заміж за якогось герцога з півночі, - почулося тяжке зітхання. - У нього був найбільший в Ардеванді флот, куди входили воїни, астрономи, дослідники та інженери. Ні, він не був поганим. Ми навіть дружили в дитинстві. Просто я його не кохала.

Згадалися сумні очі герцога - сині, як північні моря, що омивали скелясті береги королівства. «Я знаю, що ти не кохаєш мене, Наріліє», - прямо сказав він під час останньої зустрічі. Його чесність подобалася королівні. - «Я мав би наполягати на нашому шлюбі, проте не хочу, щоб ти ненавиділа мене.» Дівчина лиш сподівалася, що герцог знайшов мелме мей.

- І що сталося далі? - спитала Ілларія, захоплена розмовою. Невеличкий вогник таки розгорівся і тьмяно освітлював королівну, котра ледь помітно розгойдувалася, схиливши голову. Її волосся зараз було розпущене й ховало задумливе обличчя.

- Наріан повернувся, - відповіла Нарілія. - А я стала лицаркою. Втім, який сенс із моїх тренувань і вмінь, коли я боюся, що не прокинусь? Що загублюсь у якомусь світі й ніколи не знайду шляху назад.

Її голос тремтів. Ілларія сіла ближче. Була впевнена, що цього разу королівна спатиме і не бачитиме ніяких кошмарів.

- Поклади голову мені на коліна, - сказала Ілларія. Можливо, Нарілія й здивувалася, та була надто сонна, щоб заперечувати. Поки догорало багаття, вона лягла. Голова покоїлася на худих ногах знахарки. Аромат незнайомих трав був заспокійливим і дарував відчуття захищеності. - Просто слухай міг голос. Цю колискову мені співала мама, коли треба було відволікти від гуркоту і вибухів, що лунали в замках чаклунів під час Полювання сотні зим. 

І Нарілія мимохіть подумала: «А скільки ж тоді Ілларії зим, якщо Полювання сотні зим завершилося сімнадцять тисяч років тому?»

Ілларія пучками пальців погладила волосся королівни, що блискучими хвилями вкривало її плече, й неголосно заспівала:

- Вітром буду твоїм, що здуває
З тебе усі негаразди.
Сонцем буду твоїм, що зігріє
Навіть коли ми не разом.
Небом буду твоїм, що заплаче,
Щоб тебе освіжити.
Місяцем буду, щоб коли заблукаєш,
Тобі яскраво світити.

Вона досі пам’ятала кожне слово цієї колискової. Здавалося, це було вчора - маленька Ілларія ховається в обіймах матері-травниці, чия широка сукня пахла чебрецем і бузиною. Жінка вкладала доньку в ліжко й наспівувала, щоб Ілларія слухала слова, а не гуркіт десь нагорі.

Нарілія ніби заспокоїлася, бо дихання стало рівним і глибоким. Ілларія хотіла би побачити її обличчя, та не стала робити зайвих рухів. Королівна засинала, а молода знахарка гладила її волосся й співала пісню. 

- Ой, гойдаю я твої сни,
Ой, я твої сни та й гойдаю…

Вона й справді ніби заколисувала сни Нарілії, щоб вони не турбували молоду королівну. І чому це робила - теж не знала. Втім, Ілларія завжди прагнула допомагати людям. І хоч позбавити Нарілію її кошмарів не могла, та спробувала дати їй жадану ніч відпочинку. Хоч і не розуміла, як їй вдалося.

Нарілія спала спокійно, тож Ілларія дуже обережно вклала її голову на згорнутий плащ. Глянула на горизонт. Ще темно. Ще не світанок. Можливо, Нічниці якраз чигають довкола них. Ілларія відкинула цю думку. Лягла поруч з Нарілією, переконуючи себе, що робить це, аби допомогти королівні, якщо кошмари знову потягнуть її душу в небезпечні світи.

Та правда полягала в тім, що Ілларія стала відчувати симпатію до Нарілії. І прагнула бути ближче до неї.