В країні Рожевих соплів

Автобус зупинився біля гуртожитку і Апсірт вискочив із нього, доки інші пасажири не розтоптали нещасного студента. Ну ось! Довелося залишити своїх безвідповідальних друзів на два дні. Правда, Апсірт сподівався, що Сіф нагляне за Круелом, а ось Рен був зайнятий помстою, тому чи варто переживати? Що могло статися за ці нещасні два дні?

Апсірт увійшов до будівлі гуртожитку, і до нього кинулися майже всі мешканці. Натовп (комендант у перших рядах) зустрічав його, як героя з походу, що прийшов звільнити їх від якогось завойовника. Зазвичай Апсірт вирішував усі проблеми гуртожитку (чомусь усі вважали його лідером), а зараз з’явилися нові проблеми. Всі кричали одночасно, щось вимагали від хлопця, але Апсірт тільки тупо моргав.

Що наробили ці два бовдури?

Варто йому було пройтися коридором, як на нього чекав перший культурний шок.

— …Почекай! — сам Трістан Шей біг за Круелом, який вдавав, що не помічає цих спроб привернути до себе увагу та йшов з незворушно-спокійним виглядом. — Це були не єдинороги, правда! Це просто сон!

— Тц, — пирхнув той. — Хворий виродок.

— Зовсім ні! — Трістан мало не плакав від такого ігнору. — Стривай! Хоч би глянь на мене!

І даремно він попросив, бо цей погляд, яким його обдарував Круел, міг би злякати і сліпого дракона. Круел умів лякати без слів, але гадки не мав, що настільки. Трістан здригнувся, весь стиснувся і прошепотів:

— Ти хочеш мою душу?

— Там забагато єдинорогів, — скривився Басторі.

— Я сто разів вибачився. Хоча це маєш вибачатися. Досить втручатися в мої сни!

— Ні.

— Навіщо тобі туди проникати?

— Прост.

Трістан зрозумів, що Круел різко відійшов від гніву. Ця різкість та мінливість чомусь приваблювала. Хіба не дивно? Взагалі Трістан тепер уже, можна сказати, звикся з будь-якими дивностями. Тому що Круел знав про нього дуже багато, навіть непристойно багато, а це не може не зблизити.

— У мене незабаром тренування, — повідомив Трістан. — Хочеш пошпигувати за мною?

— Так, хочу, — швидко погодився Басторі. — Але якщо мене помітять, я розповім усім про єдинороги.

— Чому?..

— Прост.

— Тоді після тренування я можу… — Трістан не знав, як запропонувати прогулятися вдвох, адже дико бентежився. — Ну… ми б могли…

— Піти постріляти водними кульками в вампірів? Я тільки «за»!

— Е-е-е…

— Ми підемо стріляти в вампірів, це не питання. Чи ти вирішив зробити бунт? Що це за балет?

— Ні, я тут не головний, — покірно видав Трістан.

Апсірт почухав потилицю, не знаючи, як на це й реагувати. Трістан Шей, найкращий із найкращих лицарів-студентів, щойно спробував підкотити до Круела? Ото бідний спадкоємець сім’ї Шей, як він так попав? Гаразд, Круел на подив гарний, та якщо він собі знайшов когось, то Апсірт тільки потішиться за друга.

Ці двоє пішли, не помітивши Апсірта, але це тільки на краще — він і так втратив мову.

Добре, головне дійти до своєї кімнати, розкласти речі, а там буде видно. Апсірт поправив сорочку та пішов далі. Що ж, сьогодні дивний день. Не тільки тому, що всі пасажири в автобусі збожеволіли і вирішили відтоптати Апсірту ноги…

— Апсірт! — Ренкайн вилетів до нього на зустріч із такими очима, наче дитину з садка прийшли забирати. — Слава богам! Я тут ледь з глузду не з’їхав! Круел в мене демона вселив! Я думав, що його придушу! Але в нього тепер цей елітний охоронець під боком, фігушки я його дістав! А потім сталося взагалі дивне з дивного! Ну, коротше, Апсірт, лай Круела, а потім допоможи мені!

— І тобі привіт.

— Та яке «привіт»?! У нас тут таке було, не повіриш! До речі, у мене з’явилася одна проблема… Ну, знаєш, коли демон в мене вселився, а потім переїхав, я багато думав… І зрозумів, що…

— Рене! — Альтаїр вискочив з-за рогу, його волосся було напрочуд рівне, наче перука (все ж таки, з Рена вийшов би хороший перукар). — Мені здається, що ти мене уникаєш!

— Ця проблема! — Ренкайн сховався за спину Апсірта, вказуючи на ельфа. — Він причепився до мене з якоюсь фігнею.

— Це не фігня! — Альтаїр стомлено зітхнув, торкнувшись пальцями до чола. — Ми справді цілувалися. Ініціатива йшла від тебе.

— Бачиш? — спитав Рен, смикаючи Апсірта. — Ось тільки послухай-но! Я краще поцілувався б з алігатором!

Альтаїр насупився, адже терпить такі образи, а для ельфа це просто незбагненно, але ніхто не цінує! Взагалі Ренкайн чомусь каже, що не пам’ятає жодного такого поцілунку. Але цей поцілунок багато чого відкрив для Альтаїра — він зізнався у тому, що некромант йому небайдужий.

Вперше він спробував розпочати нормальну розмову, але вибрав невідповідне місце — їдальню. Рен упустив на нього піднос… знову. Від переляку. Тоді Альтаїр спробував йому мило посміхнутися, мовляв, нестрашно. Ренкайн, побачивши найприязнішу усмішку на вустах ельфа, чомусь закричав:

— Твою ж лелеку, прибулець! — та втік.

Альтаїр прийняв ці слова близько до серця і просидів весь вечір у депресії, сидячи на затишному ліжку. Потім зібрався з духом, він усе-таки спадкоємець Дому Іф-Шемашаде! Потрібно було здогадатися, що після їхньої «війнушки» буде непросто налагодити стосунки, щоб аж метелики навколо них літали, а в повітрі запанувала ідилія.

Так непросто, що Рен тепер взагалі хоче з ним спілкуватися!

Хоча Альтаїр вже двісті разів уявляв, як вони ходять за ручки, навколо них метушаться усілякі пухнасті білочки та зайчики, феї розчулюються з милесенької парочки, та інші рожеві соплі. Ельфи любили перебільшувати кохання, тому що кохають дуже рідко. Але коли справа стосувалася справжніх почуттів, то зазвичай трохи перебільшують. Альтаїр не відчував ще «справжніх почуттів», але почуття до Рена сильніше за попередні захоплення. Тому звичка раси — заповнювати кохання будь-якими непотрібними правилами — прокинулася.

— До-о-обре, — протягнув Апсірт. — За ці вихідні світ встиг перевернутися догори дригом.

— Так! — погодився Ренкайн. — Як тільки я зрозумів, що мені вже не подобається Альтаїр, як він раптово подобрішав! Я взагалі не вірю в його доброту, усі ельфи злі! Ну, крім Альюда…

— Багато ж ти кажеш саме про нього, —Альтаїр невдоволено підтиснув губи. — Здається, ти зовсім від рук відбився.

Апсірт не зрозумів взагалі нічого:

— Хіба ти не стверджував, що тобі не подобається Рен?

— Все в житті змінюється. Але не житимемо минулим. Можна все змінити, варто тільки спробувати, — здається, він більше хотів достукатися до Рена, свердливши його владним поглядом, але марно. — І взагалі, поцілував ельфа — неси відповідальність. Ми не дозволяємо навіть торкатися себе просто так, а ти поцілував! Рене, не смій так безчесно чинити!

— Що ти вимагаєш від мене? — не зрозумів Ренкайн.

— Для початку вибачень за свою норовливу й грубу поведінку, — Альтаїр заговорив точно як якась важлива дама. — Потім поцілуй мене ніжно, а не так зухвало… Твоя зухвалість заводить, але в вульгарності немає романтики та справжніх почуттів, — Альтаїр легко почервонів, доторкнувшись до своїх губ, немов один спогад змушує його відчувати дрібне збудження. Він швидко обсмикнув себе: — А ще треба познайомитися з моїми батьками! Поцілувавши мене і доторкнувшись до мого волосся, ти довів, що хочеш серйозних стосунків. Щоправда, я зовсім не давлю на тебе. Просто якщо ти спробуєш втекти, я тебе вб’ю.

— Можна подумати, що ти залетів! — пирхнув Рен і глянув на Апсірта: — Ось йому щось наснилося, а я маю з батьками знайомитися!

— Не наснилося! — обурився Альтаїр.

— О, бог Смерті, — зітхнув Апсірт. — Недовго я відпочивав. У вас все серйозно чи я можу хоча б від дороги?

— Серйозно! — перебили обидва.

***

Апсірт сидів на своєму ліжку, яке давно вже пересунув до вікна, і вислуховував лайку цієї парочки. Вони почали сваритися, тільки-но переступили поріг чужої кімнати, але нікого з них це не бентежило. Рен всівся подалі від зухвалого Альтаїра, який, бачите, посунувся ближче.

— …Не цілувався я з тобою! — доводив Рен. — Що за дичина взагалі?

— Мої губи чудово пам’ятають, а язик взагалі непритомний був години з дві! — рішуче парирував Альтаїр. — Думаєш, поцілувати ельфа та піти гуляти? Ні, ми ніколи не ставилися до таких речей легковажно!

— Я не цілував жодного ельфа! Я цілувався з вампірами, дроу, такими ж некромантами, магами землі та води, одним світлим чарівником…

— Агов! — у якомусь заціпенінні перебив Альтаїр. — Я не зрозумів, звідки в тебе стільки стосунків?

— Не всі вважають мене страшним і занудним, змирись!

— Я не вважаю тебе страшним і занудним! — заперечив Альтаїр. — Але ж ти зазвичай такий тихий! Навіщо тобі змінювати коханих, як стріли? Так роблять тільки недоумки!

— Чуваче, я їх не змінював! — обурився моментально Ренкайн. — Просто буває, що люди сходяться і розходяться! Пробач, що не такий правильний, як ти! Але просто гуляти за ручку не на мій смак.

— Я зрозумів це по твоєму поцілунку!

— Ми не цілувалися!

— Як ти можеш пам’ятати свою одержимість демоном, але поцілунок — ні?!

Апсірт важко зітхнув. Здається, ці двоє навіть не думають логічно міркувати. Ні, звичайно! Вони плюють на логіку зараз! Аби покричати один на одного. Було б таке шоу, де треба сваритися, вони б точно у ньому виграли. Якщо ельф доводить своє верховенство і важливість через симпатію (ось уже дивний прояв — кричати), то Рен вже не почувається ніяково в його присутності. Незвично так…

— Досить! — перебив Апсірт. — Ви обидва чого хочете?

— Ми тобі це вже півгодини тлумачимо! — обізвався Рен.

— Ні! Ви кричите один на одного, — поправив Апсірт. — Для початку, Рене, помовч. Нехай Альтаїр висловить свої цілі, гаразд? Коли ви кажете одночасно, то починаєте сваритися.

Альтаїр повторив усе від початку:

— Якщо ми вже цілувалися, то маємо приділяти один одному більше уваги. Наприклад, двадцять годин на день. Поки що достатньо, а після весілля решта на себе не змусить чекати. Потім познайомитися з батьками один одного. Можливо, буде добре влаштувати спільний пікнік. Хм, думаю, це буде гарною нагодою познайомитися всім й відразу. Після цього ми повинні обмінятися каблучками. Ні, це ще не шлюб, але щось на зразок знака, що якщо ми вже цілувалися, то несемо наслідки. Потім, якщо ми поцілуємося ще тричі або все ж таки переспимо, то повинні пройти церемонію вічної вірності в ельфійському храмі, а потім вже й шлюбу…

Апсірт перевів погляд на зблідлого від жаху Ренкайна. Той почував себе так, ніби потрапив у дурну комедію, де підлітки напиваються, сплять один з одним, а потім живіт та весільні дзвони. Тільки ніхто ще навіть не спав один з одним!

— Тепер ти, Рене, — попросив Апсірт, хоча відповідь друга була написана на обличчі.

— Я не хочу жодного шлюбу, знайомства з батьками і всієї цієї маячні! Я птах вільний, з ким хочу з тим цілуюсь, а з ельфами я ще ніколи не цілувався зовсім! Моя вимога проста: відвалити від мене. Я хочу спокою та нічого не робити. Все. Як бачиш, у мене менше вимог.

— Ні, не менше, — обурився Альтаїр. — Ти просто двома словами зрікся моїх вимог.

— Що ти пристав до мене? Якщо я не пам’ятаю, як ми цілувалися, — Рен сказав ці слова так, ніби це справді плід фантазій ельфа, — то чому ти на цьому наполягаєш? Ніхто не знає! Живи собі далі!

— У нас, світлих ельфів, так не годиться!

— А в нас, некромантів, годиться вмирати молодими! Жодного шлюбу! Жодного знайомства з…

— Добре, не поспішатимемо з об’єднанням сім’ї. Розумію, мої високородні не одразу зрадіють, що я вибрав некроманта.

— Ні, ну ти чув? — Ренкайн із благанням про допомогу в очах повернувся до Апсірта. — Може, демон переселився не в Круела, а в Альтаїра?

— Чому ти такий категоричний до мене? — спитав Альтаїр, він уперше зіткнувся з опором, особливо коли все життя вважав себе чи не ідеалом. — Я ж вибачився за стріли, які в тебе мало не потрапили кілька днів тому, правда? Що тобі ще треба, щоб ти кинувся мені в ноги?

— Апсірт, — Рен проігнорував його, — як думаєш, якщо я на нього нацькую Круела, все буде добре? Просто це буде проблемно. Круел не розрізняє ельфів.

Зустріч проходила дуже жваво, але нічого конкретно не вирішилося. Зовсім нічого. Ренкайн і Альтаїр продовжували сперечатися про свої стосунки навіть після того, як вийшли з кімнати і пішли далі коридором. Днями раніше Рен би зрадів можливості поспілкуватися з Альтаїром, але… Буває таке, що варто розлюбити людину, і людина тут же знаходить тебе цікавою.

Апсірт пішов на кафедру до викладача, поки що ясно, а за розмовами відволікся від усіх проблем. Його змусили занести книжки до бібліотеки, мовляв, всі викладачі в неділю дуже зайняті люди. А простіше кажучи, всім ліньки.

Апсірт йшов до бібліотеки через вулицю. Бібліотеці приділили цілий окремий корпус із величезною годинниковою вежею. Книг у ній знаходилося майже для будь-якої теми доповіді чи курсової, хоча накладно щось знайти, коли матеріалу надто багато.

Важкі двері рипнули, але повністю відчинятися не захотіли. Якби не підручники в руках, то Апсірт спокійно б увійшов. Гаразд, треба було б постаратися, але…

— …До біса! — хтось добряче вибив двері, виходячи так різко з бібліотеки.

Апсірта добре так стукнуло, він звалився на землю, випустивши всі книги, а в голові щось засвистіло від удару по лобі. Тільки цей різкий хлопець, що штовхнув двері, і не помітив постраждалого від своїх психів.

— Вибач, будь ласка! — вискочив за ним інший.

То був Міро, сусід по кімнаті Трістана.

— Але ж я допомагаю в бібліотеці вже давно! Я не знав, що ти сюди зайдеш.

— Це не мої проблеми! — грубо обірвав співрозмовник.

Апсірт скривився від болю, в голові немов дятел завівся, але навіть через біль він чудово впізнав свого кривдника. Кронпринц печерних драконів, хто ж його не знає? Цей принц живе у своїй квартирі неподалік університету, приїжджає, здається, на лімузині (як і всі королівські персони). Дивно, що він тут у вихідний день.

Драґо Драґорим II відрізнявся від простих учнів свого факультету королівською мантією. Довге чорне волосся, невелика корона (як і все з королівського роду, іноді корона змінюється обручем), чорно-червона шикарна мантія в підлогу, а ще… обличчя. Ні, воно є у всіх, але дракони в людській іпостасі завжди холодно-прекрасні на перший погляд, але небезпечні та емоційні, тому мають рухливу міміку.

— Але ж я не знав, що ти взагалі ходиш до бібліотеки! — Міро немов виправдовувався перед ним.

— То був натяк? — сприйняв у багнети Драґо.

— Ні! То була моя думка! — Міро шалено не хотів розпочинати конфлікт, бо знав, що треба робити. — Це моя вина, гаразд?

— Звісно твоя! Ти зіпсував мені цілий день! Не показуйся на очі ще раз, дістав! — махнув рукою кронпринц драконів і пішов собі кудись подалі.

Міро сумно зітхнув, він не хотів злити Драґо більше за денну норму, але все ж таки розлютив. Повернувшись, Міро помітив Апсірта, що потирає лоба, і негайно підбіг на допомогу:

— О, боги Великі! — вигукнув він, допомагаючи підвестися, а потім дуже енергійно й метушливо зібрав усі втрачені книги. Апсірт і слова не встиг сказати. — Пробач будь ласка! Це моя провина!

— Ні! Не твоя, — одразу «очухався» Апсірт, коли йому всунули книжки. — Це Драґорим вибив двері! Він що один тут?

— Ні, він не винен… Це я… ем… Я зіпсував йому настрій. Так завжди, коли він бачить мене. Я дію йому на нерви однією лише присутністю, тому винен…

— Це грубо і несправедливо, — сказав Апсірт. — Міро, ти занадто багато йому дозволяєш, от і все. Стільки допомагаєш мені з курсовими! Повір, нормальні люди послали б мене на три заповітні літери. Але ти просто золото, і не можеш дозволяти якомусь ідіотові так із собою поводитися.

Вони пройшли до бібліотеки. Апсірт та Міро були знайомі досить давно. Міро погодився допомагати в бібліотеці, бо хтось (можна здогадатися, хто саме) випустив до бібліотеки нижчого демона, який тут усе догори ногами перевернув. Бібліотекарка ледве інфаркт не отримала від створеного хаосу, почала грати вмираючого лебедя, що вимагає збільшення зарплати та помічника. Міро зголосився відразу тому, що йому було шкода залишати жінку в такому стані.

Міро пробив підручники у базі даних, які приніс староста некромантів, а потім уже зміг приділити увагу розмові. У вихідні дні бібліотека однаково як порожній лабіринт, тому можна не турбуватися щодо чужих вух. Парочка учнів бродила по різних кутах, але поки вони не пхають носа не в свою справу, най буде.

— Забудь вже! — попросив Міро. — Подумаєш, я дратую пана Драґо! Не страшно, запевняю тебе.

— Як давно ви знайомі? — не зрозумів Апсірт. — Ви ж на різних факультетах навчаєтесь взагалі.

— Та так, неважливо.

— Якщо ти не скажеш мені, то я ображусь.

Міро здригнувся, як дитина, і незручно озирнувся на всі боки. Йому страшно ділитися з кимось усілякими секретами через невпевненість у собі. Але втрачати друзів, яких і без того напрочуд мало, не хотілося ще більше. За перебування в університеті він зрозумів лише одну річ — не можна бути ні з ким відвертим. Пліткарі чують все, що їх не стосується.

— Ну… — зашепотів Міро. — Ми з ним ніби… заручені…

— Померти не воскреснути! — голосно здивувався Апсірт, і сам собі рота прикрив.

— Це таємниця! — благаюче промовив той. — Це залежало не від нас, а від наших батьків!

— Але Драґо зустрічається з принцом Вайтом, — промовив Апсірт.

— Так, я не претендую на подібне звання, — легко почервонів Міро. — Нас не питали, чи хочемо ми одружуватися… Після закінчення університету нас змусять пройти церемонію. Але поки що, як бачиш, у нас дуже складні стосунки. Це моя провина! Якби я не дратував його та його коханого, все було б…

— Та ти тут до чого? Ти поводиться дуже мило з усіма!

— Але принц Вайт ніби… — зашепотів той, наче йому ніяково. — Загалом, не дивно, що так вийшло… Уяви, що твою кохану людину хочуть зв’язати узами шлюбу з іншою, яка офіційно навіть не благородна кров.

— Як так сталося?

— Мій батько врятував батька Драґо колись в битві. От і… — знизав плечима Міро. — Будь ласка, не кажи нікому про це, добре? Пан Драґо буде розлючений…

— Це ти маєш бути розлюченим!

— Я? Чому? Ми вирішили: не заважатимемо один одному жити так, як ми обоє хочемо. Порадуємо шлюбом батьків, а далі вже…

Апсірт приречено зітхнув. Щось не так у цьому університеті з любовними справами, безперечно. Прикро через Міро: цей хлопець надто хороший, щоб дістатися тому, хто його не цінує зовсім.

— Не хвилюйся щодо мене, гаразд? — енергійно посміхнувся Міро. — Мені, звичайно, не хочеться завдавати незручностей людям, але я розумію, що від цього нікуди не подітися. Все одно будуть люди зі своїм характером, яким я не сподобаюся. Тому не варто так переживати.

— Але ти не цього заслуговуєш.

— Не нам вирішувати, — Міро анітрохи не хвилювало його становище. — Не спробуєш — не дізнаєшся, що тобі приготувала доля.

Апсірт уражався силою духу цього на вигляд тендітної людини. Все ж таки, Міро сказала дуже навіть слушну пораду, хіба ні?

***

Рен та Альтаїр, вислухавши пропозицію, замислилися на кілька секунд.

— Побути парою? — запитав Ренкайн. — Ти з глузду з’їхав? Навіщо?

— Звідки тобі напевно знати, що більше нічого не відчуваєш до нього? — теж спитав Апсірт. — Ви можете бодай ці п’ять днів побути разом? Ні, не одразу так, щоб аж цілуватися чи на кшталт того. Просто це дасть вам можливість дізнатися одне одного краще. У новому світлі, так би мовити!

— Але…

— Що ти втрачаєш? Просто раптом твої почуття зовсім не минули, а просто… — Апсірт не знав, як це висловити, тому глянув на Альтаїра: — А що ти скажеш? Потрібно бути максимально терплячим, бо стосунки – це серйозна справа.

— Я готовий, — без зайвих думок відповів той. — Рене, тобі сподобається бути моїм хлопцем, обіцяю.

Ренкайн не знав, що робити. З одного боку, це непогана ідея, бо Альтаїр все ж таки колись йому подобався. Але чи не наробить він дурниць? Рен пригадав той трепет у грудях, коли він бачив Альтаїра на перервах, заглядав з тіні, але боявся заговорити, і це старе почуття, мабуть, все-таки вплинуло на його невпевнене:

— Гаразд…

Альтаїр посміхнувся, що трохи незвично, зазвичай він будує гордовиту міну.

— Чудово! — сказав він. — Я проведу вранці на пари, що скажеш?

— Ні, скажу я, — відповів Ренкайн. — Зі мною не треба носитися. Дізнаємося один одного краще, не порушуючи особистого простору, добре?

Апсірт поспішив загладити різкість друга:

— Він мав на увазі, що на все свій час.

***

Понеділок розпочався звичайним чином. Рен, наприклад, ніколи не ходив на сніданки. Він спав до останньої секунди, а від’їдався вже після другої пари. Іншими словами, некромант затишно спав у своєму ліжечку, поки Альюд метушився біля дзеркала.

— Мені вдягнути чорну сорочку чи синю? — спитав він. — Усі ельфи ходять у світлих тонах, наче боги якісь. Тому я хочу…

— Хр-р …

— Зрозуміло, — Альюд глянув на сусіда по кімнаті.

Ренкайн спав подібно до царя — не залишаючи ні сантиметра вільного місця, немов ліжко це святе і ділитися він не має наміру. Тому, розкинувшись на ліжку, Рен бачив десятий сон, де папуги забирають викладачів із лекцій і в університеті скасовують сесії. Назавжди. Чудовий сон!

Альюд посміхнувся:

— Ти неймовірно милий, коли спиш, схожий на бабака.

— Сам ти бабак, — перекинувся на бік Рен. — Іди вже звідси!

— Двадцять хвилин до початку першої пари, — сказав той. — Упевнений, що не хочеш хоч би за булкою заскочити?

— Я схожий на ідіота? — пирхнув у горі подушок Ренкайн. Його ліжко завжди нагадувало склад подушок. — Я спатиму, доки не пройде двадцять хвилин, запізнюся на п’ятнадцять і просиджу лекцію в напівсну.

— Ну, лінивець, гаразд, — вирішив Альюд. — Синій чи чорний? Просто дай відповідь.

— Синій! Не так банально.

— Дякую!

Сорочка обрана, тому задоволений ельф поспішив переодягнутися. Піжаму обережно сховав у шафу, як годиться. Рен не був неряхою, але й акуратністю не володів, тому його повсякденний одяг висів на спинці стільця.

— Альюд, поки не забув! — сонно покликав той. — Я це… ну…

— Повернешся до кімнати нескоро, — чудово зрозумів його Альюд. — Я візьму до уваги.

Він вийшов, тихо прикривши за собою двері, а потім приречено притулився лобом до деревини. Рен та Альтаїр зустрічаються. Що може бути болючішим? Альюд живе з Ренкайном досить довго в одній кімнаті, щоб розібратися у своїх почуттях. Але вони начебто як друзі і признаватись Альюд просто побоявся. Він намагався стати ближчим, хоча невдало, але намагався.

Тепер все безнадійно.

Рен вибрав Альтаїра, типового зарозумілого ельфа, і ніколи навіть не припускав, що нормальний живе в його кімнаті.

Хотілося б повернути той момент, коли Альюд виявився свідком війни, стати на бік Рена… можливо, тоді щось пішло б інакше. Ренкайн побачив у сусіді по кімнаті щось таке, за що можна полюбити… Розуміючи безнадійність думок, Альюд пішов на свої пари.

***

Круел же прокинувся досить рано, бо Сіф зі своєю застудою опинився у ролі будильника. Варто було бідному Сіфові чхнути, як Круел розплющив очі. Хоча зазвичай його розбудити і землетрусом складно.

— Доброго ранку! — схопився з ліжка Круел.

— Я тебе розбудив? — прогумив Сіф, прикриваючи носа. Виглядав він дуже хворим. — П-пробач, не хотів…

— Мені однаково треба вставати, — махнув рукою той, уже риючись у шафі, як завжди, з усією обережністю — розкидаючи речі, як ганчірки для підлоги. — Ти б у медпункт пішов, га? Виглядаєш так, наче тебе катували. Що, до речі, було б дуже круто… Тебе катували?

— Я просто захворів, — відповів Сіф. — І ти маєш рацію. На пари не зможу піти… П-пробач, що розбудив, правда…

— Тобі викликати демона для компанії? У мені один сидить, він не буйний, можу…

— Ні! Нехай сидить в тобі й надалі! Все твоє життя! Всі демони в світі нехай сидять в тобі і ніколи не зачеплять мене!

Круел перевів погляд:

— Це… були найприємніші слова, які я чув, мамо… — а потім усміхнувся: — Я піду до Трістана, з його хворими фантазіями у снах. Ти уявити не можеш, які у цій голові фантазії! — судячи з вигляду Круела, йому або нудно, або смішно. — Потрібно будити його, потім потріпати нерви, потім нагадати про його специфічні смаки… Стільки роботи з ранку!

Сіф несподівано для себе зворушливо посміхнувся:

— Так-так? А з чого б такий поспіх?

— Ти на щось натякаєш? — надто різко обернувся до нього Круел, але налякав суто випадково.

Сіф злякався і притиснув до себе свою ковдру:

— Ні. Загалом ні на що… — а потім невпевнено прохрипів: — Може, т-тобі подобається Трістан?

— Скоріше так, ніж ні, — Круел не зрозумів, у якому сенсі це «подобається», тому знизав плечима. — Хоча він дуже часто дістає зі своїми «так немона!», тому шукаю способу затикати йому рота. Просто він ніби вищий і стрибати щоразу, як баскетболіст, немає бажання.

Круел накинув на себе мантію чорнокнижників, а потім повернувся до Сіфа. Той здригнувся від пильного погляду, не розуміючи, чим викликав таку увагу.

— Ні, вигляд у тебе взагалі наче невдало одержимий, — сказав Круел. — Якщо до тебе домагався демон, наслав прокляття демон, поцілував демон…

— Я просто захворів! Ти ніколи не хворів?

— Було, — серйозно відповів він. — Несподівано почав переживати за цю людину, хотілося їй догодити, серце так бабахало при ньому, а щоки червоніли.

— Це було кохання!

— У чому різниця?

— Подивися на мене, — Сіф демонстративно показав на синці під очима і червоний ніс. — Схоже, що я закоханий?

— Це краще, ніж цвісти та пахнути! — Круел з ворожістю здригнувся, гидливо зморщивши ніс від спогадів. — У будь-якому разі, гадки не маю, що ти відчуваєш зараз. Як і в будь-який інший час. Я взагалі тебе дивним вважаю. Я тебе дратую чи ні? Бо дивно, що я не можу це визначити!

Сіф мило посміхнувся. Принаймні спробував, але чхнув, як тільки втягнув носом повітря.

— Ні, ти мене не дра… дра… — він знову чхнув, — …туєш.

— Це теж дивно, бо ти дивний, — вирішив Круел. — Сходи до своїх цілителів, нехай вони зроблять тебе нормальним!

— Нормальним?..

— Ну… — Басторі щось намагався зобразити, а потім згадав: — Зазвичай, ти в окулярах. Впевнений, річ у них.

— Краще йди і потріпай нерви Трістану, — відмахнувся Сіф, лягаючи в своє тепле ліжечко.

— Ось за це я тебе обожнюю.

Круел легко увірвався в кімнату свого любого лицаря. Трістан на диво милий, коли спить і мовчить про всяку непотрібну нісенітницю, на кшталт правил університету. Він взагалі не любив порушувати дисципліну, але порушував, варто лише поговорити. Круел не знав, що його новий друг піддається на вмовляння лише заради того, щоб викликати до себе хоч якусь симпатію.

— Підйом, Однорожик! — Круел миттю відібрав ковдру.

Трістан схопився за звичкою на слово «підйом», але вже зрозумів, що за чорт вирішив його дражнити зранку раніше. І, чесно кажучи, від такого чорта відмовитися було складно.

— Доброго ранку, — пробурчав він, намагаючись пригладити волосся. — Як ти так рано встав? Тебе ж неможливо змусити з ліжка злізти завчасно.

— День особливий — понеділок! Його всі ненавидять! — оголосив Круел, уже відчинивши вікно. — Якщо прокидатися раніше, то можна побачити, як із гуртожитку виходять учні з визгядом болісної приреченості! Це прекрасно! Парад зомбі, тільки не росня! Ах, ці страждання так плекають мою душу…

Міро потягнувся в ліжку, а потім позіхнув:

— Чому так голосно?

— Тому що я голосно говорю, хіба неясно? — Круел повернувся до Трістана. — Давай, одягайся вже, Однорожику!

— Так, мій пане, — невдоволено буркнув той.

Виступати проти чи влаштовувати сцени — марно, легше просто здатися і виконати все, що захоче Круел. Тому Трістан покірно підійшов до шафи, позіхаючи на ходу.

***

Перші пари пролетіли непомітно швидко. Ренкайн на своїх спав, Круел розумував (змусивши Дожара кипіти від злості), а Апсірт подавав приклад правильного учня (насправді дрімав). Обід розпочався досить спокійно.

— Я вирішив! — Круел сів за столик із підносом їжі. — Сяду на дієту!

— Тому ти набрав дві порції? — не зрозумів Апсірт.

— Вирішити я вирішив, але коли виконувати ще не подумав… — і знизав плечима.

Трістан повернувся з тренування зі своєю групою артефактерів. Якщо група влетіла в їдальню з шумом і гулом, то він увійшов спокійно, навіть створювалося враження, що він усім своїм виглядом хоче сказати «я не з ними».

Трістан швидко взяв тацю, заплатив за їжу, вибачився перед друзями та сів біля Круела. Це не залишилося непоміченим серед натовпу. Шанувальники майбутнього лицаря в край здивувались, м’яко кажучи, тому що намагалися запросити до себе Шея, і завжди безуспішно.

— Привіт, Однорожику, — привітався Круел, щиро не помічаючи поглядів.

— Не на людях же обзивайся, — попросив збентежений прізвиськом той.

— Боги, ще одна парочка, — приречено зітхнув Апсірт.

Від його слів Трістан легко почервонів, злякавшись, що про його почуття вже давно знають. Але, зважаючи на все, це було просто припущення. Круел залишився незворушним:

— Ще парочка? Де?

— Забудь. Де Рен? — не зрозумів Апсірт. — Зазвичай він не пропускає обід, бо пропускає сніданок.

Ренкайн не змусив на себе довго чекати. Спочатку увійшли високородні ельфи, на яких, як завжди, спрямували погляди через вроджену красу. Потім уже вдалині з’явився Рен, його під руку тяг Альтаїр з виглядом улюбленця Всесвіту, якщо не крутіше.

— Все, дякую, що відвів у їдальню, — сказав Рен, намагаючись вирватися з хватки, поки його не помітили однокурсники в компанії з ельфом. Йому не хотілося непотрібної уваги. — Це, правда, єдине місце, куди я завжди знаходжу дорогу і сам, але… дякую. Все, побачимось…

— Про що ти? — Альтаїр всунув йому тацю, і сам наставив на неї їжу. — Пообідаєш зі мною. У тебе вид сонної мухи, потрібно їсти більше вітамінів. Ось спробуєш фруктовий салат. Я погодився зустрічатися з тобою, а не з живим мерцем, зрозуміло? Так, для твоєї майбутньої роботи це не має значення, але якщо інший некромант переплутає тебе із зомбі?

Рен побачив, що тепер на його підносі один тільки салат і салат. Як для того, хто не снідав, це здається марною стравою, адже попереду ще цілий день. Але заперечити хлопець не встиг, бо йому й права такого не давали.

— Випрями спину, — Альтаїр поставив якусь страву собі, явно ельфійську, бо більше нагадувала помісь усіх салатів в світі. — Серйозно, випрями спину, а інакше горбатим будеш. Стій! Не бери чай! Ти в курсі, що чорний чай не корисний? Ось, зелений, — він сам поставив йому кухоль гарячого трав’яного чаю, більше схожий на ту гидоту, що п’ють за застуди. — Пробач, але навіть не дивись у бік солодкого! Тобі не здається, що ти набрав вагу?

— Ні, бо я мало їм! — обурився Рен.

— Як наївно, — судячи з посмішки, Альтаїр не хотів його зачепити, але зачепив.

Він провів Рена під руку до своєї компанії. Проходячи повз Апсірта і Круела, Рен прошепотів:

— Рятуйте!

Альтаїр грізно метнув у нього поглядом, довелося заткнутися. Компанія ельфів і без того не раді, що їх високоповажний друг зв’язався з некромантом (та як можна, з темним-то!), тому обідати в компанії злих прекрасних осіб виявилося дуже незатишно. Рен, вдивляючись у свої порції, розумів, що й пообідати толком нічим. Зазвичай салат їдять із нормальною їжею. Альтаїр поряд розповідав друзям про плани на майбутнє, щось про побачення, походи магазинами, знайомства з батьками…

Рен приречено зітхнув. Як вони дізнаються один одного краще, якщо Альтаїру дуже важливо розповісти все друзям? Може, стосунки йому теж потрібні для показу?

Круел посміявся з приреченого вигляду Рена:

— Наче сесія з анатомії, як дотепно!

— Здається, йому справді більше не подобається Альтаїр, — здивувався Апсірт. — Дивно, він же так довго задивлявся на нього… Напевно, я взагалі затіяв це…

— Розчарування псує все, — відповів несподівано серйозним тоном Круел. — Спочатку ти терпиш, думаєш, що ти собі надумав ці негативні людські риси. Наївно припускаєш, що він стане таким же жорстоким і безсердечним, завоює світ, потопить міста, змусить усіх мешканців ходити розпеченим вугіллям замість звичної шовковистої трави, що він ще зміниться, варто лише потерпіти трохи, але… Ні. Облом. Це облом мосту за назвою «Ідеальний хлопець»!

Трістан глянув на Круела з недовірою. Може, він неправильно зрозумів щойно? Навіть Круелу можна розбити серце? Це, безумовно, робило хлопця кращим у плані людяності, але…

«Який виродок п’яної гаргуйлі міг так поводитися з ним?!» — крізь легкі ревнощі подумав Трістан.

— Круеле, — дуже серйозно почав він, схопивши його за руки. Це мало бути дуже мило, але через власні нерви Трістан переборщив з хваткою, надто сильно й наполегливо схопивши Круела, немов упіймав на крадіжці. — Обіцяю! Ні… Не так! Я присягаюсь тобі своїм життям і мечем благородної сталі, що ніколи не посмію розчарувати тебе!

За ідеєю ці слова повинні були прозвучати епічно і навіть романтично, а не так, ніби Круелу не залишають вибору. Круел взагалі не зрозумів, що знайшло на нового друга, але проворонити ситуацію не можна:

— Тоді віддай мені свої маслини. Серйозно.

— Ну… гаразд, забирай, мені не шкода… — Трістан явно не на таку відповідь розраховував.

— Ти мені напевно подобаєшся! — смисл, звісно, не той, що очікував Трістан, але він помітно повеселішав, бо вже не звертав уваги на пограбування своїх чорних оливок із блюда.

Апсірт зітхнув, розуміючи, що Трістан обрав дивну тактику для підкорення серця, але чомусь вона працювала. Напевно, таке трапляється із дивними людьми.

***

Трістан Шей мріяв про всякі романтичні сценки на парі з захисних чарів. Він уявляв, як прискакав на гарному коні вороної масті з довгої подорожі. Неначе щойно геройствував у кількох містах, перемагаючи лиходіїв. Біля особняка крім сім’ї його, звісно, зустрічає Круел, котрий вибіг на зустріч. Він широко і щасливо посміхається (це було дуже складно уявити, але Трістан впорався), коли Шей зліз із коня і притягнув Круела до себе за талію. У повітрі витають пелюстки троянд, коли їхні обличчя виявляються надто близько один до одного… Ще трохи і можна насолодитися поці…

— Кхем! — викладач стукнув по парті вказівкою. — Трістане! Що з тобою останнім часом? Де ти витаєш?

«В країні Рожевих соплів!» — жахнувся собі Трістан, але відповів:

— Вибачте, метре Олідже, я щось пропустив?

— Так! Мою лекцію!

Трістан помітив на собі цікаві погляди одногрупників. Звичайно, пліток чимало рознеслося, як зазвичай буває з відомими особистостями, але ніхто не знав напевно, у чому ж причина змін вічно серйозного Трістана. Розуміючи, що підтримки від групи йому не дочекатися, Трістан відкрив рота:

— Я… Вибачте, погано спав. Цього більше не повториться.

«Та що зі мною таке? Відчуваю себе спійманим у капкан звіром-мазохістом!» — він не хотів так просто вдаватися до мрій, де миготить Круел.

Куди поділася його холодність? Та Трістан ніколи не дозволяв собі думати про почуття замість тренувань. У свій час він вважав, що його зухвало приворожили. Але це настільки дурна теорія, що навіть не варто витрачати час! Круел якщо й вирішить когось приворожити, то це демона!

— Ти найкращий учень на всьому курсі, — повчально почав метр Олідже. — Неприпустимо так недбало ставитися до навчання! Не задирайте ніс, юначе!

— Так, не буду.

— Продовжимо записувати лекцію! Ми говорили про…

Стук у двері перебив його промову і чоловік, люто змахнувши вказівкою в повітрі, поспішив відчиняти двері. Судячи з сердитого обличчя, він сподівався накричати на того, хто посмів перебити його найважливіші лекції. Помітивши високу темну ельфійку в синій мантії та з овальними окулярами, метр Олідже миттєво знітився.

— Ой… пані Забринія… — прошепотів він, побачивши заступницю декана.

— Як це розуміти? — суворо запитала вона, як завжди.

— Вибачте?

— Хочете сказати, це не ваші учні розписали всю стіну в… непристойних написах? — дроу спеціально зробила затримку, щоб показати все своє обурення лише в інтонації.

— Яку стіну? Вони весь час були під моїм наглядом! — одразу посерйознів метр Олідже.

— Прошу за мною, самі побачите! — невдоволено процідила вона.

Метр швидко повернувся до учнів:

— Посидьте тихо і не виходьте нікуди! Скоро повернусь!

Як тільки він зник, як у кабінеті вибухнули криками, почали бігати туди-сюди, когось обзивати, кидатися папірцями… Загалом, дитячий садок. Трістан звик до такого, все-таки, розумом сяяли тут далеко не всі. Натомість уміли тримати меч у руках. Так і заспокоював себе Трістан, хоча… з такими рожевими фантазіями, він недалеко від дитсадка пішов.

Двері різко відчинилися і впали об стіну. Усі в кабінеті завмерли рефлекторно і за секунду вже слухняно сиділи на місцях — добряче виробився інстинкт. У кабінет увірвався Круел, підбіг до приголомшеного Трістана, схопив за руку й потягнув за собою. У кабінеті настала тиша, поки один дуже розумний не подав голос:

— Хвилину! Трістан втік з пари?

Всі одночасно округлили очі від подиву.

Трістана затягли за ріг коридору. Той у паніці обертався, не розуміючи, навіщо його висмикнули із заняття. А якщо метр помітить його відсутність? А якщо кричатиме потім? Ох, як не хотілося неприємностей на голову!

— Що трапилося? — пошепки спитав він. — Навіщо ти мене з пари викрав?

— Прост. У мене вікно, не хочу ходити одному.

— Круеле! — обурено вигукнув той. — Я погодився стати твоїм другом, але не погоджувався тобі потурати! Ні, чув? Я не прогуляю пару через тебе! Ні! Ні за що на світі! Ніколи! Це ти розписав стіну, га? Це не правильно! Ти розумієш, що так не можна робити? Завдаєш шкоди не тільки університету, а й… Ти слухаєш мене?

— Ні. Пішли до їдальні.

— Я ж… ні… Ні!.. — Тристана переповнювали почуття гніву, щоб нормально вимовитися.

Круел посміхнувся:

— Ти намагаєшся мені відмовити? Справді? Думаєш, це щось змінить? Реально? — здається йому самому смішно. — Ти дурніший за нижчих демонів.

— Чому саме я?! Ти міг би висмикнути когось іншого!

— Ти мені подобаєшся більше.

— Гаразд, пішли куди завгодно, — пригадуючи недавні мрії, Трістан різко обсмикнув: — Ні! Стоп! У мене дуже важлива пара, я не піду з тобою. Навіть не дивися так, я не…

— Пішли до їдальні, — наполегливо промовив Круел наказним тоном.

Через кілька хвилин Трістан уже сидів в їдальні, дивуючись, як швидко піддається на це відкрите маніпулювання. Задоволений Круел тішився тортиком, що встиг відхопити. Прогульників тут було не так багато, але вони таки були. Трістан не розумів раніше, як можна не ходити на пари без важливих причин, а зараз…

А зараз піддався на гарні оченята. Гаразд, на страшний погляд, який дивиться просто в душу.

— Круел, чому я не можу ігнорувати твої забаганки?.. — спитав Трістан, помітно нервуючи через прогул.

— От станеш кимось крутим, тоді й спробуєш покомандувати.

— Кимось крутим? — образ із мрій зрадливо сплив перед очима. — Щось на зразок відважного доблесного лицаря, чиє ім’я знає кожен?

— Ні. Все одно я буду головним. Я ж сказав «спробуєш», а я однаково тебе обламаю.

— Чи можливо взагалі стати мені головним хоча б у чомусь?

— Якщо станеш демоном… хоч навіть у такому разі князь тут я.

— А що мені робити?

— Змиритись з тим, що ти лицар. Вами завжди хтось командує, а ти сам обрав мене. Що, передумав?

— Ні! Ні в якому разі! — надто різко відповів той, і сам почервонів, бо це точно видало його симпатію.

Ренкайн побачив цих двох, що сидять за столиком, і навіть позаздрив. Не зло, зовсім ні. Просто Альтаїр ніколи не хоче залишатися наодинці, ніколи не дозволяє говорити з собою в жартівливому тоні (підколи взагалі на рівні затріщини), а Рен, виходить, просто ходить слідом за ним весь день.

Тому пішов псувати настрій Трістану та Круелу скигленням. Чисто по-дружньому.

— Ти лох, — поспівчував Круел.

— Дякую за розуміння, — відповів Ренкайн.

— А що ще сказати? Ти дозволяєш собою крутити як завгодно.

Трістан склав руки на грудях:

— Ти те саме робиш зі мною.

— Ну, тут усе просто. Тобою командую я. Розумієш, я! А я це тобі не якась баба Параска, ок?

Ренкайн «переклав»:

— Він по-своєму дбає про людей, які добрі до нього. Скоро ти зрозумієш, що під манією вказувати він просто добивається уваги до себе і водночас оберігає тебе. Я теж не одразу це помітив.

— Куди ж без цього, — знизав плечима Круел, хоч не все зрозумів. — Альтаїр не привертає до себе увагу, він його зухвало відбирає.

— Таке відчуття, наче він не мою увагу відбирає, а оточуючих. Мовляв, подивіться на мене, я хоч і ельф, але зустрічаюся з некромантом! — скопіював гордовитий тон Ренкайн. — Напевно, незабаром рекламні афіші з цим написом будуть на вулицях!

— Я вже бачив одну, — спокійно відповів Круел.

Трістан теж байдуже кивнув:

— Біля станції.

— І що мені після такого робити? — спалахнув здивований Рен. — Я навіть не можу вивчити некротрактати на завтра, бо Альтаїр хоче сфотографуватися разом і надіслати фото батькам!

— Хіба це займає багато часу?

— Так! Він робить сто однакових фото, а потім вибирає п’ятдесят найкращих, потім двадцять п’ять, потім… Ну, ви зрозуміли. А весь процес не може уникнути мене, тому що моя присутність сприятливо вплине на важливий вибір.

— Ой, не ний. Це лише перший день.

— Але ж він нестерпний! — Рен схопився за голову. — Я почуваюся одруженим!

— Ніхто не ідеальний, — зауважив Трістан.

— Я ідеальний, — вставив Круел.

***

Тиждень йшов повільно та повсякденно. Круел і Трістан здружилися напрочуд швидко, пліткарі вже й не знали, що придумати, бо матеріалу багато, а часу — ні. Наближався час семінарів. Як відомо, факультет некромантії ставиться до них дуже упереджено. Все-таки це непростий профіль для навчання, тому й вимоги завищені. Чорнокнижники теж повинні працювати з усіх сил, але їх і так мало, тому їм давались поблажки. Чого не скажеш про некромантів…

— Ні, Альтаїре, — Рен намагався виштовхнути коханого з кімнати, — у мене багато завдань! Я ще не вивчив чортів трактат! А завтра мене обов’язково спитають!

— Перед парою вивчиш, — ельфи мають гарну пам’ять, коли справа стосується читання, тому Альтаїр не розумів усієї трагедії. — Не пихай мене в спину! Стій! Ти розумієш, що так не робиться?

— У мене не може бути вільно часу чи як? — обурився Ренкайн. — Я хочу, чорт забирай, підготуватися на завтра!

— Так і підготуєшся! Але я хочу піти до бібліотеки з друзями!

— Іди!

— А ти мені навіщо? Якщо ми зустрічаємося, то відповідаєш за свій поцілунок, ясно?

— Завести хлопця та собаку — дві різні речі.

— Але в чому сенс зустрічатись, якщо ти нікуди зі мною не ходиш? — Альтаїр узяв його під руку. — Все, годі влаштовувати сцени!

Альюд сумно провів їх поглядом, прикриваючись підручником з астрології. Йому боляче дивитися, як мучиться його ненаглядний Ренкайн. Донедавна вони багато балакали, сидячи в кімнаті. Іноді допомагали одне одному із заняттями. Зараз, коли Рен знайшов собі хлопця в Альтаїрі, вони бачаться тільки вранці і перед сном.

Закривши підручник, Альюд визирнув із кімнати. Спочатку він хотів було простежити за побаченням Рена та нахабного ельфа, але передумав. Він ніколи не доб’ється некроманта стеженням. А діяти відкрито також не варіант. Для початку, Альюд не мав ельфійської самовпевненісті – ні, він тверезо оцінював усі свої параметри. І всі вони, крім зовнішності, звичайні. Середній інтелект, недостатньо багата думка, досить звичайне сприйняття дійсності …

Хіба «звичайні» подобаються комусь?

Альюд відчував себе жахливо весь тиждень, спостерігаючи за відносинами Рена з іншим ельфом, але не міг перешкоджати тому, що поза його владою. Тому він вирішив піти туди, куди ходять усі ельфи — до храму. Звичайно, там часто проводять практику цілителі, але храм Чотирьох Богів відкрито цілодобово для будь-яких віруючих учнів. Альюд виявився не єдиним, хто прийшов послухати сповідь Чотирьох апостолів Божих. Він сів у кінець зали, вслухаючись в умиротворений голос першого сповідника. Потрібно розслабитись і не дати собі розкиснути.

Чотири статуї головних богів стояли попереду спеціальної платформі. Богиня Землі, покровителька земних духів кобольдів витісана з каменю, мала найнижчий зріст із усіх. Її сестра, богиня Води, панувала над ундинами, духами води, прекрасна жінка з білого мармуру. Бог Вогню нагадував воїна в обладунках, тому й сплавлений із сталі, йому ж підкорялися вогняні духи саламандри. І бог Повітря, найсильніший і найстарший із чотирьох, вважається символом мудрості, що наказує сильфами, його статую зробили з білого кришталю. Це основні боги, але є інші. Для кожного факультету власний покровитель над магією. Бог Смерті, наприклад, зазвичай шанувався серед некромантів і чаклунів… А значить, він подобається і Рену.

Альюд невдоволено хлопнув себе по лобі. Відволікся, називається.

— Щось не так? — Сіф поправив окуляри, коли підійшов.

Біла мантія цілителя йому дуже йшла під світлий образ. Альюд іноді перекидався словами з цим хлопцем, але останнім часом Сіф хворів, тому вони довго не бачилися. А що він тут робить? Точно! Сіф же цілитель, тому й перебуває у храмі в такий час!

— Ні, я… — Альюд спробував усміхнутися. — Просто…

— Ти маєш вигляд побитого собаки, — повідомив Сіф, склавши руки за спиною від збентеження, але Альюд цього не помітив. — Можливо, це не моя справа, але я на службі й можу вислухати. Якщо ні, то я розумію.

Це робота цілителів при храмі — допомагати людям не лише фізично, а й морально. Тому храм завжди був слушним місцем для практики. Сіф у всіх на доброму рахунку, але він дуже занервував, коли помітив Альюда, за яким спостерігав із боку два роки.

— Знаєш… — Альюд посунувся. — Думаю, мені краще з кимось поговорити, бо друзям я не можу повідомити.

Сіф залишився вражений, але сів із звичайним виглядом, наче це просто його робота. Хоча всередині був готовий ламбаду танцювати від такої пропозиції!

— Що саме тебе так турбує?

— Я люблю одну людину.

Сіф міг би смикнутися, округлити очі або здивуватися, але він цього не зробив. Достойно тримався і до болю стискав руки в кулаки.

«Звичайно… – розчаровано подумав він. — Як же інакше?.. А я вже розмріявся…»

— Тільки… — сумно продовжував Альюд, дивлячись на статуї богів. — Йому не потрібне моє кохання. Дуже банальна ситуація, таке відбувається скрізь, я розумію.

— Банально, бо життєво, — без засудження відповів Сіф. — З чого ти взяв, що йому не потрібне твоє кохання?

— Тому що… Та це видно, — знизав плечима Альюд. — Я завжди був стороннім спостерігачем, боявся якось… Я боявся навіть натякнути на побачення. А тепер він з іншим, я просто проворонив весь момент!

Сіф зрозуміло посміхнувся:

— У мене така ж проблема.

— Правда? — щиро здивувався той. — Але Сіфе… Ти ж такий добрий і чуйний, тобі не складе труднощів…

— Не всім подобаються добрі, — спокійно відповів він. — Буває таке, що ми просто не можемо стати кимось для інших. Але це не так погано. Якщо людині не подобаєшся ти такий справжній, то варто задуматися, а чи це кохання взагалі. Тому не поспішай з висновками, гаразд?

— Сіфе, ти… — Альюду стало ніяково, адже хлопець молодший, але, здається, розумніший. — Розумієш… Я не можу викинути його з голови…

— Навіщо викидати? Ти ж ще не спробував щось змінити, — Сіф скріпив серце, бо вирішив остаточно: Альюд має знайти своє щастя, навіть якщо не з ним самим. Просто зобов’язаний! Сповнений рішучості, Сіф продовжив: — Ти здався, от і все. Може, спочатку тобі треба показати себе з найкращого боку, що скажеш? Покажи йому, що ти надійний друг. Яка різниця, що він уже з кимось іншим, якщо ти просто запропонуєш дружбу? Може, все складеться інакше, якщо ти постараєшся. У світі не все так прямолінійно, щоби покохати один одного з першого погляду, а потім зіграти весілля. Усього треба добиватися.

Альюд слухав його в заціпенінні. Адже правда! Чому він так націлився саме вибитися у коханці? Адже йому просто подобається знаходитися поряд із Реном, от і все. Необов’язково домагатися його серця, якщо можна буде хоч іноді перекидатися словами.

— А як же твоя історія, Сіфе? — запитав Альюд. — Ти теж наважишся стати другом того, кого любиш?

— Якщо він захоче, то так, — кивнув Сіф, ігноруючи неприємний біль у серці так мужньо, що будь-який апостол позаздрив би. — Моя історія обов’язково знайде свій фінал. Тож не хвилюйся.

— Не можу повірити, що ти такий сильний, — зітхнув Альюд, чим здивував Сіфа. — Ти на короткій нозі з Круелом, який лякає мене до чортиків, а зараз говориш такі речі з усмішкою… Але дякую тобі.

Сіф щасливо посміхнувся: якщо він щойно допоміг коханій людині стати ближче до того, хто дорогий йому, то Сіф безперечно буде тільки радий.

***

Ренкайн йшов за Альтаїром по п’ятах, втомлений і голодний. У бібліотеці він мало не заснув, тому що ельфи вели світські бесіди, сенс яких некромант розумів на рівні «мені більше нема чим зайнятися, поговоримо про фіг знає шо?». Ледве витримавши тортури в бібліотеці, довелося тягнутися і в буфет. Тут уже зібралося багато народу, але перед компанією Альтаїра всі розступилися у різні боки.

Рен, звичайно, відразу задивився на вітрини з тортиками за виправданою ціною. Ті, що дорожче тільки боляче діють на очі, тому краще не задивлятися.

— Ні, ти не можеш це їсти! — скомандував Альтаїр. — Подивися на себе! Ти блідий, наче на сонці не буваєш! Напевно, через вітаміни.

— Ні, просто некроманти рідко бувають на…

— Досить зі мною сперечатися! — Альтаїр невдоволено склав руки на грудях, поки його друзі вже щось замовляли у буфеті. — Ти спеціально псуєш мені настрій чи як? Ходиш такий, наче тебе хвилюють лише власні бажання.

Все, це була остання крапля.

— Знаєш що! — Ренкайн більше не міг витримувати такого ставлення до себе. — До біса все це! Ми вирішили спробувати побути разом, дізнатися один одного краще, але в результаті ти просто змушуєш мене слідувати за тобою і твоїми нудними друзями! Мені начхати на ваші кончені розмови про «я внє палітікі»! Мені просто начхати, що хтось там не прийшов на сповідь! І начхати мені на всі твої мантії, укладання волосся, тон шкіри!

— Це грубо!

— Це правда! Бачиш? Ми з тобою дві різні планети! Ти егоїст, думаєш тільки про себе та свої бажання! Уяви собі, у мене також є бажання! Я хотів більше дізнатися про тебе як про індивідуальність, а не як пихатого показушника! Навчився б ти ставитись до мене хоча б з розумінням, тоді все було б добре. Але ти не такий…

— Що ти цим хочеш сказати?.. — у якійсь тихій паніці спитав Альтаїр.

— Ми розтаємося, — заявив Ренкайн, і всі в буфеті затихли за секунду, наче почули щось неймовірне. Вперше хтось кидає ельфа, а чи не навпаки. — Так, ти все правильно почув. Я не хочу витрачати свій час на того, хто мене не сприймає. Заведи собі іншого песика, гаразд?

— Рене… П-почекай… — голос Альтаїра здригнувся, той щиро не хотів втрачати Рена, бо вже будував плани на майбутнє через своє кохання. А зараз усе руйнується. — Але минув лише тиждень! Може…

— Ні, не може, — Ренкайн зіщулився, йому не хотілося ставити когось у незручне становище, але він більше не хотів продовжувати. — Ми різні. Я той, хто не любить компанії та демонстрацію стосунків, бо вважаю це чимось теплим та потаємним. А ти… це ти. Ми не пара. Нерозумно було взагалі влаштовувати весь цей цирк.

— Рене, давай все …

— Ні, достатньо! Навіть зараз! Тобі аби догодити собі! Тобі начхати на мене! Тому все! Ми офіційно порвали! До зустрічі!

Щоб не тягнути це видовище для роззяв, Ренкайн розвернувся і пішов. Йому було неймовірно важко зараз: зірвався на людях, треба було терпіти! Хоча гаразд, нехай все буде саме так. Йому нема про що шкодувати, адже тепер він точно знає Альтаїра як пустушку.

Альтаїр дивився в прохідну арку, де зник його улюблений некромант, і не міг видати жодного звуку. Його друзі підійшли ближче. Їм було начхати, що зруйнувалися стосунки, їм спочатку не подобався Рен, тому воно й на краще. Альтаїр все ще не приходив до тями, ніби щойно хтось сокирою відтяв частину його щасливого життя, яке він уже собі вигадував.

— Та годі, — сказав один його друг. — Можемо помститися, якщо твоя честь зачеплена. Агов, що то за звук? Щось розбилося?

— Моє серце… — прошепотів Альтаїр.

— А ні. Це я чашку впустив.