Звичайне життя незвичайного студента

Якщо комусь вдається вступити до університету Магічних Мистецтв імені Мерліна, то учні всіляко намагаються розповісти про це всьому світу. Тому що більшої честі ще треба пошукати! Засновником університету (щоправда, тоді це не було університетом) був сам Мерлін! Зараз форма навчання інша, ректор теж змінився (і не один раз, як можна зрозуміти), та й взагалі, слава закладу часто каже більше, ніж успіхи учнів. Це дуже престижний університет для багатих та розумних, які прийшли не протирати штани, а чогось домагатися. Ну так говорять про кожен універ, і про кожен дуже помиляються…

— Ні, я не спізнюся! — Круел потягнувся в ліжку.

Сусід по кімнаті тремтів, як кленовий лист, поправляючи круглі окуляри, що з’їхали. Сіф, так звали сусіда по кімнаті, взагалі боявся Круела. Справа не в тому, що останній навчається на факультеті чорнокнижників та демонології, а в самому хлопцеві. Вчора він попросив розбудити його до другої пари. Щось процес затягнувся.

— А-але ж … — Сіф поправив окуляри від нервів, не знаючи, як ще достукатися до сусіда по кімнаті. Хлопець узяв будильник у руки, показуючи на час. — Вже двадцять х-хвилин, як іде пара…

Круел підхопився з ліжка, вихопив будильник (Сіф смикнувся, ніби його алігатор ледве не вкусив), а потім перевів стрілки циферблата назад й показав результат:

— От тепер не запізнююся.

Закинувши ненависний будильник назад сусідові, Круел закопався носом у подушку та вирішив додивитися сон, де люди помирають від спраги під палючим сонцем пустелі. А пара що? Куди вона подінеться?

Сіф злякано поставив будильник на місце, а потім перебрався на свою частину кімнати. Він колись вступив на факультет апостольства та цілительства — святої магії, пов’язаної з богами. І, о яка зла іронія, у гуртожитку його поселили з чорнокнижником! Добре, що Сіф завжди був дуже толерантним, але… Круел відлякує часом нездатністю до емпатії! Ні, він не такий жорстокий, як деякі уявляють: різкий тазухвалий… Ні, зовсім ні.

— Стривай! — Круел підвівся знову. — Яка в мене друга пара?

— Л-лексикологія древніх рун, — зі звичним заїканням відповів Сіф. — Викладач м-метр Дожар…

Підвівшись із теплого ліжка, Круел широко позіхнув, розуміючи, що з метром Дожаром йому краще не тягатися. Круел почухав їжачок з довгого до плечей чорного волосся, що перебуває в хаосі через не повністю виголену скроню (створювалася якась ілюзія того, що хлопець не знає про такий винахід, як гребінець), а потім глянув на переляканого сусіда. Сіф тремтів від погляду чорних очей, наче ось-ось та демон вискочить. Втім, нічого дивного.

— Ти цейво, — Круел підвівся з ліжка, розминаючи спину, — у двері стукай три рази, перш ніж увійти, ок? Я простий нещодавно нижчого демона випустив, його краще злякати перед входом… а то він тебе злякає…

— Нахіба ти його випустив?! — Сіф завжди дивувався з того, як Круел грається з демонами, наче це не якісь надприродні істоти, а прості домашні тварини. — Вони небезпечні! Моя мантра не спрацює на демона!

— Прост, — знизав плечима той. — Він лякає людей! — а потім захоплено посміхнувся: — Сердечники швидко одержують інфаркт і вмирають довгою болісною смертю! На межі життя та смерті! О, яка солодка знемога від однієї тільки уяви цієї болісної смерті!

Сіф зблід від жаху. Хоча куди вже більше?.. Знову випустив якесь чудовисько, яке приверне увагу завідувача гуртожитку! Цей чоловік сюди вже всю святу інквізицію лицарів-апостолів надсилав, коли ненормальний учень викликав демона S-класу. Щоправда, демон чомусь сам втік назад у Пекло…

Сіф тоді думав, що Круела виключать із університету, бо на таке здатні лише дурні, сміливці та… талановиті люди. І саме через цей критерій нікого не вигнали, а просто відчитали. І Сіфа теж відчитали, бо він все-таки майбутній цілитель при служінні в храмі, а не зміг зупинити друга! Якби ж вони були нормальними друзями…

— Може, відкликаєш його? — невпевнено спитав хлопець. — Це ж не смішно…

— Смішно? — Круел ніколи не помічав нічого дивного у своїй поведінці та й у поведінці Сіфа. — О! Хочеш, можу викликати демона, що сміється…

— Ні! Будь ласка! — здригнувся тендітний Сіф. — Ліпше взагалі не викликай…

— Агов, тобі типу щось не подобається? — відразу зустрів у багнети Круел.

Якби хлопці могли непритомніти щоразу, коли лякаються — Сіф би переселився в медпункт і жив би там приспівуючи. Але сувора реальність змусила його якось утихомирити бажання. Стоячи на ватяних ногах під нищівним поглядом чорних очей, він заперечливо помахав головою:

— Ні…

— Я не чую!

— Н—ні, пане Круеле… — благаюче промовив той.

— Добренько, — Круел за секунду заспокоївся. — Я вже не пам’ятаю, про що ми розмовляли. О так! У мене пара.

Круел ніколи в житті не просив називати себе паном, але одного разу це слівце вислизнуло з язика Сіфа та якось прижилося. Хоча Круелу подобалося, коли його так називають. Може, виною тому манія величі, яка іноді то спалахувала, то згасала, а може, він просто уявив собі чортзна що.

Круел начепив довгу чорну мантію чорнокнижників. Вона була досить облягаючою, але з широкими рукавами, тому облягаючий плюс залишався ніким непоміченим. Отже, брюнет з поголеною скронею був готовий до майбутньої пари. Він зник за дверима, а Сіф упав навколішки і почав молитися Чотирьом богам, бо з якоїсь причини його до чортиків лякав цей сусід.

Круел перебував у гарному настрої. Він вибрав факультет відповідно до своїх смаків і талантів у магії. У дитинстві його намагалися навчити простої чорної магії, але хлопець був у ній якось не дуже вмілим. Випадково зустрівши демона, Круел зрозумів, у чому його призначення. Демони та дияволи просто неймовірні! Вступивши до університету імені Мерліна, він сподівався дізнатися про них більше.

Круел влетів до авдиторії з радісним виглядом:

— Доброго ранку! — побажав він на ходу.

— О, боги Великі, — викладач закрив підручник і з якоюсь незрозумілою ненавистю провів поглядом учня. — Вирішив все ж таки прийти на моє заняття?

— Так, метре Дожаре, — Круел сів на своє місце в авдиторії.

Крило Темних Мистецтв відрізнялося моторошними кольорами, цю частину університету називали і темною, і непроглядною, і навіть проклятою. Кому яка назва подобається, такою і називають. А все через меблі з темного дерева, вічно зашторених вікон, розписних чорних колон і, звичайно ж, похмурих учнів. У цій частині навчаються некроманти, чорнокнижники, прості темні чарівники, а ще різні раси на кшталт дроу, підземних драконів, тролів… Веселе місце.

Метр Дожар любив свій предмет, особливо любив читати лекції з граматики. Наприклад, сьогодні він пояснював, що переплутавши руни в магічному колі, можна призвати непотрібні містичні сили. Його обірвали. І це зробив ненависний учень. Чому ненависний? Тому що він завжди сам собі на умі та його просто неможливо завалити!

Дожар був високим чоловіком із довгим чорним волоссям та обсидіановою шкірою — дроу. Він, як і інші темні раси, не любив світло, тому весь кабінет знаходився у напівтемряві. Темні бачать у темряві, от і не біда. Тільки зараз навіть у напівтемряві можна розглянути його злість.

— Басторі, а чи не хочеш ти розповісти, що буде, якщо переплутати руну Нео з Коль? — спитав метр Дожар, сподіваючись на прокол.

— Це просто, — Круел не помічав ніякої злості у свій бік, це дужче зневажало вчителя. — «Нео» і «Коль» завжди пишуться разом, вони утворюють один із ланцюжків виклику. Але якщо переплутати їх місцями, то нічого не станеться. Просто нікого викликати не вийде, доведеться малювати коло наново. Потрібно бути горобчиком, щоб їх переплутати.

І це він знає! Хоча другий курс начебто не повинен… Метр Дожар ненавидів цього хлопця всіма фібрами душі, особливо коли він завжди відповідає на поставлені по темі питання правильно! Серйозно, викладачеві хотілося хоч колись його завалити та відправити на перездачу.

— Гаразд, — процідив він. — Міг би й краще пояснити, бо неначе з села приїхав.

— Так воно і є, — з усмішкою нагадав Круел, чим знову викликав тиху лють: непохитний хлопець!

— Тц, — цикнув дроу, а потім знову відкрив підручник. — Отже, продовжимо!

Круел уважно слухав усі лекції, він просто був поглинений своєю справою — демонологією! Щоправда, у цьому його геніальність і обмежувалася. Якщо справа стосувалася математики, алхімії чи чогось ще, не пов’язаного з гримуарами та магічними колами, то Круел міг лише тупо посміхатися та кивати. Навіть якщо його про щось запитали.

Після другої пари була велика перерва. Круел зачекав у коридорі свого друга, що навчався на факультеті некромантії та мертвих наук, а потім обоє пішли до їдальні. Ось їдальня в університеті спільна. Вона стояла двоповерховим рестораном з декількома буфетами.

Світлі факультети завжди демонстративно сідали віддалік від темних. Особливо прекрасні ельфи, на яких заглядали чи не всі в університеті, бо їхня привабливість надто помітна. Ну, не всім.

— …Ти знав, що Абезітібод походить з чину Архангелів старої релігії? — спитав Круел, хапаючи піднос прямо перед носом якогось вампіра. — Після падіння став жорстоким демоном із одним крилом! Уяви, як йому літається?

— Ем… — друг почухав потилицю. — Сподіваюся, не доведеться уявляти. Я боюся цих твоїх демонів і духів… як нормальна людина…

Ренкайн, як і всі природжені маги з даром до некромагії, мав чорний блискучий колір волосся, наче забарвлений. Волосся відростив довжиною нижче плечей, а тепер заплітає в низький хвіст, нібито це має надавати йому солідності. У нього мішки під очима через недосип, та й взагалі вигляд завжди заспаний. Але справа не у навчанні, а в сусіді по кімнаті у гуртожитку. Дуже галасливий ельф.

— Агов, а мені тацю? — обурився він.

— Пф, сам бери, я тобі шо, служниця? — відмахнувся найкращий друг.

— Як ти мені любий! — пирхнув Ренкайн, вихопивши тацю з полиці.

Вони взяли якусь страву, заплатили за неї (так, навіть тут вимагають гроші за їжу), та пішли за вільний круглий столик.

— Ну як пари? — спитав Круел, відразу ж розправляючись з пюре.

— Нудьга смертна, ненавиджу анатомію, — зізнався Рен. — Некроманти повинні піднімати мертвих, наказувати їм, але… Слухай, якби я знав, що для цього доведеться вивчати стільки біології, у житті не подав би документи! Ненавиджу біологію!

— Зате можеш підняти труп! — у захопленні повідомив Круел. — Це ж золота жила для демонів!

— Підняти труп і все, — пирхнув той. — Ні тобі заклику демона, ні духу. Натомість знатиму мертву мову, підніматиму мертвих, виганятиму нежить… Знаєш, стати придворним некромантом мені вже якось не хочеться. Ну типу… так багато працювати треба… Я сподівався на халяву, якщо вже дар уроджений та рідкісний.

— Трупи були людьми, — серйозно сказав Басторі. — А потім вони мучилися в агонії, благали про допомогу, плакали… О, пречудово! Я хотів би бачити такі спогади, торкаючись до трупів… Перед сном, щоб приємно було засинати, знаючи, що якийсь орк помер.

— Не завжди приходять видіння про смерть, — заперечив Ренкайн. — Але тут ти маєш рацію… Це круто бачити. Немов блокбастер із акторами!

— Гей, — однокурсник Ренкайна присів за їхній столик.

Чорне волосся в короткій стрижці, отруйно-зелені очі і розпираюча гордість за те, що його вибрали старостою. Відмінна риса — кафф з ланцюжком на лівому вусі.

— Майте повагу до покійних. Це одне із правил темної магії.

— Ти, як завжди, занадто серйозний, Апсірт, — знітився Рен.

При старості говорити про трупи в стилі «воно нічого не означає» просто не можна. Деякі темні досі зберігали моральні цінності.

— Хіба зараз не нарада старост?

— Вже відпустили, — сказав Апсірт. — У нас намічається грандіозна вилазка…

— Кому це здається цікавим? — спитав Круел.

— …на кладовищі.

— Мені здається! Так, розказуй!

— Ну… — староста некромантів другого курсу зам’явся, підбираючи слова. — Протягом якогось часу відбиратимуться найкращі студенти для проходження практики на цвинтарі. Ті, хто зможуть пройти відбір, начебто забезпечують себе канікулами з тиждень. Щоправда, не знаю, як потім матеріал наздоганяти… Поки що на цьому все.

— Що? А цвинтар яким боком? — Рен глянув у бік світлих магів: — Невже їм теж дорога туди?

— Усім нам дорога туди… — зловісно прошепотів Круел.

— Про них не знаю, — відповів Апсірт, уже ігноруючи звичні замашки друга. — Подробиць ще немає, просто попередили, щоб ми добре вчилися і все в такому дусі. Я, звичайно, постараюся, але не певен, чи підніметься від цього моя успішність.

Круел замислився. На цвинтарі простіше викликати духів через відповідну енергетику. Але хіба воно того варте? Хтозна, що там за практика! Скажуть ще «розкажіть теорію призову нижчого демона третього кола Пекла»! Та кому це потрібно? Легше самому піти на цвинтар у компанії некромантів. Ренкайн, щоправда, напрочуд байдужий навіть до склепів. Ні, склепів він боїться. Рен взагалі не дуже шанує талант піднімати мертву людину на ноги та не баче в цьому користі.

Ну, підняв зомбі і що далі? Він накази розуміє лише мертвою мовою, яку ще вивчити треба. Та й сам мрець не балакучий, якщо не брати до уваги протяжне мукання і гарчання. До того ж у трупів завжди жахливий запах, тому нюхом некроманти не наділені від самого народження.

— Сходимо якось на цвинтар самі? — запропонував Круел.

Апсірт та Ренкайн одночасно відповіли:

— Ні.

— Чому?..

— Питає він ще… — загарчав староста. — Минулого разу, коли ми пішли шукати вербейник монетчастий для зілля, то ти вирішив викопати стару могилу. Просто так! Доглядач нас там мало не поховав живцем!

— Я не просто так розрив ту могилу, — дуже поважно виправдовувався Круел. — Я хотів знайти старий череп!

— Навіщо?

— Прост.

— Про це я й говорю! — зітхнув Апсірт. — У тебе в голові суцільна каша. І страждають від цього оточуючі. А найстрашніше — ти цього навіть не помічаєш.

— Кашу чи оточуючих? — не зрозумів Круел.

— Ох, чому я взагалі намагаюся тобі щось пояснити?..

Ренкайн млосно зітхнув, коли до їдальні увійшла компанія світлих ельфів. Вони чомусь здавалися хлопцеві найпривабливішими, хоча зазвичай усі ельфи за своєю красою на рівних. Компанія зарозуміло пройшлася до свого звичного місця, столика біля вікна, ігноруючи цікаві погляди оточуючих. На чолі, звичайно, той, на кого Рен нахабно таємно запал. Ельф з довгим зеленуватим волоссям кольору молодої пшениці і яскравими бірюзовими очима. Мало чим відрізняється від решти ельфів, але…

— Він ніколи на тебе не подивиться, — обламав Апсірт, який колотив чай ложкою. — Цього року ельфи завели моду ігнорувати всіх, окрім інших ельфів. Ну, знаєш… демонстрація власної важливості.

— А я й не дивився туди, — одразу відгукнувся Ренкайн. — Я просто… у вікно глянув. А що не можна?

— Ну, якщо це вікно, то ти знаєш, у яке дивитись… О так… — не приховуючи скептицизму в голосі, промовив Апсірт.

Рен пробурчав щось безглузде, а потім взявся за свою порцію. Апсірт чудово знав у кого закоханий друг. Втім, Круел теж знав, але він не розрізняв ельфів між собою, тому тільки знизував плечима. Апсірт казав правду, коли прямо повідомляв, що Альтаїр з Дому Іф-Шемашаде, птах високого польоту.

Його Дім начебто третій чи другий за значимістю, отже, наближений до храму Чотирьох Великих богів, що з ельфів величезна честь. До того ж Альтаїр ніколи особливо не спілкувався з кимось, крім світлих факультетів.

— Сьогодні неймовірно нудно, вам не здається? — запитав Круел. — Чомусь метр Дожар сьогодні весь на нервах, усю пару перепитував мене. Напевно, старість відіграє свою роль, і пам’ять вже не та.

— Як на мене, ти просто дістав його своїми запізненнями, — повідомив Апсірт, а потім різко вказав на двері. — Ось! Ось вони!

Компанія бойових магів-артефактерів початківців увійшла в їдальню ну дуже голосно. Ці високі хлопці з накачаними тілами завжди надто шуміли, якщо перебували у компанії. Цього року всі вони (майбутні воїни ж) талановиті, не дуже кмітливі і, як не дивно, одразу стали популярними. Правда, ця популярність їм до одного місця, в їхньому мозку є окрема команда «побитися», яка перевищує всі інші цінності.

— Котрий з них? — спитав Ренкайн.

— Так, зараз… — Апсірт когось виглядав, а Круел взагалі не розумів, що відбувається з цими двома. — Ось там! Він щойно увійшов, дивись! Малинове волосся!

Круел зацікавився: волосся з малини, неймовірно! Але, як виявилося, йшлося про колір, а не властивість, і запал згас. Це був дуже високий хлопець із малиновим кольором волосся (що, до речі, не псувало його мужність), широкими плечима та якоюсь надто серйозною мімікою обличчя.

— А хто це? — запитав Круел. — Чому ви так дивитеся на нього?

— А ти не чув? — здивувався староста. — Кращий з кращих! Він нещодавно пройшов місію з наставником, а на другому курсі зазвичай працюють у команді! Вчителі кажуть, у цього парубка велике майбутнє, ним зацікавлена ​​королівська гвардія.

Ренкайн усміхнувся:

— Я очікував побачити гору м’язів і пику як у бика, а він ще й красень… У мене комплекси… — і різко забив рота їжею, пригнічений, що всі навколо такі гарні й сильні, крім нього.

— У чому талант цієї малини? — поцікавився Круел. — Махати чарівним мечем? Нудьга, бо всі святі лицарі так роблять. Дістали вдиратися до мене в кімнату щоразу, коли я хочу закликати демона!

— Це просто заборонено до третього курсу, — сказав Апсірт. — І взагалі, ти хоч колись буваєш кимось захоплений?

— Сатаною.

— А не демоном?

— Він диявол, а не демон, дві різні речі, — поправив з тоном професора той.

— Ну, крім демонів та дияволів, ким ти захоплюєшся?

— Собою.

Ренкайн пирснув від сміху, мало не подавившись булкою. Круел міг здатися дивним, але все тут з «привітом», і він сам взагалі не типовий некромант, що вже говорити про старосту. Темні простіше ставляться один до одного, а ось у світлих є якісь певні правила поведінки та манери, тому часто спалахують конфлікти.

Рен підвівся з місця, щоб віднести тацю, але так відволікся, що дуже різко розвернувся. І, сам того не розуміючи, упустив вміст підносу на хлопця, який саме проходив позаду. Все сталося за лічені секунди — вимазана в рештках пюре світла мантія, перекошений вираз обличчя Рена… І постраждалим був не якийсь там лівий світлий, а Альтаїр!

Через зіткнення, всі у їдальні зааплодували — так було щоразу, коли трапляється аварія. Апсірт схопився з місця, почувши напружену тишу серед ельфів. Її перебив гучний сміх Круела:

— Аха-ха-ха, от лошара!

Ельфи одразу вишкірилися, прийнявши його поведінку за особисту образу. Поки Круел сміявся до сліз, Апсірт спробував заспокоїти всіх:

— Це сталося випадково, не треба влаштовувати сцени на порожньому місці.

— Порожнє місце — це ви, — зарозуміло відповів Альтаїр, стискаючи руки в люті. — Моя мантія коштує більше, ніж усі ваші жалюгідні життя разом узяті!

Апсірт знизав плечима, його таким не проймеш:

— Хм, гаразд. Він просто може оплатити прання…

Сам Ренкайн немов заціпенів і не міг вимовити жодного слова. Треба було так вляпатися! Міг би впустити їжу на іншого ельфа, але ні! Наче невідомі сили зараз потішаються з нього. Ельфи взагалі не хотіли владнати проблему мирно:

— Не можна відкупитися від такої образи! — заявив один із них. — Агов, некроманте, — це звернулися до Рена. — Знай своє місце!

Той трохи загальмував:

— Я знаю своє місце. Третя парта вікна, авдиторія №142.

Апсірт зітхнув. Ось коли не потрібно, то Ренкайн стає таким спокійним! А варто послати його одного в темний коридор, як починається істерика.

— Ти знущаєшся з мене? — ось тепер Альтаїр ображений до глибини душі. — Я тобі це ще пригадаю!

Він зник з поля зору, а його компанія пішла за ним, явно вже розповідаючи план помсти «темному зроду». Ренкайн безглуздо посміхнувся, дивлячись кудись у далечінь.

Апсірт подумав, що ця посмішка щось на кшталт «ой, пипець», тому не відволікав. Підібравши тацю з підлоги, він віддав її Рену:

— Краще поклич прибиральницю.

Круел витер сльози від сміху:

— А хто це взагалі був?

Апсірт красномовно глянув на нього: як він усе ще не запам’ятав ельфа із зеленим відтінком волосся? Втім, гаразд.

— Шо ти либишся, як розумово відсталий? — обурився староста, пхаючи в бік друга.

— Він говорив зі мною… — закохано прошепотів Рен.

— О, Великий бог Смерті… — зітхнув приречено Апсірт. — Гаразд! Я сам покличу прибиральницю!

***

Приблизно до кінця дня Круел сумував. Друзі відмовилися йти на цвинтар, а Рен взагалі тепер ходив, ніби заразився зомбі-лихоманкою — посміхався чи мугикав! Апсірт сказав, що таке буває з закоханими дурниками, які мають серце більше за мозок, і якийсь час Круел сприймав ці слова буквально.

На останній парі можна спати, бо старий зморщений гном розповідав про місце існування демонів і злих духів — дитячий садок, чи не так? Круел дрімав на останній парті наприкінці авдиторії, нікого не чіпав, як раптом розбивається вікно!

Сонячне світло засліпило приголомшених учнів на деякий час. Викладач насторожено скочив уперед, обриваючи лекцію. Круел моментально прокинувся та сіпнувся, не розуміючи, що за шум, а бійки немає.

— Добрий день! — виявляється, вікно вибили для того, щоб потім увійти.

— Що ви собі дозволяєте?! — заревів гном. — Зараз же полагодь вікно! В нас тут не вивчають побутову магію!

— Не парься, га, — молодий хлопець вийшов перед усіма, щоб оглянути присутніх.

Вогняно-руде волосся, чорний жакет поверх білої футболки, а на поясі висить меч у піхвах — Круел намагався пригадати його. Судячи з вух, він ельф-напівкровка, що розбавляло інтерес не тільки у Круела, а й у його однокурсників.

— Оце тобі й на, а вас не так багато… П’ятнадцять штук всього лише? — швидко порахував незнайомець. — Що ж, мені легше!

— Молодий чоловіче! — закричав гном, голосно стукаючи ногою, щоб привернути його увагу. — Поясніться негайно!

— А? — здивувався напівельф. — А вас не попереджали?

— В чому справа? Що відбувається? — викладач не хотів тягнути час своїх лекцій.

— Я Раріг Арікаран, називайте просто Ра, тому що з ім’ям батьки удружили так удружили, — незнайомець задерикувато підморгнув усім і тут же розташував до себе учнів, що сидять (а-ля боввани). — Ваш новий методист!

Староста групи перший підняв руку. Староста чорнокнижників завжди був в центрі уваги, він мав на тілі безліч шрамів, навіть на руках, походження яких на зло всім замовчує, щоб покрасуватися.

— Хіба Ви не занадто молодий? — спитав він.

— Старше, ніж здається, — енергійно відповів Ра. — Вибачте, що увірвався на пару ось так раптово. Просто був на вулиці, якраз під вікном, та подумав скоротити шлях. Значить так, після цієї пари не розходьтеся, у нас щось подібне до зборів… або як там воно називається. Хто староста?

— Я, — підняв руку в шрамах хлопець на перших лавах. — Скай Вега до Ваших послуг.

— Круто, ось ти й простежиш за тим, щоб ніхто не змився, — клацнув пальцями Ра. — Ну, я б змився…

Потім помахав усім і вистрибнув назад у вікно. Злий від такого нахабства гном спалахнув гнівом, як чайник. Він забурчав заклинання з розділу побутового чаклунства, щоб відремонтувати вікно, а потім бурчав щось про некомпетентність нового покоління. Але вже хвилин через п’ять продовжив читати лекцію про демонів боліт і тоді Круел заснув знову.

Прокинувся через черговий вибух багатостраждального вікна. Новий методист, здається, не хоче блукати коридорами університету, от і вирішив зіпсувати всім нерви.

Раріг притулився до вчительського столу, розглядаючи майже кожного чорнокнижника. Круел сонно позіхнув, тому залишив враження шаляй-валяя на парах.

— Отже, — посміхнувся Раріг. — Приступимо! Перш за все, я здивований, що чорнокнижників з кожним роком все менше і менше. Коли я навчався, нас було три групи, а зараз одна. Сумно, але… зате особливі! Не кожному вистачить хоробрості та нервів для заклику істот із інших світів. І не в кожного до цього талант.

Круел не розумів одне — у них що раніше був методист? Смішно, враховуючи, що він сам пам’ятає тільки куратора, але не методиста. Напевно, тому й відбулася зміна.

— Вибачте! — єдина дівчина гурту підняла руку. — Я Геката Олбен, заступниця старости. Можна питаннячко?

— Давай, не соромся.

— Чому нам змінили методиста? І ще, хіба Ви … — Геката запнулась, не знаючи, як підібрати потрібні слова. — Ви впевнені, що впораєтеся?

— Минулий методист відлинював від роботи, мені так ректор сказав, — Ра знизав плечима, натякаючи, що не в курсі того, що відбувається. — І так, я впораюся! Я випускник цього університету і отримав свого офіційного фамільяра-духа раніше за всіх.

Він змахнув рукою убік, і в повітрі від його долоні спалахнуло магічне коло з потрібними рунами. Якщо він не використовує крейду, а чарівні письмена, то точно знавець своєї справи. Техніку ментального магічного кола вивчають на останніх курсах. Руни в повітрі спалахнули вогнем, а з нього з’явився величезний палаючий птах. Він, здавалося, переливався різними відтінками червоного та багряного кольору, але все ж таки зберігав тіло в цілості. Фенікс сів на руку Раріга. Усі ахнули — фенікси рідко укладають контракт із людьми, це ж вогняні вищі духи, які мають безсмертя.

Геката в захопленні заплескала, вона завжди мріяла фамільяра-птаха завести, але насправді побачила таке тільки зараз.

— Фамільяри самі обирають своїх господарів, — сказав новий методист. — Моє завдання — знайти кожному з вас власного фамільяра за цей рік. На третьому курсі вже будуть спільні тренування з духами, а ваш минулий методист не приділив цьому належної уваги. Фамільяром може бути не тільки дух у формі тварини. Чорнокнижникам потрібні істоти, з якими можна пов’язати себе магічними узами, щоб уникнути нападу агресивних демонів. Це, — він показав на свого розкішного фенікса, — наш захист.

— А коли ми почнемо? — зайнялася ідеєю Геката.

— Найближчим часом! — розділив її ентузіазм Ра. — Спробуємо викликати рандомних духів. Зазвичай з’являються ті, що підходять за силою. Не з першого разу, звісно.

Круел жахався з кожною секундою.

Якщо у нього буде фамільяр, то демон не нападе, а якщо демон не нападе, то не буде жодних руйнувань із демонстрацією величі!

— Я не хочу! — голосно оголосив Круел. — Що робити, якщо не хочу фамільяра?

— А?.. — Раріг узагалі обімлів, він почув таке вперше. — Але… Фамільяр твій захисник… І він не дозволить демонам вселитися в твоє тіло, якщо щось піде не так.

— Тим паче не хочу! Які жахливі тварюки! Ні, я обійдусь без них!

— Ти хочеш стати одержимим демоном? Він же чинитиме зло твоїми ж руками!

— Так, хочу!

— Ти божевільний?

Вся група:

— Так, — із цілком спокійними обличчями.

Староста Скай продовжив думку всієї групи:

— Мені здається, він одержимий чимось крутішим за демона. Не звертайте уваги.

Раріг почухав потилицю, не розуміючи, відколи люди хочуть, щоб в них вселився демон? Що за псих взагалі має до цього додуматися? Але якщо вже на слова дивного хлопця ніхто не звертає уваги, то гаразд. Не варто.

— Добре, тренування розпочнемо через якийсь час, швидше за все, працюватимемо після пар, — сказав методист і кивнув феніксові. Птах підвівся і зник, ніби погасле полум’я в повітрі. — Тепер про інше. Ми ще зустрінемося, звичайно, але я сподіваюся, що у нашій групі не буде прогулів чи йолопів. Відвідуваність та успішність поки що не кульгають, але щось мені здається, це тому, що початок навчального року розпочався місяць тому. Гаразд, на цьому, мабуть, усе. Зустрінемося завтра!

Він підійшов до вікна, а потім додав:

— Гекато, ти ж дівчина. У вас краще виходить побутова магія, так?..

— Не варто сексизму. Але так, я полагоджу вікно, — пообіцяла вона.

— На цьому все, дякую! Бай-бай! — Ра вистрибнув через вікно, а потім зовсім зник з поля зору.

***

Сіф стиснувся в куток кімнати, читаючи всі мантри захисту від злих духів. Це проти Круела не спрацює, але у розпачі люди готові на шалені вчинки заради захисту себе любимих. Круел повернувся пізніше, ніж звичайно. Злий і роздраконений! Що за самогубець його взагалі злить? Адже удар доводиться тримати Сіфу!

— …А він такий: «Ні, треба завести курку, щоб демон не вселився!», — його пародіювання було б смішним, якби не було так страшно. — Та пішов він до біса на коліщатках! Я хочу демона! Хочу й крапка! І ніяка курка мені не потрібна!

— Пане Круеле, — обережно вліз Сіф у його буяння, поки ще половина кімнати ціла, а інша перебуває в хаосі через розбиті вази, перевернуті ящики і перекинутий стіл. — Заспокойся, будь ласка… М-можна ж… вирішити цю проблему…

— Можна? — різко заспокоївся той. — А чого ти мовчав?

— М-молився просто… — з переляком відповів сусід по кімнаті.

— Ок, ти завжди був якимсь чудним, — Круел подивився на свою частину кімнати, і в той самий момент зрозумів, що він трохи втрачає самовладання, коли трохи злиться. — То що ти пропонуєш?

— Т-ти сказав, що фамільяри самі обирають господаря, — тихо й невпевнено промовив Сіф, перебираючи пальці через нерви. Круел ніколи його не бив чи ніби того, а просто неймовірно лякав одним тільки поглядом. — Але якщо тебе ніхто не обере?..

— Тобто?

— Ну… Якщо ти їх, наприклад, злякаєш?.. Тебе ніхто не обере, тому тебе не можна буде звинуватити…

Круел замислився над ідеєю. Як залякати фамільяра? Він взагалі не був впевнений, що може наводити страх, щиро не помічаючи, що Сіф тремтить не від холоду. Але спробувати варто. Це краще ніж захищати себе від демонів!

— Так, ти маєш рацію! — зрадів Круел.

Сіф полегшено зітхнув — небезпека минула, кімната ціла. Ну, принаймні більша її половина. Круел заспокоївся, можна далі робити домашнє завдання та вчити мантру. Щойно він сів за свій робочий столик і дістав книжку, як почув гуркіт. Повернувшись убік, Сіф побачив, що шафа сусіда впала на підлогу, а сам Круел дивився на меблі так, ніби вона з неба впала.

— Сіфе, а звідки тут такий бардак? — не зрозумів він.

Той здригнувся, не знаючи, як сказати, що цей бардак наробив сам Круел у пориві люті. Дивно було те, що він неначе ніколи не помічав, що творить.

— Так і було, — відповів Сіф.

— А, ну добре… — Круел почухав потилицю. — У принципі, я не пам’ятаю, як виглядала кімната вранці. Напевно, незрозуміла фігня на кшталт соціальних норм.

Двері в їхню кімнату відчинилися, схвильовані сусіди по гуртожитку стояли з круглими очима. Вампір, який проживав навпроти кімнати, спитав перший:

— Ми почули гуркіт. Знову демон, так?! На цей раз…

— Це шафа, на жаль, — Круел показав на меблі, що звалилися. — Уявлення не маю, чому їй захотілося впасти.

Сусіди полегшено зітхнули і зачинили двері. Сіф розумів, що такий як Круел, мало у кого викликає почуття захищеності у власній кімнаті.

— Дивні всі якісь, — вирішив Круел і вирішив не сидіти на місці: — Гей, Сіфе! Пішли на цвинтар!

Сіф затремтів так, що навіть робочий стіл заходив ходуном. Круел уже маячив зовсім поруч за спиною, розповідаючи щось про цвинтар і веселощі, а Сіф не знав, як йому відмовити так, щоб не роздратувати. Кращими друзями вони начебто не вважалися, тому проводили час разом тільки будучи в кімнаті або випадково зустрічалися на перервах (і Сіф не встигав втекти).

— Нумо, вставай! — енергійно крикнув Круел.

— У мене багато домашньої роботи! — швидко протараторив Сіф. — Не гнівайся, г-гаразд? Я обов’язково п-піду з тобою кудись там, але не сьогодні…

— Сі-і-іфе, — він наблизився прямо до вуха, хлопець у окулярах наче почув подих смерті. — Якщо ти не підеш зі мною на цвинтар, я тебе туди силою потягну. Не своєю.

Сіф зблід при натяку на заклик якогось духу чи демона, який потягне його на цвинтар. Це ще страшніше, ніж здається, він уже чудово зрозумів це два тижні тому, коли не хотів показувати Круелу, де знаходиться бібліотека. Тому він слухняно закрив книжку з панічною усмішкою на обличчі.

— Нарешті! — зрадів перемозі Круел, знову не помічаючи створеного ефекту. — Я вмовляв своїх друзів піти зі мною, але в них було море невідкладних справ.

— У мене теж їх м-море! — спробував виправдатися Сіф.

— Але ти, як справжній друг, відклав їх заради мене! — останнє слово він велично виділив. — Отже, пішли!

Сіф та Круел залишили територію університету. Найближчий цвинтар схований за Моторошним лісом, в якому ніби навіки застигла рання осінь, тому почуття страху звичне явище в цьому невеликому лісі.

Сіф йшов дорогою панічно обертаючись щоразу, як чув підозрілі звуки, джерело яких, швидше за все, білки та вітер. Круел не помічав нічого страшного, тому йшов, насвистуючи похоронний марш.

Цвинтар дуже старий, сюди вже ніхто не приходить, тому його віддали університету для практики некромантів та проведення ритуалів. Стару залізну огорожу можна спокійно перестрибнути, тоді не доведеться йти до доглядача з проханням про перепустку. То довга процедура.

Сіф перестрибнув огорожу за Круелом, а потім ковтнув. За цвинтарем дбав тільки доглядач, але тут все одно все старе, перекошене, навіть надгробки потріскалися від часу. До того ж, дуже суха земля сірого кольору, начебто дощ уникає цього місця.

— Може, повернемося?.. — тихо спитав Сіф, намагаючись не відставати. — Чи мало на кого можна натрапити!

— На доглядача? — не зрозумів Круел. — Так, він мене теж дратує.

— Але… — той зам’явся. — Що тобі тут потрібно?

— Нічого.

— Навіщо ми сюди прийшли тоді?

— Прост.

Сіф відверто вразився своєму відкриттю — він відірвався від вивчення мантри заради… простої прогулянки цвинтарем, що не несе в собі жодної певної мети. Поспішивши вперед, щоб не втратити уваги Круела, він постарався дізнатися:

— Але… Ти ж не просто так сюди захотів?

— Тобто? — Круел посміхнувся. — Хіба обов’язково мати якусь мету, щоб бути щасливим?

— Щасливим?..

— Кладовище! — голосно оголосив той, повернувшись з неймовірною радістю в очах. — Місце, де люди тебе не дратують! Мертва плоть, що гниє десь під ногами, в якій кишать трупні хробаки! Це манить та притягує до себе! Примушує усвідомлювати те, які всі живі істоти марні зі своїми мріями та надіями, адже всі закінчать однаково!

Сіф обхопив себе руками від страху. Так, ось чому він так боявся сусіда по кімнаті — це аморальне мислення відштовхувало не лише Сіфа, а й багатьох нормальних людей. Круел швидко заспокоївся, бо зрозумів одне:

— Але тут немає гниючих трупів. Лише старі скелети. Ні, це теж добре, але вже зовсім не те.

— Гм… Так, пане Круеле, ти просто захотів відчути м-мертвих під ногами?..

— Ні, з чого ти взяв? Просто Апсірт сказав, що найкращі учні поїдуть на якусь особливу місію, пов’язану з цвинтарем. Ось я й подумав: чим я гірший? Я можу піти на цвинтар у будь-яку мить.

— Ти не так зрозумів! — Сіф здивувався власної сміливості, і відразу заговорив звичним невпевненим тоном: — Там місія полягатиме в тому, що треба буде очистити цвинтар від нечисті. Щось на кшталт особливої ​​перевірки д-для найкращих…

— А-а-а… —збагнув той. — Очищати від нечисті? Ні, це не цікаво. Тоді пішли назад, це нудно.

Вони розвернулися, але натрапили на злого худого діда з лопатою — наглядача. Він злісно дивився на двох студентів своїми прозорими очима (таке буває у вурдалаків від старості) так зло, що Сіф швидко перемістився за спину Круела.

— Чого вештаєтесь? — недружньо запитав доглядач цвинтаря. — Хіба я давав вам перепустку?

— Хіба я питав про перепустку? — Круелу було начхати на цього наглядача. — А навіщо тобі лопата? Труп заривав? Скажи, що так!

— Ні, ненормальна дитина! — рикнув дід. — Просто треба було посадити барбарис та тунбергу біля старого склепу…

— Склеп? Тут є склеп? — не зрозумів той.

— Так, є. Прихований від допитливих очей. І не смій питати мене, де він! Нічого я не скажу! Геть звідси!

Саме так у Круела виник інтерес до нової справи. У склепах можна знайти дрімаюче зло: духу чи демона! Щоправда, виявилося, склеп не просто так кудись приховали. Ніхто з учнів не знає про нього. Чи його група просто змовилася? Але факт у тому, що у хлопця виникла мета. Отже, з’являться й проблеми.