Вісім

— Десять хвилин до виходу на сцену, — впівголосу сказав їм закулісний режисер невеличкого театру.

Деніел коротко кивнув і знову зосередив увагу на маленькому прорізі в завісі, звідки він спостерігав за тими, хто зараз виступав — за групою поетів-імпровізаторів, якщо він не помилився. Дивно. Він навіть не знав, що з поетичною імпровізацією виступають на групових концертах.

Деніел знав, що відбувається за його спиною — Генлі вже вдруге перевіряла їх реквізит, свої ланцюги, наручники та замки, Джек нервово перетасовував колоду карт, а Меррітт… Меррітт спостерігав за Деніелом. Деніел спиною відчував його погляд, ніби його шкіру просвердлюють два маленьких лазери чи щось на кшталт цього.

Не те щоб він був проти присутності Меррітта. Якою б не була причина, Око обрало його. І часом було безумовно добре, що він крутився десь поблизу — особливо через те, що він єдиний з них усіх дійсно вмів готувати. Просто Деніел був не в захваті від його характеру. У Меррітта була звичка, яка його дратувала — провокувати всіх і кожного у найбільш невідповідний момент, розпалюючи непотрібні пристрасті і конфлікти. Бо ну справді, кому взагалі потрібні конфлікти?

Відверто кажучи, Деніел цілком міг миритись зі звичками Меррітта — з його саркастичністю, самовпевненістю та надмірною любов’ю до провокацій. Проблеми у нього були з менталізмом. Вірогідно, вся справа у контролі. Відколи він відкрив для себе світ магії та зрозумів, наскільки важливим є уміння керувати натовпом, то занадто сильно зосередився на контролі свого оточення. Це трапилось само собою, і йому це сподобалось. Усяк краще, ніж постійно бути Другим Номером. Начебто у нього прорізався голос, з’явилася постава і на нього, нарешті, звернули увагу. А все це лайно з Меррітовим менталізмом підривало його контроль.

Деніела цілком влаштовувало те, що про нього думають інші. Йому було зручно, аби всі бачили у ньому людину, одержиму контролем. Чорт забирай, він навіть міг змиритись із тим, що Генлі все ще гнівалась на його не надто тактовні зауваження щодо її ваги — хоча він міг би заприсягтись, що не хотів її образити, а лише констатував факт. І він міг упоратися з тим, що його називали мудаком, виродком і мільйоном інших слів. Але йому безумовно було не по собі, коли хтось копирсався у його мізках, зчитував мову його тіла, а потім розповідав усім, що саме він устиг з’ясувати про Джея Деніела Атласа. Бо його бісів розум — це його особистий простір. І як же він ненавидів Меррітта за те, наскільки сильно той хотів побачити усе, що сховане за завісою! Ну чому той просто не може прийняти правило про незастосування на ньому телепатії?

Та з іншого боку, Деніел і сам не вмів приймати слово «ні». Отож він не мав ніякого права злитися на таке… але він злився.

— П’ять хвилин, — прошепотів режисер, і Деніел знову кивнув. Він дочекався, коли хлопець з планшетом в руках пішов, а потім повернувся обличчям до своїх друзів… колег… хто б вони не були.

— Усі готові? — тихо запитав він. — Усі пам’ятають свої ролі?

— Звісно, пам’ятаємо, — відповіла Генлі.

Вона закотила очі. Але опісля її губи розтяглись у посмішці, отож, ймовірно, вона зробила це люблячи. Роздратовано-але-люблячи — її звичайний спектр почуттів до Деніела.

— Готовий як ніколи, — посміхнувся Меррітт, запхавши руки до кишень.

Джек виглядав так, ніби от-от знепритомніє.

— Ей, ти впораєшся, — Деніел зробив незграбну спробу заспокоїти його.

Він навіть сам собі не повірив, проте обличчя Джека одразу ж засяяло яскравою посмішкою.

— Гаразд, — погодився наймолодший із Вершників. — Добре, так. Давайте зробимо це!