Сім

Джек був дивним хлопчиною. Він виглядав старшим, аніж повинен виглядати той, кому ледь стукнула двадцятка — якщо, звісно, здогад Мерріта вірний. Зазвичай він весь такий бадьорий, щасливий, щосили насолоджується життям. Та потім однієї миті починає здаватись, ніби він кудись провалюється. Інакше описати це було просто неможливо. Все траплялось раптово, без жодної причини, і розвивалось за одним із двох можливих сценаріїв. Він або починав кричати на інших, щоб ті нарешті розібрались зі своїм лайном, як сталось у їх перший спільний місяць, або робив прямо протилежне та декілька днів з нього неможливо було витягнути ані слова. Те, що все може піти другим шляхом, Меррітт зрозумів лише після одного невеличкого інциденту.

Вони працювали разом уже чотири місяці. Жили разом чотири місяці. Усе йшло як по маслу. Вони успішно давали концерти і невеличкі шоу то тут то там. Ім’я, яке вони обрали для своїх магічних дій — Чотири Вершники — набуло великої популярності в інтернеті. А ще вони звикли жити разом. Вони вивчили усі забаганки, примхи та потреби одне одного. Деніел терпіти не міг, коли його називали Денні, тому, звісна річ, його завжди — майже завжди — лише так і кликали. Генлі єдина з усіх пила винятково чорну каву. Джек не пив кави узагалі. Меррітт постійно розмовляв уві сні. Денні хропів. І багато, багато іншого. Але навіть незважаючи на те, що вони, хоч і з деякими труднощами, все ж притерпілись одне до одного, деякі речі залишалися нерозкритими. А саме минуле кожного з них.

Розмова про це не заходила, а спеціально сидіти та ділитись між собою «безглуздими сльозливими передісторіями», як називав їх Меррітт, чомусь здавалось неправильним. Проте з поведінки Джека ставало зрозуміло, що його минуле скоріш за все не було щасливим. Меррітт міг прочитати це у тому, як той завжди заходив до будівлі останнім, озираючись через плече. У тому, як він, на відміну від інших, завжди тримався ближче до вікон. У тому, як він міг поцупити їжу, розпихаючи її по кишенях, імовірно думаючи, що ніхто не помічає — найчастіше ніхто й справді не помічав. Звісно, кожен з них знав, що раніше Джек жив на вулиці — він розповів їм про це у загальних рисах, коли Деніел запитав, звідки той знає, як зламувати замки. Проте Меррітт був упевнений — за цим крилось щось іще. Він просто поки не розібрався, що саме, і це зводило його з розуму!

Але що його — ледь-ледь, звісно ж — вразило, так це те, наскільки все було погано одного вечора. Денні злегка, чи трохи більше ніж злегка, п’яний після успішного виступу, обійняв Джека, голосно і схвильовано базікаючи про той самий особливий фокус, що той провернув цього вечора. І хоча це був усього лиш дружній незграбний порив, Джек ніби заціпенів. Він просто завмер на місці з розширеними очима та відкритим ротом, стискаючи у руці свій келих. І, боже, Меррітту на мить здалося, що той перестав дихати!

— Пробачте, — прошепотів Джек.

Він відставив келих, а потім щез у маленькій кімнаті, яку вони ділили разом із Деніелом. Він так і не з’явився ні до кінця вечора, ні наступного ранку.

— Він не спав усю ніч, — повідомив Денні Меррітту за сніданком. — Він просто лежав і витріщався у стелю.

Наскільки б дивно це не прозвучало, Деніел здавався дійсно стривоженим. І тільки лиш цього могло стати достатньо, щоби змусити Меррітта непокоїтись. Проте він думав про вчорашній вечір, і пам’ять люб’язно підкидала йому тонни маленьких спогадів, у яких Джек ухилявся від дотиків, що заходили далі рукостискання чи передачі комусь якогось предмета.

І, чорт забирай, йому не подобалось, до чого усе йшло.