Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Джеку було десять, коли його забрали з рідного дому та віддали у прийомну сім’ю. Він тоді не розумів, що відбувається. Коли на його порозі з’явились незнайомці та веліли збирати речі й слідувати за ними — він затіяв бійку. Одного він укусив за руку, а другому заїхав ногою в найболючіше з усіх можливих місць. Він плакав, коли ці люди вели його геть, кричав їм, аби вони зупинилися, кричав батькові, щоби він зупинив їх:
— Я хочу залишитись із тобою, не дозволяй їм забрати мене!
Він не розумів, чому його батько застиг на місці, безвольно звісивши руки з боків, чому вираз його обличчя здавався таким неживим і зломленим. Незнайомці заявили, що захищають дітей, і почали задавати йому запитання за запитанням. Він не розумів навіть половини з них. Це видавалось йому смішним — він не потребував захисту.
Твій батько торкається до тебе іноді? Твій батько приводить додому чужих людей? Ти їси? Твій батько п’є? Твій батько колись бив тебе?
— Безглузді запитання, — обурився Джек, схрестивши руки на грудях. Звичайно, він їсть. Звичайно, його батько п’є, адже якщо він цього не робитиме, то може померти від зневоднення. Навіть маленькі діти це знають! Але ці люди, здається, мали на увазі зовсім не воду чи сік, і Джек губився у догадках, що ж іще це могло б означати.
Сім’я, в яку він потрапив, на перший погляд здавалася нормальною. Чоловік, дружина, дві доньки — одна старша за Джека, друга молодша. Вони виглядали приємними людьми, але він відчував — щось із ними було не так.
Їх будинок виявився дивним — повністю білим, обставленим надто новими меблями, на половину з яких не дозволялось сідати, що повністю перекреслювало призначення стільців і диванів. На стінах не висіло жодної фотографії, тільки парочка потворних картин — Джек був певен, що зміг би намалювати значно краще. Зате правил було так багато, що від них у нього починалась мігрень. Не можна розмовляти під час їжі. Потрібно мовчати, поки до тебе не звернулись. Не можна гуляти допізна. Не можна цілими днями сидіти вдома. Взуття в будинку слід знімати. Не можна гратись із сестрами. Не можна називати дорослих мамою і татом. Нічого із цього не мало сенсу. Джек майже увесь час відчував себе втиснутим у занадто вузький светр без рукавів, який здавлював його тіло і не давав вільно дихати.
Він утік через декілька тижнів. Його знайшли через три дні. Прийомна сім’я не хотіла його повернення.
У наступні роки він жив у ще декількох прийомних будинках. Одні з них були трохи кращими, інші — гіршими, проте ні в якому з них він не відчував себе на своєму місці. Коли йому виповнилось шістнадцять, він утік востаннє. Більше його ніхто не шукав.