флейтами, флейтами

Йде дощ на вулиці ліниво.

            Він настільки сонний та млявий, що навіть, здається, мрячить у півсили, крізь хмари, ти диви! – промінчики постійно вислизають.

            Та цього вистачає, щоб промочити її неслухняне волосся: як сідає на лавочку вона стурбовано його мацає,  поправляє зачіску. 

            Вона спеціально вийшла так, щоб точно ніхто її не бачив, але поводить себе так, неначе її хтось точно бачить, неначе точно хтось дивиться.

            Вона обережно торкається флейти вустами, наче це чашка гарячого чаю, повна по вінця. Боїться обпектись, боїться подути, щоб не розплескати звук.

            І флейта така тонка, майже не відчувається в руках, така крихка, ламка, один необережний рух – і все, зламається навпіл.

            Вітер, як хлопчисько, що вперше закохався, заважав їй гортати зошит з нотами, вихоплював сторінки з її пальців,

            потрібні відкривати заважав.

            Та коли все же вона взялася грати, так тихо, неначе не хотіла відпускати мелодію на волю, він замовк, – і більш не заважав.

             Струмками чистими крізь пальці ноти потекли, і, не торкаючись землі, здійнялись вгору: як сиві кульбабки,

як тополиний пух, як сніг навпаки.

            Лінивий дощ спинився, щоб послухати: він сонячно примружив очі, аби точніше й глибше відчути цю весняну флейту.

            Він був останнім; вона не помічала, та все навколо завмерло та застигло, як ноти в зошиті, бо світ навколо знав:

            як вона закінчить грати – весна прийде.

            Найвіртуозніші з пташок майже одразу на слух дібрали її мелодію та співати почали, за ними підхопили й інші, менш талановиті,

            та не менш чарівні.

            Вона це чула, і так червоніла, що аж день ставав трішки довше. Вона так червоніла, немов вперше проголошує початок весни,

            немов вперше грає її гімн.