всесвіт метеликів в животі

Найбільше родимок в неї на животі: якісь з них великі, а якісь маленькі й майже непомітні.

Вони є посередині, є й з боків, трішки вище пупка, трішки нижче нього, які зазвичай приховує ремінь чи білизна.

Родимки на своєму животі вона називає зоряним небом, та з безкінечним захопленням малює сузір’я за допомогою пальця.

А потім питає: «Зможеш повторити?», і сміється, коли не виходить, тому що вона теж не зможе повторити цей малюнок.

 

У неї в животі – всесвіт різнокольорових метеликів, і, як вона говорить, це небо їхнє.

Вони цілий день літають, а ближче до вечору все частіше починають зупинятись для того, щоб подивитись нагору.

Вона вимикає світло й каже: «Прислухайся».

І в тихій темряві ми слухаємо змахи їхніх маленьких кольорових крил; я не одразу зміг їх почути, навіть якщо лежав близько,

але з часом я навчився чути їх на будь-якій відстані.

 

Вона ставиться до них з великою обережністю та відповідальністю: ніколи не лягає спати на живіт, ніколи не мне його, не тисне на нього й по ньому не б’є,

щоб не скалічити маленькі блискучі крильця мешканців свого крихкого всесвіту.

Навіть дихає вона немов би обережно, боячись вдихнути надто багато повітря. Вона відмовляється від грілки, якщо болить живіт.

 

Я приношу їй пігулку но-шпи та склянку води, і вона обережно приймає її, приймає її схвильовано зітхнувши.

Потім читає статті, наскільки сильно для метеликів шкідливі діючи речовини в препараті, тримаючи ноутбук на колінах.

В такі моменти шкодую, що я не метелик в її животі, хоча на всесвіти, думаю, теж працює правило, що «добре там, де нас немає».

 

Сідає сонце, закриті штори, вечоріє. І я дивлюсь на зірки, які виглядають з-під її футболки, зовсім

як один з метеликів, який живе в її всесвіті.