записка, знайдена біля її акуратно складеного вовняного шарфика

Я вийшла на дах, аби подивитись на небо й дуже засмучена зробила крок вниз

 

в сенсі – повернулась назад у під’їзд. Небо мене засмутило: в місті воно має недостатньо сапфіровий колір; воно скоріш як підошва, пробач.

 

Тому я перетворилась на пантеру й пішла туди, де небо сапфірового кольору. Де не треба тягти за собою плед сходинками, тому що знов не працює ліфт. Де кожен камінь – вершина світу, але при цьому зійти на нього можна одним стрибком.

 

Тому я перетворилась пантеру й пішла туди, де ростуть квіти кольору палаючого сірника. Вони не згасають під вітром й не падають з них пелюстки, тільки гарно колишуться, відблискуючи полум’яним перламутром. Я полила наші квіти перед тим, як піти, тому

 

якщо маєш бажання

 

можеш прямувати за мною одразу, як прокинешся. Мій слід починається від третьої сходинки: його може знайти хто завгодно, окрім мого викладача, якому я винна курсову роботу й консультантів Ейвон (тому що я надаю перевагу Оріфлейм).

 

Мене знайти буде легко, головне – захотіти. Не бери з собою ніякої метушні, не бери ніяку звітну документацію, не бери анкети та рахунки за комунальні послуги, але важливіше всього – не бери трубку. Не бери з собою блокноти та щоденники,

 

залиш всі будильники й годинники. Не тягни з собою репродукції картин: навіщо дивитися на Мане, якщо можеш дивитися на мене? Не бери навіть книжок: навіщо читати Кортасара або Камю, якщо можна читати один одного під сапфіровим небом? Світові треба від нас відпочити

 

чи нам від світу. Не важливо.

 

Я перетворилась на пантеру й десь о третій годині ранку пішла, щоб стрибком піднятись на камінь серед квітів кольору палаючого сірника. Якщо все ж захочеш – то давай, наздоганяй, знаходь сліди. Тільки візьми із собою термос чаю зі смаком журавлини.