маленька казка про зірки та горщики для розсади

моєму другові, Всеславу Коченову,

і хлопчику, якому просто подобалось роздивлятись зірки

 

Жив собі хлопчик, що не розумів дорослих. Йому подобалось дивитись на зірки, і тому його дуже дивувало: чого ж вони, дорослі, не дивляться? Адже що може бути настільки ж романтичним і водночас – простим? За ліву руку його тримала мати, за праву – батько. Між ними його було і не видно, як вони разом гуляли, і він на ходу дивився на зоряне небо.

 

Хлопчик мав друга: сірого котяру, який був напрочуд гарним співрозмовником, правда, зі скрипучим голосом. Він слухав і відповідав, але теж не розумів хлопчика, тому що йому більше подобалось дивитись на складений в кільце дріт, перемотаний рожевою ізолентою, а ніяк не на зірки. Серйозно, він дивився на нього постійно та зачаровано. Хлопчик цього ніяк не міг зрозуміти.

 

Жив собі хлопчик. І, як і всі хлопчики, які жили, він виріс. Він став дорослим, якого не розуміють хлопчики. Він не втратив своєї любові до зоряного неба, але то похмуро й зірок не видно, то на вулиці мряка, то на роботі – нічна зміна, і протягом ночі, доки видно зірки, треба стирчати у комірчині, дивитись на беззоряну стелю. І як все ж обирає хвилинку, то

 

судома хапає за шию від спроби подивитись вгору. Хочеться залізти на дах, але коли він ступає хоч на сходинку вище свого п’ятого поверху в будинку без ліфту, – з’являється задишка. І в моменти, коли він намагався відновити дихання, приходило розуміння: батьки виходили з ним на прогулянки лише в кращі з вечорів. Щоб він міг подивитись на зірки, щоб він міг подивитись на зірки, захищений від нещасть та бід: мамою зліва, і татом – справа.

 

Вечорами він сідає в крісло та роздратовано й нервово дивиться годинами на дріт, який стирчить зі стіни. Туди треба бра, туди треба лампу, чи до біса зрізати той дріт, але якось пізніше, якось пізніше, як роботи буде менше. Менше втоми. Жив собі хлопчик, що не розумів дорослих, хлопчик, що потім виріс, і, несподівано для себе, зрозумів.

 

І, несподівано для себе, зрозумів, що як дорослим в цій метушні та втомі так важко обрати час, аби подивитись на небо, зірки мають бути в них під ногами. На підвіконні, у пластиковому білому горщику для розсади, хлопчик вирощував зірки. Сяяли паростки, він обережно відокремлював промінчики та саджав в ґрунт нові зірки. Росли, наче то не зірки, а дуже дивні помідори, м’яко світились.

 

Одного разу їх буде достатньо, щоб можна було посадити їх замість бур’яну в кожну тріщинку на асфальті.

 

Жив собі хлопчик, який дуже любив милуватись зірками. І коли побачив, як одна впала, він загадав бажання: «хочу створити власне зоряне небо». Як відомо, бажання здійснюють лише тоді, коли для цього наполегливо і багато працюють.