Ліхтар

«Мамо! – її втомлене обличчя та ніжна усмішка –  нарешті після стількох років Іван бачив їх, міг їх упізнати. Та в його сні мати все така ж далека. Варто лиш дотягнутись – її образ висковзав з рук, як раніше. – Мамо, не йдіть! Благаю! Мамо!» Хотілося плакати. По-дитячому голосно, як у той день, коли вона зникла. У відповідь Іван почув  голос, але не її:

– Іване, прокинься.

Він розплющив очі. З несподіванки ледь не полетів з коня головою в землю, врятований лише Назаровою сильною рукою. Їхав Іван наче полонений – упоперек сідла. Хоч руки вільні, і на тому спасибі. Голова тріщала після удару. Запхати б Назару той кулак… 

– Куди ти мене везеш? – Іван схопився за сідло, підтягнувся на руках і всівся прямо. Обличчям до Назара. Якщо він таки збереться щось пояснювати, то хай дивиться в очі. – Де матінка? І де Мар’яна?

– Я все розкажу, – відказав Назар. – Але спершу пообіцяй, що не втечеш.

Іван подивився йому в очі, серйозний, як ніколи:

– Клянуся. 

– Тебе я везу до характерника.

– Казав уже, – Іван похмурнів, – я не збираюся повертатись на січ.

– Вибач, але з характерником я вже на все погодився. За твоїм, між іншим, наказом. 

– Та хто я такий кошовому накази роздавать?

– Майбутній характерник, як виявилось. Послухати треба було, перш ніж з ним угоди  укладати.

– Не хотілося, знаєш, на тій гілляці повиснуть, як останній москаль. – Який же він йолоп. Не подумав навіть, що йому самому характернику борги віддавати теж прийдеться. Та слова – пусте. Було та й забулося. А от ноги Івана рідко підводили.  – То що, навіть з матір’ю не дасте попрощатись?

– Пані Ганна їде з Мар’яною до Стамбулу.

– Що?! – Скинути Назара з коня та чкурнути назад першим спало на думку. Він не для того вбивався за ту дурну цяцьку, аби його матір повернули османам. Назар наче відчув його намір – насторожився одразу, готовий оборонятись. Ні, силою Іван цього лося не візьме.

– Османи весь цей час готувалися до нападу, – пояснював далі Назар, не зводячи з нього очей. – Наш єдиний шанс укласти мир – повернути їм Мар’яну. І їхати треба чим швидше, тим краще.

– До чого тут моя матір?

– Вона має підтвердити, що це дійсно принцеса Меріам – її дочка.

Іван онімів на хвилину. Почулося? Та наче ні.

– Це ж ви брехню вигадали, так? Про дочку, – схопився він за останню надію, але Назар похитав головою.

Ніколи Іван не подумав би, що можна бути настільки вдячним за гадюку в ліжку – ледь до гріха не дійшло, боже, прости. Може й правий Назар, що залишив їх з Мар’яною без сердешних прощань. Іван усе чекав, що він засміється: жарт, мовляв, помста за кохану дівчину. Дурна та недолуга. Але Назар мовчав. 

Та не це зараз головне. Переживе, забуде, як страшний сон. Та що не хотів пам’ятати сном – мамине обличчя.

– Я тільки повернув її. – Іван до болю стиснув долоню на руків’ї шаблі. – Мама тільки вирвалася з полону. І ви везете її назад! До біса характерника – я їду з вами!

– Ти пообіцяв мені.

–  Це не втеча, якщо ти сам розвернеш коня!

– Іване, послухай! – Назар стиснув його плече. – Я не дозволю, аби з твоєю матір’ю щось сталося. Ні з нею, ні з Мар’яною. Присягаюся: вони будуть у безпеці.

Іван подивися йому в очі. Назар, бовдур, дійсно вірив у те, що казав. Вірив, що вони з козаками зможуть когось уберегти на чужій землі, коли навіть у власному домі немає безпеки. Та Іван завинив йому вже стільки, що порушити чергову обіцянку просто не мав права. Він відпустив шаблю.

Характерник вийшов із хащі їм назустріч. За собою він вів двох коней – план втечі напрошувався сам собою. Особисто Твердиславу Іван ще нічого не обіцяв.

– Шо, Твердиславе, скучив? – Він зіскочив з коня й жартома розкинув руки для обіймів. Та у відповідь зустрів лише уїдливе:

– Як собака за блохами.

Іван посміхнувсь і розвернувся до Назара.

– То що, не прощаємось?

Той притис його до себе – аж ребра затріщали.

– Бережи себе, – проказав Назар тихо.

– І ти. І матінку з Мар’яною бережи. Якщо з ними щось станеться…

– Я сам собі не пробачу. Все буде добре, обіцяю тобі.

Він відпустив Івана – не відштовхнув, як минулого разу, і навіть кишені не став перевіряти. Дивно навіть якось. Та нехай думає, що попрощалися. Хай вірить, що Іван його послухався. Вони сіли по конях. Іван поїхав за характерником далі в ліс. Озирнувся на хвильку й піймав на собі Назарів погляд, перш ніж той погнав коня назад. Нічого, скоро зустрінуться. Тільки б момент підвернувся, бо характерник конвоїром їхав поруч.

Крізь хащі вийшли на вузьку стежку. Дерева по обидві сторони встали живим коридором – удвох не проїхати.

– Зі стежки навіть не думай звертати, – попередив Твердислав.

Чим далі, тим темнішим ставало небо. Щойно був білий день, і раптом сонце заквапилося за обрій. У сутінках Іван помітив спалахи. На стовбурах загорялися знаки – по одному, по два, по три, поки не засвітилася вся стежка. Кінь характерника помчав уперед.

Іван смикнув повід. Кінь проскочив між палаючими деревами, і наосліп Іван погнав його назад. Його шмагало гіллям по обличчю. Темрява ожила: вона шурхотіла й рухалася навколо. З усіх сторін Іван чув, як хлопали крила, як пищали кажани та ухали пугачі. Позаду завили вовки. Близько. Надто близько. Іван міцніше вчепився у віжжі. Це сон. Це лише морок. Серце рвалося в грудях, та Іван лише пришпорив коня. Він встигне. Він наздожене Назара. Він поїде з ними, з матінкою. Він захистить її.

Жіночий крик задзвенів у повітрі, голосніше за всі інші звуки. Кінь піднявся на диби, й Іван зірвався з сідла. Він втратив свідомість раніше, ніж встиг вдаритись об землю.

– Мамо? – Іван бачив її. Не так, як раніше у своїх снах – справжню.

– Іванчику? – Вона простягнула до нього руку й налякано відсахнулася.

– Іване? – Мар’яна – на неї дивись тепер було навіть ніяково.

– Доню, ти теж його?.. – спитала мама тихо.

– Бачу.

– Мамо, Мар’яно, де ви? Я знайду вас!

Вони зникли так швидко, як і з’явились. Навкруги лише непроглядно темрява, і щось – хтось – міцно схопило Івана за руку, вмить підіймаючи з землі.

– Біжи! – гукнув характерник. Ікла клацнули прямо за спиною, потягнули за свиту – Іван помчав на далеке світло. Швидко, наче сам на чотирьох ногах рвав кігтями землю. Він увірвався між деревами й впав, знесилений, на коліна. Над ним нависло похмуре обличчя Твердислава.

– Попередив тебе, йолопа: зі стежки не сходити. – Він смикнув Івана за комір і знов поставив на ноги. – Далі пішки підеш. А знов будеш вибрикуватись, прив’яжу до коняки. Козаків ти все одно вже не наздоженеш.

Іван поплівся за характерником знов палаючою стежкою. Йшов мовчки – струшував землю з рук і намагався зрозуміти, що щойно відбулося. Свита подерта була – шкода. Все ж подарунок.

Стежці, здавалося, не було кінця-краю. Аж раптом удалині почувся спів. Десятки голосів злилися в один і кликали до себе – до багаття, що палало попереду. Велике вогнище здіймалося до самого неба, і кожна іскра загорялася новою зорею.

– Доброї ночі, шановна радо, – привітався Твердислав з товариством, що сиділо навколо багаття.

– Вітаю тебе, Твердиславе. – Один з характерників підвівся з місця. Це був кремезний чолов’яга з довгим зовсім білим волоссям і такою ж довгою бородою. – А ти певно і є той самий торбохват, що вкрав цяцьку в московського царя? – усміхнувся він до Івана. Його очі заблищали золотом у світлі полум’я. 

– То моя слава біжить поперед мене?

– Летить, козаче. Духи – вони все нам доповідають. Проходь до вогню, Іване. Втомився, певно, з дороги. – Він простягнув Іваноні кухоль, повний вина, і плеснув важкою долонею по плечу.

Втомився, та більше від того, як тікав від вовків. У суцільній пітьмі. Наче, сонце стояло, коли з Назаром прощалися – тепер у небі місяць сяяв. А як години пройшли, Іван і не помітив. Він озирнувся розпитати Твердислава, але той мов розчинився в повітрі. Стежка, що привела їх, зникла теж.

Іван сів біля вогню й одразу піймав на собі важкий погляд. Навпроти нього сиділа жінка. Огрядна, простоволоса, вона палила люльку та не зводила з Івана темних очей. Біля неї вертівся худорлявий хлопчина. У його темних кучерях стирчали дві гілки. Сам він був лупатий та з великим ротом, мов та жаба. Іван не зчувся, як малий застрибнув з ногами поруч на колоду. Усівся ну точно жабеня. А в зубах у малого стирчала очеретина.

– Привіт! – усміхнувся він. – То ти Іван?

– Можеш Вовчарою звати. – Іван підморгнув йому, і хлопчина всміхнувся ще ширше.

– Степана он, – він вказав на сивого козака з довгим оселедцем, закрученим за вухо, – теж Вовком кликали.

Степан сидів осторонь від усіх з одним лиш рудим парубком у п’яних обіймах. Вони обидва виглядали як прості козаки: ні тобі золи на обличчі, ні кажанів на шиї. Вони перемовлялися про щось своє, і парубок сміявся Степанові в комір.

– Той, що з ним, Тарас Іскра, – продовжив малий. – Та він не в раді. У справах приїхав, але то, каже, державна таємниця. А зустрів тебе Вогнедар, – він перевів палець на довгобородого. – А біля нього, бачиш? У якого обличчя обпечене? Це Микула – коваль наш. То його духи так покарали, – прошепотів малий.

Опік вкривав половину обличчя Микули, ділячи його майже навпіл: там, де справа росла густа руда борода, зліва стирчали рідкі пучки волосся. Лівого ока в Микули не було зовсім. Важко було не помітити. Як і його самого. Микула великий був і у вись, і в шир. Він сміявся, хапаючись за кругле черево, і по лісу луна котилася.

– Микула з Вогнедаром тут найстарші майже. Є ще Нестор – той, кажуть, ще, як Київ заклали, народився. Але він таких посиденьок не любить.

– А ти сам хто, жаба рогата? – усміхнувся Іван. Малий насупився й вчепився у свої «роги».

– Сам ти жаба! То так треба. Мене Янко звуть – я характерник майбутній. І ти мене слухай краще, бо більше тобі ніхто й нічого не розповість.

– Ну гаразд, малий. Що про отих скажеш?

Їх сиділо разом п’ятеро – один іншого краще. Кожен якось розмальований по-своєму. Одразу видно – чаклуни. Чи блаженні. Янко почав їх перераховувати з права наліво.

– Отой чорнявий з довгим волоссям – Костянтин. Русявий поруч, той, що з чубом, – Касьян. Вони разом усюди ходять, мов прив’язані. І ти Касьяну руку краще не тисни, зрозумів?

Іван кивнув.

– Білявий поруч – Севастьян. Бачиш у нього шкуру на плечах? То він колись був у Індії – тигра вбив. Голими руками! – Від захоплення очі в хлопчини стали ще більші. – У нього ще ікла на шиї висять.

– Та ну, – Іван засміявсь, – дістав десь у купців, а тобі, малому, зуби заговорює.

– Не віриш – піди сам його розпитай, як такий розумний. – Янко викопелив губу. – Не хочеш, то нічого тобі не розповідатиму! – Він підвівся з колоди, та Іван схопив його за сорочку.

– Та чого ти, малий? Вірю, звісно, куди діватися. Давай далі. Отой, що весь у чорному сидить набундючений, його як звати?

– Радомир. – Янко зразу сів. Видно було по малому, що хотів він, аби його хтось слухав. – Він з характерників наймолодший, але з самим Вогнедаром потягатися може. А на зозульці Боян грає. Він у нас музика. Хоч який йому інструмент дай – зіграє з першого разу. Кажуть, він колись співом цілу армію заколисав. І звірі на його голос ідуть.

– І тигри теж?

Янко зиркнув на нього, але нічого не сказав.

– А що за пані у вас така? З дуже виразними очима. – Іван подивився навпроти, де вона сиділа, але на її місці вже було двоє інших: ошатна жіночка в очіпку та дівчина з білою косою, на вигляд не старша за Мар’яну.

– Ти про маму Богдану? Вона вже пішла, певно. А це Солоха з Рутою. Вони втрьох – судниці наші, – пояснив Янко. – Як скажуть, так і буде. Рута все хороше передвіщає, Солоха – все погане. А мама Богдана тіко смерть.

Малий сказав це так просто, а в Івана по спині пробіг холод. Невже вона вже щось про нього побачила? Він підніс келих до губ – горло промочить, та до рота скотилося лиш кілька крапель. Янко голосно зареготав і чкурнув у чагарі.

– Ах ти ж жаба рогата! – гукнув Іван йому вслід і пішов до характерників.

– Доброї ночі, шановне панство. Скажіть, де у вас наливають таке добре вино? Усе жаба язиком злизала.

– А ми все чекали, коли Янку набридне тобі голову морочити, – засміявся той, кого Янко назвав Касьяном. – Чув, Бояне? Досить там свистіти! Налий Івану вина. Сідай, друже. – Він поплескав по колоді з собою поруч.

– Красно дякую. – Іван прийняв повний келих із рук музики. – А малий мені розповів про вас дещо. – Він повернувся до Севастьяна. – Це ось ви дійсно шкуру з тигра зняли? Прямо таки голими руками?

– Ні, то він прибрехав. – Севастьян говорив низьким розкотистим голосом, схожим на гарчання, дивився з-під насуплених брів. Зелені очі яскраво блистіли на розмальованому чорним обличчі. – Ніж у мене все ж був – перо ним чинив.

Іван нервово всміхнувся. Цьому поважному панові страшно було не повірити.

– Я тільки одне спитати в нього не встиг. – З головним Іван вирішив не тягнути. – Ми з Твердиславом сюди наче весь день їхали. А так згадаєш увесь шлях, то ще сонце має стояти. Як це так?

– Міченою стежкою їхали, – обізвався Радомир. – Вона лежить через нав, а там час інакше плине.

– Це зараз вона мічена. – Касьян закинув руку Іванові на плече, і на пальцях у нього той побачив намальовані знаки. Це тому Янко попереджав йому руку не тиснути? – А раніше то був сліпий шлях. Отакі, як ти, там сотнями губилися, необізнані. Досі десь там блукають.

– То як пройти тією стежкою назад, я потраплю туди ж, звідки прийшов? – роздумував Іван вголос.

– Не обов’язково, – знов подав голос Радомир. – Вона веде сюди і звідси, а звідки і куди обрати можеш сам.

– Як?

Радомир відкрив було рота, але пояснити йому не дав Касьян: 

– А це йому знати ще рано.

Твердислав з’явився як завжди несподівано, покликав Івана за собою. Той розпрощався з характерниками, а в голові тримав їхні слова про стежку. Вони пройшли повз невеличкі хатки до стайні, у якій стояло лиш п’ятеро коней. На одному сьогодні приїхав Твердислав.

– Поки тут спати будеш. Ось тобі, накритися, – він кинув Івану вовчу шкуру. До ніг його випала пляшка з зіллям. – А це пий.

Іван відкрив пляшку – запах був йому вже знайомий.

– Знов сонне зілля? Слухай, мене так розморило з дороги, що отут зараз впаду і до ранку.

– Пий, – твердо й коротко, та Іван не був би собою, аби не спробував відбрехатись:

– Боїшся, що втечу? Та ну, Твердиславе! Хто від такого дружнього товариства тікати буде?

– Іване, не змушуй тебе силою поїти.

І він же, падло, напоїть. Іван підніс пляшку до губ, намагався, аби зілля текло по бороді, та трохи все ж ковтнув для виду. Твердислава його вистава, здавалось, задовільнила. Він вийшов зі стайні й закрив її ззовні на замок. Іван чекав під дверима, поки стихнуть кроки, та зілля вже почало діяти, і тих хвилин вистачило, аби важка голова вдарилася об дерево. Він вилаявся, встав на нетвердих ногах і вмився водою, що її пили коні. Відкрити замок – справа кількох секунд. Якби Іван міг до нього дістатися. Засинаючи на ходу, він перевірив стіни. Хоч якась щілина, хоч біля підлоги, та стайню збудували на совість. Іван кілька разів засинав на сіні, підводився, знову вмивався. Врешті залишилася лише стеля. Може, вдалося б вилізти через дах, якби Івана остаточно не зморив сон.

Іванові в обличчя дивилося дуло пістоля.

– Іване? Як ти сюди потрапив? – Назар розгублено опустив зброю. За його спиною Іван побачив розбитий на ніч табір.

– Я… і сам не певен. – Він пам’ятав лише, як заснув у стайні. Та занадто справжнім усе здавалося: вітер на шкірі, шелест дерев, сам Назар, який стояв перед ним. Голова залишалася світлою, не як уві сні. – Це не важливо.

– Як не важливо? Ти обіцяв.

– Я свою обіцянку здержав: поїхав з характерником, прибув на місце, завів пару цікавих знайомств. І ось, повернувся. До тебе, – він хотів плеснути Назара по плечу, але рука пройшла наскрізь. Обидва злякано відсахнулися. Такого Іванові ще не снилося.

– Назаре, з ким ти тут?.. – Красуля підійшов до них з боку табору. – Вовчара? А ти що тут робиш?

Назар розвернувся до нього.

– Ти ж його теж бачиш?

Красуля кивнув.

– Слухайте, не важливо, хто тут кому мариться. – Іван знов потягнувся до Назара, але вчасно передумав. – Де ви зараз?

– На шляху до Нового Сурожу, – відповів Красуля.

– Так… – Назар зібрався з думками. – Пан Петро домовився з капітаном, який переправить нас морем, і…

Що ще він хотів сказати, Іван уже не почув. Його збудив дзвінкий хлопчачий голос:

– Вовчаро! Прокидайся!

– Вовчаро! Прокидайся! – пролунав дзвінкий хлопчачий голос, і коні заіржали з ним хором. Гомін болем відгукнувся в голові. Насилу Іван розплющив очі.

– Чого веселий такий? І де твої роги ? Мамка за вино обламала?

Малий вчепився собі в кучері – гілок у них не було.

– Не мамка, а мама Богдана, – Янко насупився. – І не твоє діло. Твоє діло зараз піти до Вогнедара.

– І навіть без сніданку? 

– Потім поснідаєш. Давай-давай! – Янко схопив Івана за рукав і потяг до виходу. 

Сонце ледь виглядало з-за обрію, та їм назустріч до стайні вже йшли Тарас зі Степаном – ті, кого малий назвав Іскрою та Вовком.

– Добрий ранок, – привітався Тарас, і Янко тут же відпустив Івана й побіг до нього.

– Уже їдеш? – спитав малий сумно. 

– Та служба не чекає. – Тарас стиснув його за плечі. – Чув, не сумуй, Янку. Ось тобі, – Тарас дістав ножа з-за пояса та простягнув його Янку, – подарунок, як обіцяв. Та не встиг вчора віддати. Богдана не дозволила б, сам знаєш. – Він потріпав зачарованого малого по кучерях. – Бувай здоровий.

– Бувай.

Поки Янко прощався з Тарасом, Іван згадав про стежку. Як Тарас їде, то певно тією дорогою, що через нав. А значить зможе й стежку повернути, куди Іванові треба. Сон чи ні, з Південного Сурожу до Стамбулу дістатися буде дійсно нескладно. Тим часом Янко повернувся.

– Дивися! – Він показав Іванові ніж. Ніж як ніж. Хіба що сварґа на перехресті. – Він зачарований, – пояснив Янко, помітивши, що Іван не сильно вразився. Сам малий аж підстрибував – видно, невтерпки було випробувати подарунок.

– Знаю я про ваші чари, – піддражнив його Іван. – Знов якась цяцька з базару, а розмов як з тим кульчиком.

На диво, Янко навіть не образився.

– З кульчиком то інше було. Хто московському царю справжню магію дарувать буде?

– Твоя правда. А мені теж якось товариш… ножа… – Іван показово пошукав неіснуючий ніж та обернувсь до стайні. – От дідько! Я його, певно, десь у сіні загубив. Ти біжи, в тебе ж теж справи, – він кивнув на ніж у Янкових руках. – А я сам до Вогнедара дійду. Де його шукати, кажеш?

– Тут далі пройдеш, де вогнище. Там така сіра хатина біля старого дуба. Ти помітиш. Тільки не затримуйся! – Янко пригрозив йому пальцем і весело побіг кудись, міцно стискаючи в руці ножа.

– Добре, – Іван посміхнувся йому вслід. – Я швиденько. – Швиденько звідси вшиється. 

Іван причаївся за стайнею. Тарас якраз виводив коня, тихо перемовляючись зі Степаном:

– Та нічого зі мною не станеться.

– Знаю, – зітхнув Степан. – Їдь все ж через нав. Воно так безпечніше буде, – порадив він, занепокоєний. Тарас у відповідь пхикнув:

– Та безпечніше, еге ж. Один розумник там коняку вчора випустив. Ото в нечитистих зара веселощі! – засміявся він, але швидко затих.  – Та гаразд, зроблю, як скажеш.

Степан пригорнув його до себе. Так і стояли, нерухомо, довгі-довгі хвилини. Іван став хвилюватися, як би його не прийшли шукати. Вихід був так близько. “Нарешті”, – ледь не сказав він вголос, коли Тарас сів на коня. Іван послідував за ним, ховаючись біля хат. Непомітно, ближче до цілі з кожним кроком. Вранішнє сонце змінилося темрявою. Чорні дерева з палаючими стовбурами повстали по обидві сторони стежини. Один необачний рух – Іван скрикнув від болю. На долоні залишився опік.

– Та що ти тут робиш? – Тарас вмить зіскочив з коня. Ховатися більше не було сенсу, й Іван вийшов до нього.

– Слухай, Тарасе, мені конче потрібно до Південного Сурожу. Єдина надія на цю вашу стежку. Поможи, як брата-козака прошу. Я в боргу не залишусь.

– Та не треба мені від тебе нічого. Вертай!

– Що ж, я хотів по-доброму. – Іван вихопив пістоль у Тараса з-за пояса. Той відсахнувся та підняв шаблю.

– Та що чекаєш? Стріляй! – вигукнув Тарас, і руку пронизало болем. Іван натис гачок. Шабля розсікла повітря – спалахнули іскри й кулю поглинув вогонь. Він палав. Вогні грали в очицях, ореолом горіли навколо голови, і все тіло Тараса огортало сяйво. Очей не відірвати. Чи то просто Іван від страху закляк – насилу опустив руку, що нею тримав пістоля. – Отак, Іване, правильно. Та тепер слухай, що кажу. Не можна тобі за матір’ю зараз їхати. Тільки що смерті шукати.

– А що мені, тут сидіти, поки її вбивати будуть? – ожив Іван. Тарасів вогонь поволі згас, і він опустив шаблю, зітхнув.

– Та розумію тебе. Сам би життя віддав, аби тільки… – Тарас обірвав себе на півслові, тряхнів рудою головою. – Та повір, тут теж сидіти не будеш. Не для того приїхав. – Непомітно, він забрав пістоль з ослаблої Іванової руки, зарядив наново. – Та у мене часу на тебе нема, вже вибач. Доведеться тобі вертати. – Тарас розвернув його назад, штовхнув дулом у спину, й Іван опинився біля знайомих хат. Стежка позаду знову зникла.

Хата Вогнедара вмурована була у стовбур здоровезного дуба. Правду малий казав – важко не помітити. Інших варіянтів у Івана не було. Козаки мали б уже дістатися Криму, і більше зволікати не можна було. Лише постукати у розписані знаками двері й увійти до похмурої світлиці. 

Важке повітря пронизане було прілим запахом. Через два маленькі віконця ледь пробивалося сонце, не здатне освітити навіть таку невелику кімнату. У ній було холодно, як у могилі. Могилі для тих химер, що тягнули до Івана свої кістляві лапи зі стін.

– Не лякайся, Іване. Вони тобі вже не зашкодять. – Вогнедар сидів за довгим столом поруч з купою старого ганчір’я, зверху якого лежав ведмежий череп. – Ми з Нестором вітаємо тебе від імені всієї ради. – Купа поворухнувлася, і під черепом Іван помітив чорне від золи людське обличчя. Очі горіли жаринами. Мати-земле, а він думав, страшніше Твердислава вже нікого не побачить. – Вибач, що не привітали вчора до пуття. Але й ти до нас сьогодні не спішив.

– Вибачте і мене, пане Вогнедаре. Не хотілося предстати перед вами як останній волоцюга. Вірішив трохи причепуритися перед аудієнцією. – Іван провів рукою по кучерях і висмикнув із них стебло сіна. – Та й не помітив, як запізнився.

– Бачу, зуби вмієш заговорювати. Це для нашої справи добре. Знаю, і що боєць ти вправний, і на вигадк мастак.

– То як я вже такий майстерний, може я назад поїду? Маю нагальну справу. Ви ж і самі певно знаєте. Вам, – Іван кивнув на стелю, – розказали.

– Нам багато чого розказують, Іване. І одного дня ти сам зможеш це почути. 

– То може на той день науку й перенесемо?

Поки вони говорили, Нестор мовчки сковзнув до печі, набрав повну жменю золи та вугілля. Іван незчувся, як уся ця краса опинилася в нього на обличчі.

– А щоб вас!.. – Іван закашлявся, очі засльозилися від пилу.

– Пробач Нестора, Іване, – почув він Вогнедара. – Він пояснювати не мастак – монголи йому язика відрізали. Це для захисту. Ми з такими тварюками справу маємо, що краще, як зійдеш за одного з них.

– Послухайте, не можу я у вас залишатись.

– А може вже час тобі десь залишитись, Іване, – відказав Вогнедар. – Матір ти звільнив, а далі що? Куди подашся?

– До Південного Сурожу. – Ще питати будуть. Ніби не знають, що ціль у нього одна.

– Як стане потреба, Іване, попадеш, куди маєш. Але для цього варто набратись терпіння: навести лад у голові, перш ніж приймати науку. У тебе може бути гостра шабля та ще гостріший розум, але їх недостатньо.

Звісно, що ні. У нього ще й ноги прудкі.

– Мені якось того вистачало всі ці роки, – Іван розкинув руки, – і наче поки живий. То, може, не потрібна мені ваша наука?

Вогнедар зітхнув і похитав головою:

– Шкода, Іване, буде такий талант загубити. Ти ж, певно, помітив уже за собою незвичне щось? – він не спитав – натякнув. Обидва характерника дивилися на Івана в очікуванні. Знали. Точно щось знали. Точно в тому сні щось не так було. Та бехати Іванові було легко, як дихати:

– Та ні, усе, як завжди.

Іван вийшов з Вогнедарової хати роздратований тільки більше. Нічого йому ця розмова не дала: легко тим чаклунам було язиком теліпати. Де набратися його, того терпіння? Як матір прямує прямісінько в лапи до османців, а Іван знову нічим не може їй допомогти. Часу гаяти більше не можна – вкрасти коня та й прямувати на південь. Там видно буде. Кляті характерники. Клятий Назар. 

Обпечену руку пронизало болем вгору до самого плеча. До тихого скрику.  Далеко Іван так не поїде. Та знайти тут зілля якого знеболити проблемою точно не стане.

На зустріч Іванові йшли Янко з Касьяном. Малий слухав старшого, зачарований, ледь у рота не заглядав.

– Ти скоро нас усіх одним махом вкласти зможеш, точно кажу. – Касьян потріпав Янкові кучері, обережно, аби не зачепити гілки. – О, і ти тут, братику? – гукнув він Івана. Напрочуд вчасно: зараз Іван наколядує собі зілля та й чкурне звідси. – Ач, як тебе розмалювали – ще гарніший став. А ну кажи: зможеш Янка у двобої перемогти?

– Сказав би, що однією лівою, аби не знав, що він у вас тут навчається. То ж права теж у нагоді стане. А в мене щось, – Іван схопивсь за плече, що все ще пекло від болю, – стара рана ниє. Нема у вас зілля знеболити?

– Касьян зіллям не займається, – втрутився Янко. Касьян штурхнув його в потилицю.

– Не лізь поперед батька! Та він правий. Я дещо інше маю. Але спочатку, – він плеснув малого по плечу, – покажи Янку, чому на січі джур учать.

– Та я б залюбки, та насправді не те, щоб встиг довго на січі побути. То ж я піду, когось іще пошукаю. Болить, аж пече.

– Стривай, братику. – Міцна рука стиснулася на Івановому плечі. Лівому. – Біль воїну тільки люті додає. Маємо ж наступникам приклад показувати. Чи ти не згоден?

– Згоден. Чого ні? Боюся тільки, як би не прибити вашого малого.

– А може боїшся, як би він тебе не прибив? – Касьян підморгнув Янку й повів Івана за собою. – От і подивимося.

Шо б він був живий-здоровий, цей Касьян. Ні до якого Сурожу Іван так не встигне. Залишалося лише швидко малому програти: може, як побачать, що його навіть дитина здолає, характерники самі Івана назад відправлять.

Утрьох вони увійшли до лісу за хутором і вийшли на невеличку галявку. Янко став навпроти Івана зі своїм ножем. Босі ноги нетерпляче пружинили по землі – відірвалися від неї, щойно Касьян махнув рукою. Стрибав Янко теж як жаба. Різко, зненацька. І так же швидко відстрибував назад. Усе намагався скоротити відстань – зачепити Івана коротким клинком. Тому лише й залишалося, що відбиватися шаблею в нетвердій руці. Аж раптом малий зник. Відскочив кудись за дерева. Іван роззирнувся довкола й занадто пізно допетрав, що дві однакові майже гілки рогами стирчали з одного зі стовбурів. Зрозумів, лиш як почув дикий крик. А перед очима спалахнули зорі.

– Назаре, ззаду!

Тіло рухалося саме. Швидше, ніж до Івана дійшли слова. Шабля рубанула ворога по руці – кров багрянцем розлилася по траві. Іван обернувся. І побачив знайомі блакитні очі. Щоку йому розсікла стріла.

– Вовчаро! – почув він голос Янка крізь гул у вухах. Обличчя його в Іванових очах двоїлося. – Ти живий?

– Живий-живий. – З ним поруч з’явився Касьян. – Що з ним станеться? 

– Та диви, у нього кров на обличчі, – захвилювався малий.

– Страшне-е! – передражнив його Касьян. – Вставай, брате! – Він простягнув Іванові руку й застиг. Очі прикуті до його правої, знімілої від болю. – От курва! Стара рана, кажеш?

– Ну, як… Учорашня, – видавив із себе Іван. – Коли сюди…

– Стулися! – Гримнув на нього Касьян. – Янко, ножа!

– Нашо тобі?.. – Іван глянув на власну долоню. І вдавився словами. Опік  обвуглився, а від нього під шкірою наче розтіклося чорнило. Руки він не відчував. Аж поки Касьян не встромив у неї ножа. Іван закричав, смикнув рукою, та характерник міцно тримав його за зап’ясток. – Пусти, паскудо! – Іван замахнувся – у горло йому вперлася його власно шабля. Янко дивився на нього зверху вниз пустим поглядом.

– Тихо, – промовив він, й Іван послухався.

Касьян уваги на все те навіть не звернув. Його губи ледь помітно рухалися, тихий шепіт звучав шелестом у гілках дерев, підхоплений вітром. Сильніше з кожною хвилиною – насувалася буря. Іван здригнівся від холоду. Небо закрило чорною хмаро: вона мала ось-ось розірватися зливою. Від ножа посипалися іскри. Закрутилася сварґа на перехресті. 

Галявину залило сонячне світло. Коли Іван відкрив засліплені очі, Касьян вже перев’язував його рану. Янко витирав свого ножа низом сорочки.

– А прати то хто буде? – по-батьківськи суворо спитав у нього Касьян. Малий лупнув на нього очима.

– А я того, – знайшовся він, – на річку збирався все одно, – і чкурнув далі в ліс.

– От бісова дитина, – буркнув Касьян і знов простягнув Іванові руку. – От тепер вставай. Шаблю не забудь.

– Най тебе чорти вхопили! – Іван схопився на ноги. Скалічена кінцівка бовталася мертвою вагою. – У вас ще що за варіянти?

– Тут, братику, без варіянтів. Чи ти хочеш, щоб тобі руку одразу відрубали?

– Чого це її рубати треба?

– Ти пекельним вогнем обпікся, телепню! – гримнув Касьян. – Пішли! Бо дійсно доведеться в Микули сокиру просити.

Іван провів рукою по обличчю: рана красувалася рівно там, де його зачепила стріла. Не малого рук справа – Іван точно знав. То, значить, видіння правдою було. На це йому Вогнедар натякав?

Вони повернулися до хутора. Касьянова хата на перший погляд нічим не відрізнялася від тих, що в селі. Хіба що зарубки навколо дверей. Знаки схожі були на ті, що Касьян носив на руках, промальовані зверху вугіллям. Та розгледіти їх він не дав – штовхнув Івана в хату. Там сиділи Костянтин з Твердиславом.

– Снімай жупан і рукав засукай, – скомандував Касьян. – Руку на стіл. – Сам він пішов углиб хати.

Подертий жупан у крові та золі Іван бережно склав на лавку. Підтягнув рукав та зблід – чорнота розійшлася по руці до самого плеча.

– Зовсім інструмент свій не бережеш, – почув Іван Костянтина, та губи його не ворухнулися.

– Ти чого наробив, йолопе? – Твердислав схопив Івана за руку. – От бісів сину, – він скривився, розглядаючи почорнілу шкіру. – Ти хоч знаєш, скільки мороки буде тебе лікувати?

– А що я зразу? – В Івана очі від болю засльозилися. – Це у вас тут дерева такі. Та відпусти, псяча ти морда!

Твердислав ошкірився у відповідь:

– Як раз таки тримати треба.

Іван озирнувся. До столу повертався Касьян. У руці він тримав ножа.

– Ні-ні-ні! – Іван підскочив з лавки, та руку його все ще міцно тримав Твердислав. – А інакше ніяк не можна?

– Так швидше, братику. – Касьян натис йому на плече – праве. Іван присів від болю. – Ти не лякайся: розпишемо, мов ту писанку. Трохи крові пустимо – будеш як новенький. А зілля варить то одна морока. 

– Але давайте краще зілля. Я ж не спішу нікуди, – збрехав Іван. Та нічого доброго не буде, як йому руку пошматують.

– Ну то сам його варити і будеш. – Твердислав нарешті звільнив Івана зі своєї хватки. Іван подивився на нього, збентежений. Якби ж він умів. – Я допоможу. Якраз навчишся. Для початку трав назбираємо.

– Що, знов до лісу? – скривився Іван.

– Якщо ти хочеш повернутися до першого варіянту…

– Ні. Дякую.

– Дарма, – знизав плечима Касьян.

Щойно вийшли з хати, як важка рука вдарила Івана по потилиці Твердислав схопив його за кучері й нахилив до себе, загарчав у саме вухо:

– Ти чого виробляєш, скотиняко? З першого разу не второпав, що на тій стежці кроку зайвого ступати не можна? От тепер ти тут точно застряг. Бо оце, – він знову смикнув Івана за руку, –  за день не виправиш.

– Скажи, Твердиславе, набіса я тобі взагалі здався? – спитав Іван і відчув, що нарешті може розігнутися.

– Це мій обов’язок – нести службу на січі. А як прийде час, знайти собі гідну заміну.

Отакої! Він і не думав, що в цьому житті похвалу від характерника отримає.

– Тільки сильно не бундючся, – кинув йому Твердислав. – Будь у мене більше часу, тебе б тут не було.

Тут Іван на землю й повернувся:

– Повір, не лише тобі прикро.

По лісу блукали до самих сутінок. Іван з ботанікою не товаришував – і без того насилу ті трави розрізняв, а в темряві вони всі здавалися одного сірого кольору. Твердислав здибав таки десь у кущах гадюку, щоб її. Недобрі спогади вона навіювала. Ще живу характерник запхав її в мішок. Іван сподівався тільки, що то не по його душу. Він закинув свою торбу на плече. Мороки з тим зіллям дійсно було багато. Та веселіше очікувало його попереду, коли зі скаліченою рукою мав усе це добро в ступі розтерти. 

Поки Іван готував, помітив за господарями хати дивну звичку. Вони раз пораз довго дивилися один одному в очі й мовчали, та здавалось, що спілкуються, навіть посваритися раз встигли. Іван це по Касьяну помітив: в нього обличчя ніколи спокійним не було. Костянтин навпаки – мов скеля. 

– А ти точно не отруту мене варити поставив? – пожартував Іван, коли його варево налили в келих.

– От зараз і перевіримо, – посміхнувся Твердислав, і зразу стало не по собі. – Пий, Іване. До дна.

Зілля гіркотою залишилось на язиці. Іван скривився.

– Ну і гидота. Дайте чим запити.

Як подали води, він відчув, як сильно пересохло в горлі. Допив одним ковтком і попросив ще. У хаті гаряче було, мов у пеклі, а потім його став бити озноб. Ще води. Зуби клацали по краю чашки. Ще, будь ласка. Іван ледь не пролив усе на себе – хата попливла перед очима. І стало темно.

– Знов ти?

– А ти мені не радий? – Іван дивився на Назара, живого й наче б неушкодженого. 

– Скажи, це ти мені сьогодні в бійці допоміг?

– Певно ж я, – погодився Іван. – Зовсім себе не бережете, пане кошовий, – він поцокав язиком. – Не можемо ж ми нашу старшину одного за одним ховать. 

– Якби ж я міг. Не встигли приїхати, як… – Назар зітхнув, утомлений. – Вбили того капітана. Тепер іншої переправи шукати. Ще й не кожному довіришся: кожен собака знає, кого ми веземо.

– Відведеш мене до них?

Назар кивнув і повів його повз козацькі вози. На одному з них у світлі вогнища Іван побачив свою матінку.

– Мамо. – Він підійшов до воза впритул, і вона враз підвелася.

– Івасику. Звідки ти тут? Що?.. Що в тебе з очима? – Мама потягнула до нього руки – тонкі долоні пройшли крізь його плечі, і вона тихо зойкнула.

– Усе добре, мамо. Не лякайтесь, прошу, – попросив Іван тихо. Мама зітхнула глибоко, та знов простягнула до нього руки.

– Іди до мене, синку.

Він застрибнув на воза легко, наче був пір’їнкою. Сів так близько до мами, як тільки міг – майже відчував тепло, що йшло від неї. Поруч, накрита ковдрою, спала Мар’яна.

– Пробач мені, Іванчику, – тихо сказала мама, долонею провела, майже торкаючись його щоки. – Усе не могла слів дібрати, сказати тобі, що їду. Не тут тепер мій дім.

– Не треба. – Іванові й на думку не спало за весь цей час, що не лише Мар’яна залишиться в Стамбулі. Та й зараз думати про те не хотів.

– Я щаслива, що змогла тебе побачити знову. Про більше я і мріяти не могла, тільки б ти був живий. 

Іван багато віддав би зараз за те, аби просто до неї пригорнутися, щоб відчути теплі обійми й хоч на хвилину забути роки без неї. Мама вільна. Вільна обирати своє життя. Це, певно, на краще. Куди б він привів її? Хати в рідному селі в них давно не було, а іншої Іван не мав. І нічого не мав. Усе віддав за цей короткий час поруч. Не шкодував. Ні хвилини. І все ж сліз стримати був не в силах, коли мама заспівала:

– Ой ходить сон коло вікон,
А дрімота коло плота.
Питається сон дрімоти:
«Де ми будем ночувати?»…

Першим, кого Іван побачив, як відкрив очі, був Твердислав. Не даремно він його постриг – хоч на людину став схожий, та від того приємніше на характерника дивитись Іванові не стало. Він сів на лавці. Мокра ганчірка ляпнулася з лоба йому на коліна.

– Що снилося, Іване? – спитав Твердислав. Ту гадюку, що в лісі найшов, він ще живою запихав у пляшку.

– Та таке… – відмахнувся Іван: зовсім не хотілося з ним зараз ляси точити.

– Іване, я ж не тому питаю, – характерник забив корок у пляшку й грюкнув нею по столу, – що мені дуже цікаво, чого ти ревів півночі. 

От падло. Сидить іще, дивиться, чекає. Від нього вже не відбрешешся. Та тепер Іван певен був, що зустріч з матінкою наяву була. Або так, або Назар надто сильно по голові його вдарив. Одне діло в брехні про кульчик повірити: не для себе ж Іван його дістав. Зовсім інше… Зовсім інше, коли людина перед ним палає, мов той янгол небесний. Коли стежка зникає, варто лише погляд відвести. Коли одним лишен шепотом накликають хмари. І коли стріли, що він бачить уві сні, калічать тіло. 

– Я був у Сурожі, – відказав Іван нарешті. – Наче привид. Але все було насправді: і козаки, і… та сутичка. Я б не повірив, якби мене стрілою не зачепило.

– От бачиш. Можеш же по‐людськи спілкуватись, коли хочеш.

– І це ти мені казатимеш.

– Казатиму. А ти слухатимеш. – Твердислав сів поруч із ним на лавку. – Дух твій, – він ткнув Івана в груди, – у тілі не тримається. Та з твоєю слабкістю, – характерник постукав його по лобі, – це навіть добре. Бо коли тіло твоє лежатиме десь, як завжди, непритомне, від тебе й без нього користь буде.

– Чого ж тоді я нікого торкнутися не можу, а рана в мене залишилась?

– А ти думав, безсмертний? – спитав Твердислав уїдливо.

– То я, значить, усе вже вмію?

– Який спритний. Руку собі сам вилікуєш? 

Іван подивився на свою долоню – чорне поблідло за ніч. Стиснув кулак – біль пройшов по руці, та його можна було стерпіти. Сам би він собі точно нічим не допоміг.

– Ото ж бо й воно, що нічого ти насправді не вмієш. А знаєш ще менше. То ж іди. На тебе вже чекають. На тому самому місці, де ви з Янком вчора вправлялися. А десь загубишся знову, буду на прив’язі водити.

Іван вийшов з хати. Він на повні груди вдихнув прохолодне вранішнє повітря. Добре було нарешті не бачити ту остогидлу пику. Та розслаблятися часу не було – повернутися б до Сурожу, а там може зметикує, як Назарові допомогти.

З чепурної мальованої хатинки вийшло біляве дівча, і з розкритих дверей потягнуло свіжим хлібом. Іван враз відчув, наскільки голодний був. Їсти хотілося, аж живіт до хребта прилип. Хоч скоринку б випросити. Іван сперся на тин.

– Яка у вас мальва гарна росте біля хати, – завів він. – І пелюстки такі білі, тендітні. – Дівчина кинула на нього карими очима, усміхнулася ледь помітно. – А всміхається, мов те сонечко. Як же звати цю чарівну панночку?

– Рута я. А ти кажи вже, чого хочеш.

– Як буде ваша ласка, дайте хоч шматочок хліба. З самої Хортиці нічого до пуття не їв.

– Ти диви на нього, – почув Іван сварливий жіночій голос. Пані пройшла повз нього у двір з глеком у руках. – Самому зготувать у нас, звісно ж, рук нема. От тіки своїх навчиш – чужих приведуть!

– Солохо, дай ти хлопцю хоч молока напитися, – гукнули з хати. На поріг вийшла та сама мама Богдана. Нагнулася під оддвірком, тряхнула гривою сивих кучерів. На повний зріст виявилася вона вищою за самого Івана. Солоха у відповідь подивилася обурено на неї, а потім на самого Івана. Мов наскрізь пронизала. У нього аж холод пішов по спині: не сумнівався, що тим поглядом Солоха його й прокляне.

– От усім же треба, – вона неволею простягнула Іванові глечик. – А як що, так зразу: «Надої, Солохо! Тобі ж не складно, Солохо!» А ви, може, корову на хутір для початку купите?

Іван завагався на хвилю:

– То з кого молоко, кажете?

– З‐під корови, – заспокоїла його Богдана. – Ти пий, синку, пий. Не дай боже, ще знепритомнієш на тренуванні. Ти після обід приходь з Янчиком. Борщем тебе нагодую.

– От сама той борщ і готуй! – крикнула їй Солоха вже з хати. – І до шпарини сама йди!

– Дякую, пані, – Іван віддав Богдані глечик. Вона усміхнулася йому ніжно.

– Просто Богдана.

До лісу йшов Іван уже жвавіше. Янко вправлявся на вже знайомій галявині, та на цей раз був із ним не Касьян. Під деревом на смугастій тигрячій шкурі сиділи Севастьян та Боян. Один невпинно стежив за малим, а інший награвав на сопілці жвавий мотив. Іван привітався з обома, і Севастьян рукою покликав його до себе.

– Зачекалися тебе вже, Іване. – Він підвівся на ноги. – Пішли, прогуляємося. Друже! – гукнув Севастьян малого. – Впораєтеся вдвох?

– Так! – відказав той, ні на мить не відриваючись від тренування.

Севастьян вів Івана через ліс, і музика сопілки немов слідувала за ними. Ліс гомонів, він жив і ріс, та кожен звук: від щебету пташок і до шелесту трав, – повторювали Боянову мелодію.

– Файно Боян грає, скажи, – тихо заговорив Севастьян. – Але не було б у цьому світі музики, якби ми не дослухались до ритму, що сама матінка-земля нам дає. І якщо її слухати, якщо її дійсно слухати, вона тобі й шлях підкаже, і сили дасть. 

Вони вийшли до річки. Там, хапаючись корінням за край берега, стояло напівмертве дерево: блискавка розколола широкий стовбур рівно навпіл. Одна частина його висохла повністю, інша – ще шаруділа на вітру дрібними листочками.

– Це добре місце, – Севастьян погладив обвуглений стовбур, – силу має. У вас на Хортиці магічний дуб росте, ото там теж зможеш посидіть якось, послухать, як доведеться. А поки тут. Сідай.

Іван вмостився між корінням, якраз між розбитими половинами. Як не почує нічого, то хоч хвильку викроїть самому подумати.

– А що його слухать?

– Усе: птахів, вітер, річку. Аж поки не почуєш, як трава росте. – Севастьян підморгнув йому й присів віддалік. – Очі закрий – легше буде.

Іван зробив, як було велено. Річка внизу весело несла свої води кудись далеко в море. Чи перепливли його вже козаки? Чи знайшли корабель? На чайках швидше було б, та чи безпечніше? А як на них знову напали? А Іван тут. Весь. І ні матір не захистить, ні Мар’яну, ні Назарові не допоможе. А як?..

– Ти до природи прислухайся, а не до думок своїх! – гукнув його Севастьян. – Навіть я чую, як у тебе казанок кипить. 

Іван зітхнув. Не вдавалося йому слухати – він підслухати вмів. І не те, щоб пташки в цьому лісі щось важливе між собою обговорювали. А може й обговорювали, біс їх знав. Може, хтось із характерників міг їх зрозуміти. Малого, може, про те спитати? А як оберталися на тварин, могли їх розуміти? Іван певен був, що хтось із них таки обертався. Зручно було б: вдітися в пташине пір’я та й полетіти. До самого Стамбулу. Побачити матінку, побачити… Мар’яну. Чи він і без того міг?

– Вставай, – зітхнув Севастьян. – Інакше спробуємо. 

Верталися колом. Поки йшли, Іван усе не міг перестати роздумувати. Чи він зможе виходити з тіла, як заманеться? Як він рветься до Сурожу, то так і до Стамбулу зможе. Бо там буде мама. 

Іван і не зчувся, як повернулися на галявину.

– Дивись, – тільки й сказав йому Севастьян і вказав на Янка. 

Малий кружляв, немов та дзиґа, у дикому войовничому танці. Шабля в руках миготіла сріблястою блискавкою. Стрибав вище голови, і босі ноги билися в повітрі. Янко присів до самої землі, крутнувсь і скочив з гучним “ух!” – видихнув.

– Добре, друже. Відпочивай, – сказав йому Севастьян, і малий гепнувся на землю, де й стояв. – Зможеш так? – повернувся характерник до Івана.

– Можу спробувати. 

– Вірний настрій. Шаблю в лівій тримаєш?

– Доводилось.

– Це добре. Перепочив, друже? – гукнів Севастьян малого. Той охоче кивнув. – Покажеш Вовчарі, як треба. Тільки легше з ним починай – хай до шаблі призвичаїться.

Янко слухняно почав із простого. Згадалися Іванові зразу вправи на січі, на які він таки встиг попасти. Не в новинку було лівою шаблю тримати – чого в бою лиш не станеться, та правою все ж надійніше було. Відчув те Іван, щойно став з Янком у такт розкручувати зброю. Збоку тихо заграла сопілка. Легка мелодія її огортала тіло, і малий знову схопився до танцю. Іван повторював за ним кожен крок. А музика заграв на повну силу: гучніше, швидше. Мелодією здіймався, як на крилах, легкий, мов уві сні. Тільки й чув на різні голоси: “Крутись! Крутись! Стрибай! Вище!” Нота вгору, нота вниз – і він за нею.  Аж раптом зрозумів, що не чув сопілки: лишень ліс довкола, живий, галасливий. Гукнула зозуля – стрибав. Застукав дятел – шабля закрутилася в руці. Зашуміла трава – навприсядки до землі. Доки в голові не запаморочилося, доки шабля не вилетіла з рук, доки не гепнувся на землю, дивом не вдарившись головою. З його-то вдачею.

Іван лежав, дихав, мов та загнана коняка. Серце калатало в грудях, та він засміявся, голосно, щиро – легко було на душі, як ніколи. Хоч на хвильку.

– Відчув, – сказав Севастьян задоволено. – Вставай. Досить із тебе гопаку на сьогодні.

– Добре в тебе вийшло для першого разу, – додав Янко зі знанням діла, серйозний весь, аж смішно. – До мене, звісно, ще тобі далеко.

– Ну звісно, – усміхнувся Іван. 

– Перепочинь поки, – махнув йому Севастьян, – послухай. А потім з Янком до хутора веренете.

Не те, щоб Іванові щось інше залишалося робити. Усівся знов під деревом та й став слухати. Кожен звук намагався пропустити крізь себе, піймати те відчуття, коли тіло, наповнене легкістю, саме здіймалося, як уві сні. Як у видінні. Як наяву. Щось знайоме на мить з’явилося перед очима. Зникло. Іван замружився сильніше. Ні, не так. Видихнув. Знов піймав мелодію сопілки. На неї, мов на тонку волосінь, знов нанизалася лісова симфонія. Обличчя – мама. Десь далеко. І знову темно. Дідько! Іван зчепив зуби. Знову видихнув. Крізь темряву – незнайомий пейзаж. Але обличчя з розгубленими блакитними очима. Схопитися за плечі в блискучих обладунках. Тільки б не пропасти. Тільки б не…

Іван скрикнув від болю – навколо був той самий ліс. Розтиснув кулак. Рана на долоні сочилася темною кров’ю.

– Не вийшло? – почув він високий голос. Боян дивився на нього винувато, крутив у руках сопілку. – Вибач.

– За що? – розгубився Іван, та до нього вже прибіг Янко.

– Вовчаро, пішли обідати!

Малий біг попереду, скакав туди-сюди по стежці, мов те козеня. Іванові раптом цікаво стало:

– Чуєш, а ти чаклувати вмієш?

Янко вмить розвернувся до нього. Усміхався широко, аж очі ближчали, весь зібрався пружинкою.

– Я невидимим стаю! – проголосив він. Плеснув у долоні, скочив. І зник. Іван розглядався навколо, намагався побачити ті дві гілки-рога, та їх ніде не було. Аж поки малий не застрибнув йому на спину.

– Ах ти жаба мала!

– Повези мене, Вовчаро! – засміявся Янко. Іван намагався його струсити, та малий лиш сильніше вчепивсь йому в одежу, як реп’ях. Довелося до самого хутора нести. Та щойно вдалині показалася Богданина постать, Янко скотився на землю.

У хаті Богдани, куди оком не кинь, висіли пучечки трав, та навіть їхні аромати не могли перебити запах свіжого борщу. Іванові зразу перша зустріч із Назаром згадалася. Сміх і гріх – скільки борщу перевів. Опинитися б зараз десь із ним поруч. Поруч із матінкою.

Янко застрибнув з ногами на табуретку. Схопив шмат хліба в одну руку, ложку в іншу, і тільки за вухами лящало. В Івана ж долоня кровити так і не перестала.

– Богдано, а буде у вас яка тканина руку перев’язати? – спитав він. – Не хочеться вам весь стіл кров’ю замазати.

– Та ради бога, – махнула Богдана рукою, та все ж підвелася за перев’язками. – Давай руку. – Вона роздивилася Іванову долоню й похмурніла. – Це тебе Касьян так лікував? Клятий шибеник, хай би ж чорти його вхопили. Хоч взагалі йому ножів до рук не давай, – сварилася Богдана, поки накладала пов’язку. А як закінчила, зразу посміхнулася. – Смачного, синку.

Іван спробував ложку й зрозумів, чого малий так швидко всю миску вихлебав. Борщ густий був, наваристий – не відірватись.

– Пані, усі хвали вам, – звернувся Іван до Богдани. Може, вперше такий щирий був. – Такої смакоти ще сходи пошукай.

– І не найдеш, – підморгнула вона. 

– А мені тут одна жаба наскрекотала, – почав Іван, і Янко пнув його під столом, – що ви не тільки готуєте вправно, а ще й на майбутнє ворожите. – Як був шанс, то чого б у ворожки не спитатися поради.

– Правду тобі жабка казала. Та я ж тільки смерть віщую – іншого духи бачити не дали. – Бряцнули миски, що їх Богдана зі столу прибрала – господиня поралася в хаті й про чари свої розмовляла як про будь-що буденне. Бо такими ж вони для неї певно й були. – А для нас смерть – то пані ой яка непостійна, сам знати маєш.

– Звідки ж мені?

– Та ну. Втопився ж був, і тижня не пройшло, – кинула вона недбало, наче щось таке кожен день могло статися. Іванові всередині похололо.

– Так не помер же? – не хотів, аби звучало те як питання, а все ж не стримався.

– Помер, синку, – відказала Богдана тихо, обернула до нього занепокоєний погляд. – І тіло по воді пливло, – враз обережно заговорила, мов з дитиною.

– Та не може…

Іван наче знову в річку полетів головою вниз. А вода все тисла на груди, вибивала з легенів останнє повітря. Невже дійсно помер? А чи вперше? Згадав, як матінка казала, мов його ще тоді, у тринадцять років, убили. Хотів було спитатися Богдани, чи правда. Не зміг – захлинувся. І все перед очима попливло. 

– Мамо! – почув Іван як крізь товщу води. Не зразу зрозумів, що то не сниться йому – що то Янко.

– Та бачу. Води подай, – це була Богдана. У ніс вдарив різкий запах – Іван побачив перед своїм обличчям пучок трави. – Іване, мене бачиш? – Обличчя Богдани, що його вже торкнулася старість, всипане рясно було ластовинням. Іван кивнув. – Добре, синку. Дихай глибше. Піч бачиш? – Вона відвела руку з зіллям у бік печі, мальованої червоними квітами. Іван знов кивнув. – Янка бачиш? – Малий стояв, розгублений, із кухлем у руках. Тицьнув його Іванові, щойно почув своє ім’я.

– Дякую, – прохрипів той.

Богдана підпалила інший пучечок та пройшлася із ним по всій хаті – кожен куток обкурила. І все примовляла:

– Нічого, синку. То воно всім вперше страшно. А потім звикнеться.

Бадилля, що залишилося, Богдана кинула в піч і стала щось шукати по поличках. На світ божий вона дістала старий зшиток. 

– Тримай, синку, – Богдана простягнула зшиток Іванові, – подарунок від старої ворожки. Перелякала ж бо зовсім. Усе зілля за раз не вивчиш як готувати, то буде в поміч.

Іван погортав пожовклі сторінки. Рівним почерком на них написані були рецепти. І до кожного чи то малюнок, чи то трави, що міцно присохли до сторінок.

– Дякую.

Іван попрощався з Богданою, та в сінах натрапив на Руту. Маленька, вона ледь діставала маківкою його плеча. Зблизька Іван змін розгледіти шрам на її обличчі та символ, намальований прямо поміж брів. Ще один виглядав на грудях з‐під сорочки.

– Івасю, ти вибач, я підслухала трошечки, – почала вона сором’язливо. – Як хочеш, я тобі поворожити можу. Нахилися тільки близенько.

– Як же такій милій панночці відмовити? – Іван покірно нахилився, та Руті все одно довелося стати навшпиньки. Теплі губи торкнулися його лоба. Трави шелестіли в сутінках. У знайомих покоях горіла свічка. Щось п’янке лилося в келих. Іван дивився, мов у шпаринку, на те, що йому доведеться ще побачити. Пережити. Бо він ще живий був. Бо смерть для нього – пані непостійна. 

– Більше не покажу. – Рута відступилася на крок та мишкою промайнула в двері за його спиною. Іван усміхнувся їй у слід.

– Чуєш, зачарований, – малий з’явився, мов з повітря зіткався. Треба б Іванові самому цього навчитися, – секрет хочеш розкажу? Рута за маму Богдану старша.

– Та ну.

– Ну та. Вони всі старші насправді, ніж на вигляд. 

– Скажеш, і ти мене старший? 

– А може! – Янко розправив худорляві плечі.

– А чого ж тебе на січ замість мене не відправили? 

Янко тут же здувся.

– Бо тебе обрали, – пробурмотів. – Дуже ти комусь сподобався. Я чого хотів… Пішли до криниці, – малий грюкнув відром, – щось покажу.

Поки йшли, почув Іван, як дзвенів у кузні метал: одним рівним ритмом. Коваль не збивався ні на хвилю, а йому десь з‐під стріхи відгукувалися голуби. У курнику метушилися кури – зо п’ять, не менше, і великий гордовитий півень. Іван усе намагався на хуторі десь корову почути. Так і не зміг.

Зашурхотіла ледь помітно тканина. Один необачний крок потривожив траву. Іван розвернувся. І зустрівся зі здивованим поглядом Твердислава. 

– То що, Іване, як успіхи? – спитав той.

– Непогано, як бачиш.

– Я його навчив гопака танцювать! – втрутився Янко. – Чуєш, а чого Вовчару характерником на січ посилають, а не мене?

– Вуса ще під носом не виросли. – Твердислав розвернув малого за плече. – Іди, куди йшов.

Малий, обурений, показав йому язика й побіг далі.

– Кумедний у вас малий, – усміхнувсь Іван.

– Ага, на тебе чимось схожий. Таке ж шило в сраці. А тепер до діла. Не просто ж так лісом тинявся: розповідай, що бачив. Тільки без вибриків – у нас часу немає на твої дурниці.

– Та нічого я не бачив, – відказав Іван похмуро. – Щойно з’явиться знайоме обличчя, і нема.

– Знаєш, у чому твоя біда, Іване? – Характерник схилив голову набік. – Тебе вічно кудись тягне до чорта на рога. Щоб із тіла вийти, ти спочатку маєш самого себе в обличчя побачити. Пика в тебе, звісно, так собі, – докинув Твердислав, Іван пхикнув. – Та якщо ми тебе будемо кожен раз по голові бити, останні ж клепки повилітають.

– Це все, що ти спитати хотів? Мені там малий у криниці щось показати обіцяв, а у вас тут такі чудасії творяться – пропустити не хочу.

– А вас, бісових синів, обох потім звідти витягать? Ото сміху буде, – Твердислав криво посміхнувся. – Біжи, чого ж.

Звісно ж, ні до якого колодязя Іван не пішов – звернув до лісу, щойно погляд характерника перестав тиснути на потилицю. Поблукавши трохи, знайшов те саме дерево. Обличчя своє побачити. Що ж, Іван спробує. Він закрив очі. Вітер зашелестів у гілках, мов сам ліс набрав у легені повітря. І видихнув, колихаючи трави. Іван із ним в унісон: затамував подих, щойно затих вітер, і набрав повні груди, коли почув шепіт листя. І все намагався побачити обличчя.

Спокійне, спляче. Мертве. Ні. Іван живий. Ось же він – під деревом. Ледь помітно здіймалися груди. Іван дивився на свої руки з плоті й крові й протягнув до обличчя дві напівпрозорі долоні. Теж свої. Застиг. Він стояв перед власним тілом, що мирно спало поміж коріння. Іван мирно спав поміж коріння. І він же стояв над самим собою… 

“Досить. Досить. Досить, – почулося в шелесті вітру, у гомоні річки, у пташиному щебеті. – Іди. Іди. Іди”, – луною відбилося в Івановій голові. Він відступив на крок. І впав. Чи то полетів. Чи то потягнуло його кудись. Праворуч, ліворуч. Не було навколо нічого: ні неба, ні землі – лише чорна пустка. Чи то вічність пройшла, чи лише мить, коли знову Іван побачив сонце. А з ним Назара.

– Знов ти? – спитав той похмуро.

– А ти мене кожен раз так вітати будеш?

Назар подивився на нього сумними очима.

– Радий тебе бачити, – зітхнув він. 

– Щось і не скажеш. Чого такі зажурені, пане кошовий?

Назар дивився на нього довгу тяжку хвилину – вагався, поки нарешті:

– Ми досі в Сурожі. І краще б я узяв тебе з собою: ти хоч работорговців місцевих знаєш.

– Не просто ж так я з ними водився, – відказав Іван ображено.

– Знаю. Та все ж у нагоді б стало. А в самого мене щось не виходить нічого. Без тебе. 

– Лестите, пане кошовий, – Іван засміявсь. – А як без мене жив стільки років? До курінного якось дослужився. Та навіть кошовим без мене став. Я тільки відвернувся на хвильку, а ти вже ходиш собі поважний з булавою. Отак вернуся зараз у тіло, а як знову з’явлюся, ти вже довічний мир з османами вкладеш. – Він побачив Назарову усмішку й потягнувся його обійняти за плечі – струхнути, розрадити ще трохи. Назар здригнувся – рука знову наскрізь пройшла. 

– Не роби так більше.

– Вибач. Якось раніше без тіла не доводилось гуляти – не звик ще. – Та значить треба було ще щось сказати. Іван згадав, що то за покої були, що йому Рута показала, – покої кошового. – Ти просто повір мені. Вперше, може, але повір: усе добре буде. І пам’ятай, що ти пообіцяв мені, – останні слова Іван промовив притихлому лісові, – захистити матінку.

Гучний голос Касьяна сокирою розрубав лісову тишу. Вони йшли з Костянтином удвох, і Касьян усе смикав того за руку:

– Ну скажи шось, падло чорняве! Паскуда ти безсовісна, ось ти хто! О, Вовчара! – він тут же відштовхнув Костянтина від себе та всівся поряд з Іваном. – Сам тут сидиш?

– Ну тепер же певно, що не сам.

– Засумував тут один, еге ж? – Касьян закинув руку йому на плече. – А мені тільки й мріяти, щоб одному побути. От бачиш цього ворона чорнокрилого? – Він тицьнув пальцем вбік Костянтина. – Оце падло думки читає: в очі йому подивишся й усе, кінець тобі, Вовчаро. Але ж як у ці очі не дивитися, га? – замріяно Касьян подивився на товариша й цьомнув губами. Той відвернувся. – Ні, ну ти диви на нього! Піду я від тебе, чуєш! – заголосив Касьян, ображено. – Он, з Вовчарою на січ поїду. Я давно серед козаків не був. – він притис Івана до себе міцніше, та той непомітно звільнився з обіймів і прихилився до дерева. Цікаво ж, до чого йде.

– Ти серед них ніколи й не був, – сказав Костянтин тихо, що обурило Касьяна тільки більше. 

– А от обов’язково було то вголос казать? Оце падло, – він знов повернувся до Івана, – все, що захоче, мені може подумки передать. Тільки, якщо ж захоче. А зараз він хоче мене зганьбити! Ні, Вовчаро, поїдемо звідси разом. А поки ти тут, можу продемонструвати тобі всі свої таланти, – Касьян підморгнув хитрим оком. – Не пошкодуєш.

– Отак от просто? – посміхнувся Іван. – І навіть без сватання?

Касьян зітхнув гірко, привалився до дерева до Івана ближче, поманив рукою.

– Бачиш, у чому біда. Ми от з ним, – він вкорте тицьнув на Костянтина, – повінчані. І навіть не перед богом, а… Та багато перед ким. Там страшне. Ми хотіли були по-людськи, у церкві. Оце рубець у мене бачиш? – Касьян повернув до Івана поголену потилицю. – Це мені батюшка кадилом влупив. А ще божа людина!

– Та що ви кажете, – Іван поцокав язиком із жартівливим співчуттям. Костянтин десь у стороні від них тихенько засміявся.

– Ти, Іване, як боїшся, що люди скажуть, то я тебе очі відводити навчу, – не вгамовувався Касьян. – Хочеш?

– Звісно ж, що хочу. Воно в житті завжди згодиться. Як? – спитав Іван зацікавлено.

– Ну от мене бачиш?

– Бачу.

– А Костянтина бачиш?

Іван обернувся. Характерника ніде не було видно.

– Сходи пошукай.

Замало часу пройшло, аби Костянтин далеко пішов, та хто їх, цих чаклунів, розбере. Іван обходив галявину повільно по колу. Дивився, дослухався, поки Костянтин не з’явився сам: стояв собі спокійно на видноті, підставивши сонцю розмальоване знаками обличчя.

– Загубив щось, Іване? – спитав він з посмішкою.

– І як ви це робите?

– А зараз зрозумієш. – Касьян знову повис на Іванових плечах. – У піжмурки пам’ятаєш, як гратися? Як когось із нас піймаєш – ховайся. Го‐па! – гаркнув він Івану в саме вухо. І зник. Мов крізь землю провалився з Костянтином разом.

Пам’ятав Іван, як у піжмурки гратися: підглядати не можна – тільки що слухати. А цьому він наче вже трохи навчився. Та тихо було. Жодного зайвого шелесту. А ні кроку не чутно, аж поки:

– Диви! – Касьян показався з іншого боку галявини. – А я вже ось де!

Іван кинувсь до нього, поки ще видно. Легко Костянтин торкнувся його плеча – повернувсь на хвилю всього. А Касьян зник. Тихий шурхіт тканини Іван вловив усього в кількох кроках. Простягни руку – торкнешся.

– Не вмієш, Вовчаро, в ігри наші гратися! – гукнув Касьян. Іван бачив, як він, граючись, позадкував далі в ліс – побіг слідом, очей не зводячи з насмішкуватого обличчя. 

Постріл. Іван головою крутнув на звук. А Касьяна мов і не бувало. Натомість він знов почув тихі Костянтинові кроки. Двоє рухалися злагоджено: щойно Іван біг за одним, інший на себе увагу відволікав. Перекидали його один одному, мов ту іграшку. Очі відводили. З Касьяном легше було – той голосив усе, підбурював. Від Костянтина зайвого галасу не було, і досі його Іван так і не побачив. Слідував лише на звук. І все далі вели його характерники за собою в ліс.

– Чуєш, гречкосію! – зареготав Касьян. – Біжи додому! Помилилися духи! Не вмієш ти нічого!

Ну вже ні. Іван припустився за ним слідом. Раз він тут, то хай вчать. Усьому. Раз його вже з мертвих повернули. Не раз. Раз йому й повертатися нікуди. Тільки на січ. Тільки очей не зводити. Ні на мить.

– Ти диви, який! – усе не міг вгомонитися Касьян. – Вороне мій, ти це бачиш? – гукнув кудись убік. З гучним тріском десь за Івановою спиною завалилося сухе дерево. Перед очима все ще біг характерник. Іван кинувся на нього, і обидва повалилися на землю. – І от він мені щось про сватання казать буде, – засміявсь під ним Касьн, та посмішка його з насмішкуватої стала раптом хижою. – А тепер біжи, Вовчаро! Наша черга водить.

Іван вмить зірвався з місця. Під ногами тріщали гілки, і десь позаду Касьян усе кричав, мов навіжений:

– Бачу, Вовчаро, бачу!

Костянтина Іван не бачив – відчув лише на мить, як потягнувся той до його плеча, і встиг звернути вбік. Оце так піжмурки: наче не Іванові жмуриться, а очі досі в нього зав’язані. Він один був проти двох. І нікому їхніх очей від нього відвести.

У старому стовбурі, що вигнив зсередини, Іван перевів дух. Придумав нарешті. Він скинув із себе жупан та й сунув у кущі – повернеться ще по нього, як ті двоє не підберуть. А сам Іван тихо крався поміж дерев далі в ліс. “Добре придумав, – почув у голові знайомий голос. Костянтин стояв навпроти Івана й губи його не рухалися. – Але тебе видно. За тінями ховайся”. “Як?” – ледь не спитав Іван вголос, та він усе ще ховався. Костянтин почув його й так. “Зрозумієш”, – сказав він і відвернувся. А Касьян уже зовсім близько був. Іван чув його кроки, спокійні й неспішні – Касьян певен був, що вже його спіймав. Та здаватися так просто Іван не хотів.

– Вовчаро! – почув він далеко позаду. – Жупана загубив! Хто ж подарунками так розкидається?

От бісова ковінька. Що ж іще вони про нього знали? Один Іван тільки нічого до пуття не знав. Як це воно, за тінями ховатися? Певно ж, що просто в тінь зайти не достатньо. А як?.. Іванові думки перервало гарчання. Здоровезний сірий вовк дивився на нього золотистими очима, шкірив гострі білі ікла. Іван завмер. Серце, що й без того билося в грудях, мов скажене, від біганини, зайшлося ще швидше. Застукало в горлі. Це йому не сільський цуцик з вертлявим хвостом. 

Вовк схилив голову до землі. Гучне гарчання вирвалося з пащі. Іван присів. Думка в голові з’явилася дурна, божевільна навіть. Та коли воно інак було? За тіні. Він підняв з землі товсту палицю, замахнувся. Зайти за них, сховатися в темряві. Вовк здригнувся, коли палиця пролетіла над його головою. Іван затамував подих. Вовк знову повернув до нього морду, та очі пройшли повз. Вовк принюхався. І відійшов. Він ліг під сонцем, а Іван поволі відступив назад. У кроці від нього став Касьян.

– О, Степане, і ти тут. – заговорив він із вовком без усякого страху. – А ще одного Вовчару тут не бачив? – У відповідь вовк тихо загарчав. Касьян махнув на нього рукою. – Та йду я вже, йду, господи.

Іван провів Касьяна поглядом, а коли знову повернувся до вовка, того вже не було. Лише ще один характерник натягував на себе сорочку.

– То це ви вовком були? – Іван вийшов до нього зі свого сховку.

– Чого ж був? – Степан знизав плечима. – Я і є Вовк.

– То ви і по‐вовчому розумієте? – задав Іван одне з десяток питань, що прийшли до нього лише за цей день.

– А чого не розуміти? Звірі, їм же багато не треба: аби сам живий і зграя в порядку. До речі про це. – Степан пригрозив Іванові пальцем. – Ти якого біса, Іване, Тарасові піштолем погрожував?

Іван знітився, а характерник відповів сам:

– Бо ти дуже сміливий, правду кажу? І ще трохи дурний погрожувати характернику там, де в нього найбільше сили. І ще, – він закрутив сивого оселедця за вухо, – ти з вовками так більше не жартуй. Вони ж бо не лише на очі покладаються. – Степан почухав за іншим вухом майже по‐собачому. – Повня сьогодні. А ти, Іване, хочеш сам вовком побігати? Обертати тебе один біс доведеться. Так щоб не затягувать.

– А я зможу?

– На цій землі що завгодно зможеш. Як сонце зайде, найдеш мене на хуторі. Тіки шкуру вовчу з собою захопи, – сказав Степан та й пішов собі далі в ліс.

– Попався! – Касьян вискочив із кущів, піймав Івана власним його жупаном, мов мішком. – Що, вийшло в тебе?

– Бачиш же.

– Ото й біда, Вовчаро, що бачу.

У відповідь Іван накрив йому голову жупаном. Назад. Поміж тіней і далі за ними. Касьян відкрив обличчя, роззирнувся – погляд пройшов повз Івана, хоч той стояв прямо перед ним. Іван махнув перед Касьяновим обличчям рукою – той навіть не помітив. Поволі, він зайшов характернику за спину.

– Ти ба! – Касьян засміявся. – Був і нема. На щось ти таки годен. Тільки, – він крутнувся й схопив Івана впоперек тіла, – я тебе чую.

– І як же ми будемо людям очі відводити, як нас усе одно почують?

– Ніби я його кудись відпущу, – щойно прозвучав голос Костянтина, як він сам показався поміж гілок. Касьян кинувся до нього зі сміхом, цілував щоки, губами розмазуючи тонко промальовані знаки. Помирилися, видно. 

Іван полишив їх наодинці. Не те, щоб не стрічав ніколи, щоб чоловіки один одного кохали – сам був не без гріха. Та щоб так, відкрито. Ніяково було якось поруч вештатися. Тож Іван пішов за тінями до самого хутору, пройшовся між хатами – наче б то не бачив ніхто. Янко дрімав на сонечку під хатою ворожок. Іван підійшов упритул та й жартома висмикнув гілляку з темних кучерів малого. Той скрикнув і зразу прокинувся. Роздивився навколо – нікого так і не побачив, лише промовив ображено кудись повз Івана:

– Не смішно, Касьяне.

Як домовлялися, на заході сонця Іван знайшов Степана. Із ним уже були Севастьян та Твердислав – обидва зі звірячими шкурами на плечах. Сам Степан загорнутий був у плазунський плащ. Ні слова ніхто не промовив – пішли. Подалі від хат. 

Степан неспокійний був всю дорогу: характерник то смикавсь, то гарчав тихо, головою мотав, мов той пес. Чим далі йшли, тим гірше ставало. Інші двоє тягнули його за руки, нашіптували щось у півголоса. Іван навіть слова промовити не наважився.

Зупинилися на галявині якраз, як з-за хмар показався місяць. Степан звив на повню – капюшон впав із нього, і в холодному світлі побачив Іван вовчу голову. Характерники зірвали з товариша плащ. Вовк впав на чотири ноги, розім’яв важке тіло. Всередині похоло. Іван хотів ступити за тіні, та його під пильним поглядом тримав Твердислав. Ні слова ніхто не промовив. Лише вовк загарчав, коли Севастьян різанув його по плечу. Гарячою ще кров’ю він намалював щось Іванові на лобі, мазнув по губах – Іван облизав їх бездумно. Севастьян перехрестив його і промовив тихо: “І ти, як вовк”. Він кинув ножа – лезо рівно встромилося в землю. 

Твердислав пішов першим: натягнув на голову капюшон, розігнався та скочив через ніж. Здоровезні ведмежі лапи стали на сиру землю. Звір заревів. Удвічі, чи навіть утричі він більшим був за самого характерника. Іван дивився на нього не в силах повірити. Та на ведмежачій морді дивом вгадувалася крива Твердиславова посмішка. Севастьян був наступним. Теж своєю шкурою накрився з головою, у повітрі крутнувсь через ніж. Смугаста спина здійнялася дугою. Іван цього звіра бачив на малюнках, та жодного разу в житті. Тигр неспішно обійшов галявину.

Вони чекали. Троє хижаків, що мали б зараз битися за Іванове мертве тіло, чекали нетерпляче, поки він приєднається до них. І наче не складна наука: вовчу голову на свою накинути та й гопки через ніж. Криваве клеймо мов вогнем запалало на лобі. Шкура прикипіла до тіла. Іван скинув голову, та замість крику почув вий, що рвався з його власного горла. Ніч зразу наповнилася звуками – без зусиль. Ясніше стало видно в нічному лісі. І щось іще з’явилося, досі Іваном не пізнане, та вовк знав, що вело його по чужих слідах. Запах. Він відчував його переплетінням широких стежин і тонких, ледь помітних доріжок. І жодна з них не вела до його зграї. Далеко. Далеко він був від них. І вовчі ноги не могли донести його додому.

Старий вовк підійшов до нього. Не хотів зла, принюхався лише – привітався. І за собою покликав. Без жодного звуку: хитнув кошлатою головою, вухами смикнув та очима направив. Уперед. На полювання.

Кігті рвали землю. Вовк слідував за запахом – одним лише запахом живого теплого м’яса, від якого слина стікала з розкритої пащі. Його гнав голод. Більше нічого. Лише голод змушував його рухатись. Вовк ловив шурхіт заячих лап у прілому листі. Вже зовсім близько. Він чув, як билося крихітне серце. І вп’явся зубами в гарячу плоть.

Ранок зустрів зливою. Вовк спробував сховатися від неї під кущами, та дощ падав із неба стіною. Крізь неї він не зразу відчув людський запах. На ньому лежав ще помітний ведмежий слід. Вовк відсахнувся – ніж встромився в землю прямо перед його мордою.

– Стрибай, Іване, – заговорили до нього. – Погрався і досить.

Вовк загарчав, та його сильними руками схопили за голову. Чорні людські очі дивилися з викликом – вовк ошкірився, вуха притис.

– Скільки раз тобі казати, щоб ти, падлюка, не вибрикувався? Чи хочеш довіку в цьому лісі у вовчій шкурі пробігати? І ніколи більше не побачити свою матір?

Останні слова змусили вовка покірно схилити голову.

– От і добре, – його відпустили й знов вказали на ніж. – Стрибай.

Іван встав перед Твердиславом, змоклий до нитки. Та попри це почувався добре, як ніколи – виспався. Хіба не вперше за життя. Степан правду казав – звіру багато не треба: ні снів тривожних, що переслідували Івана з дитинства, ні зайвих думок не було. Одне тільки турбувало. Іван витяг з зубів заяче хутро. От тобі й побігав.

– І бороду вимий, – кинув йому Твердислав. Іван провів по обличчю – на долоні лишилася кров.

Дорогою перестріли Севастьяна. 

– То що, – він плеснув Івана по плечу, – тепер уже точно Вовчара. Предки прийняли, значить скоро самі до тебе заговорять. Чи вже чув щось від них? – спитав, перегукуючи дощ.

– Та хто зна. – Іван знизав плечима – дійсно не знав. –  У вас тут такий карнавал, що за всим і не встежиш. От де ви, до речі, Степана загубили?

– За нього не хвилюйся. Повернеться, як схоче. А ви вдвох не хочете до мене завітати? Треба вам десь обсохнути.

– Вибач, та маю інші плани, – відказав Твердислав. Іван же дрижжав від холоду, тож перебирати йому не доводилося:

– А я не проти.

– От і добре, – Твердислав кивнув. – Буде кому за тобою наглянути. Тримай, – він простягнув Іванові пляшку з зіллям і розчинився в суцільній стіні дощу.

Севастьянова домівка схожа була більш на барліг з низькою стелею й без вікон. Та тепло в ній було, як у пічці. Двоє характерників – Радомир та Боян – сиділи прямо на підлозі на купі килимів і подушок. Між ними стояла шахівниця. І приглядатися не треба було, аби зрозуміти, хто програвав: Радомирове нахмурене обличчя його видавало. Боян же на дошку майже не дивився – крутив собі ручку ліри й без жодної цікавості совав фігури.

– Ти вже програв, вважай. Досить.

– Не заважай.

І поки Севастьян грів Іванові чаю, сталося страшне: Боян спихнув босою п’ятою фігури з шахівниці. Радомир зашипів, мов та змія.

– Ти що наробив?

– Це не я, – Боян відкинувся на подушки й знову взявся за свою ліру, – це духи. Наказали зупинити безцільну війну. Перуновим іменем, – і вслід за його словами по небу прокотилася громовиця. Іван ледь горня не впустив. Севастьян лиш пхикнув:

– Як діти, їй бо.

Радомир зосереджено розставляв шахи – намагався повернути поле боя, як воно було до «божественого» втручання. Боян підвіся.

– Куди? – обурився Радомир, та Боян на нього лиш рукою махнув – забився кудись під стінку. Тільки й чутно було, що ліру його.

– Давай я з тобою зіграю, – охоче запропонував Іван. Один біс, що робити більше було нічого.

Радомир кинув на нього прискіпливим оком і розставив чорні фігури двома рівними рядами. Іванові дісталися білі. І як тільки він зробив перший хід, потягнулася за ним вервечка думок.

Йому треба було до матері. Учора так і не вийшло, а зараз дочекатися було треба, щоб дощ скінчився. Чи не доведеться?

– А чого ви цю зливу не зупините? – Іван клацнув конем по дошці.

– Не можна без потреби втручатися в природній порядок, – відказав Радомир та пересунув пішака.

– Ні, Вовчара діло каже, – втрутився Севастьян. Через Іванове плече він збив чорного пішака турою. Радомир обурено відпихнув його руки від шахівниці. 

– Не допомагай йому!

– Та то я, може, йому навпаки заважаю. Дивись ширше. А вчити Вовчару все одно треба.

– Добре, – Радомир посунув іншого пішака. – І як ти хмари розганяти надумав, Вовчаро?

– То я у вас спитати хотів. Хіба це не  ви маєте мене вчити?

– На цій землі ти все сам хапати маєш, – з цими словами Радомир забрав з дошки білого коня.

От і Степан щось таке про землю казав. Іван зосереджено дивився на фігури: думав, згадував, як Касьянові нашепти хмар нагнали. А розігнав їх сонячний спалах.

– Сварґою! – Іван скинув чорного слона, і Радомир скривився. – Такою, як у Янка вашого на ножі.

– А в тебе є такий ніж? – спитав Радомир, очі не відриваючи від шахів. – Вона там не просто так. Ніж бо вогнем викуваний. Аби де наліпи – не спрацює.

– Вовчаро  – гукнув Севастьян, – лови.

По долівці закрутилося‐покотилося варене яйце. Іванові прямо під руку. Крутилося, мов сварґа тоді на ножі. Котилося, мов сонце по небу. Маленьке, тепленьке. 

– Не допомагаю йому, каже, – пробурмотів Родомир. – Твій хід, Іване. 

– Ні‐ні, чекай. – Іван узяв яйце обережно в руку. Ніж вогнем викуваний. Як і сварґа на ньому. То ж і на яйці треба її вогнем писать.

У печі потріскувало вогнище, а коло неї лежало гілля для розпалу. Іван сунув тонку гілку у вогонь. Обпаленим кінчиком почав він виводити лінії одну за одною, поки вистачало сліду вугілля, і знов до печі. Яйце з написаною сварґою закрутилося на підлозі.

– Гарна цяцька вийшла. А робити з нею що будеш? – спитав Радомир уїдливо.

Боян підвівся зі свого місця. У руках замість ліри тримав уже сурму.

– Пішли, – покликав він Івана за собою до дверей. Назад під дощ. – Куди вітер гнати?

– На північ. – Тільки туди. Не дай боже шторм на морі здійметься.

Боян кивнув, розвернувся на північ та й заграв. Вітер здійнявся над хутором: з кожною миттю набирав силу з Бояновою сурмою в унісон. Важкі хмари поволі поповзли по небу. На північ. “Крути, – почув Іван у шелесті вітру. – Крути”. Писанка закрутилася на порозі хати, а Іванові губи самі собою повторювали, що шепотів йому вітер: “Силою вітру, волею вогню обернеться небо…” Вітер гнув дерева до землі. Яйце завертілося швидше – іскри посипали вогняним виром. “…заклинаю іменем божим”, – і все засліпило світло. Коли Іван знову відкрив очі, сонце сяяло вслід хмарам.