Ліхтар

”Мамо! – її втомлене обличчя та ніжна усмішка –  нарешті після стількох років Іван бачив їх, міг їх упізнати. Та в його сні мати все така ж далека. Варто лиш дотягнутись – її образ висковзав з рук, як раніше. – Мамо, не йдіть! Благаю! Мамо!” Хотілося плакати.

– Вовчаро! Прокидайся! – пролунав дзвінкий хлопчачий голос, і коні заіржали з ним хором. Гомін болем відгукнувся в голові. Насилу Іван розплющив очі.

– Чого веселий такий? І де твої роги ? Мамка за вино обламала?

Першим, кого Іван побачив, як відкрив очі, був Твердислав. Не даремно він його постриг – хоч на людину став схожий. Та від того приємніше на характерника дивитись Іванові не стало. Він сів на лавці. Мокра ганчірка ляпнулася з лоба йому на коліна.

Гучний голос Касьяна сокирою розрубав лісову тишу. Вони йшли з Костянтином удвох, і Касьян усе смикав того за руку:

“Мамо! Мамо, дивись! Я дощ зупинив!” – Івасик біг босоніж по мокрій траві. Усміхався від вуха до вуха. Іван наздоганяв курчаве хлоп’я темною пусткою, де не було ні землі, ні неба. Біг з усіх ніг, та наче стояв на місці. А маленький Івасик кинувся до матінки в обійми.

Щойно Іван переступив поріг Вогнедарової хати, його оповив густий дим. Він хмарами підіймався від казана, що стояв на підлозі, клубився під низькою стелею. Крізь дим Іван не зразу розгледів сіру постать Нестора. Той сидів долу, сиве волосся закривало обличчя.

– …І танцюють вони на головах! І ногами ступають по хмарах! – Біля вогнища Іван розповідав козакам про характерників. Слухали, аж ложки до роззявлених ротів забували доснести. Були й ті, хто на його слова лише поблажливо сміялися. То й що, що Іван трохи прикрасив?