Першим, кого Іван побачив, як відкрив очі, був Твердислав. Не даремно він його постриг – хоч на людину став схожий. Та від того приємніше на характерника дивитись Іванові не стало. Він сів на лавці. Мокра ганчірка ляпнулася з лоба йому на коліна.
– Що снилося, Іване? – спитав Твердислав. Ту гадюку, що в лісі найшов, він ще живою запихав у пляшку.
– Та таке… – відмахнувся Іван: зовсім не хотілося з ним зараз ляси точити.
– Іване, я ж не тому питаю, – характерник забив корок у пляшку й грюкнув нею по столу, – що мені дуже цікаво, чого ти ревів півночі.
От падло. Сидить іще, дивиться, чекає. Від нього вже не відбрешешся. Та тепер Іван певен був, що зустріч з матінкою наяву була. Або так, або Назар надто сильно по голові його вдарив. Одне діло в брехні про кульчик повірити: не для себе ж Іван його дістав. Зовсім інше… Зовсім інше, коли людина перед ним палає, мов той янгол небесний. Коли стежка зникає, варто лише погляд відвести. Коли одним лишен шепотом накликають хмари. І коли стріли, що він бачить уві сні, калічать тіло.
– Я був у Сурожі, – відказав Іван нарешті. – Наче привид. Але все було насправді: і козаки, і… та сутичка. Я б не повірив, якби мене стрілою не зачепило.
– От бачиш. Можеш же по‐людськи спілкуватись, коли хочеш.
– І це ти мені казатимеш.
– Казатиму. А ти слухатимеш. – Твердислав сів поруч із ним на лавку. – Дух твій, – він ткнув Івана в груди, – у тілі не тримається. Та з твоєю слабкістю, – характерник постукав його по лобі, – це навіть добре. Бо коли тіло твоє лежатиме десь, як завжди, непритомне, від тебе й без нього користь буде.
– Чого ж тоді я нікого торкнутися не можу, а рана в мене залишилась?
– А ти думав, безсмертний? – спитав Твердислав уїдливо.
– То я, значить, усе вже вмію?
– Який спритний. Руку собі сам вилікуєш?
Іван подивився на свою долоню – чорне поблідло за ніч. Стиснув кулак – біль пройшов по руці, та його можна було стерпіти. Сам би він собі точно нічим не допоміг.
– Ото ж бо й воно, що нічого ти насправді не вмієш. А знаєш ще менше. То ж іди. На тебе вже чекають. На тому самому місці, де ви з Янком вчора вправлялися. А десь загубишся знову, буду на прив’язі водити.
Іван вийшов з хати. Він на повні груди вдихнув прохолодне вранішнє повітря. Добре було нарешті не бачити ту остогидлу пику. Та розслаблятися часу не було – повернутися б до Сурожу, а там може зметикує, як Назарові допомогти.
З чепурної мальованої хатинки вийшло біляве дівча, і з розкритих дверей потягнуло свіжим хлібом. Іван враз відчув, наскільки голодний був. Їсти хотілося, аж живіт до хребта прилип. Хоч скоринку б випросити. Іван сперся на тин.
– Яка у вас мальва гарна росте біля хати, – завів він. – І пелюстки такі білі, тендітні. – Дівчина кинула на нього карими очима, усміхнулася ледь помітно. – А всміхається, мов те сонечко. Як же звати цю чарівну панночку?
– Рута я. А ти кажи вже, чого хочеш.
– Як буде ваша ласка, дайте хоч шматочок хліба. З самої Хортиці нічого до пуття не їв.
– Ти диви на нього, – почув Іван сварливий жіночій голос. Пані пройшла повз нього у двір з глеком у руках. – Самому зготувать у нас, звісно ж, рук нема. От тіки своїх навчиш – чужих приведуть!
– Солохо, дай ти хлопцю хоч молока напитися, – гукнули з хати. На поріг вийшла та сама мама Богдана. Нагнулася під оддвірком, тряхнула гривою сивих кучерів. На повний зріст виявилася вона вищою за самого Івана. Солоха у відповідь подивилася обурено на неї, а потім на самого Івана. Мов наскрізь пронизала. У нього аж холод пішов по спині: не сумнівався, що тим поглядом Солоха його й прокляне.
– От усім же треба, – вона неволею простягнула Іванові глечик. – А як що, так зразу: ”Надої, Солохо! Тобі ж не складно, Солохо!” А ви, може, корову на хутір для початку купите?
Іван завагався на хвилю:
– То з кого молоко, кажете?
– З‐під корови, – заспокоїла його Богдана. – Ти пий, синку, пий. Не дай боже, ще знепритомнієш на тренуванні. Ти після обід приходь з Янчиком. Борщем тебе нагодую.
– От сама той борщ і готуй! – крикнула їй Солоха вже з хати. – І до шпарини сама йди!
– Дякую, пані, – Іван віддав Богдані глечик. Вона усміхнулася йому ніжно.
– Просто Богдана.
До лісу йшов Іван уже жвавіше. Янко вправлявся на вже знайомій галявині, та на цей раз був із ним не Касьян. Під деревом на смугастій тигрячій шкурі сиділи Севастьян та Боян. Один невпинно стежив за малим, а інший награвав на сопілці жвавий мотив. Іван привітався з обома, і Севастьян рукою покликав його до себе.
– Зачекалися тебе вже, Іване. – Він підвівся на ноги. – Пішли, прогуляємося. Друже! – гукнув Севастьян малого. – Впораєтеся вдвох?
– Так! – відказав той, ні на мить не відриваючись від тренування.
Севастьян вів Івана через ліс, і музика сопілки немов слідувала за ними. Ліс гомонів, він жив і ріс, та кожен звук: від щебету пташок і до шелесту трав, – повторювали Боянову мелодію.
– Файно Боян грає, скажи, – тихо заговорив Севастьян. – Але не було б у цьому світі музики, якби ми не дослухались до ритму, що сама матінка-земля нам дає. І якщо її слухати, якщо її дійсно слухати, вона тобі й шлях підкаже, і сили дасть.
Вони вийшли до річки. Там, хапаючись корінням за край берега, стояло напівмертве дерево: блискавка розколола широкий стовбур рівно навпіл. Одна частина його висохла повністю, інша – ще шаруділа на вітру дрібними листочками.
– Це добре місце, – Севастьян погладив обвуглений стовбур, – силу має. У вас на Хортиці магічний дуб росте, ото там теж зможеш посидіть якось, послухать, як доведеться. А поки тут. Сідай.
Іван вмостився між корінням, якраз між розбитими половинами. Як не почує нічого, то хоч хвильку викроїть самому подумати.
– А що його слухать?
– Усе: птахів, вітер, річку. Аж поки не почуєш, як трава росте. – Севастьян підморгнув йому й присів віддалік. – Очі закрий – легше буде.
Іван зробив, як було велено. Річка внизу весело несла свої води кудись далеко в море. Чи перепливли його вже козаки? Чи знайшли корабель? На чайках швидше було б, та чи безпечніше? А як на них знову напали? А Іван тут. Весь. І ні матір не захистить, ні Мар’яну, ні Назарові не допоможе. А як?..
– Ти до природи прислухайся, а не до думок своїх! – гукнув його Севастьян. – Навіть я чую, як у тебе казанок кипить.
Іван зітхнув. Не вдавалося йому слухати – він підслухати вмів. І не те, щоб пташки в цьому лісі щось важливе між собою обговорювали. А може й обговорювали, біс їх знав. Може, хтось із характерників міг їх зрозуміти. Малого, може, про те спитати? А як оберталися на тварин, могли їх розуміти? Іван певен був, що хтось із них таки обертався. Зручно було б: вдітися в пташине пір’я та й полетіти. До самого Стамбулу. Побачити матінку, побачити… Мар’яну. Чи він і без того міг?
– Вставай, – зітхнув Севастьян. – Інакше спробуємо.
Верталися колом. Поки йшли, Іван усе не міг перестати роздумувати. Чи він зможе виходити з тіла, як заманеться? Як він рветься до Сурожу, то так і до Стамбулу зможе. Бо там буде мама.
Іван і не зчувся, як повернулися на галявину.
– Дивись, – тільки й сказав йому Севастьян і вказав на Янка.
Малий кружляв, немов та дзиґа, у дикому войовничому танці. Шабля в руках миготіла сріблястою блискавкою. Стрибав вище голови, і босі ноги билися в повітрі. Янко присів до самої землі, крутнувсь і скочив з гучним “ух!” – видихнув.
– Добре, друже. Відпочивай, – сказав йому Севастьян, і малий гепнувся на землю, де й стояв. – Зможеш так? – повернувся характерник до Івана.
– Можу спробувати.
– Вірний настрій. Шаблю в лівій тримаєш?
– Доводилось.
– Це добре. Перепочив, друже? – гукнів Севастьян малого. Той охоче кивнув. – Покажеш Вовчарі, як треба. Тільки легше з ним починай – хай до шаблі призвичаїться.
Янко слухняно почав із простого. Згадалися Іванові зразу вправи на січі, на які він таки встиг попасти. Не в новинку було лівою шаблю тримати – чого в бою лиш не станеться, та правою все ж надійніше було. Відчув те Іван, щойно став з Янком у такт розкручувати зброю. Збоку тихо заграла сопілка. Легка мелодія її огортала тіло, і малий знову схопився до танцю. Іван повторював за ним кожен крок. А музика заграв на повну силу: гучніше, швидше. Мелодією здіймався, як на крилах, легкий, мов уві сні. Тільки й чув на різні голоси: “Крутись! Крутись! Стрибай! Вище!” Нота вгору, нота вниз – і він за нею. Аж раптом зрозумів, що не чув сопілки: лишень ліс довкола, живий, галасливий. Гукнула зозуля – стрибав. Застукав дятел – шабля закрутилася в руці. Зашуміла трава – навприсядки до землі. Доки в голові не запаморочилося, доки шабля не вилетіла з рук, доки не гепнувся на землю, дивом не вдарившись головою. З його-то вдачею.
Іван лежав, дихав, мов та загнана коняка. Серце калатало в грудях, та він засміявся, голосно, щиро – легко було на душі, як ніколи. Хоч на хвильку.
– Відчув, – сказав Севастьян задоволено. – Вставай. Досить із тебе гопаку на сьогодні.
– Добре в тебе вийшло для першого разу, – додав Янко зі знанням діла, серйозний весь, аж смішно. – До мене, звісно, ще тобі далеко.
– Ну звісно, – усміхнувся Іван.
– Перепочинь поки, – махнув йому Севастьян, – послухай. А потім з Янком до хутора веренете.
Не те, щоб Іванові щось інше залишалося робити. Усівся знов під деревом та й став слухати. Кожен звук намагався пропустити крізь себе, піймати те відчуття, коли тіло, наповнене легкістю, саме здіймалося, як уві сні. Як у видінні. Як наяву. Щось знайоме на мить з’явилося перед очима. Зникло. Іван замружився сильніше. Ні, не так. Видихнув. Знов піймав мелодію сопілки. На неї, мов на тонку волосінь, знов нанизалася лісова симфонія. Обличчя – мама. Десь далеко. І знову темно. Дідько! Іван зчепив зуби. Знову видихнув. Крізь темряву – незнайомий пейзаж. Але обличчя з розгубленими блакитними очима. Схопитися за плечі в блискучих обладунках. Тільки б не пропасти. Тільки б не…
Іван скрикнув від болю – навколо був той самий ліс. Розтиснув кулак. Рана на долоні сочилася темною кров’ю.
– Не вийшло? – почув він високий голос. Боян дивився на нього винувато, крутив у руках сопілку. – Вибач.
– За що? – розгубився Іван, та до нього вже прибіг Янко.
– Вовчаро, пішли обідати!
Малий біг попереду, скакав туди-сюди по стежці, мов те козеня. Іванові раптом цікаво стало:
– Чуєш, а ти чаклувати вмієш?
Янко вмить розвернувся до нього. Усміхався широко, аж очі блищчали, весь зібрався пружинкою.
– Я невидимим стаю! – проголосив він. Плеснув у долоні, скочив. І зник. Іван розглядався навколо, намагався побачити ті дві гілки-рога, та їх ніде не було. Аж поки малий не застрибнув йому на спину.
– Ах ти жаба мала!
– Повези мене, Вовчаро! – засміявся Янко. Іван намагався його струсити, та малий лиш сильніше вчепивсь йому в одежу, як реп’ях. Довелося до самого хутора нести. Та щойно вдалині показалася Богданина постать, Янко скотився на землю.
У хаті Богдани, куди оком не кинь, висіли пучечки трав, та навіть їхні аромати не могли перебити запах свіжого борщу. Іванові зразу перша зустріч із Назаром згадалася. Сміх і гріх – скільки борщу перевів. Опинитися б зараз десь із ним поруч. Поруч із матінкою.
Янко застрибнув з ногами на табуретку. Схопив шмат хліба в одну руку, ложку в іншу, і тільки за вухами лящало. В Івана ж долоня кровити так і не перестала.
– Богдано, а буде у вас яка тканина руку перев’язати? – спитав він. – Не хочеться вам весь стіл кров’ю замазати.
– Та ради бога, – махнула Богдана рукою, та все ж підвелася за перев’язками. – Давай руку. – Вона роздивилася Іванову долоню й похмурніла. – Це тебе Касьян так лікував? Клятий шибеник, хай би ж чорти його вхопили. Хоч взагалі йому ножів до рук не давай, – сварилася Богдана, поки накладала пов’язку. А як закінчила, зразу посміхнулася. – Смачного, синку.
Іван спробував ложку й зрозумів, чого малий так швидко всю миску вихлебав. Борщ густий був, наваристий – не відірватись.
– Пані, усі хвали вам, – звернувся Іван до Богдани. Може, вперше такий щирий був. – Такої смакоти ще сходи пошукай.
– І не найдеш, – підморгнула вона.
– А мені тут одна жаба наскрекотала, – почав Іван, і Янко пнув його під столом, – що ви не тільки готуєте вправно, а ще й на майбутнє ворожите. – Як був шанс, то чого б у ворожки не спитатися поради.
– Правду тобі жабка казала. Та я ж тільки смерть віщую – іншого духи бачити не дали. – Бряцнули миски, що їх Богдана зі столу прибрала – господиня поралася в хаті й про чари свої розмовляла як про будь-що буденне. Бо такими ж вони для неї певно й були. – А для нас смерть – то пані ой яка непостійна, сам знати маєш.
– Звідки ж мені?
– Та ну. Втопився ж був, і тижня не пройшло, – кинула вона недбало, наче щось таке кожен день могло статися. Іванові всередині похололо.
– Так не помер же? – не хотів, аби звучало те як питання, а все ж не стримався.
– Помер, синку, – відказала Богдана тихо, обернула до нього занепокоєний погляд. – І тіло по воді пливло, – враз обережно заговорила, мов з дитиною.
– Та не може…
Іван наче знову в річку полетів головою вниз. А вода все тисла на груди, вибивала з легенів останнє повітря. Невже дійсно помер? А чи вперше? Згадав, як матінка казала, мов його ще тоді, у тринадцять років, убили. Хотів було спитатися Богдани, чи правда. Не зміг – захлинувся. І все перед очима попливло.
– Мамо! – почув Іван як крізь товщу води. Не зразу зрозумів, що то не сниться йому – що то Янко.
– Та бачу. Води подай, – це була Богдана. У ніс вдарив різкий запах – Іван побачив перед своїм обличчям пучок трави. – Іване, мене бачиш? – Обличчя Богдани, що його вже торкнулася старість, всипане рясно було ластовинням. Іван кивнув. – Добре, синку. Дихай глибше. Піч бачиш? – Вона відвела руку з зіллям у бік печі, мальованої червоними квітами. Іван знов кивнув. – Янка бачиш? – Малий стояв, розгублений, із кухлем у руках. Тицьнув його Іванові, щойно почув своє ім’я.
– Дякую, – прохрипів той.
Богдана підпалила інший пучечок та пройшлася із ним по всій хаті – кожен куток обкурила. І все примовляла:
– Нічого, синку. То воно всім вперше страшно. А потім звикнеться.
Бадилля, що залишилося, Богдана кинула в піч і стала щось шукати по поличках. На світ божий вона дістала старий зшиток.
– Тримай, синку, – Богдана простягнула зшиток Іванові, – подарунок від старої ворожки. Перелякала ж бо зовсім. Усе зілля за раз не вивчиш як готувати, то буде в поміч.
Іван погортав пожовклі сторінки. Рівним почерком на них написані були рецепти. І до кожного чи то малюнок, чи то трави, що міцно присохли до сторінок.
– Дякую.
Іван попрощався з Богданою, та в сінях натрапив на Руту. Маленька, вона ледь діставала маківкою його плеча. Зблизька Іван змін розгледіти шрам на її обличчі та символ, намальований прямо поміж брів. Ще один виглядав на грудях з‐під сорочки.
– Івасю, ти вибач, я підслухала трошечки, – почала вона сором’язливо. – Як хочеш, я тобі поворожити можу. Нахилися тільки близенько.
– Як же такій милій панночці відмовити? – Іван покірно нахилився, та Руті все одно довелося стати навшпиньки. Теплі губи торкнулися його лоба. Трави шелестіли в сутінках. У знайомих покоях горіла свічка. Щось п’янке лилося в келих. Іван дивився, мов у шпаринку, на те, що йому доведеться ще побачити. Пережити. Бо він ще живий був. Бо смерть для нього – пані непостійна.
– Більше не покажу. – Рута відступилася на крок та мишкою промайнула в двері за його спиною. Іван усміхнувся їй у слід.
– Чуєш, зачарований, – малий з’явився, мов з повітря зіткався. Треба б Іванові самому цього навчитися, – секрет хочеш розкажу? Рута за маму Богдану старша.
– Та ну.
– Ну та. Вони всі старші насправді, ніж на вигляд.
– Скажеш, і ти мене старший?
– А може! – Янко розправив худорляві плечі.
– А чого ж тебе на січ замість мене не відправили?
Янко тут же здувся.
– Бо тебе обрали, – пробурмотів. – Дуже ти комусь сподобався. Я чого хотів… Пішли до криниці, – малий грюкнув відром, – щось покажу.
Поки йшли, почув Іван, як дзвенів у кузні метал: одним рівним ритмом. Коваль не збивався ні на хвилю, а йому десь з‐під стріхи відгукувалися голуби. У курнику метушилися кури – зо п’ять, не менше, і великий гордовитий півень. Іван усе намагався на хуторі десь корову почути. Так і не зміг.
Зашурхотіла ледь помітно тканина. Один необачний крок потривожив траву. Іван розвернувся. І зустрівся зі здивованим поглядом Твердислава.
– То що, Іване, як успіхи? – спитав той.
– Непогано, як бачиш.
– Я його навчив гопака танцювать! – втрутився Янко. – Чуєш, а чого Вовчару характерником на січ посилають, а не мене?
– Вуса ще під носом не виросли. – Твердислав розвернув малого за плече. – Іди, куди йшов.
Малий, обурений, показав йому язика й побіг далі.
– Кумедний у вас малий, – усміхнувсь Іван.
– Ага, на тебе чимось схожий. Таке ж шило в сраці. А тепер до діла. Не просто ж так лісом тинявся: розповідай, що бачив. Тільки без вибриків – у нас часу немає на твої дурниці.
– Та нічого я не бачив, – відказав Іван похмуро. – Щойно з’явиться знайоме обличчя, і нема.
– Знаєш, у чому твоя біда, Іване? – Характерник схилив голову набік. – Тебе вічно кудись тягне до чорта на рога. Щоб із тіла вийти, ти спочатку маєш самого себе в обличчя побачити. Пика в тебе, звісно, так собі, – докинув Твердислав, Іван пхикнув. – Та якщо ми тебе будемо кожен раз по голові бити, останні ж клепки повилітають.
– Це все, що ти спитати хотів? Мені там малий у криниці щось показати обіцяв, а у вас тут такі чудасії творяться – пропустити не хочу.
– А вас, бісових синів, обох потім звідти витягать? Ото сміху буде, – Твердислав криво посміхнувся. – Біжи, чого ж.
Звісно ж, ні до якого колодязя Іван не пішов – звернув до лісу, щойно погляд характерника перестав тиснути на потилицю. Поблукавши трохи, знайшов те саме дерево. Обличчя своє побачити. Що ж, Іван спробує. Він закрив очі. Вітер зашелестів у гілках, мов сам ліс набрав у легені повітря. І видихнув, колихаючи трави. Іван із ним в унісон: затамував подих, щойно затих вітер, і набрав повні груди, коли почув шепіт листя. І все намагався побачити обличчя.
Спокійне, спляче. Мертве. Ні. Іван живий. Ось же він – під деревом. Ледь помітно здіймалися груди. Іван дивився на свої руки з плоті й крові й протягнув до обличчя дві напівпрозорі долоні. Теж свої. Застиг. Він стояв перед власним тілом, що мирно спало поміж коріння. Іван мирно спав поміж коріння. І він же стояв над самим собою…
“Досить. Досить. Досить, – почулося в шелесті вітру, у гомоні річки, у пташиному щебеті. – Іди. Іди. Іди”, – луною відбилося в Івановій голові. Він відступив на крок. І впав. Чи то полетів. Чи то потягнуло його кудись. Праворуч, ліворуч. Не було навколо нічого: ні неба, ні землі – лише чорна пустка. Чи то вічність пройшла, чи лише мить, коли знову Іван побачив сонце. А з ним Назара.
– Знов ти? – спитав той похмуро.
– А ти мене кожен раз так вітати будеш?
Назар подивився на нього сумними очима.
– Радий тебе бачити, – зітхнув він.
– Щось і не скажеш. Чого такі зажурені, пане кошовий?
Назар дивився на нього довгу тяжку хвилину – вагався, поки нарешті:
– Ми досі в Сурожі. І краще б я узяв тебе з собою: ти хоч работорговців місцевих знаєш.
– Не просто ж так я з ними водився, – відказав Іван ображено.
– Знаю. Та все ж у нагоді б стало. А в самого мене щось не виходить нічого. Без тебе.
– Лестите, пане кошовий, – Іван засміявсь. – А як без мене жив стільки років? До курінного якось дослужився. Та навіть кошовим без мене став. Я тільки відвернувся на хвильку, а ти вже ходиш собі поважний з булавою. Отак вернуся зараз у тіло, а як знову з’явлюся, ти вже довічний мир з османами вкладеш. – Він побачив Назарову усмішку й потягнувся його обійняти за плечі – струхнути, розрадити ще трохи. Назар здригнувся – рука знову наскрізь пройшла.
– Не роби так більше.
– Вибач. Якось раніше без тіла не доводилось гуляти – не звик ще. – Та значить треба було ще щось сказати. Іван згадав, що то за покої були, що йому Рута показала, – покої кошового. – Ти просто повір мені. Вперше, може, але повір: усе добре буде. І пам’ятай, що ти пообіцяв мені, – останні слова Іван промовив притихлому лісові, – захистити матінку.