– Вовчаро! Прокидайся! – пролунав дзвінкий хлопчачий голос, і коні заіржали з ним хором. Гомін болем відгукнувся в голові. Насилу Іван розплющив очі.
– Чого веселий такий? І де твої роги ? Мамка за вино обламала?
Малий вчепився собі в кучері – гілок у них не було.
– Не мамка, а мама Богдана, – Янко насупився. – І не твоє діло. Твоє діло зараз піти до Вогнедара.
– І навіть без сніданку?
– Потім поснідаєш. Давай-давай! – Янко схопив Івана за рукав і потяг до виходу.
Сонце ледь виглядало з-за обрію, та їм назустріч до стайні вже йшли Тарас зі Степаном – ті, кого малий назвав Іскрою та Вовком.
– Добрий ранок, – привітався Тарас, і Янко тут же відпустив Івана й побіг до нього.
– Уже їдеш? – спитав малий сумно.
– Та служба не чекає. – Тарас стиснув його за плечі. – Чув, не сумуй, Янку. Ось тобі, – Тарас дістав ножа з-за пояса та простягнув його Янку, – подарунок, як обіцяв. Та не встиг вчора віддати. Богдана не дозволила б, сам знаєш. – Він потріпав зачарованого малого по кучерях. – Бувай здоровий.
– Бувай.
Поки Янко прощався з Тарасом, Іван згадав про стежку. Як Тарас їде, то певно тією дорогою, що через нав. А значить зможе й стежку повернути, куди Іванові треба. Сон чи ні, з Південного Сурожу до Стамбулу дістатися буде дійсно нескладно. Тим часом Янко повернувся.
– Дивися! – Він показав Іванові ніж. Ніж як ніж. Хіба що сварґа на перехресті. – Він зачарований, – пояснив Янко, помітивши, що Іван не сильно вразився. Сам малий аж підстрибував – видно, невтерпки було випробувати подарунок.
– Знаю я про ваші чари, – піддражнив його Іван. – Знов якась цяцька з базару, а розмов як з тим кульчиком.
На диво, Янко навіть не образився.
– З кульчиком то інше було. Хто московському царю справжню магію дарувать буде?
– Твоя правда. А мені теж якось товариш… ножа… – Іван показово пошукав неіснуючий ніж та обернувсь до стайні. – От дідько! Я його, певно, десь у сіні загубив. Ти біжи, в тебе ж теж справи, – він кивнув на ніж у Янкових руках. – А я сам до Вогнедара дійду. Де його шукати, кажеш?
– Тут далі пройдеш, де вогнище. Там така сіра хатина біля старого дуба. Ти помітиш. Тільки не затримуйся! – Янко пригрозив йому пальцем і весело побіг кудись, міцно стискаючи в руці ножа.
– Добре, – Іван посміхнувся йому вслід. – Я швиденько. – Швиденько звідси вшиється.
Іван причаївся за стайнею. Тарас якраз виводив коня, тихо перемовляючись зі Степаном:
– Та нічого зі мною не станеться.
– Знаю, – зітхнув Степан. – Їдь все ж через нав. Воно так безпечніше буде, – порадив він, занепокоєний. Тарас у відповідь пхикнув:
– Та безпечніше, еге ж. Один розумник там коняку вчора випустив. Ото в нечитистих зара веселощі! – засміявся він, але швидко затих. – Та гаразд, зроблю, як скажеш.
Степан пригорнув його до себе. Так і стояли, нерухомо, довгі-довгі хвилини. Іван став хвилюватися, як би його не прийшли шукати. Вихід був так близько. “Нарешті”, – ледь не сказав він вголос, коли Тарас сів на коня. Іван послідував за ним, ховаючись біля хат. Непомітно, ближче до цілі з кожним кроком. Вранішнє сонце змінилося темрявою. Чорні дерева з палаючими стовбурами повстали по обидві сторони стежини. Один необачний рух – Іван скрикнув від болю. На долоні залишився опік.
– Та що ти тут робиш? – Тарас вмить зіскочив з коня. Ховатися більше не було сенсу, й Іван вийшов до нього.
– Слухай, Тарасе, мені конче потрібно до Південного Сурожу. Єдина надія на цю вашу стежку. Поможи, як брата-козака прошу. Я в боргу не залишусь.
– Та не треба мені від тебе нічого. Вертай!
– Що ж, я хотів по-доброму. – Іван вихопив пістоль у Тараса з-за пояса. Той відсахнувся та підняв шаблю.
– Та що чекаєш? Стріляй! – вигукнув Тарас, і руку пронизало болем. Іван натис гачок. Шабля розсікла повітря – спалахнули іскри й кулю поглинув вогонь. Він палав. Вогні грали в очицях, ореолом горіли навколо голови, і все тіло Тараса огортало сяйво. Очей не відірвати. Чи то просто Іван від страху закляк – насилу опустив руку, що нею тримав пістоля. – Отак, Іване, правильно. Та тепер слухай, що кажу. Не можна тобі за матір’ю зараз їхати. Тільки що смерті шукати.
– А що мені, тут сидіти, поки її вбивати будуть? – ожив Іван. Тарасів вогонь поволі згас, і він опустив шаблю, зітхнув.
– Та розумію тебе. Сам би життя віддав, аби тільки… – Тарас обірвав себе на півслові, тряхнів рудою головою. – Та повір, тут теж сидіти не будеш. Не для того приїхав. – Непомітно, він забрав пістоль з ослаблої Іванової руки, зарядив наново. – Та у мене часу на тебе нема, вже вибач. Доведеться тобі вертати. – Тарас розвернув його назад, штовхнув дулом у спину, й Іван опинився біля знайомих хат. Стежка позаду знову зникла.
Хата Вогнедара вмурована була у стовбур здоровезного дуба. Правду малий казав – важко не помітити. Інших варіянтів у Івана не було. Козаки мали б уже дістатися Криму, і більше зволікати не можна було. Лише постукати у розписані знаками двері й увійти до похмурої світлиці.
Важке повітря пронизане було прілим запахом. Через два маленькі віконця ледь пробивалося сонце, не здатне освітити навіть таку невелику кімнату. У ній було холодно, як у могилі. Могилі для тих химер, що тягнули до Івана свої кістляві лапи зі стін.
– Не лякайся, Іване. Вони тобі вже не зашкодять. – Вогнедар сидів за довгим столом поруч з купою старого ганчір’я, зверху якого лежав ведмежий череп. – Ми з Нестором вітаємо тебе від імені всієї ради. – Купа поворухнулася, і під черепом Іван помітив чорне від золи людське обличчя. Очі горіли жаринами. Мати-земле, а він думав, страшніше Твердислава вже нікого не побачить. – Вибач, що не привітали вчора до пуття. Але й ти до нас сьогодні не спішив.
– Вибачте і мене, пане Вогнедаре. Не хотілося предстати перед вами як останній волоцюга: вирішив трохи причепуритися перед аудієнцією. – Іван провів рукою по кучерях і висмикнув із них стебло сіна. – Та й не помітив, як запізнився.
– Бачу, зуби вмієш заговорювати. Це для нашої справи добре. Знаю, і що боєць ти вправний, і на вигадки мастак.
– То як я вже такий майстерний, може я назад поїду? Маю нагальну справу. Ви ж і самі певно знаєте. Вам, – Іван кивнув на стелю, – розказали.
– Нам багато чого розказують, Іване. І одного дня ти сам зможеш це почути.
– То може на той день науку й перенесемо?
Поки вони говорили, Нестор мовчки сковзнув до печі, набрав повну жменю золи та вугілля. Іван незчувся, як уся ця краса опинилася в нього на обличчі.
– А щоб вас!.. – Іван закашлявся, очі засльозилися від пилу.
– Пробач Нестора, Іване, – почув він Вогнедара. – Він пояснювати не мастак – монголи йому язика відрізали. Це для захисту. Ми з такими тварюками справу маємо, що краще, як зійдеш за одного з них.
– Послухайте, не можу я у вас залишатись.
– А може вже час тобі десь залишитись, Іване, – відказав Вогнедар. – Матір ти звільнив, а далі що? Куди подашся?
– До Південного Сурожу. – Ще питати будуть. Ніби не знають, що ціль у нього одна.
– Як стане потреба, Іване, попадеш, куди маєш. Але для цього варто набратись терпіння: навести лад у голові, перш ніж приймати науку. У тебе може бути гостра шабля та ще гостріший розум, але їх недостатньо.
Звісно, що ні. У нього ще й ноги прудкі.
– Мені якось того вистачало всі ці роки, – Іван розкинув руки, – і наче поки живий. То, може, не потрібна мені ваша наука?
Вогнедар зітхнув і похитав головою:
– Шкода, Іване, буде такий талант загубити. Ти ж, певно, помітив уже за собою незвичне щось? – він не спитав – натякнув. Обидва характерника дивилися на Івана в очікуванні. Знали. Точно щось знали. Точно в тому сні щось не так було. Та бехати Іванові було легко, як дихати:
– Та ні, усе, як завжди.
Іван вийшов з Вогнедарової хати роздратований тільки більше. Нічого йому ця розмова не дала: легко тим чаклунам було язиком теліпати. Де набратися його, того терпіння? Як матір прямує прямісінько в лапи до османців, а Іван знову нічим не може їй допомогти. Часу гаяти більше не можна – вкрасти коня та й прямувати на південь. Там видно буде. Кляті характерники. Клятий Назар.
Обпечену руку пронизало болем вгору до самого плеча. До тихого скрику. Далеко Іван так не поїде. Та знайти тут зілля якого знеболити проблемою точно не стане.
На зустріч Іванові йшли Янко з Касьяном. Малий слухав старшого, зачарований, ледь у рота не заглядав.
– Ти скоро нас усіх одним махом вкласти зможеш, точно кажу. – Касьян потріпав Янкові кучері, обережно, аби не зачепити гілки. – О, і ти тут, братику? – гукнув він Івана. Напрочуд вчасно: зараз Іван наколядує собі зілля та й чкурне звідси. – Ач, як тебе розмалювали – ще гарніший став. А ну кажи: зможеш Янка у двобої перемогти?
– Сказав би, що однією лівою, аби не знав, що він у вас тут навчається. То ж права теж у нагоді стане. А в мене щось, – Іван схопивсь за плече, що все ще пекло від болю, – стара рана ниє. Нема у вас зілля знеболити?
– Касьян зіллям не займається, – втрутився Янко. Касьян штурхнув його в потилицю.
– Не лізь поперед батька! Та він правий. Я дещо інше маю. Але спочатку, – він плеснув малого по плечу, – покажи Янку, чому на січі джур учать.
– Та я б залюбки, та насправді не те, щоб встиг довго на січі побути. То ж я піду, когось іще пошукаю. Болить, аж пече.
– Стривай, братику. – Міцна рука стиснулася на Івановому плечі. Лівому. – Біль воїну тільки люті додає. Маємо ж наступникам приклад показувати. Чи ти не згоден?
– Згоден. Чого ні? Боюся тільки, як би не прибити вашого малого.
– А може боїшся, як би він тебе не прибив? – Касьян підморгнув Янку й повів Івана за собою. – От і подивимося.
Що б він був живий-здоровий, цей Касьян. Ні до якого Сурожу Іван так не встигне. Залишалося лише швидко малому програти: може, як побачать, що його навіть дитина здолає, характерники самі Івана назад відправлять.
Утрьох вони увійшли до лісу за хутором і вийшли на невеличку галявку. Янко став навпроти Івана зі своїм ножем. Босі ноги нетерпляче пружинили по землі – відірвалися від неї, щойно Касьян махнув рукою. Стрибав Янко теж як жаба. Різко, зненацька. І так же швидко відстрибував назад. Усе намагався скоротити відстань – зачепити Івана коротким клинком. Тому лише й залишалося, що відбиватися шаблею в нетвердій руці. Аж раптом малий зник. Відскочив кудись за дерева. Іван роззирнувся довкола й занадто пізно допетрав, що дві однакові майже гілки рогами стирчали з одного зі стовбурів. Зрозумів, лиш як почув дикий крик. А перед очима спалахнули зорі.
– Назаре, ззаду!
Тіло рухалося саме. Швидше, ніж до Івана дійшли слова. Шабля рубанула ворога по руці – кров багрянцем розлилася по траві. Іван обернувся. І побачив знайомі блакитні очі. Щоку йому розсікла стріла.
– Вовчаро! – почув він голос Янка крізь гул у вухах. Обличчя його в Іванових очах двоїлося. – Ти живий?
– Живий-живий. – З ним поруч з’явився Касьян. – Що з ним станеться?
– Та диви, у нього кров на обличчі, – захвилювався малий.
– Страшне-е! – передражнив його Касьян. – Вставай, брате! – Він простягнув Іванові руку й застиг. Очі прикуті до його правої, знімілої від болю. – От курва! Стара рана, кажеш?
– Ну, як… Учорашня, – видавив із себе Іван. – Коли сюди…
– Стулися! – Гримнув на нього Касьян. – Янко, ножа!
– Нашо тобі?.. – Іван глянув на власну долоню. І вдавився словами. Опік обвуглився, а від нього під шкірою наче розтіклося чорнило. Руки він не відчував. Аж поки Касьян не встромив у неї ножа. Іван закричав, смикнув рукою, та характерник міцно тримав його за зап’ясток. – Пусти, паскудо! – Іван замахнувся – у горло йому вперлася його власно шабля. Янко дивився на нього зверху вниз пустим поглядом.
– Тихо, – промовив він, й Іван послухався.
Касьян уваги на все те навіть не звернув. Його губи ледь помітно рухалися, тихий шепіт звучав шелестом у гілках дерев, підхоплений вітром. Сильніше з кожною хвилиною – насувалася буря. Іван здригнівся від холоду. Небо закрило чорною хмарою: вона мала ось-ось розірватися зливою. Від ножа посипалися іскри. Закрутилася сварґа на перехресті.
Галявину залило сонячне світло. Коли Іван відкрив засліплені очі, Касьян вже перев’язував його рану. Янко витирав свого ножа низом сорочки.
– А прати то хто буде? – по-батьківськи суворо спитав у нього Касьян. Малий лупнув на нього очима.
– А я того, – знайшовся він, – на річку збирався все одно, – і чкурнув далі в ліс.
– От бісова дитина, – буркнув Касьян і знов простягнув Іванові руку. – От тепер вставай. Шаблю не забудь.
– Най тебе чорти вхопили! – Іван схопився на ноги. Скалічена кінцівка бовталася мертвою вагою. – У вас ще що за варіянти?
– Тут, братику, без варіянтів. Чи ти хочеш, щоб тобі руку одразу відрубали?
– Чого це її рубати треба?
– Ти пекельним вогнем обпікся, телепню! – гримнув Касьян. – Пішли! Бо дійсно доведеться в Микули сокиру просити.
Іван провів рукою по обличчю: рана красувалася рівно там, де його зачепила стріла. Не малого рук справа – Іван точно знав. То, значить, видіння правдою було. На це йому Вогнедар натякав?
Вони повернулися до хутора. Касьянова хата на перший погляд нічим не відрізнялася від тих, що в селі. Хіба що зарубки навколо дверей. Знаки схожі були на ті, що Касьян носив на руках, промальовані зверху вугіллям. Та розгледіти їх він не дав – штовхнув Івана в хату. Там сиділи Костянтин з Твердиславом.
– Снімай жупан і рукав засукай, – скомандував Касьян. – Руку на стіл. – Сам він пішов углиб хати.
Подертий жупан у крові та золі Іван бережно склав на лавку. Підтягнув рукав та зблід – чорнота розійшлася по руці до самого плеча.
– Зовсім інструмент свій не бережеш, – почув Іван Костянтина, та губи його не ворухнулися.
– Ти чого наробив, йолопе? – Твердислав схопив Івана за руку. – От бісів сину, – він скривився, розглядаючи почорнілу шкіру. – Ти хоч знаєш, скільки мороки буде тебе лікувати?
– А що я зразу? – В Івана очі від болю засльозилися. – Це у вас тут дерева такі. Та відпусти, псяча ти морда!
Твердислав ошкірився у відповідь:
– Як раз таки тримати треба.
Іван озирнувся. До столу повертався Касьян. У руці він тримав ножа.
– Ні-ні-ні! – Іван підскочив з лавки, та руку його все ще міцно тримав Твердислав. – А інакше ніяк не можна?
– Так швидше, братику. – Касьян натис йому на плече – праве. Іван присів від болю. – Ти не лякайся: розпишемо, мов ту писанку. Трохи крові пустимо – будеш як новенький. А зілля варить то одна морока.
– Але давайте краще зілля. Я ж не спішу нікуди, – збрехав Іван. Та нічого доброго не буде, як йому руку пошматують.
– Ну то сам його варити і будеш. – Твердислав нарешті звільнив Івана зі своєї хватки. Іван подивився на нього, збентежений. Якби ж він умів. – Я допоможу. Якраз навчишся. Для початку трав назбираємо.
– Що, знов до лісу? – скривився Іван.
– Якщо ти хочеш повернутися до першого варіянту…
– Ні. Дякую.
– Дарма, – знизав плечима Касьян.
Щойно вийшли з хати, як важка рука вдарила Івана по потилиці Твердислав схопив його за кучері й нахилив до себе, загарчав у саме вухо:
– Ти чого виробляєш, скотиняко? З першого разу не второпав, що на тій стежці кроку зайвого ступати не можна? От тепер ти тут точно застряг. Бо оце, – він знову смикнув Івана за руку, – за день не виправиш.
– Скажи, Твердиславе, набіса я тобі взагалі здався? – спитав Іван і відчув, що нарешті може розігнутися.
– Це мій обов’язок – нести службу на січі. А як прийде час, знайти собі гідну заміну.
Отакої! Він і не думав, що в цьому житті похвалу від характерника отримає.
– Тільки сильно не бундючся, – кинув йому Твердислав. – Будь у мене більше часу, тебе б тут не було.
Тут Іван на землю й повернувся:
– Повір, не лише тобі прикро.
По лісу блукали до самих сутінок. Іван з ботанікою не товаришував – і без того насилу ті трави розрізняв, а в темряві вони всі здавалися одного сірого кольору. Твердислав здибав таки десь у кущах гадюку, щоб її. Недобрі спогади вона навіювала. Ще живу характерник запхав її в мішок. Іван сподівався тільки, що то не по його душу. Він закинув свою торбу на плече. Мороки з тим зіллям дійсно було багато. Та веселіше очікувало його попереду, коли зі скаліченою рукою мав усе це добро в ступі розтерти.
Поки Іван готував, помітив за господарями хати дивну звичку. Вони раз пораз довго дивилися один одному в очі й мовчали, та здавалось, що спілкуються, навіть посваритися раз встигли. Іван це по Касьяну помітив: в нього обличчя ніколи спокійним не було. Костянтин навпаки – мов скеля.
– А ти точно не отруту мене варити поставив? – пожартував Іван, коли його варево налили в келих.
– От зараз і перевіримо, – посміхнувся Твердислав, і зразу стало не по собі. – Пий, Іване. До дна.
Зілля гіркотою залишилось на язиці. Іван скривився.
– Ну і гидота. Дайте чим запити.
Як подали води, він відчув, як сильно пересохло в горлі. Допив одним ковтком і попросив ще. У хаті гаряче було, мов у пеклі, а потім його став бити озноб. Ще води. Зуби клацали по краю чашки. Ще, будь ласка. Іван ледь не пролив усе на себе – хата попливла перед очима. І стало темно.
– Знов ти?
– А ти мені не радий? – Іван дивився на Назара, живого й наче б неушкодженого.
– Скажи, це ти мені сьогодні в бійці допоміг?
– Певно ж я, – погодився Іван. – Зовсім себе не бережете, пане кошовий, – він поцокав язиком. – Не можемо ж ми нашу старшину одного за одним ховать.
– Якби ж я міг. Не встигли приїхати, як… – Назар зітхнув, утомлений. – Вбили того капітана. Тепер іншої переправи шукати. Ще й не кожному довіришся: кожен собака знає, кого ми веземо.
– Відведеш мене до них?
Назар кивнув і повів його повз козацькі вози. На одному з них у світлі вогнища Іван побачив свою матінку.
– Мамо. – Він підійшов до воза впритул, і вона враз підвелася.
– Івасику. Звідки ти тут? Що?.. Що в тебе з очима? – Мама потягнула до нього руки – тонкі долоні пройшли крізь його плечі, і вона тихо зойкнула.
– Усе добре, мамо. Не лякайтесь, прошу, – попросив Іван тихо. Мама зітхнула глибоко, та знов простягнула до нього руки.
– Іди до мене, синку.
Він застрибнув на воза легко, наче був пір’їнкою. Сів так близько до мами, як тільки міг – майже відчував тепло, що йшло від неї. Поруч, накрита ковдрою, спала Мар’яна.
– Пробач мені, Іванчику, – тихо сказала мама, долонею провела, майже торкаючись його щоки. – Усе не могла слів дібрати, сказати тобі, що їду. Не тут тепер мій дім.
– Не треба. – Іванові й на думку не спало за весь цей час, що не лише Мар’яна залишиться в Стамбулі. Та й зараз думати про те не хотів.
– Я щаслива, що змогла тебе побачити знову. Про більше я і мріяти не могла, тільки б ти був живий.
Іван багато віддав би зараз за те, аби просто до неї пригорнутися, щоб відчути теплі обійми й хоч на хвилину забути роки без неї. Мама вільна. Вільна обирати своє життя. Це, певно, на краще. Куди б він привів її? Хати в рідному селі в них давно не було, а іншої Іван не мав. І нічого не мав. Усе віддав за цей короткий час поруч. Не шкодував. Ні хвилини. І все ж сліз стримати був не в силах, коли мама заспівала:
– Ой ходить сон коло вікон,
А дрімота коло плота.
Питається сон дрімоти:
”Де ми будем ночувати?”…