”Мамо! – її втомлене обличчя та ніжна усмішка – нарешті після стількох років Іван бачив їх, міг їх упізнати. Та в його сні мати все така ж далека. Варто лиш дотягнутись – її образ висковзав з рук, як раніше. – Мамо, не йдіть! Благаю! Мамо!” Хотілося плакати. По-дитячому голосно, як у той день, коли вона зникла. У відповідь Іван почув голос, але не її:
– Іване, прокинься.
Він розплющив очі. З несподіванки ледь не полетів з коня головою в землю, врятований лише Назаровою сильною рукою. Їхав Іван наче полонений – упоперек сідла. Хоч руки вільні, і на тому спасибі. Голова тріщала після удару. Запхати б Назару той кулак…
– Куди ти мене везеш? – Іван схопився за сідло, підтягнувся на руках і всівся прямо. Обличчям до Назара. Якщо він таки збереться щось пояснювати, то хай дивиться в очі. – Де матінка? І де Мар’яна?
– Я все розкажу, – відказав Назар. – Але спершу пообіцяй, що не втечеш.
Іван подивився йому в очі, серйозний, як ніколи:
– Клянуся.
– Тебе я везу до характерника.
– Казав уже, – Іван похмурнів, – я не збираюся повертатись на січ.
– Вибач, але з характерником я вже на все погодився. За твоїм, між іншим, наказом.
– Та хто я такий кошовому накази роздавать?
– Майбутній характерник, як виявилось. Послухати треба було, перш ніж з ним угоди укладати.
– Не хотілося, знаєш, на тій гілляці повиснуть, як останній москаль. – Який же він йолоп. Не подумав навіть, що йому самому характернику борги віддавати теж прийдеться. Та слова – пусте. Було та й забулося. А от ноги Івана рідко підводили. – То що, навіть з матір’ю не дасте попрощатись?
– Пані Ганна їде з Мар’яною до Стамбулу.
– Що?! – Скинути Назара з коня та чкурнути назад першим спало на думку. Він не для того вбивався за ту дурну цяцьку, аби його матір повернули османам. Назар наче відчув його намір – насторожився одразу, готовий оборонятись. Ні, силою Іван цього лося не візьме.
– Османи весь цей час готувалися до нападу, – пояснював далі Назар, не зводячи з нього очей. – Наш єдиний шанс укласти мир – повернути їм Мар’яну. І їхати треба чим швидше, тим краще.
– До чого тут моя матір?
– Вона має підтвердити, що це дійсно принцеса Меріам – її дочка.
Іван онімів на хвилину. Почулося? Та наче ні.
– Це ж ви брехню вигадали, так? Про дочку, – схопився він за останню надію, але Назар похитав головою.
Ніколи Іван не подумав би, що можна бути настільки вдячним за гадюку в ліжку – ледь до гріха не дійшло, боже, прости. Може й правий Назар, що залишив їх з Мар’яною без сердешних прощань. Іван усе чекав, що він засміється: жарт, мовляв, помста за кохану дівчину. Дурна та недолуга. Але Назар мовчав.
Та не це зараз головне. Переживе, забуде, як страшний сон. Та що не хотів пам’ятати сном – мамине обличчя.
– Я тільки повернув її. – Іван до болю стиснув долоню на руків’ї шаблі. – Мама тільки вирвалася з полону. І ви везете її назад! До біса характерника – я їду з вами!
– Ти пообіцяв мені.
– Це не втеча, якщо ти сам розвернеш коня!
– Іване, послухай! – Назар стиснув його плече. – Я не дозволю, аби з твоєю матір’ю щось сталося. Ні з нею, ні з Мар’яною. Присягаюся: вони будуть у безпеці.
Іван подивися йому в очі. Назар, бовдур, дійсно вірив у те, що казав. Вірив, що вони з козаками зможуть когось уберегти на чужій землі, коли навіть у власному домі немає безпеки. Та Іван завинив йому вже стільки, що порушити чергову обіцянку просто не мав права. Він відпустив шаблю.
Характерник вийшов із хащі їм назустріч. За собою він вів двох коней – план втечі напрошувався сам собою. Особисто Твердиславу Іван ще нічого не обіцяв.
– Шо, Твердиславе, скучив? – Він зіскочив з коня й жартома розкинув руки для обіймів. Та у відповідь зустрів лише уїдливе:
– Як собака за блохами.
Іван посміхнувсь і розвернувся до Назара.
– То що, не прощаємось?
Той притис його до себе – аж ребра затріщали.
– Бережи себе, – проказав Назар тихо.
– І ти. І матінку з Мар’яною бережи. Якщо з ними щось станеться…
– Я сам собі не пробачу. Все буде добре, обіцяю тобі.
Він відпустив Івана – не відштовхнув, як минулого разу, і кишені не став перевіряти. Дивно навіть якось. Та нехай думає, що попрощалися. Хай вірить, що Іван його послухався. Вони сіли по конях. Іван поїхав за характерником далі в ліс. Озирнувся на хвильку й піймав на собі Назарів погляд, перш ніж той погнав коня назад. Нічого, скоро зустрінуться. Тільки б момент підвернувся, бо характерник конвоїром їхав поруч.
Крізь хащі вийшли на вузьку стежку. Дерева по обидві сторони встали живим коридором – удвох не проїхати.
– Зі стежки навіть не думай звертати, – попередив Твердислав.
Чим далі, тим темнішим ставало небо. Щойно був білий день, і раптом сонце заквапилося за обрій. У сутінках Іван помітив спалахи. На стовбурах загорялися знаки – по одному, по два, по три, поки не засвітилася вся стежка. Кінь характерника помчав уперед.
Іван смикнув повід. Кінь проскочив між палаючими деревами, і наосліп Іван погнав його назад. Гілля шмагало його по обличчю. Темрява ожила: вона шурхотіла й рухалася навколо. З усіх сторін Іван чув, як хлопали крила, як пищали кажани та ухали пугачі. Позаду завили вовки. Близько. Надто близько. Іван міцніше вчепився у віжжі. Це сон. Це лише морок. Серце рвалося в грудях, та Іван лише пришпорив коня. Він встигне. Він наздожене Назара. Він поїде з ними, з матінкою. Він захистить її.
Жіночий крик задзвенів у повітрі, голосніше за всі інші звуки. Кінь піднявся на диби, й Іван зірвався з сідла. Він втратив свідомість раніше, ніж встиг вдаритись об землю.
– Мамо? – Іван бачив її. Не так, як раніше у своїх снах – справжню.
– Іванчику? – Вона простягнула до нього руку й налякано відсахнулася.
– Іване? – Мар’яна – на неї дивись тепер було навіть ніяково.
– Доню, ти теж його?.. – спитала мама тихо.
– Бачу.
– Мамо, Мар’яно, де ви? Я знайду вас!
Вони зникли так швидко, як і з’явились. Навкруги лише непроглядно темрява, і щось – хтось – міцно схопило Івана за руку, вмить підіймаючи з землі.
– Біжи! – гукнув характерник. Ікла клацнули прямо за спиною, потягнули за свиту – Іван помчав на далеке світло. Швидко, наче сам на чотирьох ногах рвав кігтями землю. Він увірвався між деревами й впав, знесилений, на коліна. Над ним нависло похмуре обличчя Твердислава.
– Попередив тебе, йолопа: зі стежки не сходити. – Він смикнув Івана за комір і знов поставив на ноги. – Далі пішки підеш. А знов будеш вибрикуватись, прив’яжу до коняки. Козаків ти все одно вже не наздоженеш.
Іван поплівся за характерником знов палаючою стежкою. Йшов мовчки – струшував землю з рук і намагався зрозуміти, що щойно відбулося. Свита подерта була – шкода. Все ж подарунок.
Стежці, здавалося, не було кінця-краю. Аж раптом удалині почувся спів. Десятки голосів злилися в один і кликали до себе – до багаття, що палало попереду. Велике вогнище здіймалося до самого неба, і кожна іскра загорялася новою зорею.
– Доброї ночі, шановна радо, – привітався Твердислав з товариством, що сиділо навколо багаття.
– Вітаю тебе, Твердиславе. – Один з характерників підвівся з місця. Це був кремезний чолов’яга з довгим зовсім білим волоссям і такою ж довгою бородою. – А ти певно і є той самий торбохват, що вкрав цяцьку в московського царя? – усміхнувся він до Івана. Його очі заблищали золотом у світлі полум’я.
– То моя слава біжить поперед мене?
– Летить, козаче. Духи – вони все нам доповідають. Проходь до вогню, Іване. Втомився, певно, з дороги. – Він простягнув Іваноні кухоль, повний вина, і плеснув важкою долонею по плечу.
Втомився, та більше від того, як тікав від вовків. У суцільній пітьмі. Наче, сонце стояло, коли з Назаром прощалися – тепер у небі місяць сяяв. А як години пройшли, Іван і не помітив. Він озирнувся розпитати Твердислава, але той мов розчинився в повітрі. Стежка, що привела їх, зникла теж.
Іван сів біля вогню й одразу піймав на собі важкий погляд. Навпроти нього сиділа жінка. Огрядна, простоволоса, вона палила люльку та не зводила з Івана темних очей. Біля неї вертівся худорлявий хлопчина. У його темних кучерях стирчали дві гілки. Сам він був лупатий та з великим ротом, мов та жаба. Іван не зчувся, як малий застрибнув з ногами поруч на колоду. Усівся ну точно жабеня. А в зубах у малого стирчала очеретина.
– Привіт! – усміхнувся він. – То ти Іван?
– Можеш Вовчарою звати. – Іван підморгнув йому, і хлопчина всміхнувся ще ширше.
– Степана он, – він вказав на сивого козака з довгим оселедцем, закрученим за вухо, – теж Вовком кликали.
Степан сидів осторонь від усіх з одним лиш рудим парубком у п’яних обіймах. Вони обидва виглядали як прості козаки: ні тобі золи на обличчі, ні кажанів на шиї. Вони перемовлялися про щось своє, і парубок сміявся Степанові в комір.
– Той, що з ним, Тарас Іскра, – продовжив малий. – Та він не в раді. У справах приїхав, але то, каже, державна таємниця. А зустрів тебе Вогнедар, – він перевів палець на довгобородого. – А біля нього, бачиш? У якого обличчя обпечене? Це Микула – коваль наш. То його духи так покарали, – прошепотів малий.
Опік вкривав половину обличчя Микули, ділячи його майже навпіл: там, де справа росла густа руда борода, зліва стирчали рідкі пучки волосся. Лівого ока в Микули не було зовсім. Важко було не помітити. Як і його самого. Микула великий був і у вись, і в шир. Він сміявся, хапаючись за кругле черево, і по лісу луна котилася.
– Микула з Вогнедаром тут найстарші майже. Є ще Нестор – той, кажуть, ще, як Київ заклали, народився. Але він таких посиденьок не любить.
– А ти сам хто, жаба рогата? – усміхнувся Іван. Малий насупився й вчепився у свої ”роги”.
– Сам ти жаба! То так треба. Мене Янко звуть – я характерник майбутній. І ти мене слухай краще, бо більше тобі ніхто й нічого не розповість.
– Ну гаразд, малий. Що про отих скажеш?
Їх сиділо разом п’ятеро – один іншого краще. Кожен якось розмальований по-своєму. Одразу видно – чаклуни. Чи блаженні. Янко почав їх перераховувати з права наліво.
– Отой чорнявий з довгим волоссям – Костянтин. Русявий поруч, той, що з чубом, – Касьян. Вони разом усюди ходять, мов прив’язані. І ти Касьяну руку краще не тисни, зрозумів?
Іван кивнув.
– Білявий поруч – Севастьян. Бачиш у нього шкуру на плечах? То він колись був у Індії – тигра вбив. Голими руками! – Від захоплення очі в хлопчини стали ще більші. – У нього ще ікла на шиї висять.
– Та ну, – Іван засміявсь, – дістав десь у купців, а тобі, малому, зуби заговорює.
– Не віриш – піди сам його розпитай, як такий розумний. – Янко викопелив губу. – Не хочеш, то нічого тобі не розповідатиму! – Він підвівся з колоди, та Іван схопив його за сорочку.
– Та чого ти, малий? Вірю, звісно, куди діватися. Давай далі. Отой, що весь у чорному сидить набундючений, його як звати?
– Радомир. – Янко зразу сів. Видно було по малому, що хотів він, аби його хтось слухав. – Він з характерників наймолодший, але з самим Вогнедаром потягатися може. А на зозульці Боян грає. Він у нас музика. Хоч який йому інструмент дай – зіграє з першого разу. Кажуть, він колись співом цілу армію заколисав. І звірі на його голос ідуть.
– І тигри теж?
Янко зиркнув на нього, але нічого не сказав.
– А що за пані у вас така? З дуже виразними очима. – Іван подивився навпроти, де вона сиділа, але на її місці вже було двоє інших: ошатна жіночка в очіпку та дівчина з білою косою, на вигляд не старша за Мар’яну.
– Ти про маму Богдану? Вона вже пішла, певно. А це Солоха з Рутою. Вони втрьох – судниці наші, – пояснив Янко. – Як скажуть, так і буде. Рута все хороше передвіщає, Солоха – все погане. А мама Богдана тіко смерть.
Малий сказав це так просто, а в Івана по спині пробіг холод. Невже вона вже щось про нього побачила? Він підніс келих до губ – горло промочить, та до рота скотилося лиш кілька крапель. Янко голосно зареготав і чкурнув у чагарі.
– Ах ти ж жаба рогата! – гукнув Іван йому вслід і пішов до характерників.
– Доброї ночі, шановне панство. Скажіть, де у вас наливають таке добре вино? Усе жаба язиком злизала.
– А ми все чекали, коли Янку набридне тобі голову морочити, – засміявся той, кого Янко назвав Касьяном. – Чув, Бояне? Досить там свистіти! Налий Івану вина. Сідай, друже. – Він поплескав по колоді з собою поруч.
– Красно дякую. – Іван прийняв повний келих із рук музики. – А малий мені розповів про вас дещо. – Він повернувся до Севастьяна. – Це ось ви дійсно шкуру з тигра зняли? Прямо таки голими руками?
– Ні, то він прибрехав. – Севастьян говорив низьким розкотистим голосом, схожим на гарчання, дивився з-під насуплених брів. Зелені очі яскраво блистіли на розмальованому чорним обличчі. – Ніж у мене все ж був – перо ним чинив.
Іван нервово всміхнувся. Цьому поважному панові страшно було не повірити.
– Я тільки одне спитати в нього не встиг. – З головним Іван вирішив не тягнути. – Ми з Твердиславом сюди наче весь день їхали. А так згадаєш увесь шлях, то ще сонце має стояти. Як це так?
– Міченою стежкою їхали, – обізвався Радомир. – Вона лежить через нав, а там час інакше плине.
– Це зараз вона мічена. – Касьян закинув руку Іванові на плече, і на пальцях у нього той побачив намальовані знаки. Це тому Янко попереджав йому руку не тиснути? – А раніше то був сліпий шлях. Отакі, як ти, там сотнями губилися, необізнані. Досі десь там блукають.
– То як пройти тією стежкою назад, я потраплю туди ж, звідки прийшов? – роздумував Іван вголос.
– Не обов’язково, – знов подав голос Радомир. – Вона веде сюди і звідси, а звідки і куди обрати можеш сам.
– Як?
Радомир відкрив було рота, але пояснити йому не дав Касьян:
– А це йому знати ще рано.
Твердислав з’явився як завжди несподівано, покликав Івана за собою. Той розпрощався з характерниками, а в голові тримав їхні слова про стежку. Вони пройшли повз невеличкі хатки до стайні, у якій стояло лиш п’ятеро коней. На одному сьогодні приїхав Твердислав.
– Поки тут спати будеш. Ось тобі, накритися, – він кинув Івану вовчу шкуру. До ніг його випала пляшка з зіллям. – А це пий.
Іван відкрив пляшку – запах був йому вже знайомий.
– Знов сонне зілля? Слухай, мене так розморило з дороги, що отут зараз впаду і до ранку.
– Пий, – твердо й коротко, та Іван не був би собою, аби не спробував відбрехатись:
– Боїшся, що втечу? Та ну, Твердиславе! Хто від такого дружнього товариства тікати буде?
– Іване, не змушуй тебе силою поїти.
І він же, падло, напоїть. Іван підніс пляшку до губ, намагався, аби зілля текло по бороді, та трохи все ж ковтнув для виду. Твердислава його вистава, здавалось, задовільнила. Він вийшов зі стайні й закрив її ззовні на замок. Іван чекав під дверима, поки стихнуть кроки, та зілля вже почало діяти, і тих хвилин вистачило, аби важка голова вдарилася об дерево. Він вилаявся, встав на нетвердих ногах і вмився водою, що її пили коні. Відкрити замок – справа кількох секунд. Якби Іван міг до нього дістатися. Засинаючи на ходу, він перевірив стіни. Хоч якась щілина, хоч біля підлоги, та стайню збудували на совість. Іван кілька разів засинав на сіні, підводився, знову вмивався. Врешті залишилася лише стеля. Може, вдалося б вилізти через дах, якби Івана остаточно не зморив сон.
Іванові в обличчя дивилося дуло пістоля.
– Іване? Як ти сюди потрапив? – Назар розгублено опустив зброю. За його спиною Іван побачив розбитий на ніч табір.
– Я… і сам не певен. – Він пам’ятав лише, як заснув у стайні. Та занадто справжнім усе здавалося: вітер на шкірі, шелест дерев, сам Назар, який стояв перед ним. Голова залишалася світлою, не як уві сні. – Це не важливо.
– Як не важливо? Ти обіцяв.
– Я свою обіцянку здержав: поїхав з характерником, прибув на місце, завів пару цікавих знайомств. І ось, повернувся. До тебе, – він хотів плеснути Назара по плечу, але рука пройшла наскрізь. Обидва злякано відсахнулися. Такого Іванові ще не снилося.
– Назаре, з ким ти тут?.. – Красуля підійшов до них з боку табору. – Вовчара? А ти що тут робиш?
Назар розвернувся до нього.
– Ти ж його теж бачиш?
Красуля кивнув.
– Слухайте, не важливо, хто тут кому мариться. – Іван знов потягнувся до Назара, але вчасно передумав. – Де ви зараз?
– На шляху до Нового Сурожу, – відповів Красуля.
– Так… – Назар зібрався з думками. – Пан Петро домовився з капітаном, який переправить нас морем, і…
Що ще він хотів сказати, Іван уже не почув. Його збудив дзвінкий хлопчачий голос:
– Вовчаро! Прокидайся!