Гучний голос Касьяна сокирою розрубав лісову тишу. Вони йшли з Костянтином удвох, і Касьян усе смикав того за руку:
– Ну скажи шось, падло чорняве! Паскуда ти безсовісна, ось ти хто! О, Вовчара! – він тут же відштовхнув Костянтина від себе та всівся поряд з Іваном. – Сам тут сидиш?
– Ну тепер же певно, що не сам.
– Засумував тут один, еге ж? – Касьян закинув руку йому на плече. – А мені тільки й мріяти, щоб одному побути. От бачиш цього ворона чорнокрилого? – Він тицьнув пальцем вбік Костянтина. – Оце падло думки читає: в очі йому подивишся й усе, кінець тобі, Вовчаро. Але ж як у ці очі не дивитися, га? – замріяно Касьян подивився на товариша й цьомнув губами. Той відвернувся. – Ні, ну ти диви на нього! Піду я від тебе, чуєш! – заголосив Касьян, ображено. – Он, з Вовчарою на січ поїду. Я давно серед козаків не був. – Він притис Івана до себе міцніше, та той непомітно звільнився з обіймів і прихилився до дерева. Цікаво ж, до чого йде.
– Ти серед них ніколи й не був, – сказав Костянтин тихо, що обурило Касьяна тільки більше.
– А от обов’язково було то вголос казать? Оце падло, – він знов повернувся до Івана, – все, що захоче, мені може подумки передать. Тільки, якщо ж захоче. А зараз він хоче мене зганьбити! Ні, Вовчаро, поїдемо звідси разом. А поки ти тут, можу продемонструвати тобі всі свої таланти, – Касьян підморгнув хитрим оком. – Не пошкодуєш.
– Отак от просто? – посміхнувся Іван. – І навіть без сватання?
Касьян зітхнув гірко, привалився до дерева до Івана ближче, поманив рукою.
– Бачиш, у чому біда. Ми от з ним, – він вкорте тицьнув на Костянтина, – повінчані. І навіть не перед богом, а… Та багато перед ким. Там страшне. Ми хотіли були по-людськи, у церкві. Оце рубець у мене бачиш? – Касьян повернув до Івана поголену потилицю. – Це мені батюшка кадилом влупив. А ще божа людина!
– Та що ви кажете, – Іван поцокав язиком із жартівливим співчуттям. Костянтин десь у стороні від них тихенько засміявся.
– Ти, Іване, як боїшся, що люди скажуть, то я тебе очі відводити навчу, – не вгамовувався Касьян. – Хочеш?
– Звісно ж, що хочу. Воно в житті завжди згодиться. Як? – спитав Іван зацікавлено.
– Ну от мене бачиш?
– Бачу.
– А Костянтина бачиш?
Іван обернувся. Характерника ніде не було видно.
– Сходи пошукай.
Замало часу пройшло, аби Костянтин далеко пішов, та хто їх, цих чаклунів, розбере. Іван обходив галявину повільно по колу. Дивився, дослухався, поки Костянтин не з’явився сам: стояв собі спокійно на видноті, підставивши сонцю розмальоване знаками обличчя.
– Загубив щось, Іване? – спитав він з посмішкою.
– І як ви це робите?
– А зараз зрозумієш. – Касьян знову повис на Іванових плечах. – У піжмурки пам’ятаєш, як гратися? Як когось із нас піймаєш – ховайся. Го‐па! – гаркнув він Івану в саме вухо. І зник. Мов крізь землю провалився з Костянтином разом.
Пам’ятав Іван, як у піжмурки гратися: підглядати не можна – тільки що слухати. А цьому він наче вже трохи навчився. Та тихо було. Жодного зайвого шелесту. А ні кроку не чутно, аж поки:
– Диви! – Касьян показався з іншого боку галявини. – А я вже ось де!
Іван кинувсь до нього, поки ще видно. Легко Костянтин торкнувся його плеча – повернувсь на хвилю всього. А Касьян зник. Тихий шурхіт тканини Іван вловив усього в кількох кроках. Простягни руку – торкнешся.
– Не вмієш, Вовчаро, в ігри наші гратися! – гукнув Касьян. Іван бачив, як він, граючись, позадкував далі в ліс – побіг слідом, очей не зводячи з насмішкуватого обличчя.
Постріл. Іван головою крутнув на звук. А Касьяна мов і не бувало. Натомість він знов почув тихі Костянтинові кроки. Двоє рухалися злагоджено: щойно Іван біг за одним, інший на себе увагу відволікав. Перекидали його один одному, мов ту іграшку. Очі відводили. З Касьяном легше було – той голосив усе, підбурював. Від Костянтина зайвого галасу не було, і досі його Іван так і не побачив. Слідував лише на звук. І все далі вели його характерники за собою в ліс.
– Чуєш, гречкосію! – зареготав Касьян. – Біжи додому! Помилилися духи! Не вмієш ти нічого!
Ну вже ні. Іван припустився за ним слідом. Раз він тут, то хай вчать. Усьому. Раз його вже з мертвих повернули. Не раз. Раз йому й повертатися нікуди. Тільки на січ. Тільки очей не зводити. Ні на мить.
– Ти диви, який! – усе не міг вгомонитися Касьян. – Вороне мій, ти це бачиш? – гукнув кудись убік. З гучним тріском десь за Івановою спиною завалилося сухе дерево. Перед очима все ще біг характерник. Іван кинувся на нього, і обидва повалилися на землю. – І от він мені щось про сватання казать буде, – засміявсь під ним Касьян, та посмішка його з насмішкуватої стала раптом хижою. – А тепер біжи, Вовчаро! Наша черга водить.
Іван вмить зірвався з місця. Під ногами тріщали гілки, і десь позаду Касьян усе кричав, мов навіжений:
– Бачу, Вовчаро, бачу!
Костянтина Іван не бачив – відчув лише на мить, як потягнувся той до його плеча, і встиг звернути вбік. Оце так піжмурки: наче не Іванові жмуриться, а очі досі в нього зав’язані. Він один був проти двох. І нікому їхніх очей від нього відвести.
У старому стовбурі, що вигнив зсередини, Іван перевів дух. Придумав нарешті. Він скинув із себе жупан та й сунув у кущі – повернеться ще по нього, як ті двоє не підберуть. А сам Іван тихо крався поміж дерев далі в ліс. “Добре придумав, – почув у голові знайомий голос. Костянтин стояв навпроти Івана й губи його не рухалися. – Але тебе видно. За тінями ховайся”. “Як?” – ледь не спитав Іван вголос, та він усе ще ховався. Костянтин почув його й так. “Зрозумієш”, – сказав він і відвернувся. А Касьян уже зовсім близько був. Іван чув його кроки, спокійні й неспішні – Касьян певен був, що вже його спіймав. Та здаватися так просто Іван не хотів.
– Вовчаро! – почув він далеко позаду. – Жупана загубив! Хто ж подарунками так розкидається?
От бісова ковінька. Що ж іще вони про нього знали? Один Іван тільки нічого до пуття не знав. Як це воно, за тінями ховатися? Певно ж, що просто в тінь зайти не достатньо. А як?.. Іванові думки перервало гарчання. Здоровезний сірий вовк дивився на нього золотистими очима, шкірив гострі білі ікла. Іван завмер. Серце, що й без того билося в грудях, мов скажене, від біганини, зайшлося ще швидше. Застукало в горлі. Це йому не сільський цуцик з вертлявим хвостом.
Вовк схилив голову до землі. Гучне гарчання вирвалося з пащі. Іван присів. Думка в голові з’явилася дурна, божевільна навіть. Та коли воно інак було? За тіні. Він підняв з землі товсту палицю, замахнувся. Зайти за них, сховатися в темряві. Вовк здригнувся, коли палиця пролетіла над його головою. Іван затамував подих. Вовк знову повернув до нього морду, та очі пройшли повз. Вовк принюхався. І відійшов. Він ліг під сонцем, а Іван поволі відступив назад. У кроці від нього став Касьян.
– О, Степане, і ти тут. – заговорив він із вовком без усякого страху. – А ще одного Вовчару тут не бачив? – У відповідь вовк тихо загарчав. Касьян махнув на нього рукою. – Та йду я вже, йду, господи.
Іван провів Касьяна поглядом, а коли знову повернувся до вовка, того вже не було. Лише ще один характерник натягував на себе сорочку.
– То це ви вовком були? – Іван вийшов до нього зі свого сховку.
– Чого ж був? – Степан знизав плечима. – Я і є Вовк.
– То ви і по‐вовчому розумієте? – задав Іван одне з десяток питань, що прийшли до нього лише за цей день.
– А чого не розуміти? Звірі, їм же багато не треба: аби сам живий і зграя в порядку. До речі про це. – Степан пригрозив Іванові пальцем. – Ти якого біса, Іване, Тарасові піштолем погрожував?
Іван знітився, а характерник відповів сам:
– Бо ти дуже сміливий, правду кажу? І ще трохи дурний погрожувати характернику там, де в нього найбільше сили. І ще, – він закрутив сивого оселедця за вухо, – ти з вовками так більше не жартуй. Вони ж бо не лише на очі покладаються. – Степан почухав за іншим вухом майже по‐собачому. – Повня сьогодні. А ти, Іване, хочеш сам вовком побігати? Обертати тебе один біс доведеться. Так щоб не затягувать.
– А я зможу?
– На цій землі що завгодно зможеш. Як сонце зайде, найдеш мене на хуторі. Тіки шкуру вовчу з собою захопи, – сказав Степан та й пішов собі далі в ліс.
– Попався! – Касьян вискочив із кущів, піймав Івана власним його жупаном, мов мішком. – Що, вийшло в тебе?
– Бачиш же.
– Ото й біда, Вовчаро, що бачу.
У відповідь Іван накрив йому голову жупаном. Назад. Поміж тіней і далі за ними. Касьян відкрив обличчя, роззирнувся – погляд пройшов повз Івана, хоч той стояв прямо перед ним. Іван махнув перед Касьяновим обличчям рукою – той навіть не помітив. Поволі, він зайшов характернику за спину.
– Ти ба! – Касьян засміявся. – Був і нема. На щось ти таки годен. Тільки, – він крутнувся й схопив Івана впоперек тіла, – я тебе чую.
– І як же ми будемо людям очі відводити, як нас усе одно почують?
– Ніби я його кудись відпущу, – щойно прозвучав голос Костянтина, як він сам показався поміж гілок. Касьян кинувся до нього зі сміхом, цілував щоки, губами розмазуючи тонко промальовані знаки. Помирилися, видно.
Іван полишив їх наодинці. Не те, щоб не стрічав ніколи, щоб чоловіки один одного кохали – сам був не без гріха. Та щоб так, відкрито. Ніяково було якось поруч вештатися. Тож Іван пішов за тінями до самого хутору, пройшовся між хатами – наче б то не бачив ніхто. Янко дрімав на сонечку під хатою ворожок. Іван підійшов упритул та й жартома висмикнув гілляку з темних кучерів малого. Той скрикнув і зразу прокинувся. Роздивився навколо – нікого так і не побачив, лише промовив ображено кудись повз Івана:
– Не смішно, Касьяне.
Як домовлялися, на заході сонця Іван знайшов Степана. Із ним уже були Севастьян та Твердислав – обидва зі звірячими шкурами на плечах. Сам Степан загорнутий був у плазунський плащ. Ні слова ніхто не промовив – пішли. Подалі від хат.
Степан неспокійний був всю дорогу: характерник то смикавсь, то гарчав тихо, головою мотав, мов той пес. Чим далі йшли, тим гірше ставало. Інші двоє тягнули його за руки, нашіптували щось у півголоса. Іван навіть слова промовити не наважився.
Зупинилися на галявині якраз, як з-за хмар показався місяць. Степан звив на повню – капюшон впав із нього, і в холодному світлі побачив Іван вовчу голову. Характерники зірвали з товариша плащ. Вовк впав на чотири ноги, розім’яв важке тіло. Всередині похололо. Іван хотів ступити за тіні, та його під пильним поглядом тримав Твердислав. Ні слова ніхто не промовив. Лише вовк загарчав, коли Севастьян різанув його по плечу. Гарячою ще кров’ю він намалював щось Іванові на лобі, мазнув по губах – Іван облизав їх бездумно. Севастьян перехрестив його і промовив тихо: “І ти, як вовк”. Він кинув ножа – лезо рівно встромилося в землю.
Твердислав пішов першим: натягнув на голову капюшон, розігнався та скочив через ніж. Здоровезні ведмежі лапи стали на сиру землю. Звір заревів. Удвічі, чи навіть утричі він більшим був за самого характерника. Іван дивився на нього не в силах повірити. Та на ведмежачій морді дивом вгадувалася крива Твердиславова посмішка. Севастьян був наступним. Теж своєю шкурою накрився з головою, у повітрі крутнувсь через ніж. Смугаста спина здійнялася дугою. Іван цього звіра бачив на малюнках, та жодного разу в житті. Тигр неспішно обійшов галявину.
Вони чекали. Троє хижаків, що мали б зараз битися за Іванове мертве тіло, чекали нетерпляче, поки він приєднається до них. І наче не складна наука: вовчу голову на свою накинути та й гопки через ніж. Криваве клеймо мов вогнем запалало на лобі. Шкура прикипіла до тіла. Іван скинув голову, та замість крику почув вий, що рвався з його власного горла. Ніч зразу наповнилася звуками – без зусиль. Ясніше стало видно в нічному лісі. І щось іще з’явилося, досі Іваном не пізнане, та вовк знав, що вело його по чужих слідах. Запах. Він відчував його переплетінням широких стежин і тонких, ледь помітних доріжок. І жодна з них не вела до його зграї. Далеко. Далеко він був від них. І вовчі ноги не могли донести його додому.
Старий вовк підійшов до нього. Не хотів зла, принюхався лише – привітався. І за собою покликав. Без жодного звуку: хитнув кошлатою головою, вухами смикнув та очима направив. Уперед. На полювання.
Кігті рвали землю. Вовк слідував за запахом – одним лише запахом живого теплого м’яса, від якого слина стікала з розкритої пащі. Його гнав голод. Більше нічого. Лише голод змушував його рухатись. Вовк ловив шурхіт заячих лап у прілому листі. Вже зовсім близько. Він чув, як билося крихітне серце. І вп’явся зубами в гарячу плоть.
Ранок зустрів зливою. Вовк спробував сховатися від неї під кущами, та дощ падав із неба стіною. Крізь неї він не зразу відчув людський запах. На ньому лежав ще помітний ведмежий слід. Вовк відсахнувся – ніж встромився в землю прямо перед його мордою.
– Стрибай, Іване, – заговорили до нього. – Погрався і досить.
Вовк загарчав, та його сильними руками схопили за голову. Чорні людські очі дивилися з викликом – вовк ошкірився, вуха притис.
– Скільки раз тобі казати, щоб ти, падлюка, не вибрикувався? Чи хочеш довіку в цьому лісі у вовчій шкурі пробігати? І ніколи більше не побачити свою матір?
Останні слова змусили вовка покірно схилити голову.
– От і добре, – його відпустили й знов вказали на ніж. – Стрибай.
Іван встав перед Твердиславом, змоклий до нитки. Та попри це почувався добре, як ніколи – виспався. Хіба не вперше за життя. Степан правду казав – звіру багато не треба: ні снів тривожних, що переслідували Івана з дитинства, ні зайвих думок не було. Одне тільки турбувало. Іван витяг з зубів заяче хутро. От тобі й побігав.
– І бороду вимий, – кинув йому Твердислав. Іван провів по обличчю – на долоні лишилася кров.
Дорогою перестріли Севастьяна.
– То що, – він плеснув Івана по плечу, – тепер уже точно Вовчара. Предки прийняли, значить скоро самі до тебе заговорять. Чи вже чув щось від них? – спитав, перегукуючи дощ.
– Та хто зна. – Іван знизав плечима – дійсно не знав. – У вас тут такий карнавал, що за всим і не встежиш. От де ви, до речі, Степана загубили?
– За нього не хвилюйся. Повернеться, як схоче. А ви вдвох не хочете до мене завітати? Треба вам десь обсохнути.
– Вибач, та маю інші плани, – відказав Твердислав. Іван же дрижжав від холоду, тож перебирати йому не доводилося:
– А я не проти.
– От і добре, – Твердислав кивнув. – Буде кому за тобою наглянути. Тримай, – він простягнув Іванові пляшку з зіллям і розчинився в суцільній стіні дощу.
Севастьянова домівка схожа була більш на барліг з низькою стелею й без вікон. Та тепло в ній було, як у пічці. Двоє характерників – Радомир та Боян – сиділи прямо на підлозі на купі килимів і подушок. Між ними стояла шахівниця. І приглядатися не треба було, аби зрозуміти, хто програвав: Радомирове нахмурене обличчя його видавало. Боян же на дошку майже не дивився – крутив собі ручку ліри й без жодної цікавості совав фігури.
– Ти вже програв, вважай. Досить.
– Не заважай.
І поки Севастьян грів Іванові чаю, сталося страшне: Боян спихнув босою п’ятою фігури з шахівниці. Радомир зашипів, мов та змія.
– Ти що наробив?
– Це не я, – Боян відкинувся на подушки й знову взявся за свою ліру, – це духи. Наказали зупинити безцільну війну. Перуновим іменем, – і вслід за його словами по небу прокотилася громовиця. Іван ледь горня не впустив. Севастьян лиш пхикнув:
– Як діти, їй бо.
Радомир зосереджено розставляв шахи – намагався повернути поле боя, як воно було до “божественого” втручання. Боян підвіся.
– Куди? – обурився Радомир, та Боян на нього лиш рукою махнув – забився кудись під стінку. Тільки й чутно було, що ліру його.
– Давай я з тобою зіграю, – охоче запропонував Іван. Один біс, що робити більше було нічого.
Радомир кинув на нього прискіпливим оком і розставив чорні фігури двома рівними рядами. Іванові дісталися білі. І як тільки він зробив перший хід, потягнулася за ним вервечка думок.
Йому треба було до матері. Учора так і не вийшло, а зараз дочекатися було треба, щоб дощ скінчився. Чи не доведеться?
– А чого ви цю зливу не зупините? – Іван клацнув конем по дошці.
– Не можна без потреби втручатися в природній порядок, – відказав Радомир та пересунув пішака.
– Ні, Вовчара діло каже, – втрутився Севастьян. Через Іванове плече він збив чорного пішака турою. Радомир обурено відпихнув його руки від шахівниці.
– Не допомагай йому!
– Та то я, може, йому навпаки заважаю. Дивись ширше. А вчити Вовчару все одно треба.
– Добре, – Радомир посунув іншого пішака. – І як ти хмари розганяти надумав, Вовчаро?
– То я у вас спитати хотів. Хіба це не ви маєте мене вчити?
– На цій землі ти все сам хапати маєш, – з цими словами Радомир забрав з дошки білого коня.
От і Степан щось таке про землю казав. Іван зосереджено дивився на фігури: думав, згадував, як Касьянові нашепти хмар нагнали. А розігнав їх сонячний спалах.
– Сварґою! – Іван скинув чорного слона, і Радомир скривився. – Такою, як у Янка вашого на ножі.
– А в тебе є такий ніж? – спитав Радомир, очі не відриваючи від шахів. – Вона там не просто так. Ніж бо вогнем викуваний. Аби де наліпи – не спрацює.
– Вовчаро – гукнув Севастьян, – лови.
По долівці закрутилося‐покотилося варене яйце. Іванові прямо під руку. Крутилося, мов сварґа тоді на ножі. Котилося, мов сонце по небу. Маленьке, тепленьке.
– Не допомагаю йому, каже, – пробурмотів Родомир. – Твій хід, Іване.
– Ні‐ні, чекай. – Іван узяв яйце обережно в руку. Ніж вогнем викуваний. Як і сварґа на ньому. То ж і на яйці треба її вогнем писать.
У печі потріскувало вогнище, а коло неї лежало гілля для розпалу. Іван сунув тонку гілку у вогонь. Обпаленим кінчиком почав він виводити лінії одну за одною, поки вистачало сліду вугілля, і знов до печі. Яйце з написаною сварґою закрутилося на підлозі.
– Гарна цяцька вийшла. А робити з нею що будеш? – спитав Радомир уїдливо.
Боян підвівся зі свого місця. У руках замість ліри тримав уже сурму.
– Пішли, – покликав він Івана за собою до дверей. Назад під дощ. – Куди вітер гнати?
– На північ. – Тільки туди. Не дай боже шторм на морі здійметься.
Боян кивнув, розвернувся на північ та й заграв. Вітер здійнявся над хутором: з кожною миттю набирав силу з Бояновою сурмою в унісон. Важкі хмари поволі поповзли по небу. На північ. “Крути, – почув Іван у шелесті вітру. – Крути”. Писанка закрутилася на порозі хати, а Іванові губи самі собою повторювали, що шепотів йому вітер: “Силою вітру, волею вогню обернеться небо…” Вітер гнув дерева до землі. Яйце завертілося швидше – іскри посипали вогняним виром. “…заклинаю іменем божим”, – і все засліпило світло. Коли Іван знову відкрив очі, сонце сяяло вслід хмарам.