“Мамо! Мамо, дивись! Я дощ зупинив!” – Івасик біг босоніж по мокрій траві. Усміхався від вуха до вуха. Іван наздоганяв курчаве хлоп’я темною пусткою, де не було ні землі, ні неба. Біг з усіх ніг, та наче стояв на місці. А маленький Івасик кинувся до матінки в обійми. В обличчя Іванові дмухнув солоний вітер.
Далеко за обрієм море розливало синьву в небо. Корабель погойдувався на лагідних хвилях непомітно майже для невагомого тіла. На палубі Іван побачив свою матінку. Поруч із нею була Мар’яна. Він дивився на них здалеку – боявся підійти. Наче в той самий момент, як Іван наблизиться до них, корабель пристане до берега. І вороття не буде. Він дивився й зрозумів, наскільки була Мар’яна схожа на матінку. “Її дочка”, – цвяхом вбилися в голову слова, про які так не хотілося думати. “Сестра”, – прозвучало в голові несміливо. Наче й не мав права Мар’яну так назвати. Та звідки ж знати йому було? Мама розповідала про щось. Вітер гнав її слова в море – Іванові не чути було. Та вони з Мар’яною засміялися, і він не зміг стримати посмішки.
Якби тільки Іван певен був, що ніхто його там далеко в лісі не збудить, довіку стояв би собі в тіні.
– Мамо, – обізвався він – Мар’яна скрикнула.
– Тихо, доню. Усе добре, – заспокоїла її мама. – Це ж Івасик.
– То ось, про що ви з Назаром казали, – промовила Мар’яна розгублено. Іван посміхнувся до неї обережно – не хотів іще більше лякати. Не кожен день бо духів доводилось бачити.
– У вас усе впорядку?
Іван обернувся на голос і побачив, як Назар посміхнувся до нього:
– О, Івасик!
– Вітаю, пане кошовий. – Іван зробив крок йому на зустріч. – От бачиш, я ж казав, що ти сам з усим впораєшся. – Він хотів покласти руку Назарові на плече, та вчасно спам’ятався. – Вважай, півсправи зроблено.
– Так, вважай, що… – Назар завагався. – Що ж, як у вас усе добре, то я піду, напевно.
– Я з тобою! – схопилася Мар’яна. – Добре, що… побачилися, – кивнула вона Іванові, і вони з Назаром лишили його з матінкою наодинці.
– Привіт, синку, – її посмішка, ніжна, мов те сонечко з‐за грозових хмар. – Як ти там?
– Та я… – почав Іван, та слова не йшли. Він розказав би про свої чари: як розігнав хмари, як обернувся вовком, як у хованки в тінях грався. Але більше хотів почути мамин голос. – Зі мною добре все. Такі дива трапляються, що про все й не розкажеш. Ви краще розкажіть, як. З вами нічого не сталося?
– Ні, Іванчику, усе обійшлося. Назар нам добру охорону поставив. А ми з Меріам усе розмовляли. Я їй про палац розповідала. Згадала, як ми із нею, ще маленькою, виходили в сад слухати солов’їв. Зовсім, як у нас із тобою під хатою. Пам’ятаєш, як ти їх передражнював?
Іван не пам’ятав. Він не пам’ятав майже нічого зі свого дитинства – лише короткі уривки, які бачив у снах. Та все одно кивнув. Мама посміхнулася:
– Тьохкав і справді мов той соловейко, – і зітхнула гірко. – Я кожен день про тебе думала.
– Я теж.
Іванові защемило в грудях. І не обійняти рідну матір, не пригорнутися – не дар, а прокляття. Він підійшов, так близько, як тільки міг, аби лише відчути її тепло. Якби ж тільки його хтось тих чарів раніше вчити почав. Усе було б інакше. Та тепер…
Та тепер матінка говорила до нього. Після стількох років він чув її, він її бачив, він знав, що з нею було все добре.
– А пам’ятаєш гойдалку у нас у дворі?..
Іван слухав її, по крупицях збираючи втрачені спогади. Аж поки не відкрив очі. Далеко‐далеко від неї. Змерзлий від крапель дощу, що нападали з дерев. Голова розколювалася, як після удару. Іван встав – похитнувся, відчувши знову вагу свого тіла, і перед очима замиготіли чорні мушки. Ото його певно не дарма будили. Іван послизнувся на мокрій землі – гепнувся прямо в калюжу. І сварливий голос над його головою промовив:
– То це ти мені ритуал зірвав? – Солоха насупила тонкі брови. Жінка стояла над Іваном, мокра ще від дощу. – Вставай! Чого розлігся? – прикрикнула вона й простягнула йому худу руку. Він встав, погойдуючись на нетвердих ногах. Солоха цокнула язиком. Брудну долоню витерла краєм фартуха. – Що, голова? І рука досі не загоїлася. Заговорів навчити нікому? Повен хутір чаклунів, – вона сплюнула на землю й гукнула Івана до молодої липки. – А ну нахилися! Всі такі високі поросли, шо аж страшне. – Солоха потрясла мокрі гілки – краплі дощу посипалися Іванові на голову. – Вода все змиє – іменем божим заклинаю. Водою тяготи зніму – розум проясню. На вічнії віки. Хай буде так.
Як холодні краплі котилися по Івановому обличчю, біль змивало з його голови. В очах прояснішало.
– А руку вже сам собі заговориш, як час прийде, – махнула на нього Солоха та й пішла собі стежкою до хутора. Іван поспішив за нею.
– А коли він прийде?
Солоха у відповідь пхикнула:
– Нашов, у кого питати. От як хочеш знать, коли тебе лихоманка зморить, тоді й питай.
– Хай це буде сюрпризом, – відказав Іван і згадався: – Дякую, пані, за допомогу.
Та його вдячність Солоху не задобрила:
– Це, Іване, не допомога. Це кожен у твою порожню макітру щось вкласти намагається, аби перед предками не зганьбитися, коли характер отримаєш.
– Що отримаю?
– Знак. – Солоха закатала рукав, і на її зап’ястку Іван побачив чорним змальований під шкірою ромб, а в ньому два трикутники спина до спини. – Оце собі придумали, – вона поправила сорочку, – характерника за три дні зробити. Янка сьомий рік ганяють. Усіх забадав своїми рогами. І того мало!
– То навчіть. – перервав її Іван. – Як ви мені біль зняли?
Солоха обернулася – пронизала зеленими очима.
– Біль я тобі водою змила. – Вони присіли вдвох на повалене дерево. – Вода – то основа. Без неї б життя не було. І в людині також ріки течуть, – гілкою вона намалювала на землі чоловічка, – з серця‐джерела повертають назад у серце‐море. Вода руйнує скелі, гасить вогонь і сонце хмарами закриває. Тільки вітер їй непідвладний. От він‐то болячки часто і приносить! – Солоха продовжила малювати. Вихор налетів на чоловічка, і зубаті тварюки обсіли його плечі. – А вода усю ту погань змиє й ріки, що в тілі, напоїть. Головне, аби тобі духи в тому помогли. І все погане піде собі в землю. А що в землі поховаєш, то з неї навряд уже вернеться.
– Усе погане ще й спалити можна, – докинув Іван. – Тоді вже точно не вернеться.
– Ич, який різкий, – цокнула Солоха язиком. – З вогнем не кожен упорається. Усе попалиш: і що хворе було, і що здорове. Он, у Микули попитай.
Іван згадав жахливий опік на обличчі коваля й одразу зрозумів, до чого Солоха вела. А вона встала, отряхнула спідницю та й далі повела:
– Оце я й ходила під зливою: слідила, аби і ліс, і хутір дощем очистилися. А тут ти взяв і небо повернув! – посварила вона, як малу дитину, та знов усміхнулася. – То, може, я даремно нарікала. Є в тебе сила. А на січі вам там багато й не треба. Ще б тебе навчити, як дощ назад закликати, та то вже на інший день. Нічого хмари туди‐сюди ганять.
Уже на хуторі вони розійшлися. Солоха до себе повернула, а Іван побрів між хат, аж поки його не гукнули:
– Вовчарику! – Степан сидів під кузнею та хрумкотів стиглими яблуками. Обличчя його було втомлене. – Здоровий був. Як нічка?
– Незабутня.
– Ось ти де, Іване. – З дверей кузні показалася широка Микулина постать. – І до мене нарешті дійшов. Чув, а буде в тебе зайва хвиля? Може, навчу чого.
– Звісно ж є. – Іван зайшов за Микулою слідом в простору кузню. Жар від горна обійняв його, промерзлого в лісі, й Іван підійшов ближче до вогню.
– Чув, Іване, – Микула простягнув до нього руку, – а дай‐но мені свою шаблю на хвильку.
Іван витяг її з піхв без зайвих питань. Микула зважив шаблю в руці, оглянув лезо, і метал блиснув іскрами від вогню.
– Не проста в тебе шабля, – зауважив він. – Хтось нею дуже дорожив.
Назар. Це була шабля його батька. Батька, яким він певно що пишався. Назар міг би віддати цю шаблю Ігору, міг би берегти її для свого сина. Натомість вона дісталася волоцюзі й брехлу. І після всього, у чому Іван зізнався, після того, як відмовився повертатися на січ, вона все ще висіла в нього не поясі. Бо Назар йому довірився. Назар у нього повірив.
– Чуєш, Іване, – низький Микулин голос витягнув Івана із виру думок. – Я тобі шаблю нагострю, а ти слухай, що кажу, уважно.
Точило з шурхотом ковзало по лезу. А Микула заговорив мовою, якої Іван не знав, та яку сам по собі розумів. І кожне слово проходило по лезу. Про те, як шаблі з чистої люті кують, як вогнем ненависті закаляють, як кров ворожа метал обмиває. Іскри летіли з горна, танцювали навколо коваля. Одна втрапила в пусту його праву очицю, і всередині розгорілося полум’я. Та Микула продовжував гострити шаблю. На смерть ворогу. На захист воїну.
– Тримай, Іване, – Микула з посмішкою простягнув Іванові шаблю. Вогонь мирно палав собі в горні.
– Дякую.
– А ну, хай перевірить. – Степан став у дверях, Микулі по праву руку, та кинув у нього яблуком. Коваль упіймав його в польоті, вкусив – пів яблука як не було.
– Добрі яблука цього року. Чув, Вовче, кинь ще одне. – Друге яблуко Микула виставив на долоні перед Іваном. – Розрубаєш?
– Тіки диви Микулі руку не відріж, – кинув Степан з дверей. – Шкода буде такий талант загубити.
– Ну це вже, як пощастить, – засміявсь Іван. Це йому за іграшки. Навіть біль у руці не заважав – до нього Іван уже звикнути встиг. Шаблю тримав, як пташину. Точним змахом яблуко розпалося на дві половини.
– Чув, Вовче, – Микула показав Степанові неушкоджену руку, – ціла!
Третє яблуко полетіло через кузню прямо в Микулину підняту долоню.
– А тепер хай лівою, – підморгнув Степан.
Іван завагався. Це вже задачка складніша була – у лівій він шаблю гірше відчував. Та все ж:
– Вибачте зарання, як сили не розрахую, – попередив Іван серйозніше. Він змахнув шаблею. Микула зашипів від болю – кров закрапала долу. – От дідько!
– Та нічого. – Микула стиснув кулак. – Кров, як вода, вернеться в береги, – він обмив долоню в діжці з водою й сунув до грона. – А людина, як глина, вогнем запечеться. То хай буде так.
Там, де на Микулиній долоні щойно була рана, залишився лише тонкий слід. Вважай, і не сталося нічого. Неволею Іван затримав погляд на опіку, що вкривав половину обличчя коваля. Хіба не можна було так само чисто загоїти? Микула його погляд помітив. Він усміхнувся невесело й промовив:
– А це я був на вогні перетримався.
Іван відвів очі.
– А оце так можна заживити? – Він показав рану на власній долоні. Микула похитав головою.
– Це тільки свіжу рану так запекти можна. До того ж рана в тебе не проста. Чув, Іване, а покажи-но як воно вище.
Іван закатав рукав. Чорна пляма на руці зменшувалася, залишаючи по собі темні лінії, наче хвилі прибою.
– Оце поки все не вийде, рану не чіпай, – порадив Микула. – Обмий оно водою з діжки й зілля своє пий, та на тому полиш поки.
Іван підійшов до діжки. Тихо про себе він повторював слова Солохи про те, як вода погане все змиє й ріки напоїть. Рана його знову відкрилася, і наче сотня голок встромилася вверх по руці. Чорна кров змішала воду в діжці. На шкірі залишилася ще одна темна смуга.
– Чув, Степане, – заговорив тим часом Микула, – а Іван тут уже три дні пробув, так?
– Це третій. Тарас позавчора поїхав.
– Три ночі він тут уже був, – прогремів чийсь глибокий голос. Іван обернувся. Вогнедар переступив поріг кузні – голова його майже торкалася стелі. – А значить уже час. Пішли зі мною, Іване.