– …І танцюють вони на головах! І ногами ступають по хмарах! – Біля вогнища Іван розповідав козакам про характерників. Слухали, аж ложки до роззявлених ротів забували доснести. Були й ті, хто на його слова лише поблажливо сміялися. То й що, що Іван трохи прикрасив? Йому й самому вірилося: що не скажеш – правдою виявиться.
Та не стільки хвилювали Івана слухачі, скільки Назар. Той, на диво, з козаками вечеряти не сів: як приїхали, так і вшився кудись. Іван роздивився навколо й нарешті помітив – краєм ока вловив Назара майже в себе за спиною. Вибухом пороху тіні сховали Івана від людських очей. Назара він нагнав уже біля дверей.
– Це у вас традиція така: кошовому з громадою не вечеряти? – усміхнувся Іван.
– Втомився з дороги, – відказав Назар похмуро.
– А казочку на ніч? Не цікаво навіть, куди мене посилав?
– Якось іншим разом послухаю. Пізно вже. – Назар розвернувся було до дверей, та Іван знову його зупинив.
– То, може, я з тобою заночую? Бо в коморі таке ліжко…
– Піди в курені поспи хоч раз. Завтра розберемося.
– Там ще одного небіжчика поховати б, – вів Іван далі. – Від нього, правда, одні кістки лишилися. Але ж не на смітник його викидати.
– Усе завтра.
– І той, можеш когось прислати, у кого шлунок міцніше. Твердислав стільки зілля залишив, а я до пуття не знаю, що там до чого. Протестувати треба, – на ці слова Назар лиш сильніше насупився, й Іван розсміявся. – Та жартую я, чого ти!
Він торкнувся Назарової руки, там, де вона не була закрита латами, і долоня залишилася на місці. Обидва завмерли на хвилю. Ніби ось‐ось рука мала наскрізь пройти.
– Доброї ночі. – Назар ніяково трухнув плечем. Іван відняв руку.
– Так. Добраніч.
Життя поволі йшло далі. Чи то затихло перед бурею, чи то воно таким і мало бути. Іван не скаржився насправді. Його оповідки швидко козакам набридли, і на самоті в нього був час згадати все, чому його навчила зачарована земля. А за її межами не так легко давалося Іванові чаклунство. Та не тільки з магією була в нього біда.
– Назаре! – Іван побачив його біля возу – щойно привезли зерно.
Назар глянув на нього краєм ока й відвернувся.
– Назаре! – Іван пішов йому назустріч, та той уже махнув у бік комори й заквапився далі. – Та щоб тобі! Пане кошовий!
Назар зупинився, лиш коли Іван смикнув його за руку. Це з ним не вперше таке було. Після їхньої короткої розмови в той вечір, Назар став Івана уникати. Не те, щоб він сумував за часами, коли Назар за ним бігав, як скажений собака, та щось було не так.
– Пане кошовий, – Іван показово поклонився, – дозвольте звернутися.
– Що ти хочеш? – роздратовано спитав Назар.
– Прошу вашого дозволу покинути січ.
– Іди, – відрізав Назар і пішов далі, Іван – слідом.
– Навіть не спитаєш, навіщо?
– Ти – характерник. Як треба, то іди, – відповів Назар сухо й прискорився. Іван не відставав.
– Щось ти сам не свій. Як тобі булава заважка, то приходь до мене. Я рецепт один знайшов, – він підморгнув Назарові, і той раптом зупинився.
– Іди, куди тобі треба, – його холодний тон ставив крапку в усій розмові. І як би Іванові не хотілося Назара ще позаймати, треба було йти.
Іван накинув вовчу шкуру на плечі, ніж встромив вістрям у землю. Розігнався. Підстрибнув. І впав. Знов узяв розгон. І ще раз. І знову. Шипів від болю й ставав на ноги – дві людські. Аж поки не видихся й лишився лежати горілиць на землі. Один лиш гай був свідком його ганьби. От вам і характерник.
Сонце запалало на сході, коли Іван нарешті повернувся до себе в комору. Він дотягнув забите тіло до ліжка, та лягти не встиг.
– Що ти зі мною зробив? – Назар увірвався в комору, мов буревій.
– Що зробив? – спитав він, розгублено задкуючи. Вперше дійсно не знав у чому винуватий був, та про всяк схопився за черпак, що ним зілля мішав. Зброя так собі – вдарь і тікай, але що робити.
– Це ти мені скажи, бісів ти сину! Думаєш: як характерник, то я тебе з січі не викину?
Іван відкинув черпака вбік.
– Я сюди не просився. Забув? Це ж з твоєї волі я тут. Тепер викинути хочеш? То давай. Якось проживу. Тільки скажи, за що? А то я навіть вини своєї не знаю.
З кожним словом Назар втрачав запал. Він знітився, очі відвів і відповів у півголоса:
– Я через тебе заснути не можу.
Приїхали. Невже придумав собі, що Іван йому поробив? Будь Іван у гуморі, то влаштував би з цього знатну кумедію. Але не було для чого. Вперше за їхнє, хоч і недовге, знайомство йому не треба було Назарові брехати. То ж той сам собі дурню надумав. Іван потягнувся до пляшок із зіллям.
– Тримай, – він сунув одну Назарові. – Вип’єш перед сном.
Назар подивився розгублено на пляшку в своїй руці, потім на Івана.
– Е… Дякую, – пробубонів він.
Назар пішов з комори, а пляшка лишилася на столі. Іван зітхнув. Він нарешті й сам міг піти спати. Але ні. Іван задумався раптом, що робив би, якби Назар його дійсно вигнав. Не пропав би точно. Тільки що б робив? Хіба що втік до Стамбулу та й тинявся десь під стінами палацу. Один.
Він уперше за багато років комусь довірився. Сповідався, вважай, хоч і під дулом. І Назар йому повірив. Назар його врятував. Назар досі хотів, аби Іван був поряд. Принаймні до того, як вони на січ повернулися. Не спиться йому, ти диви. Закохався чи?..
Іван усміхнувся невесело. На місці Назара він би теж цього не хотів після всього, що Назар із ним натерпівся. Та якщо здогадка справдиться, Іван його більше не скривдить.
Наступного дня Назар від нього не тікав. Дочекався, хоча й нетерпляче, прохання, яке чув уже не перший день:
– Пане кошовий, дозвольте покинути січ.
Назар зітхнув.
– Тобі не обов’язково кожен раз так питати.
– Фаворитизм, пане? – Іван посміхнувся. – От чого вже від вас не очікував. Але ж так із тобою хоч словом перекинутися можна.
– Куди ти ходиш кожен раз?
– До дівок у село, ясна річ. Ось до чого довидить ваша… – Іван помітив тривогу на Назаровому обличчі й відмахнувся. – Та жартую я, чого ти! Трави в гаю збираю й усього. То я піду?
– Іди.
Іван встромив ножа в землю. Кущі зашурхотіли – хтось ішов по його душу. Він розігнався й відчув на собі погляд. Стрибнув. І перш, ніж вовчі лапи торкнулися землі, він відчув запах. У той же момент Назар видав себе сам:
– Вовчара?
Вовк подивився на нього, принюхався. Страху не було: Назар обережно поклав шаблю на землю й показав пусті руки. Вовк підійшов ближче. Назарова долоня потягнулася до нього, і звір покірно підставив голову. Назар присів поруч з ним на траву. Почухав вовка за вухом, як собаку, і той роздратовано трухнув головою.
– Вибач, – швидко, коротко. – Пробач мені, – повторився Назар тихіше й глибше. Вовк притиснувся лобом до його плеча. Розумів, про що це було. – Я радий, що ти тут. Що ти лишився. І я вірю, що ти нічого не робив. Це просто… – Він зітхнув. – Непросто. З тобою непросто.
У секунду вовк перекинувся через Назарову шаблю й уже людиною сів поруч.
– Не загуби, – Іван простягнув йому зброю.
Сиділи в тиші, плече до плеча, тільки дерева шепотіли навколо. Непросто. Іван думав про це. Назар не так давно не дозволяв йому в себе за спиною йти, а тепер мав довірити життя всіх, хто від його рішення залежали. Та чи був у Назара вибір?
– Якщо я тобі побожуся, що жодної брехні не було й не буде з того дня, як ми на січ повернулися, ти мені повіриш? – Іван подивився Назарові в очі, і той кивнув упевнено:
– Я вірю, – а після спитав: – То чого тебе ще характерники навчили?
– Так я тобі все і розповів, – хитро посміхнувся Іван. – Побачиш, як буде треба. – Краще б ні. – Але знай, що привороти робити мене вчити не треба було. Маю для цього природню харизму.
– Забагато її, – пхикнув Назар.
Іван підморгнув йому й підвівся.
– Вертати треба – темніє вже. Ще вечерю пропустимо.
За вечерею сиділи знов поруч. Сміялися разом, над чим – не так важливо. Головне, що вдвох. Та навіть крізь сміх Іван почув, як перемовилися Царко з Красулею:
– Три мідяки, що Вовчара перший зізнається.
– П’ять на Назара.
І що, йому тепер Царкові ті три мідяки вигравати чи почекати, хай Красуля п’ять отримає? Зрештою, не так погано, навіть якщо вони обидва залишаться при своїх грошах.
Як стали розходитись, Назар пішов за Іваном слідом до комори.
– Я вирішив все ж взяти в тебе зілля, – пояснив він. – Як це просто безсоння, то треба з ним щось робити.
– Зілля – це, звісно, добре, – Іван повернувся до столу в пошуках пляшечки. – З одного ковтка вирубає. Але ж причина має бути, чого тобі… – він запнувся.
Назар стояв до нього майже впритул, схиливши голову. Дихання лоскотало Іванові щоку. Очі темними були у світлі каганця, блищали ледь віткриті губи. Назар застиг за мить від поцілунку, і ледь помітним кивком Іван дозволив йому статися.
Наступного дня Іван пішов до Царка з Красулею. У кулаці він стискав п’ять мідяків.