linoliumnessa
Sonrisa_
Відомі люди
18+
Слеш
Міді
Секс-іграшки
Запитуйте дозволу
  • Забороняю перекладати роботу російською
  • Забороняю розміщувати роботу на рос.ресурсах
Немає схованих позначок
пн, 10/24/2022 - 14:28
чт, 03/23/2023 - 02:33
378 хвилин, 43 секунди
6
2
1
2
Навіґація

Життя Кості іде стабільно на дно. Ніщо з його починань не має майбутнього, а ресурсів вдавати, що все гаразд, не залишилось. Та раптом у цій всій депресивній млі з’являється дивна гра.
Як вона вплине на його життя?

Розділи:

Пролог

Це був звичайний вересневий вечір. Костя сидів на кухні перед чашкою досі дуже гарячого чаю. Міша пішов додому до дружини ще кілька годин тому - після того, як вони записали подкаст. Залишився монтаж і залити на ютуб, але зараз за це сідати не хотілось. Дискусія була палкою. Дійшли до висновку, що прожити посереднє життя – це нормально. Так. Ніби так. Але….
Через це «але» він і сидів вже якийсь час перед остигаючим чаєм.
«Як я живу?..».
Можливо, якби чай одразу був придатної для пиття температури, Костя би не провалився в екзистенційну кризу за столом.
Сонце навзаході заливало кімнату червоногарячим світлом. Через кілька хвилин воно зміниться на холодну темряву, і доведеться ввімкнути світло. Але навіщо?
«Чого я добився? Так, я “зірка Нового каналу”, згаслий стендапер, пиздун на камеру на “ніби розумні теми” в яких нічого не знаю… А, ще батько і недорозлучений. Що тепер? Які у мене перспективи? Всі історії, з яких можна пореготати, я вже по третьому колу розповів, в коментарях уже помітили. Вертатись сценаристом в офіс і знову писати лайносеріали про нещасних жіночок у любові… Просто нудить. І який сенс, якщо Міша не сидітиме за сусіднім столом, сміючись своїм гортанним “Ха-ха… Ха-ха” із чергового жарту про умовну Снєжану. У мене тупо немає нічого на майбутнє. Я не знаю, що зможу дати Мілану, якщо вже іноді навіть не знаю як робити його домашку. Я тупий. Все. Я тупий. І тому ні на що не годен. Що б я минулий сказав, якби побачив себе зараз в темній кухні перед чаєм температури сцянини по вуха в самоїбанні? Треба подкаст монтувати. Краще би води попив».
Він встав, голосно і противно посунувши крісло під собою. Треба було сісти в вітальні, взяти ноутбук і нарешті хоча б почати роботу над тим триклятим подкастом. Не початий чай залишився на столі кухні покриватись інієм. Через переглядання відзнятого матеріалу думки знову повернулися у попереднє русло.
«Який серединний шлях? Посереднє життя? Моє життя спалахуйка, яка далі тільки гасне. Блядь. Я ж як батя. Тільки замість пальців я обрізав собі довгострокові можливості заробітку… Пиздець…».
Очі знову дивились не на екран, а крізь нього. Так справа не піде. Такими темпами знову прийдеться іти до психолога. Не факт, що вона сильно допоможе, минулого разу все звелось до того що треба нормально спати та їсти більше риби. Ці дії, на жаль, обнулити той факт що на життя потрібні гроші, не змогли. Психолог не знайде ідеальну роботу, якою він зможе забезпечити собі довге, не гниюче, життя, а Мілану - забезпечене дитинство.
Мілан, на щастя, цей тиждень жив з мамою і не бачив цього жалюгідного батька. Наступного тижня його треба буде забрати та сидіти з ним в їбаному зумі, дивлячись на цих бісячих вчительок. Не те щоб йому не хотілося провести час із сином, але все ж дивитись в його дитячі очі, не знаючи, що можеш йому дати… Щастя не наганяє.
Через силу він все ж змусив себе подивитись на екран і зайнятись сраним монтажем. На якийсь час вдалось контролювати себе і думати тільки за роботу. Коли з подкастом було покінчено, на годиннику було вже година сорок вісім. Час лягати спати. Якщо вірити психологині, всі ці нав’язливі думки тільки через такий режим сну.
Контрольний перегляд відео він залишив на завтра, щоби свіжим оком переглянути чи не проїбав він якихось партаків. Після того, як остаточно закрив ноутбук, кімната поринула в цілковиту темряву. Нічого не бачучи пекучими від довгої роботи очима, він відчув, на скільки стомився за цей день. В повній темряві, яку порушував тільки тихий звук цокання годинника, він сидів, сліпо дивлячись перед собою. Треба було піднятись з дивану й піти спати в ліжко, але зараз навіть м’яке ліжко з можливістю спати голим не переважували бажання просто впасти на бік та заснути як є. Завтра старече тіло не подякує за такий вибрик, але їбати собі цим мозок не хотілося.
Він повільно перевалився на бік, підсунув під голову тверду декоративну подушку, яку припхала сюди колишня дружина, а йому якось було лінь її викинути чи віддати. Не знімаючи домашню футболку та спортивні штани, він просто натягнув поверх плечей плед, що валявся жужмом на спинці канапи.
Через якийсь час, під тихий акомпанемент годинника, Костя провалився у сон без сновидінь.

Розділ 1

Після довгого сну без сновидінь Костя прокинувся від болю у спині та шиї. І тут «старість» не забарилась про себе нагадати…
Звісно, він знав, на що іде, лягаючи спати у непризначеному для цього місці, але розуміння не звільняє від наслідків. Костя повільно підвівсч, не ризикуючи необережним рухом зламати хребет. Через якийсь час, вже у сидячому положенні, намагався спланувати що робити далі з прілими від спання речами і справами на сьогодні. Мозок уперто не хотів включатись у думання, тому Костя вирішив для початку піти в душ.
Човгаючи в бік ванної, він встиг зняти футболку. Коли зайшов до вбиральні, відкрутив воду в душі та, чекаючи, поки вона нагріється, почав чистити зуби. З дзеркала на нього дивився незадоволений життям пом’ятий чоловік на порозі кризи середнього віку. Кості явно не подобалась ситуація, в якій він опинився, але як з неї вирватись, він не знав.
Сплюнувши зубну пасту і поплескавши себе по щоках, він зняв решту одягу та зайшов під гарячі струмені води. Захотілось розтанути, але він не настільки неадекват, щоби вмикати холодну воду «для бадьорості». Душ, який-небуть сніданок, вчорашнє відео… План на сьогодні по троху почав вимальовуватись.
В халаті, що теж залишився від колишньої, та з мокрим волоссям Костя зайшов на кухню. Зустрівся поглядом із залишеним напризволяще чаєм, і вчорашній рій «оптимістичних» думок наздогнав з новою силою. Повертатись у це русло дуже не хотілося, тому чай був вилитим в умивальник, а в тостері смажилися грінки. Доки закипав чайник, він встиг розвісити рушники у ванній та перевдягнутись домашні шорти з футболкою. З волосся досі крапала вода, залишаючи на сірій футболці темні плямки, але його це не бентежило.
Із новим чаєм і бутербродами з сиром (все, що в холодильнику знайшлося), він сів передивлятись вчорашнє відео. Сніданок втоптався під пришвидшене, ляпів не помічено, тому відео анонсувалось на чотирнадцяту тридцять. На годиннику був полудень середи, варто було піти закупитись продуктами. Самому іти було якось нудно, до того ж - хотілося відволіктись.
Він набрав до Міші. Через три гудки той відповів.
- Хей, Міш, не хочеш сьогодні десь полазити? – з награною бадьорістю почав Костя.
- Привіт. Та-а не знаю, що ти хоч? – трохи дезорієнтовано спитав той.
- Ну, у мене в холодильнику миш повісилась, не хоч зі мною?
- Полазити по супермаркету з тобою, скуповуватись як щаслива ґей-пара? – невдало пожартував Міша, чим Костю трохи кольнув.
Не те що б між ними було щось крім дружби, але Костя періодично ловив себе на тому, що задовго палить на друга. Або що його сміх на довго застрягає в голові. Розібратися з цим не було можливості, бо якщо щось порушить їх стосунки, то він це легко не переживе.
- Ну-у, якщо ти боїшся страшної ґей-пропаганди… - театрально почав Костя.
- Ні-ні, все ок, ідем. Коли ідем?
- Давай за півгодини біля АТБ, те, що ближче до мене. Встигнеш?
- Та. Потім торбочки допомогти донести, коханий?
- Раз ти вже сам напросився, то допоможеш. Подкаст я вже змонтував, анонс побачиш на каналі.
- Швидко ти… Вчора не було що робити?
- Та таке, - відмахнувся Костя воліючи не згадувати про тодішнє мозгоїбання, - був час, вирішив не відкладати. За пів години, ок?
- Та, домовились.
Виклик закінчився, а Костя далі палив на телефон, ніби знову випав у астрал. Треба було збиратись. Якось ця пара жартів врізалася йому в мозок, залишивши по собі якийсь легкий щим в серці. Не важливо. Треба збиратись.
Костя перевдягнувся в «не домашні» шорти з футболкою, розчесав досі вогке волосся («Ай… На дворі жарко, висохне»), взяв еко-торбу та почовгав в бік назначеного місця. Йти було недовго, цілком можливо, що він би прийшов раніше на пару хвилин раніше і ще чекав би на Мішу, але той, на диво, прийшов іще раніше.
- Ого, містер пунктуальність, ти що, біг сюди чи і так збирався виходити?
- Та-а, просто не хотілось вдома довго сидіти, - відказав чимось знічений та дещо пом’ятий на вигляд Міша. Костя помічав, що у того із дружиною не найтепліші стосунки, але ввічливо це не коментував, залишивши парі самим розбиратись з їх особистими проблемами. – Ти вирішив довершити ідеальний образ ґей-пари і взяв шопер? – посміхнувся той, вирішивши продовжити жарт, аби відволікти від свого вигляду з швидкою появою.
- Ой, якщо для тебе турбота про довкілля це щось занадто не гетеросексульне, то можеш далі мити поліетиленові пакети і шебуршати ними.
- Добре-добре… Не маю нічого проти. Де торбу брав?
- У Мармурі (так, це реклама). Ідем, подивимось, чим я буду труїти, чи не дуже, свій організм наступні декілька днів.
- Скинеш потім лінк на магаз.
- Добре.
Вони зайшли в супермаркет, в якому було відчутно холодніше, ніж на дворі. Довго лазили, вибираючи продукти різного ступеню поживності. Коли зависли біля холодильників із молочкою, Костя довго вибирав і щось щебетав про те, чи є якась різниця між схожими пакетами вершків для кави. Міша відповідав щось ніби логічне, але в якийсь момент його увагу привернуло чуже волосся.
- Ти що, із мокрою головою пішов?
- Я йому за вершки, він мені за голову… Та, я тільки з душу вийшов, які з них брати? Є якась, бляха, різниця між синьою і блакитною коробочкою? Нахера роби-…
- Наступного разу краще висуши волосся, з тепла у холод можеш простудитись. Бери блакитну, потім візьмеш синю. Може, потім побачиш в чому різниця. Ідем, біля холодильника холодно, - якось незвично різко сказав Міша і одразу розвернувся у ще невизначеному напрямку, несучи кошик із продуктами.
Костя на секунду ніби язик проковтнув із такого повчання, але кинув до кошика блакитний пакет з вершками.
На касі вони розплатились, Костя склав усі покупки в торбу і урочисто простягнув її Міші.
- Як домовлялись «дорогенький», – розплився у нахабній посмішці.
Міша спочатку не зрозумів, але через секунду його обличчя витягнулось спочатку в гримасі усвідомлення, а потім скривилось у неприємну міну.
- То ми продовжуємо цей жарт?
- Не я це придумав, так що давай. Бери відповідальність за свої слова… – театрально, ледь не заголосно сказав Костя, відвівши погляд і приклавши руку тильною рукою до лоба, як у мильній драмі, що вони колись разом писали.
- До-обре, я понесу, не драматизуй, – відповів Міша, посміюючись з цього драматичного образу. – Зробиш мені кави, щоб віддячити за таку «безкорисливу» допомогу.
До Кості вони йшли, періодично згадуючи ті лайносеріали, які колись писали, та кидали локальні жарти з того часу. Коли дібрались додому до Кості, той зварив каву, а Міша розпаковував покупки. Після наведення порядку і дегустації кави в ході палкої дискусії було вирішено, що «вершкам похуй, у якого кольору пакетику їм бути».
Кості дико подобалось як сперечатися із Мішею, так і ностальгувати по насправді поганими роками роботи в офісі. З Мішею якось цей світ не здавався таким гімняним, або як мінімум із цього можна було посміятись. Не зважаючи на все це тепло в душі від компанії друга, він намагався ігнорувати якісь моменти, які могли виказати або проявити реальну прив’язаність чи потяг. Вони лише друзі. Ну, ще, може, колеги. Але не більше. Ні.
Після кавування та залиття вчорашнього подкасту на ютуб вони вже збиралися пограти у фіфу, але пролунав дзвінок від дружини. Аби ж то. Цей день не міг бути просто хорошим.
Міша прийняв виклик, і з і без того приглушеного динаміка долинув узькомовний жіночий крик. Вона вже ніби перейшла хоча б на суржик, але в моменти агресії, як зараз, слів не добирала. Тим більше українських.
- Та я… Я не… Та дай же сказати!. Блять, скоро буду… Скоро… Заспокойся, я казав, що до Кості іду… Ай, все, давай. – Міша вибив, розуміючи, що за це явно відгребе додатково, але вислуховувати все це, тим більше при Кості, не хотілось.
Не те щоби Костя не знав про те, що відбувається, навіть декілька разів був свідком їхніх сварок, але все одно ганьбитись, навіть при ньому, не хотілося. Міша тяжко видихнув, скуйовдив волосся на потилиці та подивився трохи засмученому Кості в очі.
- Ну, ти чув, братан. Сорі, що з фіфою не вийшло. Маю іти.
- Та-а… я розумію. Удачі. Якщо що – пиши, дзвони.
Вони потиснули руки, хоча Костя відчув, що хотів би приобійняти на прощання, попрощались, і Міша пішов.
Костя залишився знову в порожній квартирі, із глухим цоканням годинника у вітальні. Робити було нічого, думати було страшно. Ну, фіфа так фіфа.

Розділ 2

Той день Костя так і провів здебільшого у фіфі; також був дзвінок від батька, який він успішно проігнорував. Похмурі думки десь таки роїлись на задвірках свідомості. Ввечері, перед сном, він зайшов подивитись коментарі під подкастом. Багато коментарів були на позитиві, хтось хвалив нове тату і зачіску. Загалом він просто ще раз упевнився, що в них найкращі глядачі, і пролайкав майже усі коментарі. Але один коментар все ж не давав спокою.
«Костя, не вже в когось знову криза? Ви говорили про тренера замість психолога, в мене є таке для вас. Що правда, не зовсім тренер, але допоможе.».
По-перше, невже на відео реально було видно що в нього не все ок? Та ні, крім нього ніхто більше подібного не писав. Дивний чел, ще й підписаний «Чайним пакетиком». Ага, дуже оригінально.
По-друге, Костя вже був достатньо дорослим хлопчиком, щоб подумати, що йому пропонують наркоту, азартні ігри чи якусь хтонь із тієї ж області, але не достатньо зайнятим, щоб не поцікавитись що це все ж таке.
«Ха-ха, ви дуже спостережливі, що це таке ви пропонуєте?».
Швидкої відповіді він не чекав, але «Пакетик» відповів менше ніж за хвилину:
«Ось посилання – [link]. Зареєструєтесь, і можете починати гру. На ній ще можна гроші непогано підняти. Удачі ».
Звісно це міг бути якийсь вірус чи інша зараза для ноутбука, тому він вирішив не мурижитись із якимись іграми та не сцяти, чи зреагує антивірус. Фіфи на день було достатньо. Голова вже відчувалася як баняк, а завтра треба було прокинутись не як зомбі. Зранку мали бути справи.
Справи полягали в тому, що він вирішив повернутись у театр. Був потрібен ще один спосіб заробітку, а там він ніби відчував, що має якесь майбутнє, не спрямоване на гниття. Так, минулого разу було важко. І по самій роботі, і в тому щоб вийти голим на сцену. Але це щось! Щось, що змогло його минулого разу дістати з зони комфорту.
Зранку він на диво бадьоро зібрався. Проби були назначені на одинадцяту, за зустріч він домовився ще давно та ледь не забув про них. Вдягнувся у білу футболку, чорні джинси і кардиган. Все ж таки, він не в офіс на співбесіду йшов, хотілось виглядати сучасно, для сучасного мистецтва. До Довженко-Центру він доїхав на таксі, на щастя водій був Олег, а не черговий Джавідан, вимовляючи чиє ім’я він би знову осоромився.
Доки піднявся сходами на шостий поверх до Дикого театру, встиг захекатись і впріти. Добре, не найкращий початок, але най буде. Коли він зайшов до самого приміщення театру, його зустріли здивованими поглядами декілька акторів, чию репетицію на сцені він щойно перервав. Здається, вони відігравали якусь запеклу сварку, бо ще за дверима він почув приглушені агресивні крики. Зараз на нього дивились чотири пари злющих очей. Дуже хотілось вірити що вони просто з образу не встигли вийти, а не це до нього персональна претензія.
- Привіт, вибачте, що відволік, я до Андрія на проби.
- А, так іди за лаштунки, він в гримерці, – різко змінилась у раптовій усмішці (здається?) нова акторка. Настільки раптовій, що не було ясно - справжня вона, чи це просто чергова гра.
- Дякую, не відволікатиму.
Костя прошмигнув за лаштунки, хоча поспіх на користь не дався: організм досі не повністю оклигав від сходів. Минулого разу, коли він тут грав, по них ледь не кожен день піднімався і спускався, але тоді ще ходив у зал, і форма тоді явно була витривалішою ніж зараз.
Андрій виявився, як і казала невідома нова акторка, у гримерці. Сидів перед дзеркалом у кріслі типу офісного (яка іронія), втупившись у телефон. Неясно, що він там такого цікавого дивився із нудьгуючим виразом обличчя, що навіть не одразу помітив, хто зайшов у гримерку.
- Кхем, Андрію, вітаю, я на проби.
- Га? А-а-а, Костя…. Точно, ми ж на сьогодні домовлялись? – Видно при тому, що Костя справді хвилювався за проби, про нього взагалі забули…
- Так, на сьогодні. Я минулого разу, коли грав у п’єсі про шахтарів, сказав, що поки не знаю, чи хочу продовжувати роботу актора через графік… Зараз я відносно вільний, чи є у вас вільні ролі?
- Так, шахтарі, пам’ятаю… - Андрій із не сильно оптимістичним обличчям подивився в стелю. - Розумієш, того разу ми на тебе розраховували, думали тобі ще ролей дати. Але ти так швидко збрив, що нам довелось тоді швидко шукати заміну на твою кандидатуру…
- Йой, вибачте, я не…
- Розумієш, у Дикому театрі ми як сім’я… Коли я повідомив тебе про сцену, де ти мав бути голяка, я думав ти відмовишся, але ти показав себе як людину мистецтва… Як людину, що не боїться складних викликів, і що ти з нами на одній хвилі.
- Дякую, я…
- Але виявилося, що театр не зовсім для тебе, і ти не готовий дати йому всього себе. Вибач, але найближчим часом для тебе тут ролей немає.
Костя від такої тиради раптом відчув себе як риба на суші. У тупу забув, як хапати повітря. Невже? Невже його реально покликали щоб тільки поперти? Невже він так бездарно просрав довіру до себе? Хоч Андрій і не був тут головним, Яся, яка покликала його грати ще першого разу, доручила підбір акторів саме йому. Скаржитись комусь не було сенсу. Він сам все просрав.
- Д-добре, дякую за ваш час… Вибачте, що підвів.
Костя вже обернувся до дверей, коли цей самий Андрій крикнув йому в спину, що той аж здригнувся:
- От бачиш?! Ти навіть не спробував щось сказати! В тебе немає ані амбіцій, ані бажання тут грати! Ти міг би хоч щось сказати в свій захист, але тільки полупав очима і пішов!
- Так я думав, ви не хочете….
- Похер, ти навіщо сюди прийшов? Щоб грати і розвивати мистецтво? Розчарую тебе, але актори мають бути стійкішими, від критики ніхто не застрахований.
Костя з Андрієм на якийсь час просто вилупились одне на одного. Ну от і як розуміти цю ситуацію? Що робити далі? Захищатись чи визнати вину і вибачитись? Неясно, чи був у нього взагалі шанс, бо здавалось, що ще жодну фразу йому закінчити не вдалось.
- Тоді можу я?.. – було вже почав Костя, намагаючись приховати тремтіння в голосі.
- Ні. Проби ти провалив. Іди шукай роботу деінде, бо тут для тебе місця нема.
Тут вже він не витримав: ковтнувши ком образи й сорому в горлі, просто вийшов із цієї триклятої гримерки та майже вилетів з театру, щоб ніхто не побачив його червоне від рум’янцю обличчя й очі, що по-зрадницьки почали сльозитися. Востаннє його так опускали ще у школі, тупі росіянофільські вчителі, які не вміли в принципі говорити з дітьми. Але зараз?! Що це таке було взагалі? Чому не можна було сказати просто «ні» або вже не назначати зустріч, якщо не хотіли його бачити? Чи…
Так справа не піде, треба з кимось поговорити.
Він трохи тремтячою рукою дістав телефон. Глибоко вдихнув і видихнув кілька разів, коли вже спускався злощасними сходами. Не хотілось дзвонити та рюмсати, що його відшили, тому він зібрався з думками й набрав Мішу.
Міша взяв слухавку далеко не одразу. По телефону було чути, що він захеканий і не сильно в гуморі домовлятись про зустріч найближчим часом.
- Костян, що треба? Ти трохи невчасно, – тяжко дихаючи відповів він. Було чути, що Міша явно не в гуморі разом жувати соплі, тому Костя вирішив віджартуватись і зіскочити якомога швидше.
- Та-а-а, нічого такого, думав попиздіти, але, якщо ти зайнятий, то неважливо. – Неважливо скільки зусиль він додав, щоб голос звучав бадьоро - все одно трохи чулось, що тремтить.
- Із тобою точно все ок? – Почувся дещо більш зацікавлений, але не менш захеканий, голос Міші. Краще би він просто вибив. Із телефону почувся напівстогнучий голос його дружини:
- Не отвлікайся, с ким ти там говориш?!
- Окей, Костян, сорямба, потім передзвоню, – швидко сказав Міша перед тим, як вибити дзвінок.
Костя просто втупився у простір перед собою, відчуваючи біль всередині, ніби там щось обірвалося. Він повільно опустив телефон; ноги стали ватними, тому він сів на сходах і просто обійняв коліна. Коли все на джинсах з’явилися чорні мокрі плями, він зрозумів, що з очей течуть сльози.
Невже цей день мав стати настільки жахливим?

Розділ 3

Як-небудь зібравши себе до купи, Костя через якийсь час покинув Довженко-центр та дійшов додому. Відчував він себе як натягнута струна, що лопне будь-якої миті, тому не викликав таксі, щоб навіть перебіжно не контактувати з людьми. Як він дійшов додому, у пам’яті не збереглося. По приході він тільки стягнув джинси з кардиганом, впав на диван, закутався по вуха у плед, і плакав - доки не заснув.
Сон був тривожний і без сновидінь. Прокинувся він коли сонце вже прямувало до заходу. У кімнаті було холодно, можливо, через відчинене вікно у вітальні, можливо, через те, що прокинувся. Від сліз і денного сну боліла голова, а обличчя набрякло. Тіло знову ломило від дивану. Фізично він тепер почувався так само, як і ментально.
Проте що справді допікало – це думки. Тепер їх було не зупинити, не стримати. Вони тепер душили своєю правдивістю, бо він справді старіючий, ні на що не годний, закоханий у свого одруженого друга бовдур, який не має майбутнього. У нього немає роботи чи будь-чого, що давало би ресурс жити далі. У нього справді немає нічого, крім обов’язку перед своїм сином - жити. Та чи потрібний йому такий батько?
Як і за день до того, він повільно встав, намагаючись не тривожити вбиту спину. Потрібно було шукати будь-яку роботу, хоч у той самий задрипаний офіс та скніти там до кінця життя. Так, як є, далі не піде.
Костя взяв ноутбук, стягнув із ліжка той самий плед, що майже не гріє, але без нього все одно холодніше, та пішов на кухню. Від ранку він нічого не їв, але після такого дня, сама конкретна думка про їжу викликала нудоту. Сівши за стіл, який, як і вся кухня, скоро знову буде залита світлом навзахідного сонця, він відкрив ноутбук. Стандартні шпалери на екрані блокування довго вантажились перед тим, як запросити пароль. Виявляється, минулого разу, коли він читав коментарі до подкасту, не вимкнув ноут, а просто його закрив, вводячи у режим сну.
Тут йому згадався той самий дивний коментар. У цьому стані він і на гру в кальмара був би згоден, тому почав гортати всі коментарі, навіть не читаючи нових, що понадходили за сьогоднішній день.
Нарешті.
чайний пакетик: «Костя, не вже в когось знову криз…».
Так, блять, ще ноунейм з інтернету його в це не мокав.
«Ось посилання - [link]. Зареєструєтесь, і можете починати гру. На ній ще можна гроші не погано підняти. Удачі ».
Що ж. Антивірус ніби ще працював, тому Костя не без долі сумніву тицьнув на посилання. Завантажилось вікно реєстрації: настільки базове, що можна було подумати, що розробники гри взагалі не мали бажання чи грошей робити щось оригінальніше. Він увів логін (прізвище латиницею, як оригінально), пошту, вигадав пароль, все як в будь якій онлайн грі. На телефон прийшла смс про підтвердження акаунту.
На той момент сонце вже почало заходити за вікном. Варто було б встати й увімкнути світло, щоб знову не сидіти в темноті через декілька хвилин. Вставати не хотілося, бо голі ноги під пледом тільки нормально зігрілись. Ще звідкись в квартирі почала дзижчати бджола. Мабуть залетіла крізь відчинене вікно, варто було його теж закрити.
Коли відкрив електронний лист, помітив, що замість звичайного «Для підтвердження перейдіть по посиланню…» там значилось «Для продовження гри установіть застосунок – [application]». Це вже було дивніше. Таку хтонь він раніше не зустрічав, але… як давно грав щось нове «молодіжне»? Не йому вигадувати, що нормально, а що підозріло, він все одно нічого не розуміє.
Для встановлення застосунку все ж довелось піднятись і піти по телефон у вітальню. По дорозі зачинив вікно і увімкнув світло. Бджола далі дзижчала десь у кімнаті. Він сів на злощасний диван, якому завдячував біль у спині, зайшов у пошту й встановив застосунок за посиланням. У застосунку, який чомусь називався «Golden Frog», додатково запросили номер картки після входу в акаунт. Щоб не ризикувати, Костя ввів стару карту привату, яку вже кілька місяців забував заблокувати та викинути. Інтерфейс застосунку був світло-сірий із золотим. Не найкращий вибір, але якщо в них все ж є дизайн, то чому ж вони його у вікні реєстрації не застосували? Неважливо…
«Талісманом» гри була, як не дивно, золота жаба, яка пояснила, як користуватись додатком і грати в гру. Суть була в тому, що час від часу тобі дають завдання різного ступеню складності, і за них ти отримуєш винагороду. Костя, який вже був знайомий із застосунками для схуднення, просто закотив очі на таку систему, але вже якщо почав, то хоч спробує…
На головному екрані гри висвічувалось перше завдання. Він відкрив його, і після п’ятисекундної анімації з «відкриттям конверту», висвітлилось перше завдання.
«Вбийте бджолу. Нагорода: 100 грн. Час: 5:00».
Костя ошелешено підняв погляд на бджолу, що літала кімнатою. Таймер у грі пішов. Звідки? Як? Застосунок слухає без дозволу чи що?… Дезорієнтований Костя відсахнувся від комахи, що пролетіла майже перед обличчям. Час йшов, залишилось чотири з половиною хвилини. Треба щось вирішувати…
Те, що гра якогось хера знала, що в нього щось літає в кімнаті – це ще півбіди, припустимо, слухає. Але звідки телефон взнав, що це саме бджола? Час йшов, Костя далі не розумів що робити. Якого біса дивний застосунок, дивна гра кажуть йому, що робити в реальності? Стоп, можливо, це співпадіння, і в грі є віртуальна бджола?
Він взяв телефон у руки й почав шукати інші вкладки в грі, але нічого схожого не знайшов. Таймер йшов. Бджола літала. Залишилось три хвилини. Треба приймати рішення.
Гаразд, припустимо, гра звідкись-то знає. Бджолу все одно треба вбити.
Костя поклав телефон на стіл, підняв якусь книжку в м’якій палітурці та почав полювати на бджолу. Ця зараза ніяк ніде не сідала, а в повітрі її вбити не було змоги. Зрештою, коли таймер оголосив що залишилась одна хвилина, бджола сіла на журнальний стіл, і Костя спересердя влупив по ній книжкою. У цей момент з телефону роздались звуки овацій, та прийшла СМС про зарахування ста гривень.
Знову дезорієнтований Костя сів на диван і взяв телефон до рук. СМС від банку виглядало реальним. Таким самим, як і попередні. У застосунку значилась перше виконане завдання. Він втупився в телефон, і в голову зринули нові запитання.
Як взнали, що бджола мертва? Знову по звуку? Чи…
Потік питань перервало сповіщення про нове завдання. Дещо тремтячим пальцем він відкрив його.
«З’їжте бджолу. Нагорода: 1000 грн. Час: 1:00».
Час пішов. Костя подивився на вбиту бджолу, потім - на таймер. Ступор. Не вірилось, що це реально якась гра, що бачить, що ти робиш, та справді присилає гроші. Це просто… чортівня якась.
У ступорі Костя тупо дивився то на телефон, то на бджолу. Таймер відрахував сорок секунд. Із думкою «А, хай горить воно все», він узяв бджолу, поклав до рота і, не розжовуючи, проковтнув. В цей момент з телефону знову роздались звуки овацій. Прийшло смс про нарахування ще тисячі гривень.
…що за хуйня?!

Розділ 4

Якийсь час Костя в ступорі дивися на телефон. Занадто багато подій сталось за останні п’ять хвилин, і не було жодного адекватного їм пояснення. Логічно цього просто не могло бути.
Через пару хвилин він підняв телефон і розблокував його. У сповіщеннях висіло СМС про зарахування тисячі гривень, тож тепер баланс на картці налічував тисячу сто сімнадцять. Залишок, який був на картці ще біс знає скільки років тому, плюс тисяча сто. За декілька хвилин. Через гру, яка змусила його вбити та з’їсти бджолу.
Стоп, а їх взагалі можна їсти? Костя не пригадував випадків алергії в себе, але не раз бачив у фільмах наслідки укусів бджіл. Чи не буде в нього набряку Квінке? Треба знайти якісь протиалергенні.
Коли шестерні в голові нарешті почали крутитись, він зірвався з дивану і рвонув до кухні по аптечку - на щастя, після народження Мілана в ній було більше медикаментів, ніж просто бинти з йодом. Знайшов якесь протиалергенне, запив водою та пішов назад до телефону з відчуттям, що відкрив ящик Пандори.
У застосунку гри, на головному екрані, висвічувалося «Немає нових завдань», і майже більше нічого. У правому верхньому куті були налаштування, у них можна було вибрати мову чи тему екрану. Негусто. По факту це була порожня гра, яка знову нагадувала халтуру розробників, яку зробили за дві булочки і сік. Із гри інформації не було ніякої, у ній, мабуть, просто рандомним чином приходять завдання.
Далі предметом аналізу стали СМС. Костя зайшов у застосунок банку і відкрив переглянути операції з цією самою карткою, якою не користувався, як виявилося, вже два роки. У операціях було два повідомлення про зарахування коштів: на суму ста й тисячі гривень з інтервалом у десять хвилин. Відправник. Від кого ж були надіслані гроші?
У квитанції від банку, яку посеред бюрократичного пекла знайти в цифровому варіанті теж було нелегко, відправником значилося ПП «Golden». Через дуже «унікальну та неповторну» назву визначити, яке саме з приватних підприємств надіслало йому гроші, було майже неможливо.
«Отже, що ми маємо, - вирішив підсумувати Костя, - гра, надана ноунеймом з ютубу, заплатила мені гроші за те, що я виконав завдання, виконання яких ніхто, ніщо й ніяк не могло підтвердити. Ніяких дозволів на використання мікрофону чи камери застосунок не запрошував. Що це, блядь, за хуйня? Якась реальна версія «Гри в кальмара»? Блядь, хоч би я не встиг у якусь хуйню вв’язатись. Хоча…».
Це «хоча» гризло найбільше. За ним мало йти те, що ніяк не хотілось озвучувати.
«Ти нікому не потрібен».
«Ти ні на що більше не здатен».
«У тебе немає шансів добитись чогось кращого».
«Ти не зможеш забезпечити навіть себе, тоді на що претендуватиме твій син?».
Похуй. Похуй навіть якщо це реально якась небезпечна муть. Що в нього залишається? Доламатися на їбаному офісі СТБ та Плюсів? Ходити на співбесіди, де він нікому не здався зі своїм досвідом «коміка» без жодної практичної навички? Чи піти зі своїм уже явно старіючим тридцятирічним тілом у доставку Glovo та сподіватися, що не подохне якоюсь тупою смертю під колесами вантажівки доставляючи піцу для якоїсь Головач Лєни?
На даний момент це – гра - було хоч щось. Хоч щось, що могло принести якийсь прибуток. Хоча неясно, чи взагалі з цього може щось путнє бути.
Завтра п’ятниця, через три дні треба буде забрати Мілана від колишньої на тиждень. Як і про що з ним говорити… Доведеться сидіти з ним на уроках та допомагати з домашнім, принаймні, доки він щось розуміє те, що там вчать. Але на цей час треба мати на що жити. Треба подбати про Мілана, щоб він хоча б харчувався адекватніше, ніж його горе-батя. І писок треба буде до норми привести. Заплакане, опухле обличчя Мілану бачити ні до чого.
Отже, поки най буде так, як є. Треба грати і намагатись не думати про зле. Поки що знайшовся хоч якийсь, хоч і непевний, заробіток, є надія, що надалі грошей буде більше. Хоча й неясно, з якими завданнями йому доведеться мати справу.
Із цими тривожними думками він пішов спати. У ліжко, нарешті, ще й не в одязі з двору. Сон був на диво спокійний, без сновидінь.
Недовго був спокій: на ранок Костя прокинувся з головним болем - від того, що спав вчора вдень. Недивно, що Організм вирішив покарати горе-власника за таку безвідповідальність до режиму сну.
Планів на день не було, тому Костя полежав іще деякий час, жаліючи свою бідну голову.
Снідати він пішов ближче опівдня. Як-небуть приготував собі яєчню з тостами, поснідав і вже щось втикав у новини, попиваючи каву. Треба було якось придумати чим зайняти себе в цей день.
Ніби відчувши, що він будує плани на день, телефон завібрував від сповіщення про нове завдання. Від цього Костя ледь не вдавився кавою й не випустив телефон. Відкашлявшись, все ж відкрив сповіщення та перейшов у застосунок. Там, на головному екрані на нього вже чекав «конверт» із завданням. Ковтнувши ком у горлі, він натиснув на вищезгаданий конверт та після кількасекундної анімації висвітлилось завдання.
«Не приймайте дзвінки та не телефонуйте нікому. Нагорода: 3000 грн. Час: 8:00:00».
Вісім годин не приймати дзвінки. Що ж, ніби не таке вже й складне завд-…
Не встигло й тридцяти секунд спливти в таймері, як телефон знову завібрував - тепер від дзвінка батька. Блядь. Костя згадав, що пару днів тому проігнорував перший його дзвінок. Варто було б хоч через якийсь час відзвонитися, але щось з голови вилетіло. Ну, проігнорувати цей дзвінок не було сильно морально важко – як мінімум тому, він вже робив це десятки разів раніше.
Коли дзвінок припинився, на екрані назад висвітилося відкрите завдання з повільно спливаючим таймером. Залишилось протриматись сім годин та п’ятдесят вісім хвилин.
У принципі, завдання не було складним. Можна було займатись будь-чим увесь цей час, лишень неприємно було щось дивитися в телефоні. Був якийсь страх, що, якщо знову висвітлиться дзвінок, то він може на автоматі підняти слухавку.
Оскільки вдома з таймером сидіти було некомфортно, Костя взяв якусь книжку, яку «читав» уже майже другий рік, і пішов гуляти. Хотілося вірити, що надворі час мине швидше.
Безцільно лазячи по вулицях Києва, Костя думав, де б йому впасти з книжкою так, щоб мати змогу зосередитися на читанні, хоча й за звичайних умов це виходило кепсько. Вибір його впав на лавочку в маленькому парку в його районі. Було важко взагалі назвати це парком - скоріше невеличка зелена зона між житлових комплексів. Утім, але, на диво, у той час було небагато людей, а сторонні звуки не відволікали так сильно.
Як тільки йому вдалось більш-менш зосередитися на читанні, телефон знову задзвонив, чим знову налякав не на жарт. Костя витяг його з кишені джинсів та завмер, коли побачив, хто телефонує.
Міша. Звісно, телефонував Міша.
Остання їхня розмова була кошмарною, і з того часу їм не вдалось ніяк поговорити. Від спогадів знову стало гірко, а в горлі застряг ком. Не можна. Не можна приймати дзвінок. Що би той не хотів сказати. Екран погаснув.
Костя важко зітхнув. Неясно, чи взагалі він був у змозі говорити з Мішею зараз. Що би сказав? Чи зміг би змусити свій голос не тремтіти? А якби не стримався, то точно не мав би, як пояснити, що сталося. Тому… це ніби й на краще.
За мить телефон задзвонив знову. Знову Міша. Можливо, хоче впевнитися, що Костя просто не чув.
Цього разу той закусив губу та нервово стиснув телефон в руках.
«Швидше, будь ласка, швидше припини. Досить. Я передзвоню, коли зможу, але зараз… ні, будь ласка, досить».
Екран знову погаснув. У роті відчувся металевий присмак. Він прокусив губу. Невже настільки сильно закусив?
Зосередитись на книжці вже не вдалось. Якщо раніше були хоч якісь шанси, тепер всі думки повернулися до розбитого серця. Який він бовдур, що примудрився закохатися в одруженого друга. У цього не було ні шансу, ні майбутнього. Як жалюгідно…
У цих думках він не відчув, як зіпсувалась погода, а, значить, - почав накрапати дощ. Хоч пасмурніло не різко, заглиблений у свою журбу Костя помітив це тільки тоді, коли дощ почав крапати безпосередньо на нього. Потрібно було сховатися десь, бо парасолі він не брав, а мокнути не хотілося все одно - і без того змерз, просто сидячи на лавці.
Костя вибіг із зеленої зони та побіг у якусь кав’ярню, що розташувалася на першому поверсі випадкового житлового комплексу. Добіг він туди вже пристойно змокнувши, прикриваючи голову книжкою (все одно її не шкода). У кав’ярні було небагато людей, але більше, ніж потрібно, щоби вибити землю з-під ніг.
Біля вікна за стійкою з ноутбуком сидів Міша.
Звісно. Звісно, блядь. Саме зараз їм було потрібно зустрітися.
Він щойно помітив Костю, і тепер дивився ледь не прямо в очі, недвозначно відсунувши біля себе крісло. Обличчя його не виражало ні злості, ні радості. Костя мовчки, відчуваючи себе котом, що провинився, сів на вищезгадане крісло.
- Привіт. Змерз? – запитав Міша, явно звернувши увагу на промокший вигляд.
- А? А… Так, не помітив, як почався дощ.
- Я не тільки про дощ. Ти гуляв лише в цій кофті? Чи десь вітровки відрікся?
- Ні, нічого я не посіяв, просто так ходив. – Костя подивися на свою футболку з довгим рукавом та, нарешті, зрозумів що пішов гуляти, одягнувшись абсолютно не по погоді.
- Ну, видно, що в тебе губи сині, - сказав Міша, знімаючи зі свого стільця складений на ньому кардиган, аби вкрити ним Костю. – Грійся. Узяти тобі чогось гарячого?
- Е-е-е… Та ні, дякую…
- Я візьму нам чай.
Міша відійшов на кілька хвилин, залишивши Костю повністю дезорієнтованим. Чому він такий дбайливий зараз? Чому не запитує про ігноровані менше години тому дзвінки? І взагалі розмовляє так, ніби останньої розмови не було зовсім?
Міша повернувся з номером замовлення, поставив його біля - за пару хвилин офіціантка мала принести замовлення.
- Розказуй. Чого ходиш як під воду опущений, і чому трубку не брав?
Костя на мить здригнувся, але щось всередині нього заспокоїлось, коли пролунали ці запитання. Як мінімум, вони тепер озвучені та не висіли невидимо в повітрі наче Дамоклів меч над його шиєю.
Костя вирішив звести все на невдалу співбесіду, що у його невдалому та зламаному (упавшому на сходи) настрої винний той самий Дикий театр. Доки він плів ті три мішки вовни, офіціантка принесла гарячий чай, а Міша зосереджено слухав, час від часу уточнюючи певні деталі. Зрештою, це була не до кінця брехня, тому вийшло, здебільшого, переконливо.
- Що ж… Ну, пиздець, вмієш же ти нарватися як не на неприємності, то на дощ, - сказав, надпиваючи свій чай. – Як ти взагалі, вже краще себе почуваєш?
- Та-а, ніби так, – відказав Костя, також спробувавши той самий чай.
Від різкої зміни температур, активної розповіді та гарячого напою він розпашівся – щоки напевно вкрив рум’янець.
- Слухай, Кость, ти так розчервонівся, не застудився хоч? – Міша без попередження поклав руку йому на чоло, аби перевірити, судячи з усього, температуру. - Поки ніби не гарячий…
Костя від такого неочікуваного контакту ще більше зарум’янився та відвів у сторону погляд.
- Це від того, що я з холоду в тепло зайшов, напевно… Дощ, до речі, закінчився.
- Та… Ідем, я тебе проведу? До тебе ближче.
- А ти хіба не щось тут робив? Я відволік?
- Ні, нічого серйозного. Ідем. Кардиган не знімай, у мене все одно худі тепліше.
Міша поклав ноутбук до сумки та провів Костю додому, взявши обіцянку, що той обов’язково поміряє температуру. Перед будинком вони розійшлися, бо Міша зіслався на ще якісь справи, а Костя не хотів тривожити свої почуття ще однією, занадто інтимною атмосферою.
уже вдома від помітив, що до кінця завдання залишилося приблизно три години. На щастя, при Міші ніхто не дзвонив. Костя закутався в плед у вітальні та увімкнув на Нетфліксі якийсь серіал. Через пару серій телефон блимнув, і зазвучали звуки овацій зі звуком СМС про зарахування грошей.
Гаразд. Поки ніби все іде рівно.

Розділ 5

На карту впало три тисячі гривень. Що ж. Ніби все як і планувалось. Але відчуття тривоги все одно трохи колупало потилицю. Відчувалося, що з цією грою щось не чисто, але поки гроші капали на рахунок, довбати собі мозок деталями не хотілось. Кращого варіанту заробітку все одно на горизонті не виднілося.
Поки завдання були некритичними, але грошей за них падало все більше. Є ризик ,що і завдання ставатимуть важчими - це логічно. Цікаво, як воно далі піде. Чи можна пропустити завдання? Чи вони після цього перестануть приходити?
Костя підняв телефон, що ще підчас перегляду загубився десь в складках ковдри. Зайшов у застосунок, аби пошукати там щось подібне до правил. Знайшов. Хоч застосунок реально був бідно оформлений, і в ньому взагалі мало що було, щось типу правил там видобулося.
«…завдання приходять у випадковий час… після виконання завдання оплата нараховується в найближчий час після виконання… у випадку невиконання завдання гра припиняється…».
У випадку невиконання завдання гра припиняється! Себто цю хрінь можна доїти до першого пропуску. Їбана Гра в кальмара якась..
Значить, треба накопичити стільки бабла, скільки вийде, доки якесь завдання не стане йому по силі. Що ж. Найдорожче «слабо» в його житті.
Це була важлива інфа: якби він похерив сьогодні завдання та взяв Мішин дзвінок, довелося би від завтрашнього дня знову шукати якусь роботу. А в його віці, із його досвідом (точніше, відсутністю будь-яких корисних навиків), нічого пристойного чи не чорноробочого не світило.
Із цими думками та шумом випадкового серіалу, лінію сюжету якого він вже впустив, Костя так і заснув. Знову на дивані, перед ноутбуком, зате під ковдрою з ліжка.
Сон був спокійним - снилися обривки сьогоднішньої зустрічі з Мішею. Окрім приємного спілкування, здавалося, що їх погляди зустрічались частіше, не розривалися довше. В якийсь момент Міша взяв Костю за руку, і дотик уві сні здався таким теплим та реальним, що серце прискорило рит. Обличчя Міши завмерло, і він повільно наблизився. Костя не зміг відірвати погляд від його вуст, що поступово розтулилися, і після повільного вдиху пролунало:
«Я маю йти до дружини».
Від цих слів він різко прокинувся. Із різким вдихом відірвався від спинки дивану і сів перед ноутбуком, який колись вночі сам перейшов у режим очікування.
Спав напівсидячи. Спина йому цього знову не пробачить. Проте біль зараз хвилював найменше. Йому снився Міша. У такому контексті. Це не був еротичний сон, на щастя (чи ні) Костя для них був застарий.
Але чому тоді йому наснився такий сон? Потрібно було вже витіснити ці почуття, від них все стає тільки гірше та складніше. Не дай бог він якось спалиться необережним словом, жестом чи мімікою. Звісно, можна в деяких випадках перевести в жарт, але… Якщо це якось змінить ставлення Міши до нього? Якщо він віддалиться чи вважатиме це огидним?
Ні.
Цього не можна допустити, Костя цього не переживе… Без найближчого друга, що його майже єдина опора. Це було б нищівним ударом у житті, тому все має залишатися, як є. Вони найкращі друзі, якісь романтичні почуття мають зникнути. Не можна нічого зіпсувати.
Потерши обличчя, щоби відігнати цей гул з голови, Костя глянув на годинник. Без двадцяти одинадцята. Доволі рано, як для суботи, але назад лягати спати вже не було жодного бажання. На сьогодні були плани, тому варто було би зібратися. Сьогодні мав бути запис підпільного кіноклубу, мали обговорювати «Назад у майбутнє». Можливо, варто було би передивитися, але Костя і так його на пам’ять знав, тому нагальної потреби не виникло.
Запис був запланований на п’яту дня, прийти вони мали разом із Мішею. Блін, звісно добре, що вони розглядаються як один проект ХПЗП у більшості випадків, але сьогодні зустрітися з ним буде важко. Хоч Міша і не знає про сон, але саме цей сон досі свіжий у пам’яті та може викликати змішані емоції.
Зле.
Варто хоча би дібратись до місця кіноклубу окремо. Хоч їм в одну сторону, краще не бачитись якомога довше, доки Костя не налаштується на «гумористичну» хвилю. До того моменту його знічений стан може принести проблеми.
Він подзвонив до Міші, наплів щось про термінові справи, що не вийде дібратись разом, і, стараючись нічого конкретніше не пояснювати, припинив дзвінок. У голосі Міши чулося, що його дезорієнтувала така новина, але розпитати він нічого не встиг, хоча було чутно, що планував. Ну… з добиранням до місця вирішено. Залишилося ще біля чотирьох годин на збори, і можна вийти раніше, щоб не поспішаючи дійти пішки.
Костя за той час устиг поснідати, піти в душ, вкласти волосся і все ж таки передивитись першу частину «Назад у майбутнє». Часу було ще вдосталь, тому Костя зібрався раніше та, прогулюючись, пішов до кіноклубу. Щоби випадково не пересіктись з Мішею, пішов обходом найкоротшому шляху, ще й крізь парк. Погода була гарна, у парку у вихідні було багато людей, багато шуму. Найбільше шуму було біля дитячого майданчика.
І коли Костя там проходив, на телефон прийшло сповіщена. Характерний звук.
Прийшло нове завдання.
Костя сів на лавку біля майданчика та дістав телефон. Після анімації з відкриттям завдання, саме воно нарешті з’явилося. Чорт.
«Змусьте дитину плакати. Нагорода: 5000 грн. Час: 5:00».
Костя ошелешено підняв погляд. Перед ним гралося біля тридцяти дітей. У жодному разі, у жодній ситуації він не хотів би скривдити жодного з них. Він не відчував якоїсь особливої любові до них, але пам’ятав безсонні ночі, коли Мілан був малим. Пам’ятав, як стискалося серце, коли той якось ранився чи вдарявся о щось. Можливо, хтось думає, що тільки мами люблять своїх своїх дітей так, але Костя не хотів виховувати зі своєї дитини поламаного емоційного інваліда «Бо ти ж мужик». Ні - бо хотів, йому щастя, щоб той виріс людиною, яка не знецінюватиме свої переживання.
Більшість із цих дітей мали батьків, які десь чи за ними наглядали, чи базарили між собою про щось. Усі діти, незалежно від віку, бігати, гралися, кричали… У цьому хаосі важко було вслідкувати за кожним. На таймері вже збігло дві хвилини. Якщо він пропустить завдання – все закінчиться. У нього немає змоги зараз знайти інше джерело грошей. Зараз він не міг зупинитись.
Половина часу.
Біля нього кілька разів пробігли діти. Грали в квача. Їм приблизно по п’ять-сім років. Приблизно. Як змусити плакати?
Час збігав. Уваги до нього ніхто, на щастя, не привертав, хоча вид у нього зараз був стовідсотково підозрілий. Не було ні ідей, ні можливості – Костя навіть не знав кого вибрати.
Раптом перед ним прокотився м’ячик. Звичайний, червоний, балоновий м’ячик. Якась дівчинка в рожевому спортивному комбінезоні, три-чотири роки на вигляд, побігла за ним, мабуть, копала.
Час навколо ніби уповільнився. У голові стало порожньо.
Ось вона перед ним. Костя, не думаючи, виставив ногу вперед. Дівчинка через звичну дитячу неуважність через неї перечепилася та гепнулася на землю пластом.
Секунда. Дві. Костя зірвався з лавки і підбіг до неї. Чи то для того, щоби переконатись, що з нею все гаразд, чи то для того, щоб побачити, що вона плаче, і це все було недаремно. Різкий схлип. По майданчику пронісся її крик, що майже одразу заглушився звуками овацій і СМС із телефону.
Неясно звідки до неї підлетіла перелякана мама, допомогла їй піднятись, та, обтрушуючи з рук і колін бруд, засипала стурбованими запитаннями:
- Що, сталось? Вдарилась? Десь болить? Чому ти так плачеш?
- Е-е… Вона просто бігла за м’ячем… І спіткнулася, здається. Вибачте, вона так переді мною впала, я нічого не зміг вдіяти.
- А, просто спіткнулась і впала? Квіточко, не забилась? Ходімо, помиємо ручки і вмиємося.
На Костю не звертали уваги. На майданчику нічого ніби не сталось. Подумаєш, дитина розплакалась, не рідкість. У Кості калатало серце.
Він зробив це майже несвідомо. Поставив підніжку дитині. Як він міг?
Дістав телефон. У сповіщеннях висвічувалося СМС про нарахування коштів. Залишалося менше години до кіноклубу. Крик цієї дівчинку досі дзвенів у вухах. Треба повернутися в норму. Треба заспокоїти нерви, це жахлива ситуація – те, що він зробив… але на запис у такому стані приходити не можна.
Костя ледь не бігом вийшов з парку. Ідучи вже в бік кіноклубу, він заскочив у аптеку і купив якесь заспокійливе. Насухо проковтнувши кілька таблеток, він мовчки попрямував до місця призначення, прокручуючи в голові сюжет фільму.
За півгодини дійшов, нарешті, до закладу, де збирався кіноклуб. На диво, таблетки з фільмом подіяли; Костя успішно витісняв спогади про події навіть негодинної давності, забивав голову будь-чим, тільки б не вертатись до того. Оскільки він прийшов раніше, то встиг переговорити з людьми, із якими вони мали дискутувати. Міша прийшов майже впритул до назначеного часу. Пунктуальний, на щастя, бо часу, щоб вигадати і пояснити, чим Костя був зайнятий до клубу, не знайшлося.

***

Зйомка пройшла успішно: Кості вдалося зобразити хороший гумор, навіть час від часу жартувати. Після короткої розмови з людьми, невеликої оплати (а що ви чекали від стендапу?) і подяки всім за роботу, вони з Мішею пішли додому. Вечір був погожий, тому, не дивлячись на вмовляння Кості взяти таксі, Міша настояв на прогулянці додому пішки.
Після якогось часу пустих балачок про фільм і кіноклуб, все ж, прозвучало те запитання:
- А куди ти, все ж таки, ходив перед цим всім? Так і не розказав.
Від несподіваності той аж запнувся - знову згадав те дівча. Він знову почав картати себе за скоєне та гроші, що тепер грілися на рахунку. Міша зміну настрою помітив і більш обережно перепитав, торкнувшись плеча Кості:
- Щось сталося? На тобі лиця нема.
- А? - Костя зібрав усю волю в кулак, аби втриматися - не зірватися від раптового доторку. Потрібно було щось відповісти, тому він на ходу почав доплітати ідею, яка здавалась йому найбільш реалістичною: – Я, цей… знову ходив на співбесіду. Але, як можеш здогадатись, мене знову не взяли.
- Справді? Жаль, співчуваю. – Міша мимохіть погладив Костю по плечі. – А куди хоч ходив? Я сподіваюсь, не знову на плюси?
- Ні, ти що, я туди не повернусь. Не на телебачення, ти знаєш, там одна параша. Але вже неважливо. Мене все одно не взяли. Треба шукати далі.
- Ну, що я можу сказати. Не занепадай духом. Вірю, що в тебе все вийде. Але якщо що… Будь ласка, не тримай усе в собі. Ти ж знаєш, якщо треба виговоритись, – я вислухаю.
- Так, дякую. Я пам’ятаю.
Кості було дико ніяково від такої турботи, а особливо – ще й доторку. Міша провів його додому (все одно до нього було ближче). На прощання – навіть обнялися, а Міша погладив його по спині та додав, що завжди поряд. Костя на це подякував, щось віджартувався, і вони розійшлись. Піднявшись в квартиру, Костя замкнув двері, сперся об них спиною і повільно сповз на підлогу.
- За що?..

Розділ 6

Той вечір пролетів як у тумані. Костя не пам’ятав що робив до того як впав на ліжко і заснув, але точно пам’ятав як впала та дівчинка і як Міша проводив його додому. Це був важкий день. Не дивно, що він якось на автопілоті допетляв до ліжка.

Проте сон не приніс заспокоєння. Снились якісь тривожні образи, які не можна було ні розібрати, ні втекти від них. Відповідно прокинувся він так само пом’ятим, як і лягав.

Недільний ранок зустрів його їбучими сонячними променями(ввечері він не закрив штори), і головним болем. Голова скоріш за все гуділа через те, що він забагато проспав, на годиннику була майже одинадцята.

Костя повільно сів на ліжку, потираючи обличчя. Здавалось, що окрім голови, все тіло вирішило влаштувати бунт і безпідставно боліти. Але це не так важливо, це від сну. На день планів не було. Треба було щось робити, інакше думки загризуть.

Він не хотів згадувати про жодну з подій вчорашнього дня. Він відчував потребу заштовхати ці спогади кудись глибше в потилицю, щоб вони більше ніколи не зринали в його пам’яті. Потрібно було чимось відволіктись, зайняти руки та голову, щоб не варитись «у власному соку».

Вранішня і хатня рутина трохи вибила з меланхолійної в’язкості, проте коли навіть квартира вже була прибрана, а їжа, приготовлена на кілька днів, до приїзду Мілана, холонула в холодильнику, робити знову стало нічого.

Ніяких конкретних планів не було, а час вимагав бути забитим чимось. Вдома більше робити було нічого, дивитись щось не хотілось, голова досі поболювала щоб дивитись якийсь серіал…

Ідея прийшла якось дуже не очікувано, при цьому була дуже очевидною. Оновити портфоліо і розіслати його по якихось фірмах. Робота все одно потрібна, як не крути. Мілан виросте не завтра, ще мінімум років десять треба його забезпечувати. Потрібна якась постійна робота. Бажано, звісно, не на будні з дев’ятої до шостої, але щось з більш плаваючим графіком, можливо не за всі гроші світу, можливо робота з дому, але треба спробувати.

Костя сів за ноутбук з ентузіазмом, якого в нього вже давно не було. Відкрив своє стареньке портфоліо, ще з часів співбесід на телебачення і ледь не заржав з нього. Не відкривалось воно явно давно, зліплене з гімна і палок по якомусь гайду з ґуґлу 2013 року. На фото він ще зовсім як шкет, який явно не вміє ні зачісувались, ні фотографуватись. Оновлювати треба було все. Але це й на краще. Він змінився, а на краще це чи на гірше… Важко бути гіршим за російськомовного шкета, який до сильних сторін написав «юморной».

На портфоліо пішло десь півтори години, з них він біля п’ятнадцяти хвилин тільки вибирав фото. Записав усі попередні місця роботи(співпрацю з кварталом не сильно хотілось згадувати), свої «сильні» сторони, хоч довелось перебільшити трохи, та не важливо. В посадах, на які він планував претендувати написав цілий рушник, щоб хоч десь можливо підійшов.

Загалом портфоліо вийшло гарним. Колись він випадково попав на щось типу майстеркласу, слухав не дуже уважно, але зараз був дуже вдячний тій жіночці що по десять разів повторювала що «вам треба себе захвалити, пишіть все хороше, погане роботодавці на місці побачать». З відчуттям гордості за пророблену роботу, він відкрив кілька сайтів з пошуку роботи. Здебільшого заявки повторювались на різних сайтах, проте вакансій все одно було предостатньо. Костя відібрав десь з десяток таких що були йому до душі, не ясно чи його б туди взяли, але просто надіслати листи на емейли (дякуючи коронавірусу, багато що можна зробити дистанційно) йому нічого не коштувалло. На кілька вакансій звісно треба було прийти особисто, але це почекає доки попередні прогорять.

Надсилати листи з впевненістю що на майже всі отримаєш відмову було на диво приємно. Альтернативи щоб зайняти себе все одно не було, а весь цей процес загадував мандалу. Старатись, насипати, робити красиво, щоб розвіяти по вітру. Кайф.

Приблизно через десять хвилин, після того як Костя надіслав останнє портфоліо, і він ще без особливого захоплення ще лазив по сайтах в пошуках додаткових вакансій. Він здригнувся коли одночасно прозвучали сповіщення про нове завдання і дзвінок в двері.

Від цього дуету мороз пройшовся шкірою. Костя взяв телефон, і на ходу відкрив додаток, йдучи до дверей. У вічко нікого не було видно, за у під’їзді було тихо. У грі висвічувалось нове завдання. Він натиснув на конверт і поки ішла анімація з його відкриття, Костя визирнув за двері. Під дверима стояла коробка. Без жодних написів чи розпізнавальних знаків.

Завдання висвітлилось на екрані:

«Пробудьте з вмістом коробки 5 хв. всередині на повній потужності. Нагорода:10000 грн. Час: 20:00»

«Що? Що за завдання? Всередині квартири? Блять, що за херня?»

Завдання було побудоване не зрозуміло. Перед ним лежала підозріла коробка розмірами приблизно 15 на 30. Таймер пішов. Костя все ж підняв коробку і пішов з нею на кухню за ножем, щоб перевірити вміст. На столі він розрізав скотч яким був скріплений картон. На виду лежав телефон з повільно але впевнено спливаючим таймером. Під картоном виявився якийсь циліндричний предмет обмотаний багатьма шарами захисної плівки

«Блять. Тільки не…»

Це був вібратор. Якийсь, блядський, космічний вібратор, на які коли випадково подивишся в секс-шопі хочеться перехреститись. Тепер стало ясно про що було завдання.

Костя дивися на вібратор. Вібратор дивився на нього. Таймер відрахував дві три хвилини від початку відліку. На рахунку в Кості лежало 9000 гривень, якщо він відмовиться, десять тисяч не додадуться. І взагалі більше ніскільки не додастся. Коли з’явиться якесь інше джерело доходів невідомо.

Стиснувши зуби, Костя пішов у спальню, з телефоном і вібратором у руці. Кинув все це на ліжко і відкрив тумбочку в пошуках змазки та антисептику. Йому не вірилось що він справді це робить. На щастя це мав бути не перший його досвід в цьому плані. Колись, на якійсь гулянці зі стендап ком’юніті він на спір пів на дилдо. Це був максимально п’яний і обкурений захід, тому мало хто пам’ятає що тоді відбувалось, тим більше з ним. Але попри його тогочасний п’яний стан, він на все життя запам’ятав що не можна без підготовки пхати в себе що попало.

Знайшовши тюбик змазки і пляшечку антисептику, Костя продензифікував цю хтонь. Тримаючи перед собою вібратор, ще холодний від спирду, він на пробу пройшовся по режимах. Окрім вібрації, на четвертому режимі, він ще почав рухатись на кінці по колу. На найпотужнішому режимі, який виявився сьомий по рахунку він рухався і вібрував як скажений. Жах. Треба з ним протриматись п’ять хвилин.

На таймері залишилось дванадцять хвилин. Костя зняв домашні шорти з трусами і ліг на бік. Йому видушивши на пальці трохи змазки на пальці він пустив руку позаду себе. Від холодного доторку, чомусь стало дико соромно за те що він робить. Але часу на це не було так багато.

Перший палець увійшов не так легко як хотілось. Хоч боляче не було, але не приємно. Від сорому Костя зарився обличчям в подушку. Не чекаючи довго, він додав другий палець. Від легкого болю і дискомфорту з уст вирвалось тихе стогнання. Він відчував як пальці зжимають гарячі, ніжні стінки і як прохолодно стає всередині від холодних пальців.

Трохи звикнувши, він спробував порухати пальцями. Він знав що часу не так багато, ще був занадто тісним для монстра що лежав поруч. Трохи порозтягуючи себе він дістав пальці і видушив на них ще змазки. На таймері залишалось сім з половиною хвилин. Глибоко вдихнувши і закусивши подушку, він вставив три, а через мить всі чотири. Від болю й інших відчуттів кімнатою пролунав стогін. Не зважаючи на дискомфорт, він не міг ігнорувати те, що він не помітив коли член вперся в живіт. Видно не зважаючи на всю неприємність ситуації, збудження все ж взяло верх. Ще трішки розтягнувши анус, він подивися на таймер. Залишилось шість хвилин до кінця.

Костя різко дістав пальці і швидко взяв вібратор. Часу все менше, а він має бути ньому п’ять хвилин на найпотужнішій швидкості. Ставши на коліна, обличчям у вже покусану подушку, він вставив у себе вібратор. Від хорошої розтяжки болю не було, тільки не зрозуміло приємні відчуття. Першого разу такого не було, тому приємне відчуття заповненості його справді здивувало. Не гаючи часу від почав переключати режими на основі вібратора. На четвертій він голосно крикнув він руху всередині. Кожним оборотом вібратор грубо заїжджав по простаті, від чого і без того важке дихання збилось, а ноги підкосились. Але часу не було. Ще трьома різкими натисками він перемкнув на останній режим. Від відчуття потужної вібрації та постійного попадання по простаті перед очима посипались іскри. Костя вже не міг ні стримувати стогони, ні триматись на одному місці. Його проймало током брутальної  насолоди, тіло смикалось в екстазі, член майже болів від потреби кінчити. Важко було щось усвідомлювати, але в затуманеній голові повторювались слова:

«Ще рано.. Ще не можна..»

Стогнучи і звиваючись, Костя, притримуючи вібратор однією рукою, глянув на час. Пройшла тільки хвилина. Він не уявляв як протриматись з цим монстром всередині цілих п’ять. Руки тремтіли ноги постійно підкошувались, час здавався вічністю, яка ніколи не закінчиться. Йому здавалось що він може кінчити в будь-який момент, але як його організм планує жити після еакуляції, без припинення стимуляції простати було не відомо. Тому вільною рукою він вхопився за член і затиснув його щоб не кінчити. Той відкликликнуся болісним перезбудженням, і потребував зовсім мало маніпуляцій, що дійти до піку. Від рухів вібратор почав вислизати. Костя зловив його і втиснув до упору, від чого аж задихнувся від приливу сильніших відчуттів. Несвідомо від цього він міцніше вхопипвся в основу вібратора і зробив ще кілька поштовхів. Від цього раціонатьна свідомість повністю покинула його голову, і він почав сильніше і сильніше довбитись в себе вібратором. З черговим, сильним почтовхом він кінчив, і безсило впав на ліжко, далі підтримуючи його в собі і тихо стогнучи.

Через кілька десятків секунд з телефону пролунали звуки овацій і смс. Вимкнувши і витягнувши з себе вібратор, Костя провалився в сон.

Розділ 7

Прокинувся Костя приблизно в четвертій ранку. Прокинутись в таку рань було максимально дивно, але враховуючи що його вирубило в другій половині дня, можна було зрозуміти що організм «виспався». На дворі ледь-ледь світало, та попри спроби назад заснути, повернутись в царство морфея вже не вдавалось. Через те, що в сон він провалився раптово після сильного оргазму, він не накрився і доволі замерз уві сні.

Костя спробував встати, але від не обережного ривка відчув як поперек пронизав біль від вчорашньої(блять) незвичної діяльності. Повільно, наче в слоу-мо, він сів у вертикальне положення, на багатостраждальну дупу. Від сидіння також трохи боліло, але явно це він міг якось витерпіти. Більше хотілось роздуплитись з тим що сталось, хто він, і що має бути. На зім’ятому ліжку лежали телефон і вимкнений, досі ніби трохи блискучий від змазки вібратор. Так, з тим що було ніби вже ясно. З запитанням «хто я тепер?» після цього було вже важче.

Вирішивши що поки він не може себе ніяк ідентифікувати, далі сидячи на ліжку і вдивляючись в ніщо перед собою, Костя спробував відповісти на наступне. Що має бути далі? Сьогодні ніби понеділок. Вчора була неділя. Понеділок. Понеділок! Мілан!!!

От оце усвідомлення до кінця його розбудило. Сьогодні йому колишня привезе Мілана, а він ледь про це не забув. І зараз, знову в толстовці і без трусів не розуміє що, як, куди кинутись. Так. Четверта ранку, опів на п’яту. Фух, час ще є.

Перш за все він вирішив що треба одягнутись. Через те що конкретно замерз коли спав, він вдягнув спортивні штани, теплі шкарпетки, так іншу толстовку(та в якій спав була пріла). Далі взявся позбуватись доказів про вчорашнє «щось». Що робити з вібратором якось він не придумав одразу, викинути здавалось якось не правильно, він, блять, дорогий мабуть, але що з ним робити… В результаті він просто помив його, склав у ту саму коробку і закинув на шафу в спальні. Щоб і очі не мусолило, і може колись вирішить що з цією хрінню робити. Далі ніби нагальних справ до приїзду Мілана не було. Прибрав і наготував він ще вчора, завести малого колишня має десь о восьмій, щоб до уроків він вже був тут. В принципі, залишилось тільки чекати… три години приблизно.

Спроби ще раз заснути не увінчались успіхом, того він просто вибрав якийсь фільм на нетфліксі, і наступні дві з половиною години то дивився, то відволікався, але в загальному час було успішно просрано. Завдяки грі на його рахунку вже грілось дев’ятнадцять тисяч. Вже не мало, але з розрахунком що він абсолютно не знає як і нащо живе… Для Мілана цього не достатньо.

Коли фільм, сюжет якого його так і не зацікавив, вже закінчувався, роздався дзвінок в двері. Від нього Костя ледь не підірвався, побіг до дверей, сковзаючись в теплих шкарпетках по паркету. На диво його переповнювала чи то радість, чи то мандраж від передчуття зустрічі з сином.

Відкривши двері, він побачив ледь не двохметрового амбала, і відчув як десь в районі ніг його змаху обійняв Мілан.

- Таатууу! – Прокричав малий вчепившись йому в ноги. Костя від цього якось майже несвідомо погладив його по голові, сказавши щось відповідне.

Амбалом до якого він так і не звик був теперішній хлопець колишньої – Женя, який окрім того що виглядав як бидлота, говорив і поводив себе відповідно. В руках в нього були рюкзак напхом напханий шкільною всячиною, і сумка з якимись речима. Рюкзак найбільш неприродньо дивився в його образі майбутнього(або вже минулого) зека, тому не дивно що той з якимось не надто привітним поглядом мовчки всучив Кості торби і навіть не попрощавшись з Міланом пішов. Як завжди привітне мурло.

- Як ти, виспався? Готовий до навчання? –  питав Костя, закидаючи рюкзак на плече і присівши, щоб допомогти йому роззутись та зняти куртку.

- Ні, хочу спати.. Можна я не буду на першому уроці? – спитав малий, позіхаючи і вдавано потираючи очі.

- Ніт, треба сидіти на всіх уроках, щоб потім ми самі все не наздоганяли. Так що просинайся і налаштовуйся на оце все. Ти снідав? – поцікавився, витираючи сплюхи з очей. Мілан похитав головою. - Іди вмивайся, я тобі зараз щось придумаю.

До початку уроків було ще десь пів години. Доки Мілан пішов до ванної, Костя кинув сумки на канапу і пішов щось мудрувати на кухні. З того що він наготував вчора, він міг розігріти щось з готового, але оскільки він знав що малий зранку погано їсть щось серйозне, вирішив нашвидкуруч зробити пару тостів з джемом і кілька бутербродів з куркою і салатом, щоб разом поснідати.

Коли Мілан зайшов на кухню, чайник вже закипав, тости смажились, а бутерброди були готові. На диво легко все йшло, зазвичай для себе Костя з таким задоволенням не готував, та й взагалі не надто задумувався над тим що їсть. Через кілька хвилин вже все, разом з чаєм що повільно заварювався з прозорих чашках, стояло на столі. Під якусь легку розмову про те як пройшов тиждень і як справи з навчанням вони поснідали. Атмосфера на кухні була дуже приємною, Костя про щось питав чи жартував, Мілан сміявся і щось розказував.

За кілька хвилин до уроку вони вже з чаєм сіли за ноутбук, намагаючись нарехтувати зум. На уроці вони обидва, попри титанічні старання бути зосередженими, все одно відволікались, бо вчителька говорила супер нудно, а поки все було не складно, Костя сам міг щось пояснити. До кінця останнього уроку, вони вже суттєво встигли знудитись, на «дистанційній фізкультурі» вони пішли обідати, бо обидва вирішили що це вже повна хрінь. Домашнє завдання відповідально залишили на потім, бо вошкатись з ним не хотілось, тому щоб зайняти час, вирішили піти погуляти.

Вже збираючись, коли Костя вибирав що на сьогоднішню погоду вдягнути Мілану, той запитав те, що Костя найменше хотів почути.

- А ти покличеш Мішу теж гуляти?

Костя ледь помітно здригнувся, але постарався зберегти нейтральне обличчя. Хоч його тішило що Мілан з Мішею знайшли спільну мову і поладнали, все одно це наштовхувало на якісь болючі роздуми про те чого не буде. Не будуть вони ніяк однією сім’єю і це ранило. Тому хоч і йому самому хотілось побачитись з Мішею, Костя лише дав Мілану речі в які перевдягнутись і спробував відмазатись.

- Мабуть не вийде, в нього можливо робота, або інші справи. Мабуть іншим разом.

- А якщо в нього вийде? Може подзвониш, запитаєш? – не вгавав далі малий.

- Краще не треба, а якщо він зайнятий чи ми його від роботи відволічимо?

- Все одно подзвони, він може бути вільним і піти з нами.

Не знаючи як ще вспокоїти Мілана, він все ж набрав перед ним до Міші, при цьому сподіваючись що той не візьме слухавку, або відмовиться. На жаль, дзвінок він прийняв на третьому гудку.

- Алло, та, слухаю, - на фоні було чути що він на дворі, і Костя вже сподівався що той десь зайнятий і відмовиться.

- Привіт, це я, ми тут з Міланом маємо іти гуляти, і він питає чи ти не підеш з нами гуляти. – Ніби бадьоро, як умога швидше і нерозбірливіше запитав він, дивлячись у повні надії очі Мілана.

- О, тобі нарешті дружбана привезли! Добре, я щойно з вокзалу, відправив свою назад в Канаду, в неї якісь термінові справи намалювались по роботі. Відсвяткуємо мою свободу за одно, куди до вас приїхати?

Дивлячись як малий вже радісно скаче і схопивши речі біжить вдягатись, Костя прикусив щоку з внутрішньої сторони, відчуваючи що важко навіть вигадати де зустрітись.

- Давай в парку біля мене, щоб Мілан не змучився довго йти, звідти вже кудись разом підемо.

- Та, добре, я буду десь за пів години.

- Окей, до зустрічі.

Вибивши дзвінок, Костя важко зітхнув. Міша відправив дружину в Канаду і планував святкувати з ними свою «свободу». Краще було б одразу викинути це з голови, бо нічого доброго з цього не могло бути. Дивлячись на повільно гаснучий екран, він пішов збиратись.

***

На дворі було по осінньому прохолодно, але ще не як до зими. Погода була хмарна, не вітряна, ідеальна для прогулянки. Костя йшов за Міланом, котрий був у прекрасному настрої і щебетав щось про те куди він хоче піти з татом і Мішею. Від цих розмов і роздумів Кості явно було не по собі, але виду він намагався не подавати, збираючись з думками як краще не виказати свої реальні емоції і почуття необережним словом чи мімікою.

До парку вони дійшли швидко, навіть трохи раніше ніж планували. Міші на центральній алеї не було видно, тому, очевидно, потрібно було зачекати.

- А де Міша? Коли він буде? – Прогнозовано почав сипати питаннями Мілан. З певного боку це умиляло, але зараз, враховуючи кого саме їм треба чекати, Костя постарався взяти себе в руки, і вдягнути маску «все гаразд, все чудово, в мене немає ніяких проблем».

- Ми трохи рано прийшли, йому треба було здалеку їхати, того він міг і запіздати. Нічого, почекаємо. Куди ти-, - не встиг договорити питання Костя, як побачив що з другого кінця алеї до них вже йшла знайома фігура. Як виявилось, на зло, пунктуальна. – Он він, іде. Побіжиш назустріч?

Відповіді він не отримав, бо малий вже рвонув на зустріч Міші. На диво радісно, ніби дійсно засумував і давно хотів побачитись. Міша теж одразу як помітив його і навіть зловив у «міцні пацанячі обійми», як вони це називали. Хоч це і не вписувалось в типові дибільні поняття «маскулінності», Костя вирішив що хоче щоб його син не боявся проявляти емоції, щоб той не виріс типовим емоційним інвалідом який давить всі проблеми в алкоголізмі. Мілан дійсно був радий, Костя це помітив ще коли не поспішаючи підходив до них.

- Як ви тут, давно ждали? – Запитав Міша, тріпаючи волосся малому і дивлячись на Костю.

- Та, самі тільки но прийшли. Ти сам то як так швидко дібрався, тобі ж довго добиратись було.

- Еее, якраз як ти подзвонив я ждав таксі. Тому пощастило, з затори не потрапив і швидко дібрався. Куди підемо?

- Я хочу морозиво! – Одразу сказав Мілан. Про це морозиво він торочив ще коли вони йшли в парк, але Костя відмовляв його.

- Вже холодно трохи для морозива, якщо почнеш кашляти, потім будуть з мамою проблеми.

Міша підняв розуміючий погляд на Костю. Від цього погляду йому стало не по собі. Не хотілось йому ні цього розуміючого погляду, ні цієї прогулянки, що ворушили всередині нього старанно задавлені почуття. Як на зло, Міша знав і про його проблеми з колишньою, і про те наскільки Кості дорогий час з Міланом, що він починає пектись за нього як «яжемать», аби тільки його не забрали.

- Можемо піти на щось інше. Мілане, ти хочеш саме щось солодке, чи є ще щось окрім морозива? – Міша почав шукати компроміс, надіючись на мирне вірішення конфлікту.

- Хммм… Хочу курку. Як ту що ми колись з тобою їли.

- Ту в корейському ресторані? Тоді ідем, я пригощаю.

На радостях Мілан знову почав щось тарахкотіти, згадуючи як вони колись схоже гуляли на якесь свято і були в тому ресторані. Як правило, коли вони так були втрьох, спогади залишались тільки хороші. Міша з Міланом на диво добре ладнали, тому навіть конфліктів і істерик було менше ніж коли він гуляв просто з Костею. Думки про аналогії зі щасливим подружжям Костя гнав як най далі, але вони самі повертались, тільки но йому варто було подивитись на їх взаємодію.

На виході з парку, Мілан захотів на дитячий майданчик, тому доки він там бігав, катався на гойдалках і говорив з дітьми, вони залишились вдвох. Костя сподівався, що якщо вони не чекатимуть малого в тиші, то хоч не зачипатимуть болючих тем. Але, звісно так бути не могло.

- На тобі лиця нема. Щось сталось?

Ну от і що Костя міг на це відповісти? «Вибач, я люблю тебе, але в нас немає майбутнього, бо в тебе є дружина, а я просто лантух гімна який не може навіть їбало нормальним зробити»? Чи «Ми виглядаємо ніби щаслива гей-сім’я, і мені б цього хотілось, але син в мене тільки тиждень через тиждень, а ти все одно не проміняєш шлюб на мене, в якого нема майбутнього»?

Оскільки жоден з варіантів не міг бути озвученим, Костя, з надією що Міша не буде допитувавтись, промямлив:

- Таа, просто хуйня якась. Не виспався, дистанційка малого зайобує, роботи так і не знайшов… Все як завжди, не звертай уваги.

- Все ж мені здається в тебе якась міна кисліша ніж зазвичай. Надіюсь нічого серйозного, але якщо щось буде туго – не мовчи, будемо щось разом думати. Може з пошуком роботи поможу чи-

- Не зважай, нічого критичного не сталось. Якщо щось знадобиться – я скажу, але поки нічого такого не прогнозується.

- Гаразд. Але все ж… Коротче, Костя, якщо взагалі буде туго, і я не зможу допомогти, то згадай про психолога. Бажано не та жіночка, що минулого разу сказала більше риби їсти, але все ж. Просто тримай такий варіант на підхваті, ок?

- Гаразд, я візьму до уваги.

- Обіцяєш?

- Ми що з тобою діти малі обіцяти? Може ще на мізинчиках поклянемось? – Костя спробував перевести все в жарт, але зустрівшись з серйозним поглядом Міші, опустив погляд.

- Обіцяєш? – Повторив Міша, всім своїм видом натякаючи, що не конкретної відповіді не прийме.

- Обіцяю.

Міша підняв мізинчик. Костя подивився на нього доволі нерозуміючим поглядоми, типу «серйозно?». Міша на це знизав плечами, так би мовити «чому ні», і вони скріпили клятву мізинчиками. Від такого дитячого, наївного жесту, на обличчі Кості з’явився легкий рум’янець. Через кілька хвилин комфортної тиші до них прибіг Мілан і заявив що голодний. Після цього вони вже пішли в корейський ресторан.

Обід чи швидше вечеря пройшла весело. Костя кривлявся від гострої курки, Мілан сміявся, Міша щось жартував… В загальному вони гарно провели час. Настільки що навіть Костя на якийсь час відволікся від того, в чому варився останнім часом. По закінченню, Мілан ще хотів погуляти, але Костя нагадав що на вечір ще залишились уроки, а Міша пообіцяв що вони ще зустрінуться цього тижня. Серйозно брати цю пропозицію до уваги Костя не став, сприйнявши як порожню обіцянку, щоб Мілан менше капризував.

Вдома Костя з сином сіли за уроки. Здебільшого нічого складного не було, але від кінець Мілан зморився і вже засинав перед зошитом. Вклавши малого спати, Костя дописав за нього останні вправи з української мови, пообіцявши собі, що це точно востаннє. Після чого також зморений цим днем, накрутив будильник на завтра і ліг спати.

Розділ 8

Зранку Костя прокинувся від будильника. На диво, коли син був удома, йому хотілось зранку просинатись, щось робити, кудись іти… Просто коли результати його роботи справді комусь потрібні, то було і бажання навіть елементарно щось приготувати, разом посидіти за уроками, піти кудись. Загалом, ранок почався краще ніж в будь який день до цього.

На годиннику було 7:40, до першого уроку було ще пів години. Мілан спав, того Костя пішов вмиватись, чистити зуби, намагаючись не надто сильно шуміти щоб не збудити сина. На те щоб привести себе в робочий, товарний стан знадобилось кілька хвилин, після чого він зайшов до Мілана.

Мілан спав як вбитий. Жоден шум мабуть не міг його збудити зараз, ні будильник, ні звуки вмивання, ні сонне шаркання по квартирі. На якусь мить Костя замилувався таким безтурботним виглядом, але згадав про час. До першого уроку залишалось ще десь двадцять п’ять хвилин, тому Костя все ж підійшов до Мілана і тріпаючи за плече почав будити.

- Просинайся, Мілан, вставай. В школу вже скоро, ще поснідати треба встигнути.

- Ммм..зараз… Ще п’ять хвилиночок.. – Мілан ледь відкривши одне око почав терти кулачками заспані оченята. Від цієї милоти Костя вирішив що нічого критичного не станеться якщо він поваляється ще кілька хвилин.

- В тебе час поки я щось придумаю що нам їсти. Далі прийде вже витрушувати з ліжка.

Костя залишив сонного Мілана просинатись, а сам пішов думати що чим їм снідати. Вирішив швидко, і вже за кілька хвилин на сковорідці смажилась яєчня з сосисками, поки він нарізав простий салат та ставив воду на чай. Паралельно якось в Кості проскочила думка, що коли він живе сам, то не рідко забуває не те що поснідати, а взагалі поїсти щось поживне за день. В той час коли він живе не сам, а саме коли син вдома, то в нього не тільки є ентузіазм щось готувати, а й думати чи буде ця їжа корисною для них.

Мілан прийшов саме вчасно, коли Костя вже викладав на тарілки порції. Досі заспаний, він позіхав і тер очі.

- Ще не вмивався? Йди в ванну і чисти зуби, так швидше прокинешся.

Малий на це тільки кивнув і мовчки почовгав до ванної. Через кілька хвилин, на столі вже все було готово. Мілан повернувся ніби вже свідоміший на вигляд, і подякувавши за сніданок сів їсти.

- Як спалось? Що снилось? – не сильно концентруючись на власній тарілці запитав Костя, радо дивлячись як малий з апетитом накинувся на їжу.

- Спалось добре.. в тебе завжди добре спиться. – Відповідав Мілан, частково з повним ротом і роблячи паузи коли щось пригадував. – А от що снилось.. – Він ніби чи то зам’явся, чи то знітився пригадуючи сон, - здається щось схоже як ми гуляли вчора з Мішою. Але деталей не пам’ятаю… - Очі в нього якось забігали, але не на довго, бо скоро в його увазі далі був головним сніданок.

- Гаразд, радий що добре спалось. Ну як, смачно? – Костя вирішив не звертати увагу на сон і його деталі, щоб зайвий раз не акцентувати як добре ладнають Міша з Міланом. У відповідь на запитання він отримав короткий кивок з повним ротом, і був цим задоволений.

До уроку вони встигли саме вчасно, знову сіли за ноутбук з чаєм(це вже була ніби звичка). Навчання минало так само нудно: щось було зрозуміло, щось не зрозуміло і Костя пояснював, щось вони разом класифікували як не потрібне і залишали на потім. Точніше на ніколи.

Коли уроки закінчились, на щастя сьогодні їх було не багато, вони пішли обідати, стібучись з якоїсь тупої фрази вчительки, яку вони разом перекрутили і вже сміялись з неї з годину. Мілан сидів на кріслі та щось весело щебетав, коли Костя ставив чайник і задзвонив телефон. Хоч це ніби і не було що дивне, смикнулись обидва. Костя подивився хто дзвонить і ледь стримався щоб перед малим не зобразити ту гримасу болю, який він відчув. Дзвонила колишня. Зазвичай вона ніколи не дзвонить просто так, а якщо це все ж ставалось, то хорошого з цього як правило нічого не виходило.

Кивнувши Мілану, що він відійде Костя вийшов у іншу кімнату і зібравшись з духом(ні), прийняв виклик:

- Алло, так.

- Чось ти сильно довго трубку не брав, ви спали досі? – Прозвучав ненависний голос, від якого одразу захотілось вибити виклик.

- Ні, ми не спали. Чого дзвониш? – Він намагався тримати голос як умога рівнішим, щоб не кинутись в крик або щоб не прозвучали істеричні нотки в його голосі. Вона завжди вміла дойобами вивести з себе.

- Зразу «чо дзвониш? чо дзвониш?», - від того як вона знову його перекривляла тіло почали проймати дрижаки від гніву. – Я їду на два тижні по ділах, наступний тиждень Мілан мой, того я його забираю..

- Що?! Якого хєра, ми тільки два дні разом були, ти не забула що він і мій син?! – з цієї ситуації Костя вже не втримав голос і перейшов на крик, одразу відчуваючи за це укол вини, бо Мілан на кухні тепер точно почув його.

- Не єрєпєнь, істєрічка. Ти знаєш що проблєми будуть тільки в тебе, якшо ти не віддаш рібьонка. Він мені треба в ділах, того я його точно заберу, і лучче тобі не вознікати. Я заїду за півтори години, складеш йому сумку с вєщами. Книжки йому не клади, я не буду з ним сідєть і таскать іх. Всьо, жді за полтора чеса.

Вона вибила дзвінок. Костю трусило від гніву і взагалі від цієї ситуації. Вона не рідко забувала забрати Мілана, або забирала на кілька днів раніше, коли їй було треба десь блиснути з дитиною. Якби він так себе поводив, його б вже полишили батьківських прав, але її – ні. Вона матір в очах закону. І якщо вона бухає, нехтує дитиною і забиває на її потреби – це не так критично як якби Костя просто відмовився їй його віддавати. Тоді вона може заявити про викрадення, і з юридичною точки закону він хто завгодно, але не батько. Пиздець.

На очі підкотили сльози, ком став у горлі. Він далі стискав телефон в руці, не вірячи що це справді відбувається. Хотілось кричати і розбити телефон об стіну, але за спиною почулись тихі кроки.

Мілан. Він все чув і зараз розуміючими, сумними очима дивися на нього. Не в змозі нічого сказати, Костя тільки опустився на коліна, як в моменти коли мав йому щось пояснити і хотів бути на рівні. Очі в нього напевне блистіли, але плакати перед сином він не хотів. Хоч це не правильно, бо сам він казав що хлопчики можуть плакати, проявляти емоції, самому йому було важко переступити через роки закладених в себе стереотипів. Так само як зараз було важко видавити з себе хоч слово.

Але не довелось. Мілан мовчки обняв його, ніби кажучи що все розуміє. Він не вперше бачив ці проблеми і знав що відбувається. Від цього розуміння, з очей Кості потекли сльози. Не такого дитинства він йому бажав. Не хотів щоб Мілан почувався розмінною монетою у цих жахливих стосунках. Якби він міг, то забрав би його собі, любив, виховував і опікав. Давав би все, чого сам не отримав. Але ні. Не вийшло. На жаль в тому шлюбі помилкою було все, крім Мілана. І проблеми не могли його не зачепити.

Обійнявши сина, Костя витер сльози і знайшов у собі хоч якісь сили говорити:

- Що ти чув? – Голос досі трохи тремтів, але вони вирішили це проігнорувати.

- Що мама мене забере сьогодні. Скільки в нас ще часу? – сказав Мілан хоч трохи сумно, все одно до болю звикле.

- Вона сказала півтори години, то буде десь за дві. Сказала зібрати тобі речі.

Костя далі обіймав його, погладжуючи по спині, і намагаючись не плакати. Входило так собі, проте хоч голос перестав помітно тремтіти.

- Я зберу. Там чайник закипів, я хочу їсти. Давай подивимось щось, поки в нас є час?

- А що ти хочеш?

- Гарячі бутерброди, як ти робиш, і щось схоже на те що ми востаннє дивились.

- Добре, я все організую. – Костя розчепив обійми, і подивися Мілану в очі, - Тоді іди збирай речі, а я поки на кухню.

Підбадьорливо поплескавши його по плечі Костя піднявся і вони розійшлись. Збирати речі Мілану по факту не горіло, бо сумки вони ще не встигли толком розібрати. На кухні Костя ще раз хляпнув чайник щоб кипнув і поставив духовку грітись. Готувати майже не було що, того за п’ять хвилин бутерброди вже розігрівались, а чай холонув. Востаннє вони з Міланом дивились «Жах перед Різдвом» Тіма Бартона, тому як щось схоже він вибрав «Труп нареченої» і поставив на завантаження.

- Зібрався? – Крикнув Костя до сусідньої кімнати.

- Та, тільки піжаму кинув.

- Добре, в мене все готово, можемо дивитись.

Звантаживши всі наїдки на підніс Костя заніс все до вітальні. Мілан притарабанив у коридор одну велику сумку і коли Костя перевірив чи там є все необхідне, вони сіли дивитись.

Мультфільм Мілану сподобався, в деяких моментах трохи лякався, проте через пару секунд після вже реготав. Костя щось жартував і смішив малого ще більше, тому здебільшого вони чудово повели час разом. Через пару хвилин після перегляду, коли вони заносили чашки з-під чаю й тарілки на кухню, колишня подзвонила знову, сказала що запізнюється і вже скоро буде. На це Мілан і Костя мовчки перегляднулись і пішли збиратись.

Коли вони виходили з під’їзду, Костя притримував Мілану важкі двері та волочив сумку, в дворі вже не нормально сигналили. Звісно це була колишня зі своїм амбалом.

- Ми вже заждалісь, чо так довго? – Навіть не глянувши на Мілана, вона зразу доїбалась до Кості.

- Ви запізнились на сорок хвилин, ми не мали вас тут чекати. – Сказав Костя відкриваючи задні двері і влаштовуючи там Мілана з речима. Востаннє обійнявши його, під якийсь пиздьож з передніх сидінь, він сказав малому, - Ти знаєш, можеш дзвонити мені в будь який час, будемо на зв’язку.

- Та, добре. Па-па, тату. – Мілан ще раз його обійняв. Хоч на перший погляд здавалось що він швидко все прийняв, все ж не хотів відпускати.

- Па-па, Мілан.

Коли Костя закрив двері, вони одразу поїхали, без жодний прощань чи інших слів. В горлі стояв ком. Зрушити з місця було не сила.

Спочатку дивлячись в слід за виїзжаючою машиною, а потім просто ніби в нікуди, Костя відчув як хвилі самотності і відчаю знову накривають його. Він знову був сам. Без жодних орієнтирів чи цілей. Просто покинутий, бо в нього забрали найцінніше. Додому він не міг повернутись. Там ще ніби недавно він був щасливий. А зараз в квартирі порожнього, як і в ньому самому.

В кишені дзенькнув телефон. Точно, гра. Вчора ніби не було завдань, а зараз так «вчасно» прийшло. Костя розблокував телефон і відкрив завдання. На екрані висвітлилось:

«Стрибніть під машину. Нагорода:20000 грн. Час: 2:00:00»

Що ж. Справді вчасно.

Розділ 9

Кілька хвилин, можливо десять, минуло ніби в трансі. Костя не пам’ятав нічого з того моменту як поклав телефон назад до кишені. Зараз він просто йшов. Не знаючи куди й навіщо, просто йшов. Дивлячись перед собою, ні на чому не акцентуючи увагу. Наче сновида.

У якийсь момент, крізь товщу в’язкого нічого в думках, прорвалось щось, схоже на свідомість. Озирнувшись, тим же неживим поглядом, він помітив що вже доволі далеко від дому. Хоч це не хвилювало, місцевість здавалась не знайомою. Якщо колись і доводилось тут бути, то він явно не звертав увагу на краєвиди. Але й перспектива загубитись не здавалась тривожною. Після всіх переживань, тривог і гризоти наступила повна апатія. У серці просто щемило на одній ноті, цей стан здавався вже природнім. Наче людина, що роками чує дзвін у вухах перестає його помічати й просто божеволіє.

Далі дивлячись поперед себе, Костя зрозумів де знаходиться. Коли побачив назву вулиці на якомусь вказівнику, він зрозумів що пройшов район Міші. Можливо навіть у «трансі» пройшов його будинок, не звернувши уваги, але це було не важливо. Вже ніщо не могло вибити з цього стану. Що з Мішею, що з Міланом, що з його життям – все було безнадійно. Він не хотів більше шкребтись з цієї ями, бо всі зусилля були марними. Мілан не може бути з ним, навіть якщо захоче. Як би добре вони ладнали з Мішею, в нього була дружина та він не бачив у Кості нікого крім друга. Більше причин жити не було. Обидві дорогі йому людини не могли бути з ним. А він і не мав що їм дати.

З безкінечних вуличок він вийшов до дороги з більш менш активним рухом. Людей навколо було не багато, як не як середина робочого дня. Костя став на переході й дістав телефон. Виявляється він годину проходив у кросівках з розв’язаними шнурівками та домашньому светрі. Не дивно, мав же просто малого провести, але вже як вийшло. На переході стояло кілька людей з обох сторін, на те щоб перейти чотири смуги пішохідний світлофор давав тридцять секунд кожну хвилину. Коли зелений засвітився вперше, автомобілі пригальмували й чемно пропустили людей, що переходили. Костя стояв на місці. Вдруге, втретє було так само, автівки зупинялись, люди проходили. То більше, то менше. Вп’яте дорогу перейшли вісім людей, а руху на дорозі ставало менше. На шостий раз дорогу перейшла тільки одна дівчина з іншого боку дороги. Коли засвітив червоний, Костя почув як голосно набирає швидкість якесь авто. Не дивно, на дорозі було помітно не багато машин і для них було зелене світло. Саме через таких водіїв він не любив це все, його не приваблювали дорогі машини, бо за кермом таких зазвичай були придурки, що шуміли, небезпечно витискаючи з мотору максимум. Завжди здавалось що такі мудили якщо самі не вб’ються то…та й не важливо.

Костя вийшов на перехід. Від того що довго стояв, відчулось як задубіли та змерзли ноги, м’язи тягнуло від рухів. Він глянув на машину, що стрімко наближалась, попри писк гальм. Водій засигналив, від цього Костя стомлено заплющив очі.

Писк гальм. Удар. Політ. Падіння на землю. Крик дівчини. Мабуть тої що остання пройшла біля нього.

Все відчувалось ніби в слоу мо. Він відчув як від удару по стегну та коліну його кинуло на лобове скло, протягнуло й відкинуло коли авто врешті зупинилось. Удар від падіння найбільше прийшовся на плече та руку. Здається він ще стукнувся головою. До кінця він це зрозумів, коли окрім пульсуючого болю, яким наливались коліно, стегно та плече, відчув ще як стає гаряче і мокро частині голови. У кишені завібрував телефон, але на це вже було однаково. Стуливши очі, Костя під звуки панікуючих довкола людей провалився у темряву.

***

У маренні він бачив якісь образи і звуки. Крізь товщу темряви пробивались звуки швидкої, якісь нерозбірливі розмови та пікання якоїсь медичної апаратури.

Костя розтулив очі. Вони відчувались як налиті свинцем, але спати вже не хотілось. Перше що він побачив була стеля. Така огидна лікарняна стеля. Здогадатись де він було не важко. Костя спробував піднятись, але від одної спроби відірвати голову від подушки жалібно застогнав. Голова все ж боліла немилосердно. Від незапланованої активності справа від ліжка одразу почувся рух і хтось обережно взяв його за плечі, щось заспокійливо говорячи. Голос. Костя ледь не заскиглив знову. З ним був Міша.

- Тихо, не вставай, лежи, в тебе струс мозку. Ти потрапив під машину, на щастя нічого не зламав, здебільшого забої…але зі струсом мозку доведеться полежати, поберегти себе…

Міша ще щось говорив, але не все зі схвильованої мови Костя міг розібрати. Світло в палаті доволі сильно било в очі, тому на те, що повністю їх відкрити й сфокусувати погляд пішло трохи часу. Коли очі врешті звикли, він побачив обличчя Міші. Здається таким Костя його бачив уперше. Червоні очі бігали, волосся розтріпане, голос тремтів…здавалась ніби він перед тим плакав. В останнє дуже не хотілось вірити, інакше це він був причиною такого стану Міші (хоча про себе знову ледь не забув). Від цього видовища Костя підняв не травмовану руку й взяв нею руку Міші, якою він поправляв тонке лікарняне покривало.

- Як ти тут опинився? – Запитав Костя, як виявилось доволі хриплим голосом. – Не хвилюйся так сильно, почуваюсь я краще, ніж мабуть виглядаю, - очевидно збрехав. – Скільки мене не було?

- Ти проспав три години, кілька разів просинався, коли тебе перев’язували, але марив. – Голос Міші знову затремтів, він зробив паузу щоб ковтнути ком в горлі, - Мені зателефонували, бо я в тебе в екстрених викликах. Пам’ятаєш, ми колись по приколу ставили?

Костя пам’ятав, як вони якогось вечора втухали з тупих жартів про те кого можна поставити на екстрений виклик, і вкінці вирішили поставити одне одного. Це було логічно, зважаючи на те, що жили вони переважно самі.

- Так, пам’ятаю. Тоді ще приколювались що треба ще доставку Глобо додати.

- Добре що не додали. Так от, тебе завезли сюди, понакладали бандажі, на ногу тепер мінімум тиждень не ступатимеш, зі струсом лежатимеш десь стільки ж. Кость… як це сталось? Ти реально не бачив, чи…

Голос Міші не просто затремтів, Кості здалось що в його очах блиснули сльози, від чого знову відчув укол вини. Намагаючись привернути увагу, він стис руку в своїй і спробував відбрехатись:

- Таа, як пояснити… мудило розігнався, я якось думав що встигну перейти. Чесно не знаю що сказати… давай закриємо тему, тупий нещасний випадок вийшов. – Він уявляв наскільки нереалістично звучить його версія, але нічого кращого придумати не зміг. Не міг же він зізнатись що зробив спробу суїциду, бо застосунок вчасно підсказав.

Міша на це мовчки кивнув. Не було сильно видно що відповідь його заспокоїла, але лізти у це глибше не став. Костя за це був йому дуже вдячним.

- Ще одне. Ти ж зараз мав бути з Міланом. – Максимально обережно запитав Міша.

Він був в курсі всіх проблем з колишньою, не скоріш за все підозрював, що саме сталось. Хоч раніше траплялось, що вона забирала малого раніше, або по іншому їм заважала, але просто так забрати за два дні.. це здавалось максимальним звірством з її боку.

Костя піджав губи і мовчки відвів погляд. Очевидно, що ніяк нашкодити Мілану він не міг, тому Міша без слів зрозумів що справа врешті у колишній. Він не раз бачив ці емоції на його обличчі, тому просто взяв руку Кості в свої та сказав:

- Мені шкода. Ви мали бути разом довше.

Костя вдячно подивився на нього. В такому мовчанні вони пробули якийсь час. Тиша була комфортною, не дивлячись на загальну жахливість ситуації.

Через якийсь час, Міша щось пригадав, і блиснувши очами, сказав:

- До речі. Тебе можна виписати хоч сьогодні, тільки потрібно щоб хтось доглядав. Я написав у мед звіті що беру опіку, переїзжай до мене. Або я до тебе.

Костя в шоці широко розкрив очі. Єдине, що він зміг перепитати було:

- Га?!

Розділ 10

Ввечері Костя вже сидів на дивані в себе вдома з чашкою люб’язно завареного Мішею чаю. Переживаючи люту суміш ахую та нудоти, від струсу мозку, він дивився на свою, зафіксовану бандажами, синю від синців ногу, що лежала випрямлена на журнальному столику. Під незмінний акомпанемент годинника, що далі цокав на стіні, та новий шум, що створював Міша на кухні, Костя намагався зрозуміти що і як відбувалось зараз.

Приблизно за годину до того, у палату до них увійшов лікар, жиластий саркастичний дядько, який в цій державній лікарні не йобнувся мабуть лише за рахунок гумору. Говорив він багато, абсолютно без емпатії, окремо виділяючи що пацієнт довбойоб, якому треба дивитись куди іде, та що він дохуя везучий, що ще легко відмазався. Не все з того що казав лікар до Кості дійшло, через нудоту та головний біль, проте найяскравіші вирази все ж запам’ятались. Після вираження свого ставлення до ситуації, лікар почав розповідати про результати Костіного польоту, зокрема про забої руки та плеча, вибите коліно та струс мозку. Зі всіх пояснень він майже нічого не зрозумів, крім того що треба менше рухатись та чекати доки все пройде-зростеться. На щастя, Міша ніби слухав уважніше та запам’ятовував рекомендації.

– Ну і останнє, - підсумував дядько, вже явно заїбавшись базарити, - де лежати будете, тут чи вдома?

– А є вибір? – Спитав Костя здивовано, ніби це було перше що він почув.

– Так, є. Нам ви тут, чесно, не здались. Лежати ви і вдома можете, тоді нащо тут ліжко займати, людям очі мозолити?

– Тоді коли можна буде збиратись їхати? – Запитав Міша окидаючи оком Костю, прицілючись як їм вибиратись.

– Як рахунки за все оплатите та зберете свого другана до купи – можете їхати. До таксі можете взяти візок, поки що, думаю, він не доскаче.

Після тої розмови, Міша не надовго зник в коридорі, в пошуках де можна оплатити рахунки. Про те, за що і скільки пізніше на відріз відмовлявся розмовляти переводячи тему на щось інше. Збираючись, Костя зі здивуванням для себе виявив що може перебувати у вертикальному положенні. Плече трохи нило, коліно теж, проте навіть попри нудоту ніщо не заважало йому бути в свідомості. На диво, зараз все здавалось якимось яснішим, ніж тоді, коли він йшов до того злощасного переходу. Думки про те, що сталось раніше не гнітили так сильно, як могли. Можливо він ще до кінця не усвідомив того, що відбулось, проте психіка здається не витіснила цих спогадів. На щастя, колупатись в них не тягнула теж.

Більше уваги концентрувалось на Міші. Він, як відповідальний дорослий та хороший друг взяв на себе всі клопоти: замовив таксі, допоміг згрупуватись та піднятись, возив його на візку кидаючи якісь жарти. Від цієї турботи Кості ставало ніяково, періодично важко було відвести погляд або тримати зоровий контакт. Майже напевно він шарівся коли не знав куди себе діти, щоб приносити менше проблем, проте Міші якось вдавалось легкою розмовою чи влучними жартами відволікати від ноги, що не згиналась та стирчала з як спис коли їхали лікарнею та пластиря, що відклеювався від міміки та ледь не відкривав рану на скроні.

У таксі Кості довелось сісти спиною до дверей на задньому сидінні, бо нога, очевидно, далі не згиналась від тугого бандажу. Зламавши очікування, Міша після того як зачинив двері за спиною, пішов не до передніх дверей, а до сусідніх. Під здивованим поглядом, він підняв знерухомлену лапу та сів на сидіння, поклавши її собі на коліна.

– Лікар казав тримати культяпу вище, щоб набряку не було. – З невинною посмішкою пояснив Міша.

– То ти вирішив аж одразу виконувати рекомендації? – Шаріючи та ледь не заїкаючись запитав Костя. Рука, яку так і не прийняли з лапи, гріла через цупку тканину бандажу, він чого зосередитись та говорити щось осмислене ставало важче.

– А чому ні? Не можна нехтувати рекомендаціями, зараз тебе треба берегти як дорожезну вазу, а то розсипешся.

– Не розсиплюсь. – Єдине що зміг вичавити в якості відповіді.

Міша на це лише легко посміхнувся. Рука, що до цього мирно лежала, почала погладжувати ногу. Ніби Міша несвідомо гладив кота на колінах. Костя від цього лише більше зарум’янився та відвів погляд. Від всього цього хотілось просто розпливтись, розчинитись у цьому моменті, щоб таксі везло їх додому вічно. Попри тупий біль від забоїв та нудоту, що тепер вже відчувались ніби постійний фон, присутність Міші, його труботливість, легкість з якою він розряджав атмосферу, надавала відчуття якогось тепла та спокою. Ніби не дивлячись на все те, що сталось, зараз Костя був повністю позбавлений від тої гризоти що переслідувала його останнім часом.

Доїхали вони спокійно. Таксист, страшенно ґречний араб, допоміг занести Костю до порогу квартири. Пересуватись можна було скачучи на одній нозі, але струс мозку поки не дозволяв цього.

От тепер Костя сидів, витріщався на свою випрямлену ногу, посьорбував м’ятний чай, що тамував нудоту та вслуховувався у шум на кухні. Про спільне проживання під час цієї немічності вони більше не згадували, а обговорити його все ж варто було. Через якийсь час шум припинився і Міша прийшов у вітальню, зі своєю чашкою чаю в одній руці та заварником м’ятного чаю в іній.

Без зайвих слів він поставив заварник на столик та сів поряд.

– Як ти зараз?

– Ти про що? Нудить трохи менше, голова болить досі, лапа з плечем – ну таке. А що?

– В сон не хилить? Важкий був день.

– Поки ніби ні, не знаю.

– Подивимось щось?

– Можна. Якщо щось вибереш.

– Окей.

Міша взяв ноутбук зі столика та занурився у пошуки чогось цікавого на цей вечір. Костя, далі попиваючи чай, не знав з якого боку підступитись до питання спільного проживання. Його нервовість була мабуть помітною, бо після завершення пошуку, Міша відставив ноут, взяв чашку Кості та доливаючи чай з заварника подивився йому в очі та запитав:

– Що таке? Щось тривожить?

На таке пряме запитання Костя лише сильніше знітився. Не знаючи як почати речення, він благав богів, щоб ті не дали йому знову розчервонітись.

– Та не те щоб… просто в лікарні ти казав… що мені буде потрібен нагляд, чи допомога, чи як там. То… ми цього ніби як не виріщили?

– А що тут вирішувати? – Міша, здається з полегшенням, видихнув та вручив поновлену чашку чаю Кості в руки. – Тобі тут зручніше, звичніше, тому ми в мене не житимемо. Допомога тобі точно потрібна, як мінімум на перший час. Тому я якийсь час житиму в тебе. Завтра мабуть поїду, візьму якісь речі з дому, бо зараз вже не хочеться.

Від цієї інформації стало ніби спокійніше. З одного боку тепер питання вирішене, все доволі ясно і визначено. А з другого боку… Вони житимуть разом. Удвох. Від цього переживання всередині Кості накручувались з новим запалом, проте від спокійного голосу Міші все ніби поступово розслаблялось та заспокоювалось. Ніби вузол хвилювань, що зав’язувався у животі розплутувався від звичайних «все гаразд», «я поряд», «не хвилюйся». Раніше здавалось, що не можливо заспокоїтись від таких банальних фраз проте зараз не хотілось ні про що думати. Хотілось просто далі перебувати у цьому спокої, пити м’ятний чай та дивитись фільм.

Приблизно через годину, коли чай закінчився а сюжет не сильно цікавив, Костя почав засинати. Поступово повіки все важчали, підіймались вони все повільніше. Зрештою Костя заснув у Міші на плечі не дізнавшись чим завершився фільм.

Розділ 11

Прокинувся Костя від болю у плечі, коли невдало поворухнувся уві сні. Не те, щоб було аж дуже боляче, але сон перервався. Костя потягнувся у ліжку, мружачись від променів полудневого сонця. Вільною, нетравмованою рукою він прикрив очі та крізь пальці вдивлявся у стелю. Стелю спальні.

Від усвідомлення свого перебування у місці відмінному від того, де він засинав, йому захотілось підірватись та, як мінімум, сісти на ліжку у спробі зрозуміти що відбулося, проте тіло досі боліло, тому Костя просто втупився у стелю широко розплющеними очима та вслухався у звуки квартири, паралельно згадуючи вчорашній вечір. Чутно було шум води на кухні, з супутнім побрязкуванням посуду. Ці звуки можна було приписати Міші, який скоріш за все залишився на ніч(!).  Причиною зміни місця спання теж міг бути тільки він, і від цього Кості стало не по собі.

Надивившись на стелю, Костя спробував піднятись. Це було проблематично, через знерухомлену ногу та інші травми, проте якось незграбно сісти на ліжку вийшло. Раптом його погляд впав на телефон, що мирно лежав на комоді біля ліжка. Його телефон. Той самий телефон, що лежав у кишені, коли він стрибнув під колеса. Костя завмер, ніби побачив привида. За цей час, що він лежав у лікарні та комфортно співіснував з Мішею, з пам’яті абсолютно вилетіло усе, що пов’язане з тою грою та застосунком. Холодними пальцями, Костя взяв його та розблокував екран. Попри подряпане, мабуть під час удару, скло, працював він нормально. Перше, що кинулось в очі, це купа дратуючих сповіщень з соціальних мереж, які попри блокування все одно приходили. Прогортуючи їх, перед тим як усі стерти, він побачив декілька два пропущені дзвінки, один від батька, другий з невідомого номера, та СМС від банку. Саме від цього СМС про нарахування коштів у душі похололо найбільше. Він буквально ледь не покінчив з собою, через те, що просто прийшло якесь завдання. Так, гроші йому потрібні, але ж він першочергово не через них це зробив. Просто так співпали час і місце, колишня знову забрала в нього Мілана…

Мілан. Він ледь не залишив його сиротою. Наскільки це було егоїстично з його боку, як він міг… на щастя обійшлось, але цей вибрик явно не був вартий страждань, яких він міг принести Мілану. Тільки не йому. Костя стер всі сповіщення в один клік, не взмозі дивитись на доказ своєї спроби суїциду. На доказ своєї імпульсивної помилки, яку він зробив через загальний пригнічений стан у якому перебував давно. З цим треба щось робити.

З думкою про те, що треба щось міняти, він почав шукати рахунок на який падали гроші за гру. Думка про те, що це треба якось припинити прийшла якось сама собою, проте рахунок…

– Ти вже прокинувся?

Від раптової появи Міші в дверях спальні Костя підскочив на місці, ніби його застали за чимось страшно не правильним. Міша дивився на нього спочатку з не розумінням, бо мабуть не очікував такої реакції, а після чого його увагу захопив телефон у руках Кості. Ідентифікуючи ґаджет, як причину такої реакції, він припідняв брову та запитав:

– Порнушку спросоння шукав, чи що?

– Ееее, ні. До речі, як я тут опинився, ми ж ніби у вітальні були? – швидко спробував перевести тему, щоб відвести увагу від телефону в руках.

– Я тебе переніс, поки ти спав. Від знеболювальних, чи від чого ти навіть не прокинувся, тому мабуть не пам’ятаєш. На кухні млинці з чаєм, принести тобі сюди, чи якось доковиряєш до кухні?

– Мабуть спочатку треба якось доковиряти до ванної… мені мабуть треба милиці, не знаю як стрибати по дому.

– Тоді я десь пошукаю костилі, як поїду по свої речі. Мабуть треба пошукати оренду, чи ще щось таке, купувати мабуть потреби нема. Або колись на олх продаси. Чи ще десь.

– Ніколи не цікавився орендою милиць, - тихо посміхнувся Костя, - цікаво чи здають так само в оренду іншу херь тимчасового використання, типу тростей чи… що ще таке є?

– Не гребу. Але костилі треба точно, тому може доведеться купити, щоб не тягнути. – Міша підійшов, взяв руку Кості та оповив її коло своєї шиї, допомагаючи піднятись. – Дотранспортую тебе до ванної, там сам справишся? Чи допомогти?

– Будеш чистити мені зуби? Ні, дякую, якось сам впораюсь. – Посміявся на вухо Міші Костя, ледь помітно шаріючи від неочікуваної близькості.

Тримаючись за Мішу та скачучи на одній нозі, вони дібрались до ванної. Від стрибків поболювала голова, нагадуючи про недавній струс мозку та потребу випити знеболювальне.

Через якийсь час, здійснивши всі свої справи у ванній, Костя покликав Мішу. Стрибати до вітальні було ближче, ніж до кухні, тому на журнальному столику на Костю вже чекали сніданок у вигляді млинців з варенням та чаєм, пара таблеток знеболювального(дуже вчасно після всіх стрибків), та нетфлікс на екрані.

– Якщо не заперечуєш, я зараз з’їзжджу до себе по деякі речі. Дорогою десь знайду тобі костилі, думаю справлюсь десь за годину.

– Ти їх хоч в якогось каліки дорогою не відбери. Хоча… мені не принципово звідки вони, аби я міг сам до туалету дійти.

– Ха-ха, гаразд, тоді просто не скажу де взяв. Це буде маленькою таємницею.

Від цієї фрази Кості стало трохи ніяково. Було якось не зручно красти стільки Мішиної уваги, змушувати постійно бути біля себе. Проте і заперечувати той факт що йому була потрібна допомога хоча б на перший час було нерозумно, тому варто просто приймати всю цю допомогу з вдячністю та зайвий раз не створювати незручностей.

– До речі, а де ти спав сьогодні? – згадавши про незручності, Костя звернув увагу на диван, на якому ймовірно сьогодні спав Міша. Неодноразово повторюючи цю помилку в минулому, він зараз мимоволі поспівчував спині та шиї Міші.

– Тут. А що?

– На дивані ж не зручно, ти живий взагалі після ночі тут?

– Ну мабуть живий. Шия не дуже, але загалом…

– Тут тобі довго спати не вийде… тоді що робити?

– Будемо спати разом? У тебе ж величезне ліжко, там поперек навіть вміститись можна.

– Ну… Мабуть. Це справді найлогічніший варіант.

Від такої перспективи Костя знову зашарівся та надпив чай. Хотілось би сказати що він червоніє від того, що чай гарячий, проте він вже був ледь теплий, тому обман не спрацював.

– Ти таксі вже викликав? – спробував Костя змінити тему.

– Зараз викличу.

Фільм, що вони увімкнули на фон був тим самим, що і вчора. Щоб не залишати незакритий гештальт Костя намагався хоча б трохи слідкувати за сюжетом, проте це все одно не сильно вдавалось. Доки Міша чекав на таксі, вони встигли обговорити декілька проблем у грі акторів та загальних кліше у сюжеті фільму. Через те, що Костя їв млинці, доки говорив, він кілька разів ледь не вдавився, від чого ледь не пожартував, що для смерті йому й машини не треба. На щастя, жарт залишився не озвученим, бо піднімати цю тему знову було зарано та неприємно. Приблизно за п’ятнадцять хвилин телефон Міші дзенькнув, сповістивши про прибуття авто. Від звуку сповіщення Костю дещо пересмикнуло, після чого він згадав.

– Міш, можеш мені телефон зі спальні принести?

– Так, зараз.

Залишатись один на один з тою дивною грою було дещо страшно, проте з цим так чи інакше треба було розібратись. Міша приніс телефон, після чого взяв ключі від квартири Кості й пішов, кілька разів нагадавши, що скоро повернеться. Перше, що зробив Костя коли гримнули двері квартири – відкрив свій рахунок на тій самій, колись забутій картці. Баланс на картці був тридцять дев’ять тисяч сто сімнадцять гривень…

Розділ 12

Сума балансу картки дивилась на нього ніби з презирством та звинуваченням. Зараз вона не навіювала відчуття нових можливостей, багатства чи благополучного майбутнього Мілана, а просто нагадувала про момент слабкості і відчаю, який міг бути останнім у його житті. Після того, як бачення життя і ставлення до нього трохи змінилось, стало дивно і тривожно від цих грошей, та гри загалом. Потрібно було це припинити, і як умога швидше.

Рука, перетягнута бандажем від плеча до ліктя вже майже не боліла через ліки, проте дотягнутись нею до обличчя досі було трохи важко, тому Костя переклав у неї телефон та потер очі пальцями цілої. Не те щоб дивитись на все це було аж боляче, але… хотілось прокинутись від цього ніби від поганого сну, і виявити що він не кидався під машину, а просто залежав половину тіла. До кінця не вірилось, що така маячня як з фільму «тринадцять гріхів» може існувати. Що справді якась незрозуміла гра буде йому казати що робити та скидати за це гроші.

«Треба вийти з гри. Видалити нахрін цей застосунок і забути про все. Просто спробувати жити далі. Вилікуватись, стати на ноги і пиздячити, поки не здохну з якихось причин, крім суїциду. Мілану та Міші таких травм не треба.»

З цією думкою Костя ще раз розблокував телефон, який вимкнувся, доки він думав. З побитого екрану на нього знову дивилась сума балансу на картці.

«Блять. А що з грошима? Вони зникнуть чи ні? Проблема грошей нікуди не зникла, вони досі потрібні щоб жити. Але чи можу я ними користуватись? Вони були за… за різне, що я робив, бо гра наказала. Проте…»

Пан або пропав.

Якщо якісь сумніви і починали гризти, через гроші, то потреба видалення застосунку була однозначна. Вийшовши з онлайн-банкінгу, Костя почав листати меню в пошуках іконки з золотою жабою. Знайшовши, він одразу затиснув її, доки не з’явилось віконце з пропозицією видалити. Як тільки воно з‘явилось він майже одразу натиснув її. Але палець затремтів.

Сумніви. Як не як, та вони крутились в його голові. Гроші-гроші-гроші… як би до нього не прийшла ця сума, та все ж вона була не маленькою. Втратити все отак було важко.

Костя відкрив додаток. На головному екрані було порожньо і від цього він непомітно для себе полегшено видихнув. Очима він шукав правила. Не те щоб він планував далі «грати», просто хотілось пересвідчитись, чи зникнуть гроші після видалення застосунку. На головному екрані висвічувалось лише «Немає нових завдань», та налаштування в кутку. Все ж застосунок був дуже підозрілим, і виглядав більше як якась порожня халтура. Ще раз відкривши налаштування він пробігся очима по вкладках. Нічого.

«Що ж… тоді просто видалю без мук сумління.»

Вийшовши з засосунку, Костя потягнувся до чашки на столі. Чай з неї він майже допив ще десь пів години тому, але через ці нерви в горлі так пересохло, що навіть холодна хамула з дна чашки здавалась чимось гідним для втамування спраги. Ковтнувши мутнувату холодну рідину він скривився. Стало цікаво скільки часу пройшло, що навіть чашка здавалась занадто холодною. Коли повернеться Міша?

Точно, Міша. Краще закінчити з цим доки він не повернувся. Чомусь сам факт цієї гри здавався чимось не правильним і таким, чого б Міші краще не знати. Тему стрибка під машину вони якось без обговорень вирішили не підіймати, але якщо сплине факт, що це крім того що не нещасний випадок, а ще й через те що завдання прийшло. Не можна стверджувати що це сталось лише через завдання, проте сам би він… не важливо, просто не варто підіймати цю тему з Мішею і краще щоб він не знав про гру.

Костя ще раз затиснув іконку застосунку, але не встигло вискочити віконце, як в сповіщеннях спалахнуло нове завдання. В роті пересохло. Він вже наважився видалити його, але саме зараз? Після від’їзду Міші пройшло трохи більше як пів години. На здивування Кості, пройшло більше часу, ніж йому здавалось, мабуть боротьба сумнівів та раціональних думок з’їдала більше часу ніж здавалось. Міша повернеться приблизно за двадцять хвилин, може більше. Видалити чи подивитись завдання?

Після недовгих мук сумління, Костя врешті відкрив завдання. Рішення це було імпульсивним та швидким, ніби він боявся що зараз його хтось на цьому зловить, а пояснити нічого не вийде. Навіть самому собі не вийде. Доки тривала нестерпно довга анімація з відкриттям завдання, в нього почала нервово смикатись здорова нога, ніби він відбивав якийсь швидкий ритм. Нервовість все далі наростала, доки завдання не висвітлилось на подряпаному екрані:

«Зробіть боляче коханій людині. Нагорода: 100000 грн. Час: 1:00:00»

Таймер пішов. Костя з відсутнім виразом обличчя дивився на екран. Це здавалось якимось абсурдом.

Година часу і сто тисяч. Зробити боляче. Ця ідіотська гра. Коханою людиною Костя напевне міг назвати лише Мішу. І то не завжди виходило зізнатись про це навіть собі. Він міг би «ніби випадково» щипнути, ляснути по руці, сказати щось образливе… у їх стосунках було і гірше, мабуть, але не навмисно. І не тому, що це завдання з гри. На диво не детальне завдання, до страшного точне. Не написана конкретна дія, не написано до кого, але все ніби і очевидно. Справа не в тому, що робити і кому. Єдине питання чи Костя наважиться. Чи зробить він боляче Міші, тільки тому, що таке завдання прислала гра. Це ніби не важко, боляче Міші мабуть було б, навіть якби Костя сказав чому він стрибнув під машину. Або навіть з необережністю Кості якийсь випадковий удар чи ляск можна було б списати на випадковіть. Але чи зробив би він це, після того як вже наважився покінчити з цим?

Від відчуття вини та слабкості затремтіли руки. Телефон випав на килимок біля дивану. Підійняти його не було сил. Чомусь захотілось просто розплакатись. Через те, що не видалив застосунок. Через те, що думав чи робити боляче Міші. Через те, що взагалі думав над цим. Костя розумів, що краще не плакати, бо Міша точно помітить червоні очі, а пояснити Костя цього не зможе. Щоб стриматись, він почав глибоко дихати та дивитись в стелю. Зараз сльози не доречні, якщо його побачить…

У замку вхідних дверей квартири повернувся ключ. Костя перелякано обернувся у бік звуку. Міша повернувся. Швидше ніж здавалось.

– Я вже є-е-е, – протягнув Міша, заходячи до квартири, – багатостраждальних костилів я тобі не знайшов, будемо щось думати далі. – З коридору було чути звуки, як впала важка сумка на підлогу, та як він роззувався, – в магаз я не заходив, тому якщо чогось захочеш, то можемо замовити доставку…

Дивлячись скляними очима в його бік, Костя майже не рухався. Він ніби захлинався від вини та сорому за те, про що думав, доки його не було. Майже усі зусилля він витрачав на те, щоб не розплакатись тут і зараз. Ком у горлі душив, не даючи нічого відповісти на монолог Міші, який уже йшов до нього, з сумкою речей та якимись темами для розмов, які він надумав доки повертався.

– Якщо хочеш, можна буде щось пересунути, що би не спотикав… – побачивши вираз обличчя Кості, Міша перервався на середині слова. Кинувши сумку з речима під диван, він підійшов та запитав: – Щось сталось?

Костя міг і не знав що сказати. Як тільки він відкрив рот, з очей потекли сльози, і зупинити їх він вже не міг. Було соромно і гірко від того, що він не зміг утримати це все, не зміг приховати від Міші. Костя закрив очі, ніби намагаючись сховатись. Хотілось зникнути, щоб його не бачили таким. Не спроможним навіть говорити, не захлинаючись у сльозах. Раптово Костя відчув руку на своїй голові. Міша обережно його обіймав, тримаючи за голову і плечі. Без слів. Просто пригортав до себе ніби дитину, що не може заспокоїтись. У обіймах Міші було так спокійно і тепло, що Костя просто вткнувся обличчям йому в шию, далі періодично схлипуючи. Плач повільно проходив, схлипування повторювались все рідше. Через якийсь час вони просто сиділи в обіймах одне одного, не знаючи що сказати. Чи просто, не маючи бажання переривати цей момент.

– Здається я тобі рубашку залив. Не холодно? – першим порушив тишу Костя.

– Та ні, все ок. Якщо що, то я взяв більше речей, можеш не переживати. – Відповів Міша, далі не випускаючи його з обіймів.

– І все ж, в мокрому сидіти не приємно… відпустиш?

– Ну як скажеш.

Віддалившись, вони поглянули одне одному в очі. Костині, червоні та запухші, та Мішині, повні турботи та прийняття. Міша доторкнувся до щоки Кості, витираючи слід від сліз.

– Розкажеш що сталось? Чи мені не питати? – в очах Міші не було ні краплі засудження чи огиди. Лише якась теплота, джерело якої невідоме.

Зібравшись з духом, Костя вирішив усе розповісти. Про гру, про емоції, про депресивні думки. Зараз, будучи поряд, настільки близько що можна було б вії порахувати, здавалось що більш довірливого моменту не можна було б знайти, ніколи у інший час він б не наважився.

– Це може здаватись божевіллям…

***

Пройшов місяць.

Нога досі боліла, проте ходити вже можна було. Міша постійно нагадував, що хоч і болить, треба ходити, щоб не затягувати з реабілітацією. Звісно далеко йти ще не виходило, проте він завжди страхував та йшов поруч, під час їхніх недовгих прогулянок. Вони далі жили разом, причин роз’їзжатись не було. Костя навіть жартував, що Міші легше було б решту речей до нього перевезти, ніж спробувати виїхати. Мілан жив з ними вже другий тиждень. Колишня поїхала у якесь чергове відрядження, а після минулого більше брати з собою дитину не хотіла. Мілан був радий можливості довше пожити з ними, з Мішею вони так само чудово ладнали. Доки Костя ще не міг, Міша водив малого в школу, доки не надовго припинилось дистанційне навчання, та забирав його. Костя знайшов роботу з дому, не надто складну, не страшно напряжну. Виявляється з тих резюме, що він навідсилав було багато відповідей, просто він завтичив перевіряти пошту. Єдине, що було найдивніше, це те що гра з телефону зникла. Коли Костя почав пояснювати, і намагатися довести що він не псих, виявилось що застосунку на телефоні як і не було, а знайти якісь згадки про нього не виходило. Міша ніби повірив на слово, проте більше його явно хвилювало самопочуття Кості. Сам Костя лише полегшено видихнув, відчувши ніби з застосунком зникла і непідйомна важкість з його плечей. Спільне життя з Мішею приносило душевний спокій. Хотілось вірити, що це назавжди.

    Вподобайка
    43
    Ставлення автора до критики

    Відгуки

    klenyxx

    Цей фанфік-неймовірний. Це чудова робота, що захоплює з головою у вир роздумів і подій. Він наче збирає тебе докупи милими сценами з життя/дружби(майже кохання), а потім розбиває на друзки, і так по колу. Думала прочитати главу, і відкласти на потім, але цікавість подій просто не дала, прочитала на одному диханні. Хоча якщо чесно я думала що буде склянна кінцівка, але вмієте дивувати. Задум класний, сюжет гарно прописаний, авторський стиль пробиває на емоції, одним словом фанфік-перлина. Автор бусинка, бажаю натхнення, успіху і щоб росня вмерла, бо ви заслуговуєте цього і навіть більшого ♥️

    P.s.(читала під ост майнкрафту, лягає неймовірно, рекомендую)