Прокинувся Костя від болю у плечі, коли невдало поворухнувся уві сні. Не те, щоб було аж дуже боляче, але сон перервався. Костя потягнувся у ліжку, мружачись від променів полудневого сонця. Вільною, нетравмованою рукою він прикрив очі та крізь пальці вдивлявся у стелю. Стелю спальні.
Від усвідомлення свого перебування у місці відмінному від того, де він засинав, йому захотілось підірватись та, як мінімум, сісти на ліжку у спробі зрозуміти що відбулося, проте тіло досі боліло, тому Костя просто втупився у стелю широко розплющеними очима та вслухався у звуки квартири, паралельно згадуючи вчорашній вечір. Чутно було шум води на кухні, з супутнім побрязкуванням посуду. Ці звуки можна було приписати Міші, який скоріш за все залишився на ніч(!). Причиною зміни місця спання теж міг бути тільки він, і від цього Кості стало не по собі.
Надивившись на стелю, Костя спробував піднятись. Це було проблематично, через знерухомлену ногу та інші травми, проте якось незграбно сісти на ліжку вийшло. Раптом його погляд впав на телефон, що мирно лежав на комоді біля ліжка. Його телефон. Той самий телефон, що лежав у кишені, коли він стрибнув під колеса. Костя завмер, ніби побачив привида. За цей час, що він лежав у лікарні та комфортно співіснував з Мішею, з пам’яті абсолютно вилетіло усе, що пов’язане з тою грою та застосунком. Холодними пальцями, Костя взяв його та розблокував екран. Попри подряпане, мабуть під час удару, скло, працював він нормально. Перше, що кинулось в очі, це купа дратуючих сповіщень з соціальних мереж, які попри блокування все одно приходили. Прогортуючи їх, перед тим як усі стерти, він побачив декілька два пропущені дзвінки, один від батька, другий з невідомого номера, та СМС від банку. Саме від цього СМС про нарахування коштів у душі похололо найбільше. Він буквально ледь не покінчив з собою, через те, що просто прийшло якесь завдання. Так, гроші йому потрібні, але ж він першочергово не через них це зробив. Просто так співпали час і місце, колишня знову забрала в нього Мілана…
Мілан. Він ледь не залишив його сиротою. Наскільки це було егоїстично з його боку, як він міг… на щастя обійшлось, але цей вибрик явно не був вартий страждань, яких він міг принести Мілану. Тільки не йому. Костя стер всі сповіщення в один клік, не взмозі дивитись на доказ своєї спроби суїциду. На доказ своєї імпульсивної помилки, яку він зробив через загальний пригнічений стан у якому перебував давно. З цим треба щось робити.
З думкою про те, що треба щось міняти, він почав шукати рахунок на який падали гроші за гру. Думка про те, що це треба якось припинити прийшла якось сама собою, проте рахунок…
– Ти вже прокинувся?
Від раптової появи Міші в дверях спальні Костя підскочив на місці, ніби його застали за чимось страшно не правильним. Міша дивився на нього спочатку з не розумінням, бо мабуть не очікував такої реакції, а після чого його увагу захопив телефон у руках Кості. Ідентифікуючи ґаджет, як причину такої реакції, він припідняв брову та запитав:
– Порнушку спросоння шукав, чи що?
– Ееее, ні. До речі, як я тут опинився, ми ж ніби у вітальні були? – швидко спробував перевести тему, щоб відвести увагу від телефону в руках.
– Я тебе переніс, поки ти спав. Від знеболювальних, чи від чого ти навіть не прокинувся, тому мабуть не пам’ятаєш. На кухні млинці з чаєм, принести тобі сюди, чи якось доковиряєш до кухні?
– Мабуть спочатку треба якось доковиряти до ванної… мені мабуть треба милиці, не знаю як стрибати по дому.
– Тоді я десь пошукаю костилі, як поїду по свої речі. Мабуть треба пошукати оренду, чи ще щось таке, купувати мабуть потреби нема. Або колись на олх продаси. Чи ще десь.
– Ніколи не цікавився орендою милиць, - тихо посміхнувся Костя, - цікаво чи здають так само в оренду іншу херь тимчасового використання, типу тростей чи… що ще таке є?
– Не гребу. Але костилі треба точно, тому може доведеться купити, щоб не тягнути. – Міша підійшов, взяв руку Кості та оповив її коло своєї шиї, допомагаючи піднятись. – Дотранспортую тебе до ванної, там сам справишся? Чи допомогти?
– Будеш чистити мені зуби? Ні, дякую, якось сам впораюсь. – Посміявся на вухо Міші Костя, ледь помітно шаріючи від неочікуваної близькості.
Тримаючись за Мішу та скачучи на одній нозі, вони дібрались до ванної. Від стрибків поболювала голова, нагадуючи про недавній струс мозку та потребу випити знеболювальне.
Через якийсь час, здійснивши всі свої справи у ванній, Костя покликав Мішу. Стрибати до вітальні було ближче, ніж до кухні, тому на журнальному столику на Костю вже чекали сніданок у вигляді млинців з варенням та чаєм, пара таблеток знеболювального(дуже вчасно після всіх стрибків), та нетфлікс на екрані.
– Якщо не заперечуєш, я зараз з’їзжджу до себе по деякі речі. Дорогою десь знайду тобі костилі, думаю справлюсь десь за годину.
– Ти їх хоч в якогось каліки дорогою не відбери. Хоча… мені не принципово звідки вони, аби я міг сам до туалету дійти.
– Ха-ха, гаразд, тоді просто не скажу де взяв. Це буде маленькою таємницею.
Від цієї фрази Кості стало трохи ніяково. Було якось не зручно красти стільки Мішиної уваги, змушувати постійно бути біля себе. Проте і заперечувати той факт що йому була потрібна допомога хоча б на перший час було нерозумно, тому варто просто приймати всю цю допомогу з вдячністю та зайвий раз не створювати незручностей.
– До речі, а де ти спав сьогодні? – згадавши про незручності, Костя звернув увагу на диван, на якому ймовірно сьогодні спав Міша. Неодноразово повторюючи цю помилку в минулому, він зараз мимоволі поспівчував спині та шиї Міші.
– Тут. А що?
– На дивані ж не зручно, ти живий взагалі після ночі тут?
– Ну мабуть живий. Шия не дуже, але загалом…
– Тут тобі довго спати не вийде… тоді що робити?
– Будемо спати разом? У тебе ж величезне ліжко, там поперек навіть вміститись можна.
– Ну… Мабуть. Це справді найлогічніший варіант.
Від такої перспективи Костя знову зашарівся та надпив чай. Хотілось би сказати що він червоніє від того, що чай гарячий, проте він вже був ледь теплий, тому обман не спрацював.
– Ти таксі вже викликав? – спробував Костя змінити тему.
– Зараз викличу.
Фільм, що вони увімкнули на фон був тим самим, що і вчора. Щоб не залишати незакритий гештальт Костя намагався хоча б трохи слідкувати за сюжетом, проте це все одно не сильно вдавалось. Доки Міша чекав на таксі, вони встигли обговорити декілька проблем у грі акторів та загальних кліше у сюжеті фільму. Через те, що Костя їв млинці, доки говорив, він кілька разів ледь не вдавився, від чого ледь не пожартував, що для смерті йому й машини не треба. На щастя, жарт залишився не озвученим, бо піднімати цю тему знову було зарано та неприємно. Приблизно за п’ятнадцять хвилин телефон Міші дзенькнув, сповістивши про прибуття авто. Від звуку сповіщення Костю дещо пересмикнуло, після чого він згадав.
– Міш, можеш мені телефон зі спальні принести?
– Так, зараз.
Залишатись один на один з тою дивною грою було дещо страшно, проте з цим так чи інакше треба було розібратись. Міша приніс телефон, після чого взяв ключі від квартири Кості й пішов, кілька разів нагадавши, що скоро повернеться. Перше, що зробив Костя коли гримнули двері квартири – відкрив свій рахунок на тій самій, колись забутій картці. Баланс на картці був тридцять дев’ять тисяч сто сімнадцять гривень…