Це був звичайний вересневий вечір. Костя сидів на кухні перед чашкою досі дуже гарячого чаю. Міша пішов додому до дружини ще кілька годин тому - після того, як вони записали подкаст. Залишився монтаж і залити на ютуб, але зараз за це сідати не хотілось. Дискусія була палкою. Дійшли до висновку, що прожити посереднє життя – це нормально. Так. Ніби так. Але….
Через це «але» він і сидів вже якийсь час перед остигаючим чаєм.
«Як я живу?..».
Можливо, якби чай одразу був придатної для пиття температури, Костя би не провалився в екзистенційну кризу за столом.
Сонце навзаході заливало кімнату червоногарячим світлом. Через кілька хвилин воно зміниться на холодну темряву, і доведеться ввімкнути світло. Але навіщо?
«Чого я добився? Так, я “зірка Нового каналу”, згаслий стендапер, пиздун на камеру на “ніби розумні теми” в яких нічого не знаю… А, ще батько і недорозлучений. Що тепер? Які у мене перспективи? Всі історії, з яких можна пореготати, я вже по третьому колу розповів, в коментарях уже помітили. Вертатись сценаристом в офіс і знову писати лайносеріали про нещасних жіночок у любові… Просто нудить. І який сенс, якщо Міша не сидітиме за сусіднім столом, сміючись своїм гортанним “Ха-ха… Ха-ха” із чергового жарту про умовну Снєжану. У мене тупо немає нічого на майбутнє. Я не знаю, що зможу дати Мілану, якщо вже іноді навіть не знаю як робити його домашку. Я тупий. Все. Я тупий. І тому ні на що не годен. Що б я минулий сказав, якби побачив себе зараз в темній кухні перед чаєм температури сцянини по вуха в самоїбанні? Треба подкаст монтувати. Краще би води попив».
Він встав, голосно і противно посунувши крісло під собою. Треба було сісти в вітальні, взяти ноутбук і нарешті хоча б почати роботу над тим триклятим подкастом. Не початий чай залишився на столі кухні покриватись інієм. Через переглядання відзнятого матеріалу думки знову повернулися у попереднє русло.
«Який серединний шлях? Посереднє життя? Моє життя спалахуйка, яка далі тільки гасне. Блядь. Я ж як батя. Тільки замість пальців я обрізав собі довгострокові можливості заробітку… Пиздець…».
Очі знову дивились не на екран, а крізь нього. Так справа не піде. Такими темпами знову прийдеться іти до психолога. Не факт, що вона сильно допоможе, минулого разу все звелось до того що треба нормально спати та їсти більше риби. Ці дії, на жаль, обнулити той факт що на життя потрібні гроші, не змогли. Психолог не знайде ідеальну роботу, якою він зможе забезпечити собі довге, не гниюче, життя, а Мілану - забезпечене дитинство.
Мілан, на щастя, цей тиждень жив з мамою і не бачив цього жалюгідного батька. Наступного тижня його треба буде забрати та сидіти з ним в їбаному зумі, дивлячись на цих бісячих вчительок. Не те щоб йому не хотілося провести час із сином, але все ж дивитись в його дитячі очі, не знаючи, що можеш йому дати… Щастя не наганяє.
Через силу він все ж змусив себе подивитись на екран і зайнятись сраним монтажем. На якийсь час вдалось контролювати себе і думати тільки за роботу. Коли з подкастом було покінчено, на годиннику було вже година сорок вісім. Час лягати спати. Якщо вірити психологині, всі ці нав’язливі думки тільки через такий режим сну.
Контрольний перегляд відео він залишив на завтра, щоби свіжим оком переглянути чи не проїбав він якихось партаків. Після того, як остаточно закрив ноутбук, кімната поринула в цілковиту темряву. Нічого не бачучи пекучими від довгої роботи очима, він відчув, на скільки стомився за цей день. В повній темряві, яку порушував тільки тихий звук цокання годинника, він сидів, сліпо дивлячись перед собою. Треба було піднятись з дивану й піти спати в ліжко, але зараз навіть м’яке ліжко з можливістю спати голим не переважували бажання просто впасти на бік та заснути як є. Завтра старече тіло не подякує за такий вибрик, але їбати собі цим мозок не хотілося.
Він повільно перевалився на бік, підсунув під голову тверду декоративну подушку, яку припхала сюди колишня дружина, а йому якось було лінь її викинути чи віддати. Не знімаючи домашню футболку та спортивні штани, він просто натягнув поверх плечей плед, що валявся жужмом на спинці канапи.
Через якийсь час, під тихий акомпанемент годинника, Костя провалився у сон без сновидінь.