На карту впало три тисячі гривень. Що ж. Ніби все як і планувалось. Але відчуття тривоги все одно трохи колупало потилицю. Відчувалося, що з цією грою щось не чисто, але поки гроші капали на рахунок, довбати собі мозок деталями не хотілось. Кращого варіанту заробітку все одно на горизонті не виднілося.
Поки завдання були некритичними, але грошей за них падало все більше. Є ризик ,що і завдання ставатимуть важчими - це логічно. Цікаво, як воно далі піде. Чи можна пропустити завдання? Чи вони після цього перестануть приходити?
Костя підняв телефон, що ще підчас перегляду загубився десь в складках ковдри. Зайшов у застосунок, аби пошукати там щось подібне до правил. Знайшов. Хоч застосунок реально був бідно оформлений, і в ньому взагалі мало що було, щось типу правил там видобулося.
«…завдання приходять у випадковий час… після виконання завдання оплата нараховується в найближчий час після виконання… у випадку невиконання завдання гра припиняється…».
У випадку невиконання завдання гра припиняється! Себто цю хрінь можна доїти до першого пропуску. Їбана Гра в кальмара якась..
Значить, треба накопичити стільки бабла, скільки вийде, доки якесь завдання не стане йому по силі. Що ж. Найдорожче «слабо» в його житті.
Це була важлива інфа: якби він похерив сьогодні завдання та взяв Мішин дзвінок, довелося би від завтрашнього дня знову шукати якусь роботу. А в його віці, із його досвідом (точніше, відсутністю будь-яких корисних навиків), нічого пристойного чи не чорноробочого не світило.
Із цими думками та шумом випадкового серіалу, лінію сюжету якого він вже впустив, Костя так і заснув. Знову на дивані, перед ноутбуком, зате під ковдрою з ліжка.
Сон був спокійним - снилися обривки сьогоднішньої зустрічі з Мішею. Окрім приємного спілкування, здавалося, що їх погляди зустрічались частіше, не розривалися довше. В якийсь момент Міша взяв Костю за руку, і дотик уві сні здався таким теплим та реальним, що серце прискорило рит. Обличчя Міши завмерло, і він повільно наблизився. Костя не зміг відірвати погляд від його вуст, що поступово розтулилися, і після повільного вдиху пролунало:
«Я маю йти до дружини».
Від цих слів він різко прокинувся. Із різким вдихом відірвався від спинки дивану і сів перед ноутбуком, який колись вночі сам перейшов у режим очікування.
Спав напівсидячи. Спина йому цього знову не пробачить. Проте біль зараз хвилював найменше. Йому снився Міша. У такому контексті. Це не був еротичний сон, на щастя (чи ні) Костя для них був застарий.
Але чому тоді йому наснився такий сон? Потрібно було вже витіснити ці почуття, від них все стає тільки гірше та складніше. Не дай бог він якось спалиться необережним словом, жестом чи мімікою. Звісно, можна в деяких випадках перевести в жарт, але… Якщо це якось змінить ставлення Міши до нього? Якщо він віддалиться чи вважатиме це огидним?
Ні.
Цього не можна допустити, Костя цього не переживе… Без найближчого друга, що його майже єдина опора. Це було б нищівним ударом у житті, тому все має залишатися, як є. Вони найкращі друзі, якісь романтичні почуття мають зникнути. Не можна нічого зіпсувати.
Потерши обличчя, щоби відігнати цей гул з голови, Костя глянув на годинник. Без двадцяти одинадцята. Доволі рано, як для суботи, але назад лягати спати вже не було жодного бажання. На сьогодні були плани, тому варто було би зібратися. Сьогодні мав бути запис підпільного кіноклубу, мали обговорювати «Назад у майбутнє». Можливо, варто було би передивитися, але Костя і так його на пам’ять знав, тому нагальної потреби не виникло.
Запис був запланований на п’яту дня, прийти вони мали разом із Мішею. Блін, звісно добре, що вони розглядаються як один проект ХПЗП у більшості випадків, але сьогодні зустрітися з ним буде важко. Хоч Міша і не знає про сон, але саме цей сон досі свіжий у пам’яті та може викликати змішані емоції.
Зле.
Варто хоча би дібратись до місця кіноклубу окремо. Хоч їм в одну сторону, краще не бачитись якомога довше, доки Костя не налаштується на «гумористичну» хвилю. До того моменту його знічений стан може принести проблеми.
Він подзвонив до Міші, наплів щось про термінові справи, що не вийде дібратись разом, і, стараючись нічого конкретніше не пояснювати, припинив дзвінок. У голосі Міши чулося, що його дезорієнтувала така новина, але розпитати він нічого не встиг, хоча було чутно, що планував. Ну… з добиранням до місця вирішено. Залишилося ще біля чотирьох годин на збори, і можна вийти раніше, щоб не поспішаючи дійти пішки.
Костя за той час устиг поснідати, піти в душ, вкласти волосся і все ж таки передивитись першу частину «Назад у майбутнє». Часу було ще вдосталь, тому Костя зібрався раніше та, прогулюючись, пішов до кіноклубу. Щоби випадково не пересіктись з Мішею, пішов обходом найкоротшому шляху, ще й крізь парк. Погода була гарна, у парку у вихідні було багато людей, багато шуму. Найбільше шуму було біля дитячого майданчика.
І коли Костя там проходив, на телефон прийшло сповіщена. Характерний звук.
Прийшло нове завдання.
Костя сів на лавку біля майданчика та дістав телефон. Після анімації з відкриттям завдання, саме воно нарешті з’явилося. Чорт.
«Змусьте дитину плакати. Нагорода: 5000 грн. Час: 5:00».
Костя ошелешено підняв погляд. Перед ним гралося біля тридцяти дітей. У жодному разі, у жодній ситуації він не хотів би скривдити жодного з них. Він не відчував якоїсь особливої любові до них, але пам’ятав безсонні ночі, коли Мілан був малим. Пам’ятав, як стискалося серце, коли той якось ранився чи вдарявся о щось. Можливо, хтось думає, що тільки мами люблять своїх своїх дітей так, але Костя не хотів виховувати зі своєї дитини поламаного емоційного інваліда «Бо ти ж мужик». Ні - бо хотів, йому щастя, щоб той виріс людиною, яка не знецінюватиме свої переживання.
Більшість із цих дітей мали батьків, які десь чи за ними наглядали, чи базарили між собою про щось. Усі діти, незалежно від віку, бігати, гралися, кричали… У цьому хаосі важко було вслідкувати за кожним. На таймері вже збігло дві хвилини. Якщо він пропустить завдання – все закінчиться. У нього немає змоги зараз знайти інше джерело грошей. Зараз він не міг зупинитись.
Половина часу.
Біля нього кілька разів пробігли діти. Грали в квача. Їм приблизно по п’ять-сім років. Приблизно. Як змусити плакати?
Час збігав. Уваги до нього ніхто, на щастя, не привертав, хоча вид у нього зараз був стовідсотково підозрілий. Не було ні ідей, ні можливості – Костя навіть не знав кого вибрати.
Раптом перед ним прокотився м’ячик. Звичайний, червоний, балоновий м’ячик. Якась дівчинка в рожевому спортивному комбінезоні, три-чотири роки на вигляд, побігла за ним, мабуть, копала.
Час навколо ніби уповільнився. У голові стало порожньо.
Ось вона перед ним. Костя, не думаючи, виставив ногу вперед. Дівчинка через звичну дитячу неуважність через неї перечепилася та гепнулася на землю пластом.
Секунда. Дві. Костя зірвався з лавки і підбіг до неї. Чи то для того, щоби переконатись, що з нею все гаразд, чи то для того, щоб побачити, що вона плаче, і це все було недаремно. Різкий схлип. По майданчику пронісся її крик, що майже одразу заглушився звуками овацій і СМС із телефону.
Неясно звідки до неї підлетіла перелякана мама, допомогла їй піднятись, та, обтрушуючи з рук і колін бруд, засипала стурбованими запитаннями:
- Що, сталось? Вдарилась? Десь болить? Чому ти так плачеш?
- Е-е… Вона просто бігла за м’ячем… І спіткнулася, здається. Вибачте, вона так переді мною впала, я нічого не зміг вдіяти.
- А, просто спіткнулась і впала? Квіточко, не забилась? Ходімо, помиємо ручки і вмиємося.
На Костю не звертали уваги. На майданчику нічого ніби не сталось. Подумаєш, дитина розплакалась, не рідкість. У Кості калатало серце.
Він зробив це майже несвідомо. Поставив підніжку дитині. Як він міг?
Дістав телефон. У сповіщеннях висвічувалося СМС про нарахування коштів. Залишалося менше години до кіноклубу. Крик цієї дівчинку досі дзвенів у вухах. Треба повернутися в норму. Треба заспокоїти нерви, це жахлива ситуація – те, що він зробив… але на запис у такому стані приходити не можна.
Костя ледь не бігом вийшов з парку. Ідучи вже в бік кіноклубу, він заскочив у аптеку і купив якесь заспокійливе. Насухо проковтнувши кілька таблеток, він мовчки попрямував до місця призначення, прокручуючи в голові сюжет фільму.
За півгодини дійшов, нарешті, до закладу, де збирався кіноклуб. На диво, таблетки з фільмом подіяли; Костя успішно витісняв спогади про події навіть негодинної давності, забивав голову будь-чим, тільки б не вертатись до того. Оскільки він прийшов раніше, то встиг переговорити з людьми, із якими вони мали дискутувати. Міша прийшов майже впритул до назначеного часу. Пунктуальний, на щастя, бо часу, щоб вигадати і пояснити, чим Костя був зайнятий до клубу, не знайшлося.
***
Зйомка пройшла успішно: Кості вдалося зобразити хороший гумор, навіть час від часу жартувати. Після короткої розмови з людьми, невеликої оплати (а що ви чекали від стендапу?) і подяки всім за роботу, вони з Мішею пішли додому. Вечір був погожий, тому, не дивлячись на вмовляння Кості взяти таксі, Міша настояв на прогулянці додому пішки.
Після якогось часу пустих балачок про фільм і кіноклуб, все ж, прозвучало те запитання:
- А куди ти, все ж таки, ходив перед цим всім? Так і не розказав.
Від несподіваності той аж запнувся - знову згадав те дівча. Він знову почав картати себе за скоєне та гроші, що тепер грілися на рахунку. Міша зміну настрою помітив і більш обережно перепитав, торкнувшись плеча Кості:
- Щось сталося? На тобі лиця нема.
- А? - Костя зібрав усю волю в кулак, аби втриматися - не зірватися від раптового доторку. Потрібно було щось відповісти, тому він на ходу почав доплітати ідею, яка здавалась йому найбільш реалістичною: – Я, цей… знову ходив на співбесіду. Але, як можеш здогадатись, мене знову не взяли.
- Справді? Жаль, співчуваю. – Міша мимохіть погладив Костю по плечі. – А куди хоч ходив? Я сподіваюсь, не знову на плюси?
- Ні, ти що, я туди не повернусь. Не на телебачення, ти знаєш, там одна параша. Але вже неважливо. Мене все одно не взяли. Треба шукати далі.
- Ну, що я можу сказати. Не занепадай духом. Вірю, що в тебе все вийде. Але якщо що… Будь ласка, не тримай усе в собі. Ти ж знаєш, якщо треба виговоритись, – я вислухаю.
- Так, дякую. Я пам’ятаю.
Кості було дико ніяково від такої турботи, а особливо – ще й доторку. Міша провів його додому (все одно до нього було ближче). На прощання – навіть обнялися, а Міша погладив його по спині та додав, що завжди поряд. Костя на це подякував, щось віджартувався, і вони розійшлись. Піднявшись в квартиру, Костя замкнув двері, сперся об них спиною і повільно сповз на підлогу.
- За що?..