Зранку Костя прокинувся від будильника. На диво, коли син був удома, йому хотілось зранку просинатись, щось робити, кудись іти… Просто коли результати його роботи справді комусь потрібні, то було і бажання навіть елементарно щось приготувати, разом посидіти за уроками, піти кудись. Загалом, ранок почався краще ніж в будь який день до цього.
На годиннику було 7:40, до першого уроку було ще пів години. Мілан спав, того Костя пішов вмиватись, чистити зуби, намагаючись не надто сильно шуміти щоб не збудити сина. На те щоб привести себе в робочий, товарний стан знадобилось кілька хвилин, після чого він зайшов до Мілана.
Мілан спав як вбитий. Жоден шум мабуть не міг його збудити зараз, ні будильник, ні звуки вмивання, ні сонне шаркання по квартирі. На якусь мить Костя замилувався таким безтурботним виглядом, але згадав про час. До першого уроку залишалось ще десь двадцять п’ять хвилин, тому Костя все ж підійшов до Мілана і тріпаючи за плече почав будити.
- Просинайся, Мілан, вставай. В школу вже скоро, ще поснідати треба встигнути.
- Ммм..зараз… Ще п’ять хвилиночок.. – Мілан ледь відкривши одне око почав терти кулачками заспані оченята. Від цієї милоти Костя вирішив що нічого критичного не станеться якщо він поваляється ще кілька хвилин.
- В тебе час поки я щось придумаю що нам їсти. Далі прийде вже витрушувати з ліжка.
Костя залишив сонного Мілана просинатись, а сам пішов думати що чим їм снідати. Вирішив швидко, і вже за кілька хвилин на сковорідці смажилась яєчня з сосисками, поки він нарізав простий салат та ставив воду на чай. Паралельно якось в Кості проскочила думка, що коли він живе сам, то не рідко забуває не те що поснідати, а взагалі поїсти щось поживне за день. В той час коли він живе не сам, а саме коли син вдома, то в нього не тільки є ентузіазм щось готувати, а й думати чи буде ця їжа корисною для них.
Мілан прийшов саме вчасно, коли Костя вже викладав на тарілки порції. Досі заспаний, він позіхав і тер очі.
- Ще не вмивався? Йди в ванну і чисти зуби, так швидше прокинешся.
Малий на це тільки кивнув і мовчки почовгав до ванної. Через кілька хвилин, на столі вже все було готово. Мілан повернувся ніби вже свідоміший на вигляд, і подякувавши за сніданок сів їсти.
- Як спалось? Що снилось? – не сильно концентруючись на власній тарілці запитав Костя, радо дивлячись як малий з апетитом накинувся на їжу.
- Спалось добре.. в тебе завжди добре спиться. – Відповідав Мілан, частково з повним ротом і роблячи паузи коли щось пригадував. – А от що снилось.. – Він ніби чи то зам’явся, чи то знітився пригадуючи сон, - здається щось схоже як ми гуляли вчора з Мішою. Але деталей не пам’ятаю… - Очі в нього якось забігали, але не на довго, бо скоро в його увазі далі був головним сніданок.
- Гаразд, радий що добре спалось. Ну як, смачно? – Костя вирішив не звертати увагу на сон і його деталі, щоб зайвий раз не акцентувати як добре ладнають Міша з Міланом. У відповідь на запитання він отримав короткий кивок з повним ротом, і був цим задоволений.
До уроку вони встигли саме вчасно, знову сіли за ноутбук з чаєм(це вже була ніби звичка). Навчання минало так само нудно: щось було зрозуміло, щось не зрозуміло і Костя пояснював, щось вони разом класифікували як не потрібне і залишали на потім. Точніше на ніколи.
Коли уроки закінчились, на щастя сьогодні їх було не багато, вони пішли обідати, стібучись з якоїсь тупої фрази вчительки, яку вони разом перекрутили і вже сміялись з неї з годину. Мілан сидів на кріслі та щось весело щебетав, коли Костя ставив чайник і задзвонив телефон. Хоч це ніби і не було що дивне, смикнулись обидва. Костя подивився хто дзвонить і ледь стримався щоб перед малим не зобразити ту гримасу болю, який він відчув. Дзвонила колишня. Зазвичай вона ніколи не дзвонить просто так, а якщо це все ж ставалось, то хорошого з цього як правило нічого не виходило.
Кивнувши Мілану, що він відійде Костя вийшов у іншу кімнату і зібравшись з духом(ні), прийняв виклик:
- Алло, так.
- Чось ти сильно довго трубку не брав, ви спали досі? – Прозвучав ненависний голос, від якого одразу захотілось вибити виклик.
- Ні, ми не спали. Чого дзвониш? – Він намагався тримати голос як умога рівнішим, щоб не кинутись в крик або щоб не прозвучали істеричні нотки в його голосі. Вона завжди вміла дойобами вивести з себе.
- Зразу «чо дзвониш? чо дзвониш?», - від того як вона знову його перекривляла тіло почали проймати дрижаки від гніву. – Я їду на два тижні по ділах, наступний тиждень Мілан мой, того я його забираю..
- Що?! Якого хєра, ми тільки два дні разом були, ти не забула що він і мій син?! – з цієї ситуації Костя вже не втримав голос і перейшов на крик, одразу відчуваючи за це укол вини, бо Мілан на кухні тепер точно почув його.
- Не єрєпєнь, істєрічка. Ти знаєш що проблєми будуть тільки в тебе, якшо ти не віддаш рібьонка. Він мені треба в ділах, того я його точно заберу, і лучче тобі не вознікати. Я заїду за півтори години, складеш йому сумку с вєщами. Книжки йому не клади, я не буду з ним сідєть і таскать іх. Всьо, жді за полтора чеса.
Вона вибила дзвінок. Костю трусило від гніву і взагалі від цієї ситуації. Вона не рідко забувала забрати Мілана, або забирала на кілька днів раніше, коли їй було треба десь блиснути з дитиною. Якби він так себе поводив, його б вже полишили батьківських прав, але її – ні. Вона матір в очах закону. І якщо вона бухає, нехтує дитиною і забиває на її потреби – це не так критично як якби Костя просто відмовився їй його віддавати. Тоді вона може заявити про викрадення, і з юридичною точки закону він хто завгодно, але не батько. Пиздець.
На очі підкотили сльози, ком став у горлі. Він далі стискав телефон в руці, не вірячи що це справді відбувається. Хотілось кричати і розбити телефон об стіну, але за спиною почулись тихі кроки.
Мілан. Він все чув і зараз розуміючими, сумними очима дивися на нього. Не в змозі нічого сказати, Костя тільки опустився на коліна, як в моменти коли мав йому щось пояснити і хотів бути на рівні. Очі в нього напевне блистіли, але плакати перед сином він не хотів. Хоч це не правильно, бо сам він казав що хлопчики можуть плакати, проявляти емоції, самому йому було важко переступити через роки закладених в себе стереотипів. Так само як зараз було важко видавити з себе хоч слово.
Але не довелось. Мілан мовчки обняв його, ніби кажучи що все розуміє. Він не вперше бачив ці проблеми і знав що відбувається. Від цього розуміння, з очей Кості потекли сльози. Не такого дитинства він йому бажав. Не хотів щоб Мілан почувався розмінною монетою у цих жахливих стосунках. Якби він міг, то забрав би його собі, любив, виховував і опікав. Давав би все, чого сам не отримав. Але ні. Не вийшло. На жаль в тому шлюбі помилкою було все, крім Мілана. І проблеми не могли його не зачепити.
Обійнявши сина, Костя витер сльози і знайшов у собі хоч якісь сили говорити:
- Що ти чув? – Голос досі трохи тремтів, але вони вирішили це проігнорувати.
- Що мама мене забере сьогодні. Скільки в нас ще часу? – сказав Мілан хоч трохи сумно, все одно до болю звикле.
- Вона сказала півтори години, то буде десь за дві. Сказала зібрати тобі речі.
Костя далі обіймав його, погладжуючи по спині, і намагаючись не плакати. Входило так собі, проте хоч голос перестав помітно тремтіти.
- Я зберу. Там чайник закипів, я хочу їсти. Давай подивимось щось, поки в нас є час?
- А що ти хочеш?
- Гарячі бутерброди, як ти робиш, і щось схоже на те що ми востаннє дивились.
- Добре, я все організую. – Костя розчепив обійми, і подивися Мілану в очі, - Тоді іди збирай речі, а я поки на кухню.
Підбадьорливо поплескавши його по плечі Костя піднявся і вони розійшлись. Збирати речі Мілану по факту не горіло, бо сумки вони ще не встигли толком розібрати. На кухні Костя ще раз хляпнув чайник щоб кипнув і поставив духовку грітись. Готувати майже не було що, того за п’ять хвилин бутерброди вже розігрівались, а чай холонув. Востаннє вони з Міланом дивились «Жах перед Різдвом» Тіма Бартона, тому як щось схоже він вибрав «Труп нареченої» і поставив на завантаження.
- Зібрався? – Крикнув Костя до сусідньої кімнати.
- Та, тільки піжаму кинув.
- Добре, в мене все готово, можемо дивитись.
Звантаживши всі наїдки на підніс Костя заніс все до вітальні. Мілан притарабанив у коридор одну велику сумку і коли Костя перевірив чи там є все необхідне, вони сіли дивитись.
Мультфільм Мілану сподобався, в деяких моментах трохи лякався, проте через пару секунд після вже реготав. Костя щось жартував і смішив малого ще більше, тому здебільшого вони чудово повели час разом. Через пару хвилин після перегляду, коли вони заносили чашки з-під чаю й тарілки на кухню, колишня подзвонила знову, сказала що запізнюється і вже скоро буде. На це Мілан і Костя мовчки перегляднулись і пішли збиратись.
Коли вони виходили з під’їзду, Костя притримував Мілану важкі двері та волочив сумку, в дворі вже не нормально сигналили. Звісно це була колишня зі своїм амбалом.
- Ми вже заждалісь, чо так довго? – Навіть не глянувши на Мілана, вона зразу доїбалась до Кості.
- Ви запізнились на сорок хвилин, ми не мали вас тут чекати. – Сказав Костя відкриваючи задні двері і влаштовуючи там Мілана з речима. Востаннє обійнявши його, під якийсь пиздьож з передніх сидінь, він сказав малому, - Ти знаєш, можеш дзвонити мені в будь який час, будемо на зв’язку.
- Та, добре. Па-па, тату. – Мілан ще раз його обійняв. Хоч на перший погляд здавалось що він швидко все прийняв, все ж не хотів відпускати.
- Па-па, Мілан.
Коли Костя закрив двері, вони одразу поїхали, без жодний прощань чи інших слів. В горлі стояв ком. Зрушити з місця було не сила.
Спочатку дивлячись в слід за виїзжаючою машиною, а потім просто ніби в нікуди, Костя відчув як хвилі самотності і відчаю знову накривають його. Він знову був сам. Без жодних орієнтирів чи цілей. Просто покинутий, бо в нього забрали найцінніше. Додому він не міг повернутись. Там ще ніби недавно він був щасливий. А зараз в квартирі порожнього, як і в ньому самому.
В кишені дзенькнув телефон. Точно, гра. Вчора ніби не було завдань, а зараз так «вчасно» прийшло. Костя розблокував телефон і відкрив завдання. На екрані висвітлилось:
«Стрибніть під машину. Нагорода:20000 грн. Час: 2:00:00»
Що ж. Справді вчасно.