Прокинувся Костя приблизно в четвертій ранку. Прокинутись в таку рань було максимально дивно, але враховуючи що його вирубило в другій половині дня, можна було зрозуміти що організм «виспався». На дворі ледь-ледь світало, та попри спроби назад заснути, повернутись в царство морфея вже не вдавалось. Через те, що в сон він провалився раптово після сильного оргазму, він не накрився і доволі замерз уві сні.
Костя спробував встати, але від не обережного ривка відчув як поперек пронизав біль від вчорашньої(блять) незвичної діяльності. Повільно, наче в слоу-мо, він сів у вертикальне положення, на багатостраждальну дупу. Від сидіння також трохи боліло, але явно це він міг якось витерпіти. Більше хотілось роздуплитись з тим що сталось, хто він, і що має бути. На зім’ятому ліжку лежали телефон і вимкнений, досі ніби трохи блискучий від змазки вібратор. Так, з тим що було ніби вже ясно. З запитанням «хто я тепер?» після цього було вже важче.
Вирішивши що поки він не може себе ніяк ідентифікувати, далі сидячи на ліжку і вдивляючись в ніщо перед собою, Костя спробував відповісти на наступне. Що має бути далі? Сьогодні ніби понеділок. Вчора була неділя. Понеділок. Понеділок! Мілан!!!
От оце усвідомлення до кінця його розбудило. Сьогодні йому колишня привезе Мілана, а він ледь про це не забув. І зараз, знову в толстовці і без трусів не розуміє що, як, куди кинутись. Так. Четверта ранку, опів на п’яту. Фух, час ще є.
Перш за все він вирішив що треба одягнутись. Через те що конкретно замерз коли спав, він вдягнув спортивні штани, теплі шкарпетки, так іншу толстовку(та в якій спав була пріла). Далі взявся позбуватись доказів про вчорашнє «щось». Що робити з вібратором якось він не придумав одразу, викинути здавалось якось не правильно, він, блять, дорогий мабуть, але що з ним робити… В результаті він просто помив його, склав у ту саму коробку і закинув на шафу в спальні. Щоб і очі не мусолило, і може колись вирішить що з цією хрінню робити. Далі ніби нагальних справ до приїзду Мілана не було. Прибрав і наготував він ще вчора, завести малого колишня має десь о восьмій, щоб до уроків він вже був тут. В принципі, залишилось тільки чекати… три години приблизно.
Спроби ще раз заснути не увінчались успіхом, того він просто вибрав якийсь фільм на нетфліксі, і наступні дві з половиною години то дивився, то відволікався, але в загальному час було успішно просрано. Завдяки грі на його рахунку вже грілось дев’ятнадцять тисяч. Вже не мало, але з розрахунком що він абсолютно не знає як і нащо живе… Для Мілана цього не достатньо.
Коли фільм, сюжет якого його так і не зацікавив, вже закінчувався, роздався дзвінок в двері. Від нього Костя ледь не підірвався, побіг до дверей, сковзаючись в теплих шкарпетках по паркету. На диво його переповнювала чи то радість, чи то мандраж від передчуття зустрічі з сином.
Відкривши двері, він побачив ледь не двохметрового амбала, і відчув як десь в районі ніг його змаху обійняв Мілан.
- Таатууу! – Прокричав малий вчепившись йому в ноги. Костя від цього якось майже несвідомо погладив його по голові, сказавши щось відповідне.
Амбалом до якого він так і не звик був теперішній хлопець колишньої – Женя, який окрім того що виглядав як бидлота, говорив і поводив себе відповідно. В руках в нього були рюкзак напхом напханий шкільною всячиною, і сумка з якимись речима. Рюкзак найбільш неприродньо дивився в його образі майбутнього(або вже минулого) зека, тому не дивно що той з якимось не надто привітним поглядом мовчки всучив Кості торби і навіть не попрощавшись з Міланом пішов. Як завжди привітне мурло.
- Як ти, виспався? Готовий до навчання? – питав Костя, закидаючи рюкзак на плече і присівши, щоб допомогти йому роззутись та зняти куртку.
- Ні, хочу спати.. Можна я не буду на першому уроці? – спитав малий, позіхаючи і вдавано потираючи очі.
- Ніт, треба сидіти на всіх уроках, щоб потім ми самі все не наздоганяли. Так що просинайся і налаштовуйся на оце все. Ти снідав? – поцікавився, витираючи сплюхи з очей. Мілан похитав головою. - Іди вмивайся, я тобі зараз щось придумаю.
До початку уроків було ще десь пів години. Доки Мілан пішов до ванної, Костя кинув сумки на канапу і пішов щось мудрувати на кухні. З того що він наготував вчора, він міг розігріти щось з готового, але оскільки він знав що малий зранку погано їсть щось серйозне, вирішив нашвидкуруч зробити пару тостів з джемом і кілька бутербродів з куркою і салатом, щоб разом поснідати.
Коли Мілан зайшов на кухню, чайник вже закипав, тости смажились, а бутерброди були готові. На диво легко все йшло, зазвичай для себе Костя з таким задоволенням не готував, та й взагалі не надто задумувався над тим що їсть. Через кілька хвилин вже все, разом з чаєм що повільно заварювався з прозорих чашках, стояло на столі. Під якусь легку розмову про те як пройшов тиждень і як справи з навчанням вони поснідали. Атмосфера на кухні була дуже приємною, Костя про щось питав чи жартував, Мілан сміявся і щось розказував.
За кілька хвилин до уроку вони вже з чаєм сіли за ноутбук, намагаючись нарехтувати зум. На уроці вони обидва, попри титанічні старання бути зосередженими, все одно відволікались, бо вчителька говорила супер нудно, а поки все було не складно, Костя сам міг щось пояснити. До кінця останнього уроку, вони вже суттєво встигли знудитись, на «дистанційній фізкультурі» вони пішли обідати, бо обидва вирішили що це вже повна хрінь. Домашнє завдання відповідально залишили на потім, бо вошкатись з ним не хотілось, тому щоб зайняти час, вирішили піти погуляти.
Вже збираючись, коли Костя вибирав що на сьогоднішню погоду вдягнути Мілану, той запитав те, що Костя найменше хотів почути.
- А ти покличеш Мішу теж гуляти?
Костя ледь помітно здригнувся, але постарався зберегти нейтральне обличчя. Хоч його тішило що Мілан з Мішею знайшли спільну мову і поладнали, все одно це наштовхувало на якісь болючі роздуми про те чого не буде. Не будуть вони ніяк однією сім’єю і це ранило. Тому хоч і йому самому хотілось побачитись з Мішею, Костя лише дав Мілану речі в які перевдягнутись і спробував відмазатись.
- Мабуть не вийде, в нього можливо робота, або інші справи. Мабуть іншим разом.
- А якщо в нього вийде? Може подзвониш, запитаєш? – не вгавав далі малий.
- Краще не треба, а якщо він зайнятий чи ми його від роботи відволічимо?
- Все одно подзвони, він може бути вільним і піти з нами.
Не знаючи як ще вспокоїти Мілана, він все ж набрав перед ним до Міші, при цьому сподіваючись що той не візьме слухавку, або відмовиться. На жаль, дзвінок він прийняв на третьому гудку.
- Алло, та, слухаю, - на фоні було чути що він на дворі, і Костя вже сподівався що той десь зайнятий і відмовиться.
- Привіт, це я, ми тут з Міланом маємо іти гуляти, і він питає чи ти не підеш з нами гуляти. – Ніби бадьоро, як умога швидше і нерозбірливіше запитав він, дивлячись у повні надії очі Мілана.
- О, тобі нарешті дружбана привезли! Добре, я щойно з вокзалу, відправив свою назад в Канаду, в неї якісь термінові справи намалювались по роботі. Відсвяткуємо мою свободу за одно, куди до вас приїхати?
Дивлячись як малий вже радісно скаче і схопивши речі біжить вдягатись, Костя прикусив щоку з внутрішньої сторони, відчуваючи що важко навіть вигадати де зустрітись.
- Давай в парку біля мене, щоб Мілан не змучився довго йти, звідти вже кудись разом підемо.
- Та, добре, я буду десь за пів години.
- Окей, до зустрічі.
Вибивши дзвінок, Костя важко зітхнув. Міша відправив дружину в Канаду і планував святкувати з ними свою «свободу». Краще було б одразу викинути це з голови, бо нічого доброго з цього не могло бути. Дивлячись на повільно гаснучий екран, він пішов збиратись.
***
На дворі було по осінньому прохолодно, але ще не як до зими. Погода була хмарна, не вітряна, ідеальна для прогулянки. Костя йшов за Міланом, котрий був у прекрасному настрої і щебетав щось про те куди він хоче піти з татом і Мішею. Від цих розмов і роздумів Кості явно було не по собі, але виду він намагався не подавати, збираючись з думками як краще не виказати свої реальні емоції і почуття необережним словом чи мімікою.
До парку вони дійшли швидко, навіть трохи раніше ніж планували. Міші на центральній алеї не було видно, тому, очевидно, потрібно було зачекати.
- А де Міша? Коли він буде? – Прогнозовано почав сипати питаннями Мілан. З певного боку це умиляло, але зараз, враховуючи кого саме їм треба чекати, Костя постарався взяти себе в руки, і вдягнути маску «все гаразд, все чудово, в мене немає ніяких проблем».
- Ми трохи рано прийшли, йому треба було здалеку їхати, того він міг і запіздати. Нічого, почекаємо. Куди ти-, - не встиг договорити питання Костя, як побачив що з другого кінця алеї до них вже йшла знайома фігура. Як виявилось, на зло, пунктуальна. – Он він, іде. Побіжиш назустріч?
Відповіді він не отримав, бо малий вже рвонув на зустріч Міші. На диво радісно, ніби дійсно засумував і давно хотів побачитись. Міша теж одразу як помітив його і навіть зловив у «міцні пацанячі обійми», як вони це називали. Хоч це і не вписувалось в типові дибільні поняття «маскулінності», Костя вирішив що хоче щоб його син не боявся проявляти емоції, щоб той не виріс типовим емоційним інвалідом який давить всі проблеми в алкоголізмі. Мілан дійсно був радий, Костя це помітив ще коли не поспішаючи підходив до них.
- Як ви тут, давно ждали? – Запитав Міша, тріпаючи волосся малому і дивлячись на Костю.
- Та, самі тільки но прийшли. Ти сам то як так швидко дібрався, тобі ж довго добиратись було.
- Еее, якраз як ти подзвонив я ждав таксі. Тому пощастило, з затори не потрапив і швидко дібрався. Куди підемо?
- Я хочу морозиво! – Одразу сказав Мілан. Про це морозиво він торочив ще коли вони йшли в парк, але Костя відмовляв його.
- Вже холодно трохи для морозива, якщо почнеш кашляти, потім будуть з мамою проблеми.
Міша підняв розуміючий погляд на Костю. Від цього погляду йому стало не по собі. Не хотілось йому ні цього розуміючого погляду, ні цієї прогулянки, що ворушили всередині нього старанно задавлені почуття. Як на зло, Міша знав і про його проблеми з колишньою, і про те наскільки Кості дорогий час з Міланом, що він починає пектись за нього як «яжемать», аби тільки його не забрали.
- Можемо піти на щось інше. Мілане, ти хочеш саме щось солодке, чи є ще щось окрім морозива? – Міша почав шукати компроміс, надіючись на мирне вірішення конфлікту.
- Хммм… Хочу курку. Як ту що ми колись з тобою їли.
- Ту в корейському ресторані? Тоді ідем, я пригощаю.
На радостях Мілан знову почав щось тарахкотіти, згадуючи як вони колись схоже гуляли на якесь свято і були в тому ресторані. Як правило, коли вони так були втрьох, спогади залишались тільки хороші. Міша з Міланом на диво добре ладнали, тому навіть конфліктів і істерик було менше ніж коли він гуляв просто з Костею. Думки про аналогії зі щасливим подружжям Костя гнав як най далі, але вони самі повертались, тільки но йому варто було подивитись на їх взаємодію.
На виході з парку, Мілан захотів на дитячий майданчик, тому доки він там бігав, катався на гойдалках і говорив з дітьми, вони залишились вдвох. Костя сподівався, що якщо вони не чекатимуть малого в тиші, то хоч не зачипатимуть болючих тем. Але, звісно так бути не могло.
- На тобі лиця нема. Щось сталось?
Ну от і що Костя міг на це відповісти? «Вибач, я люблю тебе, але в нас немає майбутнього, бо в тебе є дружина, а я просто лантух гімна який не може навіть їбало нормальним зробити»? Чи «Ми виглядаємо ніби щаслива гей-сім’я, і мені б цього хотілось, але син в мене тільки тиждень через тиждень, а ти все одно не проміняєш шлюб на мене, в якого нема майбутнього»?
Оскільки жоден з варіантів не міг бути озвученим, Костя, з надією що Міша не буде допитувавтись, промямлив:
- Таа, просто хуйня якась. Не виспався, дистанційка малого зайобує, роботи так і не знайшов… Все як завжди, не звертай уваги.
- Все ж мені здається в тебе якась міна кисліша ніж зазвичай. Надіюсь нічого серйозного, але якщо щось буде туго – не мовчи, будемо щось разом думати. Може з пошуком роботи поможу чи-
- Не зважай, нічого критичного не сталось. Якщо щось знадобиться – я скажу, але поки нічого такого не прогнозується.
- Гаразд. Але все ж… Коротче, Костя, якщо взагалі буде туго, і я не зможу допомогти, то згадай про психолога. Бажано не та жіночка, що минулого разу сказала більше риби їсти, але все ж. Просто тримай такий варіант на підхваті, ок?
- Гаразд, я візьму до уваги.
- Обіцяєш?
- Ми що з тобою діти малі обіцяти? Може ще на мізинчиках поклянемось? – Костя спробував перевести все в жарт, але зустрівшись з серйозним поглядом Міші, опустив погляд.
- Обіцяєш? – Повторив Міша, всім своїм видом натякаючи, що не конкретної відповіді не прийме.
- Обіцяю.
Міша підняв мізинчик. Костя подивився на нього доволі нерозуміючим поглядоми, типу «серйозно?». Міша на це знизав плечами, так би мовити «чому ні», і вони скріпили клятву мізинчиками. Від такого дитячого, наївного жесту, на обличчі Кості з’явився легкий рум’янець. Через кілька хвилин комфортної тиші до них прибіг Мілан і заявив що голодний. Після цього вони вже пішли в корейський ресторан.
Обід чи швидше вечеря пройшла весело. Костя кривлявся від гострої курки, Мілан сміявся, Міша щось жартував… В загальному вони гарно провели час. Настільки що навіть Костя на якийсь час відволікся від того, в чому варився останнім часом. По закінченню, Мілан ще хотів погуляти, але Костя нагадав що на вечір ще залишились уроки, а Міша пообіцяв що вони ще зустрінуться цього тижня. Серйозно брати цю пропозицію до уваги Костя не став, сприйнявши як порожню обіцянку, щоб Мілан менше капризував.
Вдома Костя з сином сіли за уроки. Здебільшого нічого складного не було, але від кінець Мілан зморився і вже засинав перед зошитом. Вклавши малого спати, Костя дописав за нього останні вправи з української мови, пообіцявши собі, що це точно востаннє. Після чого також зморений цим днем, накрутив будильник на завтра і ліг спати.