Сума балансу картки дивилась на нього ніби з презирством та звинуваченням. Зараз вона не навіювала відчуття нових можливостей, багатства чи благополучного майбутнього Мілана, а просто нагадувала про момент слабкості і відчаю, який міг бути останнім у його житті. Після того, як бачення життя і ставлення до нього трохи змінилось, стало дивно і тривожно від цих грошей, та гри загалом. Потрібно було це припинити, і як умога швидше.
Рука, перетягнута бандажем від плеча до ліктя вже майже не боліла через ліки, проте дотягнутись нею до обличчя досі було трохи важко, тому Костя переклав у неї телефон та потер очі пальцями цілої. Не те щоб дивитись на все це було аж боляче, але… хотілось прокинутись від цього ніби від поганого сну, і виявити що він не кидався під машину, а просто залежав половину тіла. До кінця не вірилось, що така маячня як з фільму «тринадцять гріхів» може існувати. Що справді якась незрозуміла гра буде йому казати що робити та скидати за це гроші.
«Треба вийти з гри. Видалити нахрін цей застосунок і забути про все. Просто спробувати жити далі. Вилікуватись, стати на ноги і пиздячити, поки не здохну з якихось причин, крім суїциду. Мілану та Міші таких травм не треба.»
З цією думкою Костя ще раз розблокував телефон, який вимкнувся, доки він думав. З побитого екрану на нього знову дивилась сума балансу на картці.
«Блять. А що з грошима? Вони зникнуть чи ні? Проблема грошей нікуди не зникла, вони досі потрібні щоб жити. Але чи можу я ними користуватись? Вони були за… за різне, що я робив, бо гра наказала. Проте…»
Пан або пропав.
Якщо якісь сумніви і починали гризти, через гроші, то потреба видалення застосунку була однозначна. Вийшовши з онлайн-банкінгу, Костя почав листати меню в пошуках іконки з золотою жабою. Знайшовши, він одразу затиснув її, доки не з’явилось віконце з пропозицією видалити. Як тільки воно з‘явилось він майже одразу натиснув її. Але палець затремтів.
Сумніви. Як не як, та вони крутились в його голові. Гроші-гроші-гроші… як би до нього не прийшла ця сума, та все ж вона була не маленькою. Втратити все отак було важко.
Костя відкрив додаток. На головному екрані було порожньо і від цього він непомітно для себе полегшено видихнув. Очима він шукав правила. Не те щоб він планував далі «грати», просто хотілось пересвідчитись, чи зникнуть гроші після видалення застосунку. На головному екрані висвічувалось лише «Немає нових завдань», та налаштування в кутку. Все ж застосунок був дуже підозрілим, і виглядав більше як якась порожня халтура. Ще раз відкривши налаштування він пробігся очима по вкладках. Нічого.
«Що ж… тоді просто видалю без мук сумління.»
Вийшовши з засосунку, Костя потягнувся до чашки на столі. Чай з неї він майже допив ще десь пів години тому, але через ці нерви в горлі так пересохло, що навіть холодна хамула з дна чашки здавалась чимось гідним для втамування спраги. Ковтнувши мутнувату холодну рідину він скривився. Стало цікаво скільки часу пройшло, що навіть чашка здавалась занадто холодною. Коли повернеться Міша?
Точно, Міша. Краще закінчити з цим доки він не повернувся. Чомусь сам факт цієї гри здавався чимось не правильним і таким, чого б Міші краще не знати. Тему стрибка під машину вони якось без обговорень вирішили не підіймати, але якщо сплине факт, що це крім того що не нещасний випадок, а ще й через те що завдання прийшло. Не можна стверджувати що це сталось лише через завдання, проте сам би він… не важливо, просто не варто підіймати цю тему з Мішею і краще щоб він не знав про гру.
Костя ще раз затиснув іконку застосунку, але не встигло вискочити віконце, як в сповіщеннях спалахнуло нове завдання. В роті пересохло. Він вже наважився видалити його, але саме зараз? Після від’їзду Міші пройшло трохи більше як пів години. На здивування Кості, пройшло більше часу, ніж йому здавалось, мабуть боротьба сумнівів та раціональних думок з’їдала більше часу ніж здавалось. Міша повернеться приблизно за двадцять хвилин, може більше. Видалити чи подивитись завдання?
Після недовгих мук сумління, Костя врешті відкрив завдання. Рішення це було імпульсивним та швидким, ніби він боявся що зараз його хтось на цьому зловить, а пояснити нічого не вийде. Навіть самому собі не вийде. Доки тривала нестерпно довга анімація з відкриттям завдання, в нього почала нервово смикатись здорова нога, ніби він відбивав якийсь швидкий ритм. Нервовість все далі наростала, доки завдання не висвітлилось на подряпаному екрані:
«Зробіть боляче коханій людині. Нагорода: 100000 грн. Час: 1:00:00»
Таймер пішов. Костя з відсутнім виразом обличчя дивився на екран. Це здавалось якимось абсурдом.
Година часу і сто тисяч. Зробити боляче. Ця ідіотська гра. Коханою людиною Костя напевне міг назвати лише Мішу. І то не завжди виходило зізнатись про це навіть собі. Він міг би «ніби випадково» щипнути, ляснути по руці, сказати щось образливе… у їх стосунках було і гірше, мабуть, але не навмисно. І не тому, що це завдання з гри. На диво не детальне завдання, до страшного точне. Не написана конкретна дія, не написано до кого, але все ніби і очевидно. Справа не в тому, що робити і кому. Єдине питання чи Костя наважиться. Чи зробить він боляче Міші, тільки тому, що таке завдання прислала гра. Це ніби не важко, боляче Міші мабуть було б, навіть якби Костя сказав чому він стрибнув під машину. Або навіть з необережністю Кості якийсь випадковий удар чи ляск можна було б списати на випадковіть. Але чи зробив би він це, після того як вже наважився покінчити з цим?
Від відчуття вини та слабкості затремтіли руки. Телефон випав на килимок біля дивану. Підійняти його не було сил. Чомусь захотілось просто розплакатись. Через те, що не видалив застосунок. Через те, що думав чи робити боляче Міші. Через те, що взагалі думав над цим. Костя розумів, що краще не плакати, бо Міша точно помітить червоні очі, а пояснити Костя цього не зможе. Щоб стриматись, він почав глибоко дихати та дивитись в стелю. Зараз сльози не доречні, якщо його побачить…
У замку вхідних дверей квартири повернувся ключ. Костя перелякано обернувся у бік звуку. Міша повернувся. Швидше ніж здавалось.
– Я вже є-е-е, – протягнув Міша, заходячи до квартири, – багатостраждальних костилів я тобі не знайшов, будемо щось думати далі. – З коридору було чути звуки, як впала важка сумка на підлогу, та як він роззувався, – в магаз я не заходив, тому якщо чогось захочеш, то можемо замовити доставку…
Дивлячись скляними очима в його бік, Костя майже не рухався. Він ніби захлинався від вини та сорому за те, про що думав, доки його не було. Майже усі зусилля він витрачав на те, щоб не розплакатись тут і зараз. Ком у горлі душив, не даючи нічого відповісти на монолог Міші, який уже йшов до нього, з сумкою речей та якимись темами для розмов, які він надумав доки повертався.
– Якщо хочеш, можна буде щось пересунути, що би не спотикав… – побачивши вираз обличчя Кості, Міша перервався на середині слова. Кинувши сумку з речима під диван, він підійшов та запитав: – Щось сталось?
Костя міг і не знав що сказати. Як тільки він відкрив рот, з очей потекли сльози, і зупинити їх він вже не міг. Було соромно і гірко від того, що він не зміг утримати це все, не зміг приховати від Міші. Костя закрив очі, ніби намагаючись сховатись. Хотілось зникнути, щоб його не бачили таким. Не спроможним навіть говорити, не захлинаючись у сльозах. Раптово Костя відчув руку на своїй голові. Міша обережно його обіймав, тримаючи за голову і плечі. Без слів. Просто пригортав до себе ніби дитину, що не може заспокоїтись. У обіймах Міші було так спокійно і тепло, що Костя просто вткнувся обличчям йому в шию, далі періодично схлипуючи. Плач повільно проходив, схлипування повторювались все рідше. Через якийсь час вони просто сиділи в обіймах одне одного, не знаючи що сказати. Чи просто, не маючи бажання переривати цей момент.
– Здається я тобі рубашку залив. Не холодно? – першим порушив тишу Костя.
– Та ні, все ок. Якщо що, то я взяв більше речей, можеш не переживати. – Відповів Міша, далі не випускаючи його з обіймів.
– І все ж, в мокрому сидіти не приємно… відпустиш?
– Ну як скажеш.
Віддалившись, вони поглянули одне одному в очі. Костині, червоні та запухші, та Мішині, повні турботи та прийняття. Міша доторкнувся до щоки Кості, витираючи слід від сліз.
– Розкажеш що сталось? Чи мені не питати? – в очах Міші не було ні краплі засудження чи огиди. Лише якась теплота, джерело якої невідоме.
Зібравшись з духом, Костя вирішив усе розповісти. Про гру, про емоції, про депресивні думки. Зараз, будучи поряд, настільки близько що можна було б вії порахувати, здавалось що більш довірливого моменту не можна було б знайти, ніколи у інший час він б не наважився.
– Це може здаватись божевіллям…
***
Пройшов місяць.
Нога досі боліла, проте ходити вже можна було. Міша постійно нагадував, що хоч і болить, треба ходити, щоб не затягувати з реабілітацією. Звісно далеко йти ще не виходило, проте він завжди страхував та йшов поруч, під час їхніх недовгих прогулянок. Вони далі жили разом, причин роз’їзжатись не було. Костя навіть жартував, що Міші легше було б решту речей до нього перевезти, ніж спробувати виїхати. Мілан жив з ними вже другий тиждень. Колишня поїхала у якесь чергове відрядження, а після минулого більше брати з собою дитину не хотіла. Мілан був радий можливості довше пожити з ними, з Мішею вони так само чудово ладнали. Доки Костя ще не міг, Міша водив малого в школу, доки не надовго припинилось дистанційне навчання, та забирав його. Костя знайшов роботу з дому, не надто складну, не страшно напряжну. Виявляється з тих резюме, що він навідсилав було багато відповідей, просто він завтичив перевіряти пошту. Єдине, що було найдивніше, це те що гра з телефону зникла. Коли Костя почав пояснювати, і намагатися довести що він не псих, виявилось що застосунку на телефоні як і не було, а знайти якісь згадки про нього не виходило. Міша ніби повірив на слово, проте більше його явно хвилювало самопочуття Кості. Сам Костя лише полегшено видихнув, відчувши ніби з застосунком зникла і непідйомна важкість з його плечей. Спільне життя з Мішею приносило душевний спокій. Хотілось вірити, що це назавжди.