Як-небудь зібравши себе до купи, Костя через якийсь час покинув Довженко-центр та дійшов додому. Відчував він себе як натягнута струна, що лопне будь-якої миті, тому не викликав таксі, щоб навіть перебіжно не контактувати з людьми. Як він дійшов додому, у пам’яті не збереглося. По приході він тільки стягнув джинси з кардиганом, впав на диван, закутався по вуха у плед, і плакав - доки не заснув.
Сон був тривожний і без сновидінь. Прокинувся він коли сонце вже прямувало до заходу. У кімнаті було холодно, можливо, через відчинене вікно у вітальні, можливо, через те, що прокинувся. Від сліз і денного сну боліла голова, а обличчя набрякло. Тіло знову ломило від дивану. Фізично він тепер почувався так само, як і ментально.
Проте що справді допікало – це думки. Тепер їх було не зупинити, не стримати. Вони тепер душили своєю правдивістю, бо він справді старіючий, ні на що не годний, закоханий у свого одруженого друга бовдур, який не має майбутнього. У нього немає роботи чи будь-чого, що давало би ресурс жити далі. У нього справді немає нічого, крім обов’язку перед своїм сином - жити. Та чи потрібний йому такий батько?
Як і за день до того, він повільно встав, намагаючись не тривожити вбиту спину. Потрібно було шукати будь-яку роботу, хоч у той самий задрипаний офіс та скніти там до кінця життя. Так, як є, далі не піде.
Костя взяв ноутбук, стягнув із ліжка той самий плед, що майже не гріє, але без нього все одно холодніше, та пішов на кухню. Від ранку він нічого не їв, але після такого дня, сама конкретна думка про їжу викликала нудоту. Сівши за стіл, який, як і вся кухня, скоро знову буде залита світлом навзахідного сонця, він відкрив ноутбук. Стандартні шпалери на екрані блокування довго вантажились перед тим, як запросити пароль. Виявляється, минулого разу, коли він читав коментарі до подкасту, не вимкнув ноут, а просто його закрив, вводячи у режим сну.
Тут йому згадався той самий дивний коментар. У цьому стані він і на гру в кальмара був би згоден, тому почав гортати всі коментарі, навіть не читаючи нових, що понадходили за сьогоднішній день.
Нарешті.
чайний пакетик: «Костя, не вже в когось знову криз…».
Так, блять, ще ноунейм з інтернету його в це не мокав.
«Ось посилання - [link]. Зареєструєтесь, і можете починати гру. На ній ще можна гроші не погано підняти. Удачі ».
Що ж. Антивірус ніби ще працював, тому Костя не без долі сумніву тицьнув на посилання. Завантажилось вікно реєстрації: настільки базове, що можна було подумати, що розробники гри взагалі не мали бажання чи грошей робити щось оригінальніше. Він увів логін (прізвище латиницею, як оригінально), пошту, вигадав пароль, все як в будь якій онлайн грі. На телефон прийшла смс про підтвердження акаунту.
На той момент сонце вже почало заходити за вікном. Варто було б встати й увімкнути світло, щоб знову не сидіти в темноті через декілька хвилин. Вставати не хотілося, бо голі ноги під пледом тільки нормально зігрілись. Ще звідкись в квартирі почала дзижчати бджола. Мабуть залетіла крізь відчинене вікно, варто було його теж закрити.
Коли відкрив електронний лист, помітив, що замість звичайного «Для підтвердження перейдіть по посиланню…» там значилось «Для продовження гри установіть застосунок – [application]». Це вже було дивніше. Таку хтонь він раніше не зустрічав, але… як давно грав щось нове «молодіжне»? Не йому вигадувати, що нормально, а що підозріло, він все одно нічого не розуміє.
Для встановлення застосунку все ж довелось піднятись і піти по телефон у вітальню. По дорозі зачинив вікно і увімкнув світло. Бджола далі дзижчала десь у кімнаті. Він сів на злощасний диван, якому завдячував біль у спині, зайшов у пошту й встановив застосунок за посиланням. У застосунку, який чомусь називався «Golden Frog», додатково запросили номер картки після входу в акаунт. Щоб не ризикувати, Костя ввів стару карту привату, яку вже кілька місяців забував заблокувати та викинути. Інтерфейс застосунку був світло-сірий із золотим. Не найкращий вибір, але якщо в них все ж є дизайн, то чому ж вони його у вікні реєстрації не застосували? Неважливо…
«Талісманом» гри була, як не дивно, золота жаба, яка пояснила, як користуватись додатком і грати в гру. Суть була в тому, що час від часу тобі дають завдання різного ступеню складності, і за них ти отримуєш винагороду. Костя, який вже був знайомий із застосунками для схуднення, просто закотив очі на таку систему, але вже якщо почав, то хоч спробує…
На головному екрані гри висвічувалось перше завдання. Він відкрив його, і після п’ятисекундної анімації з «відкриттям конверту», висвітлилось перше завдання.
«Вбийте бджолу. Нагорода: 100 грн. Час: 5:00».
Костя ошелешено підняв погляд на бджолу, що літала кімнатою. Таймер у грі пішов. Звідки? Як? Застосунок слухає без дозволу чи що?… Дезорієнтований Костя відсахнувся від комахи, що пролетіла майже перед обличчям. Час йшов, залишилось чотири з половиною хвилини. Треба щось вирішувати…
Те, що гра якогось хера знала, що в нього щось літає в кімнаті – це ще півбіди, припустимо, слухає. Але звідки телефон взнав, що це саме бджола? Час йшов, Костя далі не розумів що робити. Якого біса дивний застосунок, дивна гра кажуть йому, що робити в реальності? Стоп, можливо, це співпадіння, і в грі є віртуальна бджола?
Він взяв телефон у руки й почав шукати інші вкладки в грі, але нічого схожого не знайшов. Таймер йшов. Бджола літала. Залишилось три хвилини. Треба приймати рішення.
Гаразд, припустимо, гра звідкись-то знає. Бджолу все одно треба вбити.
Костя поклав телефон на стіл, підняв якусь книжку в м’якій палітурці та почав полювати на бджолу. Ця зараза ніяк ніде не сідала, а в повітрі її вбити не було змоги. Зрештою, коли таймер оголосив що залишилась одна хвилина, бджола сіла на журнальний стіл, і Костя спересердя влупив по ній книжкою. У цей момент з телефону роздались звуки овацій, та прийшла СМС про зарахування ста гривень.
Знову дезорієнтований Костя сів на диван і взяв телефон до рук. СМС від банку виглядало реальним. Таким самим, як і попередні. У застосунку значилась перше виконане завдання. Він втупився в телефон, і в голову зринули нові запитання.
Як взнали, що бджола мертва? Знову по звуку? Чи…
Потік питань перервало сповіщення про нове завдання. Дещо тремтячим пальцем він відкрив його.
«З’їжте бджолу. Нагорода: 1000 грн. Час: 1:00».
Час пішов. Костя подивився на вбиту бджолу, потім - на таймер. Ступор. Не вірилось, що це реально якась гра, що бачить, що ти робиш, та справді присилає гроші. Це просто… чортівня якась.
У ступорі Костя тупо дивився то на телефон, то на бджолу. Таймер відрахував сорок секунд. Із думкою «А, хай горить воно все», він узяв бджолу, поклав до рота і, не розжовуючи, проковтнув. В цей момент з телефону знову роздались звуки овацій. Прийшло смс про нарахування ще тисячі гривень.
…що за хуйня?!