Кит і Вишенька

Хмари затулили останній промінчик сонця і вітер вмить став холоднішим. Щільніше затягнув шарф, попрямувала широкою вулицею. Нарешті минаю територію школи і розлабляюся. Перший семестр закінчено і можна спокійно віддати себе канікулам.

Наступного дня з самого ранку я почала трохи панікувати. Адже повинна на побаченні виглядати якомога краще! Тому, аби не тривожити маму (а ще я не хотіла, щоб вона поки що про це знала), погукала подругу. Пролунав дзвінок і я побігла відкривати двері.

Спустившись невеличкими сходинками, я почала роздивлятися доволі велике приміщення з чорними стінами та ідеально білою підлогою. Незважаючи на чорний колір, тут було досить світло та затишно. Зліва був куточок, оздоблений барною стійкою та відкритою шафою з різними напоями.

— Мені теж цікаво, як же ви познайомились з Китом? – Міша зайняв зручну позу і підвів на мене погляд.

- І чого його так бісики б’ють? - пробурмотіла я, як тільки опинилися на вулиці.

Ввечері того ж дня телефон сповістив мене про нове повідомлення. Хоч номер був і незнайомий, юнак я одразу здогадалася про особистість відправника. Якби мене хтось зараз побачив, вирішив би що я ненормальна. Бо хіба ж можна так широко і ніжно всміхатися телефону?

Пообіді Кит надіслав повідомлення, що чекатиме мене біля дому о п’ятій вечора. Але є дві проблеми: мама і Тьома. Вони б мене нізащо не відпустили, навіть якщо б мама знала про наявність у мене хлопця і була б з ним знайома.

Через якийсь час ми зупинилися і мені довелося відлипнути від Кита, хоч цього зовсім не хотілося. Але, розплющивщи очі, я побачила не кінотеатр, а нову, на вигляд, чорно-сіру багатоповерхівку. Злізла з мотоцикла, зняла шолом і допитливо дивилася на хлопця.

Я хутко дістала телефон, щоб подзвонити подрузі. 

— Вишенька, що сталося? – Микита став поряд зі мною.

— Це, – я показала рукою на один з автомобілей, – свідчить про те, що Софієні батьки вже вдома.

— Дев’ять… Вісім… Сім… Шість… П’ять… Чотири… Три… Два… Один! З Новим роком! – всі підняли келихи з шампанським.

Прокинулася я — прокинувся страшенний головний біль. Я спробувала підвестися, але щось мені не дозволяло цього зробити. Прислухалася до відчуттів і зрозуміла, що мене тримають Китеві руки.

Скільки б разів я не писала, скільки б разів не дзвонила, а Кит не відзивався взагалі. Ніби просто узяв — і пропав. Я дуже хвилювалася, тож через тиждень його відсутності поїхала на таксі до його дому, точну адресу якого спитала у Тьоми.