Частина 11

Прокинулася я — прокинувся страшенний головний біль. Я спробувала підвестися, але щось мені не дозволяло цього зробити. Прислухалася до відчуттів і зрозуміла, що мене тримають Китеві руки. Відкривати очі була дуже погана ідея, бо кімната виявилася занадто яскраво освіченою, тож я одразу їх закрила.

— Ките, – тихенько прошепотіла, але реакції не було. – Кит! – вже голосніше сказала я і хтось над вухом застогнав.

— Що таке? – хрипкий голос прозвучав занадто близько і я все ж розплющила очі.

— Можеш мене випустити?

— Вночі ти мене не відпускала, тож тепер побудь на моєму місці, – хлопець утнувся лицем в мою шию. Від його дихання в мене пішли мурахи і стало лоскотно, тож я засміялася.

— Ките…

— Так, Вишенька. 

— Котра година? 

— Зараз гляну, – він підвівся і потягнувся за телефоном через мене. – Десята ранку.

— Що!? – вигукнула я, різко сідаючи. — Мені гаплик від батьків і Тьоми! 

— Не панікуй. Я розмовляв з Артемом і він знає, що ти зараз зі мною, тож прикриє в разі чого.

— Ага, а потім змусить мене відпрацьовувати за це, – я захникала.

— Яким чином, цікаво? – Кит весело всміхнувся і підвівся на ноги.

— Ти ж знаєш його фантазію, що завгодно може вигадати, – я нарешті одягнула сукню і тепер підтягувала панчохи.

— А ще він твій брат і поганого тобі не побажає, – хлопець підійшов до мене.

— Так, але… – та мені не дали закінчити, м’яко поцілувавши.

— Йди до кухні, мені потрібно відійти на декілька хвилин, – промовив Кит і вискочив з кімнати. 

Схопивши свою сумочку з тумби, я побігла на кухню. Просто сидіти я не хотіла, тож вирішила зробити нам чаю. Наскільки я пам’ятаю, він казав що любить чорний без цукру, тож йому я не додавала, а от собі поклала дві ложки. Як тільки я поставила кружки на стіл і сіла, в приміщення зайшов Микита.

— Дякую, Вишенька, – він всміхнувся і відпив чай.

— Немає за що. Доречі, чому я не бачу твоїх батьків? В них повинен бути сьогодні вихідний.

— Вони завжди працюють, – хлопець намагався цього не показувати, та я помітила його сум.

— Вибач, це, мабуть, не моя справа, – я втупилася в зелену рідину перед собою.

— Тут немає через що вибачатися. Я з радістю відповім на всі твої запитання що стосуються мене, – він стиснув мою руку, тож я змогла подарувати йому у відповідь усмішку.

— Я викликала таксі, так що через п’ять хвилин вже піду.

— Добре, я тебе проведу.

Ми допили чай та засобиралися. Спустилися в низ і вийшли з пд’їзду. На вулиці нас зустрів сніг. І майже одразу приїхало чорне авто. Кит поцілував мене на останок і я поїхала, сумно дивлячись у вікно. Я б хотіла залишитися з ним назавжди. Але зараз в мене є важливіша справа. Потрібно якось непомітно проскочити на другий поверх і прикинутися, ніби щойно встала. Це, звісно, якщо мама ще не знає про мій оман. Тому я вирішила спочатку подзвонити Тьомі.

— Нарешті. Де тебе чорти носять? – було першим, що я почула.

— Вже їду. Батьки знають? 

— Ні, можеш мені подякувати. Вони досі думаютт, що ти спиш, – Артемів голос був дуже невдоволений. 

— Будь ласка, можеш їх відволікти, щоб я пройшла на верх? 

— Ох, Ніка, будеш мені винна. Я напишу, коли все буде готово, – і він поклав слухавку.

Коли я приїхала, повідомлення від Тьоми так і не було, тож мені довелося ще хвилин п’ять чекати перед дверима. Та, на щастя, все обійшлося. Брат якимось чином заманив їх у кухню, з якої коридора не видно. Я швидко перевдяглася в піжаму і, позіхаючи, спустилася вниз. Ми поснідали разом і пішли в вітальню розбирати свої дарунки. На моє велике здивування, я так і не почула повчальної лекції, або чогось подібного, від Тьоми. Він, нічого так і не сказавши, засів у своїй кімнаті. І від цього я почувалася ще гірше. Почуття провини не дозволяло мені ні розслабитися, ні щось робити. І не тільки перед Артемом. Я ще ніколи стільки разів не брехала батькам. І хоч все, начебто, добре, та мені не по собі. Зібравшись з думками, пішла до брата. 

— Не зайнятий? – спитала я, заходячи не нього.

— Та ні. Ти щось хотіла? – він навіть не глянув на мене, продовжуючи дивитися в телевізор.

— Ти дуже на мене злий? – я також тепер слідкувала за фільмом на екрані.

— А ти як думаєш? 

— Мабуть, мені вчора підсунули алкоголь. Я в барі  попросила безалкогольне мохіто, але бармен, напевно, всеодно додав туди трохи горілки, – нібито мене це виправдає.

— Ти повинна бути уважніше, я ж тобі казав, – його не пройняло. – Подякуй Киту, що забрав тебе звідти.

— Мені правда дуже соромно…

— Я вірю, але ти уявляєш як я себе почував? – нарешті він подивився на мене. – Коли я не знайшов вас, почав дзвонити і тобі, і йому, але ніхто не брав слухавку. Тоді, години в три, Кит все ж відповів і сказав, що ти спиш. Я дуже сильно хвилювався за тебе.

— Пробач. Я чудово розумію, що дуже винна. Є якийсь це виправити? – я роздивлялася свою каблучку, що зараз стала раптом дуже цікава.

— Іди сюди, – він похлопав рукою по ліжку біля себе і я присіла.

— Ти мені пробачиш на цей раз? – подивилася в його зелені очі.

— А як я можу цього не зробити? – він міцно обійняв мене.

— До речі, ти не знаєш, що з Микитою? – спитала я через кілька хвилин. 

— А що з ним? – Артем здивовано підняв брови.

— Я сьогодні йому писала, але він не відповів на жодне повідомлення і слухавки не взяв.

— Почекай, – Тьома набрав, судячи з усього, Кита, але той знов не взяв слухавки. – Не знаю, можливо зайнятий? 

Та Кит не відповів ні на наступний день, ні через декілька днів.