Частина 12

Скільки б разів я не писала, скільки б разів не дзвонила, а Кит не відзивався взагалі. Ніби просто узяв — і пропав. Я дуже хвилювалася, тож через тиждень його відсутності поїхала на таксі до його дому, точну адресу якого спитала у Тьоми. До речі, і його, і усіх інших хлопців з гурту він так само ігнорував. Не знаю скільки разів я дзвонила в домофон, але жодного разу мені не відповіли. Декілька днів поспіль я чергувала біля багатоповерхівки, не відволікаючись навіть на їжу. Один раз мені вдалося випадково забігти до під’їзду завдяки якомусь чоловікові, що мене навіть не помітив. Та двері також не відкривали. А коли жильці будівлі почали дивно на мене поглядати, я зрозуміла, що сенсу сюди приходити більше немає. Ніхто не знав де він, як він. Усі останній раз бачили його на Новий рік. 

Невдовзі почалася школа, але вчитися не було ні сил, ні бажання. Звісно, мій стан помітили усі, але в мене було одне виправдання — ДПА. Вчитель з математики зробив додаткові уроки, щоб нам допомогти, проте я всеодно не могла зосередитися ні на чому, окрім спогадів про мого Микиту. Чи він вже не мій..? Більше всього мене підтримували Тьома та Софія, адже тільки вони удвох знали справжню причину мого стану. Була мить, коли я хотіла навіть в поліцію піти, але Артем сказав, що батько Кита – юрист, тож в цьому не було сенсу. Якщо він і зникнув за якихось обставин, то той би вже почав розслідування.

Мені було настільки погано, що навіть їсти не хотілося. Єдине, чого я прагнула — або побачити Микиту, або забути його. Одна частина мене відчайдушно вірила в те, що він колись повернеться; а інша казала, що він просто мене кинув. Не знаю, що було правдоподібніше, але подруга через три тижні вже схилялася до останнього. Промайнув місяць, а також день народження Микити на яке я дозволила купити собі маленький тортик. Софія з Тьомою намагалися чимось покращити мій настрій і це почало працювати. Але коли я питала брата, чому він не хвилюється за друга, той відповідав щось по типу «Здався він мені такий». Напевно, просто не хотів демонструвати мені свої почуття. На той момент я не дуже багато про це думала, зосередившись на собі. 

Кожну ніч мені снився Кит. І кожен раз сюжети кардинально відрізнялися. В одному ми з ним гарно проводили час, а в іншому хлопець жорстоко кидав мене. Згодом почала їсти усілякі солодощі, що знову приносили мені задоволення, захотіла відвідувати уроки гри на гітарі і дивитися разом з подругою мелодрами. В художній школі познайомилася з одним класним хлопцем, що був на рік старший. З ним було весело і комфортно. Кирило проводив мене додому і допомагає з домашнім завданням по малюванні. Ми частенько ходили в кафе на вихідних і відвідували інші різні цікаві місця. В якийсь момент я подумала, що нарешті забула Кита, та одне лише згадування його імені змушувало мій настрій погіршитися, а думками перенестися у спогади, пов’язані з ним. 

Настав березень. Восьмого числа я, як завжди, в супроводі Кирила йшла додому. Тримаючи невеличкий букет квітів і коробку цукерок в руках, сміялася над жартом юнака. Зайшовши за будівлю, за якою була моя вулиця, побачила чорний мотоцикл, що стояв точнісінько навпроти мого дому. А спирався на цей мотоцикл високий чорнявий хлопець з букетом неймовірно гарних квітів. Повільно наближаючись, я перестала звертати увагу на все: на Кирила, що досі щось бурмотів; на холодний вітер, що дув мені в обличчя; на букет і цукерки в моїх руках, що впали не землю. Зараз для мене існував тільки він.

— Кит, – тихо і з острахом спитала я, як наблизилася до нього достатньо.

— Вишенька, – погляд його був сумний і перескочив на мого супутника, що нарешті підібрав свої дарунки. – Це… – він запнувся, але швидко взяв себе в руки. – Це хто? – кивнув хлопець на Кирила.

— Це ти хто і кого чекаєш біля її будинку? – Кирила голос був твердий.

— Це справді ти? – я шепотіла, а з очей стікали сльози. 

— Вишенька, будь ласка, не треба плакати, – Микита хотів підійти до мене, та це завадив йому зробити мій супутник, що загородив собою, хоч і був на голову нижчий за нього. – Відійди!

— Хто ти такий? – Кирило вперто не пропускав Кита.

— Я її хлопець. А ти хто? – голос мого коханого став спокійнішим.

— Друг. Ніколь, це правда? – він повернув до мене голову.

— Я… – я розривалася між тим, щоб накинутися на Кита з поцілунками або послати далеко і надовго. Можливо, я буду про це шкодувати, але це буде потім. – Так, він дійсно мій хлопець.

— А чому ти мені нічого не казала? І чому зараз плачеш? – Кирило повністю розвернувся до мене і взяв за плечі, але не встигла я і слова сказати як його відштовхнув Микита. 

— Будь ласкавий, відійди від моєї дівчини, – він загородив мене своєю широкою спиною. 

— Стійте! Кирило, я тобі напишу потім, добре? – я вийшла з-за хлопця і він, повагавшись, кивнув. – Кит, нам потрібно поговорити, – мовила я, коли ми залишилися наодинці. 

— Вишенька, я так сумував за тобою! – юнак спробув мене обійняти, та я відійшла. Його погляд став ще сумнішим. – Будь ласка, не відштовхуй мене…

— Де ти був увесь цей час..? – мою грудну клітку мовби тиски здавили. – Ти навіть не уявляєш як я себе почувала. Ти просто покинув мене! – істерично вигукнула я, а з моїх очей знов потекли рікою сльози. 

— Я можу все пояснити, люба, тільки дай мені шанс… – можливо через пелену сліз в очах мені здалося, а може він теж ледве не плакав.

— Ти… Ти… – в мене просто не було сил далі щось казати. 

— Вишенька, давай зайдемо? – він кивком показав на будинок за моєю спиною, де зараз не повинно було нікого бути. 

Я мовчки пішла стежкою до дверей. Зайшовши, повільно розбулася, зняла пальто та пішла до вітальні, де гепнулася на диван. В моїй голові шалено проносилися усі варіанти, що ж я зараз почую і що з цього вийде. А сльози ніяк не закінчувалися… Микита підійшов і став на коліна переді мною.

— Ти в моєму подарунку, – хлопець обдивлявся худі, що зараз було на мені  і яке він подарував на Новий рік.

— Це зараз не має значення, – хоча для мене, буземовно, це мало ще яке значення. За ці два місяці я його майже не знімала, хіба що аби попрати. 

— Мила моя Вишенька, пробач мені що я ігнорував тебе ці два місяці, – я хотіла накрити очі рукою, але Кит її перехватив і стиснув у своїй. – В мене не було іншого вибору, повір. Я б усе віддав, щоб бути з тобою весь цей час, але по іншому не можна було. Два роки тому сталося дещо… Мене намагалися вбити, – мої очі з жаху розширилися і я затримала дихання. – Цього чоловіка засудили на рік у в’язниці і рік умовно…

— Усього два роки!? – я не змогла стримати емоцій.

— Так, він знайшов собі дуже хорошого адвоката. І, як ти розумієш, нещодавно його срок вичерпався, – я кивнула. – Через те, що цей чоловік вважав винним у всьому мене — вирішив помститися. Того дня, після Нового року, коли ми приїхали до мене, я побачив його біля сусіднього під’їзду. Ввечорі приїхали батьки і ми поговорили про це, – я ледве дихала від страху. – Разом вирішили, що мені потрібно на деякий час сховатися, щоб він знову не спробував напасти. А також він міг спробувати зашкодити моїм близьким, – я мимоволі стиснула його руку, на що хлопець ледь-ледь всміхнувся. – Весь цей час я просидів в іншому місті фактично під замком і допомагав батькові знайти на нього компромат, щоб засадити на більший срок. Також ми хотіли оспорити минулий суд, тож повинні були постаратися. І вчора ми виграли його, – моє тіло мене взагалі не слухалися, тож поворушити хоч чимось я була не в змозі. – Того психа ув’язнили на сім років, тож тепер я нарешті можу повернутися до тебе… – він чекав від мене якоїсь реакції.

— Це… Це дійсно правда? – голос, яким я говорила, був зовсім на мій не схожий — низький і хрипкий.

— Нажаль, Вишенька, нажаль.

— Це тому ти того вечора змусив мене пообіцяти, щоб я вірила тобі в будь-якому разі..? 

— Так, –  він опустив погляд на наші руки, а через секунду я кинулася його обіймати, через що ми ледве не впали додолу. – Мені тебе так не вистачало…

— Ките… – я вп’ялася губами в його, не стримуючи себе. 

Так довго чекала нашої зустрічі, так багато разів її уявляла, але реальність зовсім не схожа на фантазії. Руки хлопця блукали по моєму тілу, а мої тримали його за шию. Я не знаю, скільки минуло часу, але коли ми відірвалися один від одного, були страшенно червоні і важко дихали. 

— Обіцяй, що більше ніколи не покинеш мене, – прошепотіла я, знаходячись в декількох сантиметрів від нього. 

— Обіцяю, моя люба Вишенька, – він знову доторкнувся до моїх вуст своїми і я забула про увесь світ, адже для мене Кит і був тим цілим всесвітом.