Частина 2

Наступного дня з самого ранку я почала трохи панікувати. Адже повинна на побаченні виглядати якомога краще! Тому, аби не тривожити маму (а ще я не хотіла, щоб вона поки що про це знала), погукала подругу. Пролунав дзвінок і я побігла відкривати двері.

— Софія, що б я без тебе робила! – вигукнула я, швиденько тягнучи її в свою кімнату, хоча вона й так прекрасно знала дорогу.

— От-от, що б ти без мене робила, – вона жартівливо зробила свій тон перебільшено діловим.

— Але я дійсно не знаю, що робити, – підійшла до шафи з одягом.

— Та стій, ти ж ще навіть не розповіла про… Як там його звати?

— Микита. Він… Знаєш, такий гарний! Високий, стильний і в нас збігаються інтереси. Вчора я пішла на урок гри на гітарі і Кит теж туди прийшов! В нього такі гарні очі, кольором як в тебе, тільки темніше, наче дійсно чорні. А ти б бачила його губи… – з думок мене змусив виринути гучний сміх Софії і я ображено запитала: – Хей, я серйозно!

— Та знаю, знаю, але ти б бачила свій вираз обличчя! – дівчина все ніяк не могла заспокоїтися. – Схоже, це кохання з першого погляду.

— Не знаю, але він точно мій ідеал… По зовнішності, – швиденько додала я, бачачи скептицизм подруги. – Я дуже сподіваюся, що він виявиться розумним. Пам’ятаєш той тест, який ми проходили? «Який хлопець тобі потрібен?» В мене ж вийшов інтелектуал, – і ми, на цей разом, засміялися.

— Як я могла забути? Це було досить смішно! А тепер нам потрібно тебе зібрати, бо вже десята година.

— Ой, точно-точно, я ж запізнюся! Сьогодні, на диво, доволі тепло. Може спідниця або плаття? – задумливо проказала я, уявляючи собі образ.

— Так-так, зараз подивимося, – Софія полізла в мою шафу, перебираючи одяг. Я вирішила відійти подалі, про всяк випадок, і через деякий час почувся радісний вигук. – Знайшла! Гадаю, це тобі підійде.

Минуло хвилин десять і я вже стояла перед великим дзеркалом, роздивляючись себе. На мені були коричневі щільні колготки, того ж кольору коротка спідниця і бежевий вкорочений светр. Зверху я накинула темно-коричневе пальто, а на ногах черевики. Я думаю, що одразу можна здогадатися про мій улюблений колір.

— Чудово, просто чудово! – Софія була дуже задоволена собою.

— Ти чудо! – я кинулася її обіймати.

— Сідай, дівчино, тобі ще нафарбуватися потрібно. Доки будеш там щось робити зі своїм лицем я зроблю тобі укладку волосся.

Я всілася на пуф перед невеличким столиком з дзеркалом і дістала все необхідне. З брівками нічого робити не потрібно, бо вони в мене і так чіткої форми та густі, а от з очима та губками щось таки потрібно. На всю повіку нанесла бежеві тіні та блискітки на серединку. Тонко підвела війковий край коричневою підводкою і прикрасила самі вії. Губи вирішила зробити в корейському стилі. Вони в мене не дуже великі, тому такий спосіб нанесення помади їх трохи збільшить, я гадаю. А Софія тим часом вже закінчувала з волоссям. Моє каре тепер було завернуте знизу в середину, а чубчик, в азіатському стилі та довжиною до брів, був трохи підкручений в середину. 

— Крихітко, ти виглядаєш на всі сто! – ніжно та водночас збуджено мовила подруга. 

— Все завдяки тобі, – ми знову міцно обійнялись. – Ох, вже опів на дванадцяту! Я повинна бігти. Не прощу собі, якщо запізнюся, – останні слова пробурмотіла скоріш собі. 

— Я впевнена, він не зможе від тебе погляд відвести! Хоч ти завжди прекрасна, та зараз особливо. Просто сяєш, – її обличчя прикрашала усмішка.

— Ну, добре. Тепер я побігла, – взяв сумки, ми разом вийшли з дому, обійнялись на останок і розійшлися в різні сторони. 

Руки трусилися, а ноги підгиналися. Це, звісно, не перше моє побачення, але раніше таких гарних хлопців я не зустрічала. Та й на мене не звертали уваги. Йдучи, я думала лише про те, як би мені не зганьбитися на цій зустрічі. Перше враження дуже важливе, хто б що не говорив. І тут моє серце зупинилося… Я ж не пам’ятаю, яке саме то було кафе. В мене й так пам’ять не дуже гарна, а через хвилювання взагалі! В думках я панічно прокручувала спогади того дня, але марно. Приблизно-то пам’ятаю, але якщо хлопця там не буде до мого приходу - мені гаплик. Я вдарила себе по чолу, безрезультатно намагаючись згадати. Та як тільки я дійшла до приблизного місця зустрічі, побачила його… Високий, як завжди, неймовірно гарний, у всьому чорному, з недбалою зачіскою, Кит стояв біля входу в кафе. Побачивши мене, його обличчя прикрасила усмішка, яка так мені подобається. 

— Привіт, Вишенька, – першим привітався Микита і я зрозуміла, що мимоволі всміхаюся. 

— Привітики, – я не знала, куди дивитися і що робити.

— Пішли, – хлопець потягнув мене далі по вулиці. 

— А хіба ми не в кафе будемо? – здивування відобразилося в мене на обличчі та в голосі.

— Звісно, що ні. Я б не хотів вести тебе в таке нудне та банальне місце на першому побаченні, – після цих слів я наче розцвіла.

— А куди тоді ми йдемо?

— Побачиш, красуню, – сподіваюся, що не почервоніла знову. Чомусь поряд з цим юнаком я зовсім не контролюю себе.

Або ми дійсно йшли недовго, або з цим хлопцем час минає непомітно. Ми зупинилися біля старої будівлі, що ззовні до себе абсолютно не приваблювала. Я недовірливо переводила погляд з Кита на будівлю і назад. Всі ті батьківські лекції про те, що не можна кудись йти з незнайомцем швидко промайнули у мене в голові. Побачивши збентеження на моєму лиці, Микита чарівно всміхнувся і відкрив двері, запрошуючи мене зайти. Вагаючись, я все ж ступила в погано освітлений коридор. Хлопець зайшов слідом і повів мене далі, заспокійливо взявши за руку. По тілу побігли мурахи від цього дотику, незважаючи на всю невпевненість у цій витівці. Перед нами виявилися ще одні двері. Коли Кит їх відчинив, я відкрила рота від подиву.