Частина 7

Пообіді Кит надіслав повідомлення, що чекатиме мене біля дому о п’ятій вечора. Але є дві проблеми: мама і Тьома. Вони б мене нізащо не відпустили, навіть якщо б мама знала про наявність у мене хлопця і була б з ним знайома. Тому я прийняла рішення (хоч воно і нелегко мені далося, до брехати я не люблю), що зроблю вигляд, ніби я йду ночувати до Софії. Звісно, ночувати я буду в неї, але піду туди не одразу. Залишилось тільки вмовити Софію. За своїх і її батьків я не хвилювалася, адже вони добре один одного знають і ніколи не були проти наших ночівлей. Десь о другій дня я подзвонила подрузі.

— Соф, привітики, мені дуже потрібна твоя допомога, – я протараторила це ніби скоромовку.

— Привіт, з чим саме?

— Розумієш, Кит запросив мене ввечері на фільм, але ж батьки та Тьома мене не відпустять, сама розумієш.

— Артем повернувся? – збуджено запитала Софія.

— Та-а-ак, авжеж, – ця дівчина з підліткового віку була в нього закохана. – Так от…

— А я зможу прийти, щоб побачити його?

— Звісно-звісно, так навіть краще буде. Отже… – та Софія знову мене перебила, що починало дратувати.

— А Кит - це той красунчик, про якого ти мені розповідала?

— Саме той красунчик. І мені потрібно сказати, що я йду ночувати до тебе щоб мене відпустили. О котрій твої батьки сьогодні повертаються?

— Приблизно о дев’ятій вечора, а що? – в її голосі лунала непідробна зацікавленість. А як же, вона ж зможе побачити Артема. 

— Я повинна знати, коли мені повернутися до тебе. Отже, план такий: ми домовляємося з нашими батьками що я йду до тебе ночувати, а сама йду з Микитою на фільм. Потім до дев’ятої я повертаюся в твою квартиру і роблю вигляд, що весь час була з тобою. Добре? – про всяк випадок я говорила не дуже голосно, щоб ніхто зайвий не почув. – Але зайдеш за мною, про всяк випадок?

— Коли це я відмовлялася допомогти тобі? Особливо, якщо в мене є шанс поспілкуватися з Тьомчиком, – я уявила, що у неї очі перетворюються на сердечка, як у мультиках, і розсміялася.

— Так, подруго, ти маєш рацію. Тоді можеш прийти о пів на п’яту, щоб ти встигла з ним побути і я не спізнилася на побачення?

— Без питань. До зустрічі, крихітко!

— Так-так, бувай.

Я вирішила трохи раніше почати збиратися щоб точно нічого не забути. Сходила в душ, зробила укладку волосся і почала фарбуватися. На цей раз я не захотіла підводити очі, тож просто підкрасила вії коричневою тушшю, а губи зробила тим самим способом, що й учора. Я врахувала свою помилку, тож сьогодні вдіти вирішила чорні джинси, топ з коротким рукавом того ж кольору, а зверху вкорочений світло-коричневий кардиган крупної в’язки. Коли я все зробила, була четверта. Тож я взяла свій маленький рюкзак і спустилася вниз, щоб дочекатися подруги там. І ось, нарешті, я почула дзвінок у двері.

— Привіт, крихітко! – обійняла мене Софія, як тільки зайшла. 

— Привітики, я тебе вже зачекалася! – ми пішли до вітальні і сіли на диван.

— Коли очікуєш на хлопця, завжди так, – вона знизала плечима і почала поглядувати в бік сходів на другий поверх.

— Ох, я забула попередити Кита! – дістала телефон і написала йому, щоб почекав мене трохи далі від дому.

Окситоцин:

«Не хочеш знайомити мене з батьками?»

Я:

«Хочу, але не зараз. Тоді в нас нізащо не вийде гарно провести цей вечір.»

— Окситоцин? – здивовано запитала подруга, коли через плече зазирнула в мій телефон.

— Так, це гормон ніжності, щастя і любові, – я всміхнудася і заховала телефон, після того як побачила відповідь «Як скажеш.» від Кита. – Ох, не можу вже дочекатися! 

— Дочекатися чого? – зі сходинок долинув голос Артема і я шалено почала перебирати варіанти правдоподібної відповіді.

— Ми збиралися новий мультфільм подивитися, як прийдемо. Так, Софа? – я тицьнула її в бік ліктем. 

— А, так… – розгублено мовила подруга, все ще дивлячись на Тьому і чарівно йому всміхаючись.– Привіт, Артеме.

— Привіт, мала. Як ся маєш? – він у відповідь їй всміхнувся і сів в крісло навпроти нас, а потім додав, дивлячись на мене: – ти знов на ніч з дому уходиш? 

— Ага.

— Батьки ж знають? – я кивнула.

— Чудово, а ти? – відповіла Софія на Артемове питання. Не можу зрозуміти як він і досі не помічає її закоханого погляду.

– Також.

— Ну ви тут поспілкуйтесь, я скоро повернуся, – і прошепотіла вже подрузі: – дивись не переплутай нічого, бо я тебе приб’ю.

— Ну то як тобі в університеті? – останнє, що почула я і пішла до ванної кімнати.

До зустрічі з Микитою ще пів години, а я вже не можу дочекатися. Мені так кортить опинитися в його обіймах і відчути смак його губ… Невже це те саме кохання з першого погляду, в яке я раніше не вірила? Мені дійсно здавалося що доки не будеш гарно знайома з людиною — не зможеш її покохати. Однак моя ситуація зараз свідчить зовсім про інше. Щоб трохи охолонути я потримала руки під холодною водою та притулила їх до щок і чола. Не надто дієвий спосіб, але хоч на декілька секунд полегшення. Я спустилася вниз і побачила двох моїх друзів, котрі про щось сперечаються.

— Мені дуже прикро вас відволікати, але нам вже час, – я очима намагалася передати Софі усе те, що не могла сказати вголос.

— Так, точно, – вона зрозуміла мої натяки, проте засмутилася.

— Ну, тоді бувайте, красуні, – Артем обійняв мене, дав вдарити кулачок подрузі і пішов на кухню.

— Обіцяю виконати будь-яку твою забаганку, – тихенько сказала я дівчині, щоб якось загладити провину.

— Хм, я запам’ятаю твої слова, – вона все ж всміхнулася, чого я й добивалася.

Ми вийшли на вулицю, хоч ще було трохи зарано. Проте я здивувалася і страшенно зраділа, побачивши Микиту трохи далі по вулиці, що вже чекав мене. Однак він був не сам. Поряд стояв спортивний чорний кінь, на якого хлопець і спирався. Я вже казала, що обожнюю мотоцикли? А про те, що ще більше обожнюю гарних і високих мотоциклістів? А уточнювала, що особливо Кита? Я ледве себе стримала, щоб не побігти стрімголов до нього. Доки ми ще не дійшли, Софія пошепки сказала:

— Я тебе чудово розумію, подруго! – вона захоплено роздивлялася хлопця з голови до ніг. – Але Тьомчик краще, – додала вона.

— Привіт, моя люба Вишенька, – Кит підійшов до мене та обійняв, швиденько цьомнувши в губи. – Вибач, але мені здається, твоїй подрузі буде незручно, – і, тримаючи мене за талію, розвернувся до Софи.

— Микита, – він протягнув дівчині руку.

— Софія, – вона посміхнулася і потиснула її.

— Пробач, Софіє, але вам з Вишенькою час прощатися.

— Бувай, люблю, – промовила я на вухо дівчині, обійнявши.

— Чекатиму на тебе, крихітко, – вона підморгнула і пішла вулицею.

— Скільки в нас з тобою часу? – запитав хлопець, простягаючи мені чорний шолом.

— О дев’ятій я вже повинна бути в Софії вдома, – побачивши його здивований погляд, пояснила: – Я домовилась з батьками, що почуватиму сьогодні в неї, а її батьки на роботі до дев’яти, тому в цей час я повинна бути там. Типу нічого не було.

Його лице осяйнула усмішка і він жестом запросив мене сісти на мотоцикл. Я міцно обійняла його за торс і ми швидко помчали дорогою. Мені зовсім не хотілося відволікатися на краєвиди, тож я просто притиснулася до Кита, закривши очі і насолоджуючись моментом.