Частина 9

Я хутко дістала телефон, щоб подзвонити подрузі. 

— Вишенька, що сталося? – Микита став поряд зі мною.

— Це, – я показала рукою на один з автомобілей, – свідчить про те, що Софієні батьки вже вдома.

— Де тебе носить, – прошепотів в телефоні високий жіночій голос.

— Я коло під’їзду. Що ти їм сказала?

— Що ти пішла в магазин по шоколадки, так що дуже раджу швидко їх купити і прийти! – її голос тремтів від хвилювання. – Йду, мам!

— Зрозуміла, скоро буду! – і казала вже Китеві: – мені терміново потрібно в магазин по шоколадки, тож я мушу бігти, – я хотіла його поцілувати, але хлопець відхилився.

— Я підвезу, – і ми поїхали до найближчого цілодобового магазину. Купив декілька видів, повернулися. – Напиши, будь ласка, як все владнаєш.

— Добре! Бувай, любий, – я ніжно, але швидко, поцілувала його.

— Любий? Звучить гарно, тож називай мене так частіше. До зустрічі, моя люба Вишенька.

Я дуже швидко підіймалася сходами, що навіть в боку закололо. Тож через хвилину я стояла перед дверима квартири і намагалася привести дихання до норми. Секунд через тридцять спокійно зайшла і почала роздягатися. 

— Люба, де ти так довго була? – Людмила Миколаївна, мама Софи, вийшла в коридор з вітальні.

— Касира довго не було, ви ж їх знаєте, – я намагалася усміхнутися спокійно, ніби все добре.

— Ох, так, вічна проблема, – жінка похитала головою і пішла знову вітальню. – Ти ж зараз до Софієчки? 

— Так, щось мені спати вже хочеться, – для правдоподібності широко позіхнула.

— Ну то йди, йди. На добраніч, люба, – Людмила Миколаївна сіла на диван поряд зі своїм чоловіком.

— На добраніч, – сказала я їм і побігла до подруги.

Та мені не дозволи просто заснути, адже дехто дуже хотів почути подробиці нашого з Китом побачення. Довелося все їй розповісти. По закінченню Софія важко зітхнула і замріяно промовила:

— Як би ж у мене так було з Тьомчиком, – через що я добре посміялася.

Та потім згадала, що повинна написати Микиті і почала по всій кімнаті шукати мобільний. А знайшовся він у рюкзаку, який був закинутий під ліжко, як тільки я зайшла.

Я:

«Все обійшлося.»

Майже одразу прийшла відповідь.

Окситоцин:

«Я радий, що то все ж не були наші останні хвилини разом.»

«Ти вже спати?»

Я:

«Так, мабуть.»

«Солодких снів, любий.»

Окситоцин:

«На добраніч, Вишенька.»

Нічого не відповівши на це, я заснула поряд з подругою з блаженною усмішкою на обличчі. 

Наближався новий рік. Ми з Китом ходили на побачення, намагаючись врятуватися від нагляду Тьоми, і взагалі прекрасно проводили час. Я ходила на уроки гри на гітарі і декілька разів була присутня на репетиціях хлопців. За кілька днів до свята Микита запросив мене разом відсвяткувати, але я навіть не уявляла як це можна зробити. Я розпитала в хлопця хто ще буде. Виявилося, що після дванадцяти вони усім гартом йдуть в клуб до його знайомого. Тож я наважилася поговорити про це з Артемом.

— Тьом, можна? – я постукала в двері його кімнати і зайшла після його вигуку «так». – Як ти плануєш відмічати Новий рік?

— Ми з хлопцями планували зібратися, а що? – напевно, він щось запідозрив, бо його очі звузилися і уважно дивилися в мої.

— Я думала просто… Може я з вами піду? Зрозумій, мені вже набридло, кожен рік одне й те саме. Хочеться теж повеселитися, – я залізла до нього на ліжко і зробила очі як в кота з Шрека.

— Ти ще маленька, Ніколька. Ми йдемо в клуб, тож тебе туди не пустять, – він і не думав так просто погоджуватися. 

— Ти настільки мені не довіряєш? – довелося пустити в хід тяжку артилерію.

— Ти ж знаєш, що це не так. Та і причому це тут взагалі? 

— І Киту ти теж не довіряєш, – я все ще намагалася зобразити образу на своєму лиці.

— Слухай, я тебе не розумію.

— Ну, ти не хочеш брати мене собою, бо думаєш, що я не зможу дати собі раду в разі чого, так? – він кивнув. – Але зі мною буде Кит і він бере мене під свою відповідальність…

— Тож це він таки тебе запросив? – він посміхнувся.

— Так, але ти йому не довіряєш, якщо не відпускаєш мене з ним! – він на якусь мить завагався.

— Батькам ти що скажеш? 

— Напевно, що буду під твоїм наглядом. Тим більш, я думаю ніхто і не помітить моєї відсутності. До нас приїздить тітка, тож вони будуть надто зайняті балачками один з одним, – я знизала плечима.

— Ну не знаю, Нік, не знаю…

— Та годі тобі, ти в моєму віці і не в такі місця ходив. І за тобою тоді ніхто не дивився, а в халепу ти міг влізти легше за мене! 

— Маєш рацію. Я побалакаю з Китом, а ти йди, – він махнув рукою в бік дверей. – Я потім зайду до тебе, – додав Тьома, коли я недовірливо на нього подивилася. 

— Ну-ну, – і вийшла.

Того ж вечора в двері моєї кімнати постукали.

— Ти можеш піти, – важко зітхнув Тьома.

— Дякую! Люблю тебе, – я кинулася обіймати його.

— Але в мене є одна умова, – він ледве відліпив мене від себе. – Ти не повинна пити алкоголь.

— Згода, – моє обличчя зробилося до смішного серйозним, тож хлопець нарешті всміхнувся. Але тут я згадала, що це ж Новий рік і я повинна йому теж щось подарувати. – Тьом, мені потрібна твоя допомога. 

— У чому?

— Я не знаю, що подарувати Микиті! – мене трохи накрила паніка.

— Я думаю що він буде радий будь-якому подарунку від тебе, не хвилюйся так.

— Не хвилюйся? Серйозно? В мене залишилося два дні, щоб обрати його та придбати. Усього два дні, – я ляснула себе по чолу. – Як же я могла забути..?

— Я впевнений, що він би не образився навіть якщо ти б нічого йому не подарувала. Тим більш, ви знайомі дуже мало часу, – Тьома поклав свою руку мені на плече в заспокійливому жесті.

— Дякую, допоміг, – я розчаровано похитала головою. – Залишиш мене, будь ласка?

— Добре, – хлопець вийшов, потріпавши мені волосся.

Тієї ночі я майже не спала. Довелося облазити, таке враження, весь інтернет в пошуках нормального дарунку. А вранці вже поїхала в магазин, щоб придбати потрібну мені річ.