Частина 5

- І чого його так бісики б’ють? - пробурмотіла я, як тільки опинилися на вулиці.

- Намагається тебе опікати, - знизав плечима Кит, беручи мене за руку. - Він нам навіть не казав, що в нього є сестра. Та ще й така класна, - хлопець обдарував мене усмішкою і я зашарілася. - Тож… Ти все ж хочеш додому? 

- Чесно? Ні, - я зітхнула, повільно пересуваючи ноги.

- Тоді куди бажаєш піти? 

- Давай зайдемо в перше ж кафе, що трапиться на дорозі? - мені не хотілося довго думати, тому запропонувала перше що прийшло в голову.

- Як скажеш, Вишенька. 

- До речі, чому ти називаєш мене Вишенькою? 

«Тільки не через мої червоні щоки…» - подумки приказувала я, але моїм мріям було не суджено збутися.

- Під час нашої другої зустрічі ти так червоніла, що твої щічки через колір нагадали мені вишню. Тобі не подобається? - я знову почервоніла, але на цей раз від сорому.

- Подобається, - тихенько сказала я.

- Що-що? - він точно з мене знущається; а його хитра усмішка мені це довела.

- Подобається! - вигукнула так голосно, що на нас покосилася жінка, що проходила по той бік вулички. 

- Так би одразу, - він швидко цьомнув мене в ніс в той час, як я закрила очі і додав: - не злись, Вишенька моя, - є сенс казати, що моє обличчя стало схоже на суцільний помідор, але з широкою усмішкою.

- Кафе, - промовила я і потягла хлопця всередину. 

Воно було в світлих пастельних кольорах, що створювало ефект затишку і якоїсь теплоти; а в повітрі витав неймовірно приємний аромат кориці з ваніллю. Людей було небагато, тож я повела Кита в дальній куточок, подалі від усіх. З цього моменту в мене з’явилося бажання проводити з ним увесь час, і щоб нас взагалі ніхто не турбував. Але, принаймні зараз, цьому було не збутися, бо підійшов офіціант. 

- Що будете замовляти? - він чарівно всміхнувся.

- Можна нам меню? - відповів хлопець, невдоволено дивлячись на офіціанта і беручи мене за руку над столом. Я вмить перевела усю увагу на Микиту, тож офіціант без особого ентузіазму проказав:

- Звичайно, - і через хвилину в нас на столі опинився лист з назвами.

- Нехай краще свою роботу виконує, а не усміхається, - пробурмотів Кит, роздивляючись напої. - Що будеш замовляти?

- Гарячий шоколад і цей десерт, - я просто не могла стримати усмішку від його маленьких ревнощів.

- Добре, - Микита підняв руку, привертаючи увагу офіціанта, але підійшла до нас тепер дівчина.

- Що будете замовляти? - сліпучо всміхалась дівчина моєму хлопцеві, а після відповіді Кита, сказала: - через декілька хвилин замовлення буде готове, - і пішла.

- Нехай краще свою роботу виконує, а не усміхається, - невдоволено проказала я, привертаючи увагу юнака.

- Згоден, ходять тут усілякі і всміхаються усім, - після цих слів ми розміялися. Не знаю як у нього, а в мене настрій поліпшився.

- Знаєш, - почав Кит після того, як нам принесли замовлення. Я запитально підняла брівки, після чого він продовжив: - я розумію, що, можливо, ти відмовишся, бо ми надто мало знайомі, але ти мені дійсно подобаєшся. І незважаючи на все, я хотів би проводити з тобою більше часу. Тож… Ти будеш зі мною зустрічатися? - він сильніше стиснув мою руку, дивлячись своїми бездонними очима прямо в мою душу. І я впевнена, що він знав мою відповідь наперед, та все ж з надією та цікавістю спостерігав.

- Кит, послухай, - я опустила погляд на стіл. - Ти мені теж подобаєшся і мені з тобою комфортно…, - спеціально зробила тон таким, наче збираюся відмовити і він вже хотів випустити мою руку, та я її втримала, міцно стиснувши; а коли підняла очі побачила здивування та недовіру на його обличчі. - Тож я згодна!

Хлопець полегшено всміхнувся і пересів на диванчик до мене. В цей момент я дуже зраділа, бо не даремно обрала стіл, де нас не видно нікому. Кит ніжно розвернув мене до себе, взявши пальцями за підборіддя, і наші губи зустрілися. Його руки лягли мені на талію, а мої, невідомо як, опинилося в нього на шиї. Спочатку верхня губа, покусування, а потім нижня… В мене закрутилася голова і єдине, що мене підтримувало - сильні руки мого хлопця. Не знаю, скільки часу пройшло, але для мене це була ціла вічність. Та коли він розірвав цілунок, я зрозуміла що мені ніколи не буде його достатньо. Все ще знаходячись дуже близько до мого лиця, Микита подивився у вічі і сказав:

- Ти неймовірна, моя Вишенька, - від його хрипкого голосу внизу живота зав’язався тугий вузол. 

- Не можу повірити, що ти тепер мій, - я закрила очі і затримала дихання, чітко відчуваючи кожен сильний удар серця. 

- А тепер пий шоколад, він вже й так ледве теплий, - промовив тихим голосом Кит, коротко поцілував мене і сів навпроти. 

Тортик і шоколад виявилися надзвичайно смачними, а я дізналася трохи більше про юнака. Окрім того, що ми полюбляємо гітару і мотоцикли, так у нас ще й однакові смаки в літературі. Він також полюбляє іноземних авторів і класиків. Особливо довго ми обговорювали Рея Бредбері. А тоді якось плавно перейшли на стосунків. 

- Раніше я зустрічалася з одним хлопцем, але з цього нічого не вийшло, - відповіла я на його запитання.

- Чому? Думаю, проблема точно не в тобі була, - він зробив ковток шоколада і зосереджено дивився на мене, чекаючи відповіді.

- Не знаю. Розумієш, мені було дванадцять і я хотіла стосунків заради стосунків, бо усі мої подруги зустрічалися, а я ні, - мої губи скривилося від тих спогадів.

- Розумію. А скільки тому хлопцеві було?

- Шістнадцять, - відповіла, тяжко зітхнувши.

- Різниця в чотири роки. Тебе я ще можу зрозуміти, бо в мене сестра така сама була, але що було в голові того хлопця? - Кит підняв одну брів і похитав головою.

- Не знаю, але він дуже старався затягнути мене у ліжко, - тут я всміхнудася, бо його спроби були смішні та марні.

- А ти що? - він звузив очі, вдивляючись мені у вічі.

- Ну, а що мені було робити? - притворно зітхнула і закрила обличчя рукою.

- Ти ж не хочеш сказати що… - було почав він, але я не дозволила йому закінчити. 

- Та ні, дурненький, - ніжно йому посміхнулася і відправила шматочок торта до рота.

- Ти мене злякала, - він притворно поклав руку на груди в області серця.

- Чому? Хочеш сказати, що якщо я не незаймана, ти не будеш зі мною зустрічатися? - тут мій голос набув серйозності.

- Звісно, ні. Але в дванадцять років ти ще була дитиною, - тут я його дійсно підтримувала.

- Це точно! Бачив би ти мене тоді… - я засміялася, згадавши себе в тому віці, а підняв очі, помітила широку усмішку і на обличчі хлопця. - Ой, вже опів на четверту. Якщо мене не вб’є мама, яка повинна скоро повернутися з роботи, то це зробить Тьома.

- Добре, тоді пішли, - він розрахувався, хоч я настоювала хоча б за себе заплатити (при тому, що в кафе, фактично, запросила його я), але юнак категорично відмовився.

Вийшовши на вулицю, він міцно взяв мене за руку і ми попрямували в бік мого дому під маленькими сніжинками, що падали з темніючого неба. Незважаючи на відсутність сонечка, я вважала себе найщасливішою людиною в світі, адже поряд зі мною йшов Кит. Я відчувала тепло його долоні і мене це зігрівало так, як не зігріє жодна тепла річ. Але шлях не був нескінченним, нажаль, і настав час прощання. Я відчайдушно не бажала його відпускати, та вибору не було. Ставши навпроти дому, ми просто дивились один на одного, після чого хлопець нахилився і повільно мене поцілував. Якби не його руки, що міцно тримали мене, я б впала.

- До зустрічі, моя люба Вишенька, - промовив Микита і, поцілувавши мене наостанок, жестом сказав мені йти. 

- Бувай, Ките, - тихо відповіла я і подріботіла до дверей.

Відчинивши їх, оглянулася і послала повітряний цілунок хлопцю, що досі за мною спостерігав. Він широко всміхнувся, після чого я зайшла.