Частина 4

— Мені теж цікаво, як же ви познайомились з Китом? – Міша зайняв зручну позу і підвів на мене погляд.

— Ну… – в моїй голові шалено пролітали усі варіанти моєї розповіді. Звісно, я не збиралася брехати, але деякі моменти все ж можна було оминути. – Я побачила його на вулиці і захотіла познайомитися.

— Воу, оце ти смілива! Як шкода, що на місці Кита був не я, – він цокнув і похитав головою. Я на це лише розсміялася. – І як давно ви разом?

— Ми не зустрічаємося, якщо ти про це. А знайомі… Можна сказати, один день, – лице хлопця відобразило непідробне здивування. До речі, багато кого Микита сюди приводив? Дівчат, я маю на увазі, – сподіваюся, він не помітив мого хвилювання щодо цієї інформації.

— Краще запитай в нього сама.

— А ви виступаєте? – я кивнула в бік музикальних інструментів.

— Поки що ні. Набираємо аудиторію, викладаючи музику в інтернет, – хлопець всміхнувся. – Зачекай хвилинку, – він пішов до Свята.

Вони почали щось обговорювати, поглядаючи в мою сторону. В кімнату повернулися Кит з Артемом, чим змусили мене виринути з думок. Принаймні вони були спокійні. Микита рушив до мене, усміхаючись, ніби нічого не сталося; а от Тьома пішов до хлопців, недовірливо оглядаючись на нас.

— Сподіваюся, ти не нудьгувала? – він присів біля мене, обводячи приміщення поглядом, але не зустрічаючись з моїм.

— Та ні. Ми трохи поспілкувалися з Мішою. В тебе файні друзі, – я усміхнулася. Нажаль, та мить близькості між нами була вже втрачена.

— Радий, що вони тобі сподобалися. 

— Щось сталося, коли ви виходили? – я не уточнювала, бо хлопець мене і так зрозумів.

— Та ні, не зважай, – Кит махнув рукою.

— Ну… Добре тоді. А можна одне запитання? – я знов почала крутити каблучку, а після його кивка продовжила: – Чому Міша так здивувався, коли я відповіла скільки ми знайомі?

— Ну, я ж тобі вже казав, що ти взагалі перша кого я з ними познайомив, – він ніжно всміхнувся мені. – А, зважаючи на те, що ми майже не знаємо один одного… Йому це здається дивним, ймовірно.

— То мені, можливо, краще піти? – я цього, звичайно, не хотіла.

— Та ні, ти чого? Хоча, якщо ти вже хочеш… – він трохи засмутився, але намагався цього не показувати.

— Ні-ні. Мені тут комфортно. Особливо, коли ти поряд, – я просто не взмозі була дивитися йому у вічі, тому кинула погляд на музикальні інструменти. Але, можливо після цих слів він не буде мене лишати одну. Та замість словесної відповіді він взяв мене за руку, дбайливо стискаючи. Цього було більш ніж достатньо для чергових метеликів у мене в животі. 

— Кит, ну що ж, прийшов час нам розповісти більше про цю прекрасну даму, – усі хлопці підійшли до нас та всілися поруч. Артем хотів сісти між мною та Китом, але я не втрачати Микитиної руки, тож він був змушений опуститися справа від мене.

— Та ми, якщо чесно, самі ще не дуже гарно знайомі, – я знову взяла ініціативу на себе, бо врешті решт йшлося і про мене.

— В такому разі в мене є пропозиція. Кожен, по черзі, розповість щось про себе. Всі згодні? – Міша говорив голосно і весело. Схоже, він тут душа компанії. І після того, як всі дали згоду, перший і почав надто поважним тоном, від якого хотілося сміятися. – Я Міша, як ти вже знаєш. В цьому світі вже дев’ятнадцять років. Полюбляю спрайт, машини і барабани, – він начебто закінчив, але тут мовби щось згадав і додав: – А ще гарних дівчат, – і підморгнув мені, змусивши мене засміялатися. 

— Так-так, ми всі це знаємо, – промовив Кит, жартівливо закочуючи очі. 

— Тьом, все добре? – тихенько запитала я, бо з настроєм у нього було щось не так.

— Так, сонечко, – він всміхнувся, але я тільки покачала головою. – Ките, твоя черга.

— Ну добре. Микита, але зви мене Китем. Як ти помітила, всі близькі люди мене так звуть. Майже вісімнадцять, полюбляю мотоцикли та гітару. Улюблений колір — чорний, – під час розповіді він дивився мені у вічі так, ніби зачаровував… Або я це робила з власної волі, бо не одразу почула Свята.

— Свят, вісімнадцять. Граю на синтезаторі.

— Як я вже казав, він завжди мовчазний. Думаю, Артема ти вже добре знаєш, тож я дуже чекаю твоїх слів, – як завжди, всміхаючись, мовив Міша.

— Я Ніколь, можете звати просто Ніка. Мені майже шістнадцять… – тут всі здивовано переглянулись. Звісно, окрім Артема, бо він буркнув: «Отож». – Так, знаю, виглядаю доросліше. Також люблю гітару і спортивні мотоцикли, – тут я кинула взгляд на Кита і побачила, що він мені всміхається, а потім продовжила: – улюблений колір коричневий. У вільний час малюю. 

— Ну що ж, ось і познайомилися, – сплеснув долонями Міша. 

— Так, а нам час додому, – Тьома підвівся, подаючи мені руку. 

— Чому? Нехай ще з нами побуде, – почав першим протистувати Міша, а Кит продовжив:

— Артем, дійсно. Я її запросив сюди, тож я її і відведу додому. 

— Ми з тобою вже про це розмовляли, – брат все ще тримав руку і дивився на мене чогось вимагаючи.

— Тьом, я б із задоволенням ще тут посиділа. Ти можеш йти, якщо потрібно; мене потім Кит проведе, – і, немовби в знак підтримки, він стиснув міцніше мою руку, яку й досі тримав.

— Нік… 

— Добре, якщо тобі так буде легше, я зараз піду, – мовила я, підіймаючись і йдучи в бік дверей, де мене чекало пальто. – Але не з тобою, Тьом. Ми про це поговоримо пізніше. Вдома, – я навіть не питала, просто уточнювала. – Ките, проведеш мене? 

— Все, що забажаєш, Вишенька, – він підійшов і також вдів своє пальто.

— Я дуже рада була з вами познайомитись і вибачте, що так йду. Сподіваюся, ми ще побачимось, – Свят кивнув, а Міша помахав рукою і послав повітряний поцілунок. Ми з Микитою вийшли, більше нічого не сказавши.