Протягом наступних кількох місяців Діппер нудьгував до сліз. Це була така прикметна риса привілейованих — нудьгувати, коли буквально за порогом відбувається війна. За що юнак відчував себе трохи винним, але це не змінювало факту, що він постійно сидів у клітці, абсолютно нічого не роблячи. Ув’язнення, здавалося, було улюбленою річчю долі, яку вона підкидала, тому хлопець, принаймні, звик до нього.
Звичайно, він був емоційно зацікавлений у результаті конфлікту й проводив багато часу, відчуваючи хвилі азарту, тривоги та розчарування від перемог і поразок, але Пайнс не знаходився близько до лінії фронту, будучи обмеженим штаб-квартирою Альянсу заради власної безпеки. Найближче до бойових дій наближав шуте́р від першої особи, у який він почав грати, щоб згаяти час.
Але не завжди все було так погано. Іноді він проводив час, допомагаючи Мейбл із її величезним проєктом по вишиванню хрестиком (це була сцена на фермі з тривожною кількістю альпак), або ховався в бібліотеці, щоб вивчити теорію магії від Стенфорда. Вони працювали над усім: від простих садівничих заклинань до заклинань спотворення часу, і щоразу він був вражений унікальним способом вирішення проблем чоловіка. Той справді був генієм, і Діппер віддав би все, щоб потрапити до нього в учні ще під час навчання.
Іноді, коли атмосфера була легкою, вони втрьох проводили вечори за грою в підземелля, підземелля й ще раз підземелля. Іноді навіть залучали до гри Пасифіку, коли Мейбл вдавалося відірвати її від роботи. Удруге, коли багатійка приєдналася до них, Нортвест з’явилася з чесною перед Богом шипованою палицею й справжніми обладунками, виглядаючи трохи роздратованою, коли всі витріщилися на неї з недовірливими посмішками.
— Що? — сказала тоді дівчина, захищаючись. — Немає такого завдання, з яким би я не впоралася на максимумі своїх можливостей.
Мейбл закотила очі.
— Ти не помреш, якщо просто зізнаєшся, що тобі це подобається, — сказала вона, злегка штовхнувши соулмейтку.
Це був веселий час, який слугував гарною втечею від реальності.
Поки Діппер ховався, Білл постійно перебував у центрі подій, перестрибуючи з місця на місце, де був потрібен, щоб переконатися, що все йде за планом. Парубок трохи заздрив, але не тому, що хотів бути ближче до насильства, а тому, що втомився від того, що від нього завжди чекали, ніби він сидітиме склавши руки, як якийсь непотрібний аксесуар.
Щоранку, як по маслу, хлопець сидів сам у кутку великої їдальні, сердито копирсаючись у сніданку й дивлячись у вікно на головні ворота. Найчастіше він думав про те, як би скрутити Біллові шию, коли вони побачаться наступного разу.
Після сніданку Діппер вирішив поніжитися в одній із тренувальних кімнат старої фортеці. Це була його улюблена кімната, і на те була очевидна причина: це був ліс у віртуальній реальності, але зі справжньою флорою, а фауна була не голографічною, а магічно згенерованою ілюзією. Птахи різних видів літали по просторому блакитному небу, яке виглядало набагато більшим, ніж було насправді. Щось у тому, що він лежав на спині й дивився на фальшиві хмари, навіювало ностальгію за літом, яке він проводив у дядька Стена в дитинстві. Кімната в основному використовувалася для стрільби, але юнак любив приходити сюди, щоб розслабитися, коли приміщення не було зайняте. Це місце мало певну властивість, яка якимось чином змушувала почуватися більш яскраво, більш реально, ніж те саме справжнє життя.
Зрештою, він задрімав там на кілька годин, прокинувшись від того, що побачив, як пташка-бородавочник ретельно розкладає пелюстки насичених фіолетових квітів навколо свого гнізда на гілці, роблячи місце гарним, сподіваючись привабити пару. Раптом усі істоти завмерли у своїх діях, наче час зупинився. Вони мерехтіли й переливалися, перш ніж повільно зникли, відкриваючи тьмяні сірі стіни. Вирвавшись зі своїх думок, Діппер подивився на вхід до тренувальної кімнати і побачив Білла, який причаївся в дверях.
Рот округлився від несподіванки.
— Ох.
Демон схрестив руки, виглядаючи абсолютно не здивованим.
— Бачу, хтось забув, що я сьогодні повернуся.
— А, вибач, — на обличчі Пайнса з’явився овечий вираз. — Важко встежити за днями, коли вони завжди однакові. Але я все одно радий тебе бачити.
Блондин насупився.
— Придбай настінний календар! Або просто вирізай на стінах позначки, як якийсь дикун.
Парубок закотив очі.
— Або ти міг би просто відправити мені швидке повідомлення перед тим, як повернешся, як нормальна людина, щось на кшталт: «Привіт, Діп, зустрінемося через 15 хвилин». Невже це так складно?
— Я важливий чувак! Я зайнятий. Зайнятий боротьбою за наші життя.
Ентузіазм, який Діппер відчував, коли Сайфер повернувся, згас, і на його місце прийшло легке роздратування.
— Не можу повірити, що ти справді через це хвилюєшся. Тобі що, п’ять років?
— Я виконував важку, виснажливу роботу. Думаю, що заслуговую на те, щоб повернутися до чогось приємного, наприклад, до п’ятизіркового ресторану або до коханої людини, що лежить на ліжку із шовковими простирадлами.
— Гадаю, ти плутаєш мене з повією, — м’яко відповів Пайнс.
Невеличка зморшка хвилювання між бровами Білла розгладилася, на зміну їй прийшли темні очі та хитра усмішка.
— Легко помилитися, зважаючи на те, як ти стогнеш, — його поведінка змінилася, гнівна напруга, що огортала тіло, поступилася напрузі іншого роду.
Юнак ковтнув.
В одну мить Білл опинився позаду й притиснув партнера до свого тіла. Раптом вони опинилися не в тренувальній кімнаті, а Діппер виявив, що його штовхають уперед, на м’яке ліжко, і він незграбно приземлився на поверхню.
Дезорієнтований, парубок спробував відштовхнутися, щоб побачити, що відбувається, але міцна рука схопила за шию й втиснула обличчям у матрац, заглушивши здивований зойк. Здавалося, принц був не в гуморі. Завжди було важко передбачити, як поведе себе демон після повернення. Іноді після перемоги Сайфер повертався з наймилішою посмішкою й найщедрішим ставленням, цей піднесений настрій робив його дражливим і грайливим. Іншим разом похмурий настрій означав, що він був готовий зірватися на найменшу провокацію, використовуючи будь-який привід, щоб огризатися, пирхати й гарчати на будь-кого, хто хоча б гляне не так, як він хотів. Цього разу Діппер був готовий поставити на останнє.
— Не схоже, що ти з таким нетерпінням чекав мого повернення, як мав би, тож дозволь допомогти зрозуміти, що я хочу бачити наступного разу, за допомогою невеликої практичної демонстрації, — сказав Білл, і з кожного його слова просочувалася фальшива приємність.
Пайнс підняв голову, щоб заговорити, але чужа рука застережливо схопила його за волосся.
— Залишайся там, — звук шухляд, що відчинялися і зачинялися, відлунював у мовчазній кімнаті, і хлопець відчув, як мурашки, у передчутті, побігли по шкірі.
Руки підняли його стегна з ліжка, але Діппер не наважувався повернути голову, щоб побачити, що відбувається, знаючи: соулмейт буде незадоволений, якщо щось таке зробити. Штани були стягнуті, оголивши дупу для прохолодного повітря й змусивши тіло злегка зіщулитися від збентеження.
— Розведи стегна й розсунь сідниці, — скомандував твердий голос. Так швидко. Сайфер сьогодні не жартував. Юнак тремтливо підкорився, потягнувся за спину, щоб оголити свою дірочку, мало не втративши рівновагу й перекинувшись через брак рук, щоб втримати рівновагу.
Нічого не відбувалося протягом десяти, двадцяти, тридцяти секунд. Ні звуку, ні дотику — нічого, лише він стояв колінами на ліжку, почуваючись вразливим, а серце шалено калатало. Потім раптово відчув, як щось слизьке притиснулося до входу. Перший палець, другий, потім… Щось тверде й, імовірно, пластикове. Спочатку подумалося, що це якась іграшка, але потім був гучний хлюпаючий звук і відчуття, як його наповнює холодна, липка субстанція. Тоді стало зрозуміло, що Білл запхав широкий отвір тюбика з лубрикантом прямо йому в дупу й стиснув пляшечку. Коли блондин нарешті витягнув тюбик, надлишок лубриканту стікав, непристойно ковзаючи по стегнах, а дірка стискалася в порожнечі, оплакуючи втрату наповненості.
Невдовзі, нарешті, щось товсте й тверде повільно ввійшло в нього, супроводжуване глибоким, пекучим болем, адже так давно його не наповнювали чимось настільки жахливо великим. Біллу завжди набагато більше подобалося спостерігати, як партнера розтягують великі іграшки, ніж Діпперу — відчувати їх у собі. Минув деякий час, перш ніж Пайнс зміг знову нормально дихати, і саме тоді, коли подумав, що оговтався, відчув, як кільце ковзнуло по його члену, і застогнав від покарання.
Сайфер перевернув його на спину, і на його обличчі з’явилася задоволена посмішка, коли побачив розбитого коханця зі скляними очима. Схопивши м’які мотузки, які приніс із собою, зв’язав руки парубка над головою, прив’язавши кожну до спинки ліжка, щоб той не зміг задовольнити себе.
Для останнього штриху Білл натиснув кнопку від іграшки всередині й змусив її загудіти, посилаючи вібрації, які неодмінно перетворять юнака на жалюгідне, нужденне місиво. Пайнс корчився, бився, благав і благав, а демон просто сидів у кутку ліжка й милувався своїм витвором, не роблячи жодного руху, щоб полегшити ці страждання. Усі відчувалося майже нестерпно, але не настільки, щоб використати своє стоп-слово.
— Ось це вже ближче до того рівня очікування й готовності, який я хотів бачити від тебе, коли повернуся. Але, на щастя, у тебе є достатньо часу, щоб вивчити це почуття, оскільки я маю бути на зустрічі й не повернуся ще десь годин п’ять…
— Ти виродок , — очі Діппера розплющилися. — Ти не можеш. Будь ласка .
— Насолоджуйся, — блондин весело махнув рукою й зник.
Після того, як Білл нарешті повернувся зі своєї зустрічі й провів вечір із соулмейтом так добре, що вони ретельно перевірили верхню межу звукоізоляційних чар кімнати, принц штовхнув партнера на бік і обхопив його руками в захисному жесті, приправляючи ніжними поцілунками потилицю свого коханого.
— З тобою все гаразд?
Пайнс кивнув, по його вже розпашілих щоках повільно повзла легка післяоргазмова млість.
— Це було добре, — пробурмотів натомість.
Золотоокий тихо засміявся.
— Так чудово. Іноді я все ще не можу повірити, що ти залишився зі мною.
— М-м-м, — сонно відповіли йому. Хлопець втомився, крихітні гирі на віях тягнули повіки донизу.
— Війна йде добре, Сосенко, — почувся голос, що звучав далеко-далеко, коли реальність усе далі вислизала з його рук. — Незабаром залишимося тільки ти, я й наше королівство, як і було на самому початку, — щось у цих словах звучало дещо бентежно, але його обмежена обчислювальна потужність не могла з цим впоратися. Туманні думки кружляли навколо того, як сильно хотілося б з’їсти на сніданок картопляні оладки.
— Діппере? — по його руці легенько постукали.
— Так… Звісно, звучить добре, — невиразно відповів, щоб заспокоїти партнера, а потім його поринув сон.
Звичайно, найчастіше, коли все йшло занадто гладко, приходили погані новини, як прелюдія до фінальної кульмінації бойовика.
Зрештою, новина не була такою вже й несподіваною, але неочікуваною була людина, яка прийшла повідомити.
Діппер відпочивав у конференц-залі з Мейбл і Стеном, бездіяльно граючи в гру на телефоні, поки інші займалися своїми справами. Саме тоді почувся звук, ніби хтось спіткнувся, і напрочуд знайоме «Ой!» ззовні. Він підняв голову, і…
— Сус? — недовірливо вигукнув парубок.
У дверях конференц-залу стояв його друг дитинства, який виглядав так, ніби не постарів ні на день відтоді, як вони бачилися востаннє, але за його молодістю, мабуть, не було ніяких магічних властивостей — лише чудова генетика й вічно дитяче ставлення до життя.
— Привіт, чуваки, — зубасто посміхнувся Сус.
— Як ти, у біса, тут опинився?
Перш ніж той встиг відповісти, повз них пролетіла малинова пляма, врізавшись у їхнього несподіваного гостя й відкинувши його назад.
— Сус? — закричала пляма у формі Мейбл.
— Ох, друзі, у вас були точно такі ж здивовані обличчя, коли ви мене побачили. Одне з тих дивних явищ близнюків, — захихотів чоловік.
— Ми не бачили тебе цілу вічність! Як ти взагалі нас тут знайшов? Навіть Фенікс з усіма ресурсами імперії не зміг цього зробити.
— Якщо ти, достатньо доброзичливий і нешкідливий, запитаєш потрібних людей, то все вийде, — знизав прибулий плечима, піднявши руки вгору в жесті » а що ти можеш зробити».
Бачити його в такому стані було майже сюрреалістично. Діппер ненавидів бути занудою, але мусив це сказати.
— Я дуже, дуже радий тебе бачити, Сус, але припускаю, що це більше, ніж просто дружній візит? Тим паче, що дістатися сюди було нелегко.
Давній друг почухав потилицю, виглядаючи більш похмурим, ніж юнак коли-небудь пам’ятав, і це навіть включаючи ті часи, коли доводилося охороняти хлопця для імператора.
— Так, з чого б це почати? Ну, гаразд, бачиш… Я завів цих приятелів у палаці, коли працював там. Близько тижня тому один з охоронців побачив якусь дивну фігню, потім розповів іншим охоронцям, і врешті-решт через одного з моїх добрих друзів це дійшло до мене. Очевидно, коли перший розповів іншим про те, що бачив, усі подумали, що той жартує. Але тепер він мертвий, як і всі, кому він коли-небудь розповідав. Крім мене, — Діппер відчув, як мороз пробіг по спині. — Це точно схоже на ведмедів із поганими новинами (прим. перекл.: тут йдеться про фільм зі схожою назвою), тож я вирішив, що щось трапилося. І пішов шукати вас.
— І що саме він побачив? — запитав парубок, боячись почути відповідь. Постійна тривога, яка, напевно, складала вісімдесят відсотків його душі, почала підніматися ще вище.
— Імператор уже кілька тижнів тримає одну з бальних залів запечатаною, з максимальною охороною. Казав, що готується до грандіозного святкування після неминучої перемоги. Звичайно, ніхто йому не повірив, але хто ж буде розпитувати божевільного?
— Але хтось бачив, що там було насправді, — здогадалася близнючка.
Сус кивнув.
— Хтось зазирнув усередину. Він сказав, що не бачив нічого, крім найчорнішої темряви, яку коли-небудь бачив. А ще чув голоси, що гули звідти. Мабуть, вони звучали так, ніби долинали одночасно звідусіль і нізвідки, з минулого й із майбутнього. Чувак сказав, що навіть найдикіший бед-трип (прим. редакт.: “ бед-трип ” — негативні, потенційно небезпечні для психіки переживання) не може наблизитися до цього відчуття. Один із них звучав майже як імператор, але спотворено. Голос сказав, що підготовка майже завершена, що прохід близький до завершення.
Бляха, це ж не може бути…
— Очевидно, що всі, кому розповідав про це охоронець, думали, що він збожеволів або просто дуже старався бути зухвалим. Люди вигадували всілякі дикі історії про таємничу бальну залу. Здебільшого жарти, правда. Але… Тепер усі зникли, і це вже не так смішно.
— Твій друг теж? — тихо запитав парубок.
— Так, — важко відповіли йому. І звучало до біса неправильно: чути, що він такий нещасний. Це свідчило про те, що з ним було щось зовсім не гаразд.
— Мені дуже шкода.
— Він був чудовим чуваком, — Сус пильно втупився в гобелен і кілька разів кліпнув.
— Чорт, гаразд. Трясця. Звичайно, це може бути найгірший сценарій, який розгортається на наших очах, — сказав Діппер, лагідно поклавши руку на плече друга, — але це не означає, що ми нічого не можемо вдіяти. Це просто говорить про те, що час прискорився, і ми можемо швидше покінчити з цим катастрофічним безладом, — він сподівався, що слова прозвучали більш впевнено, ніж відчував. — Нумо передзвонимо Біллу. І Пасифіці. І Венді теж, — якомога рівніше вів він далі. — Я втомився сидіти й чекати, поки щось станеться.
Мейбл вирішила, що для того, щоб зробити зустріч менш депресивною, на ній будуть пончики й кульки від стресу, що змінюють колір. Звісно, якщо щось у світі не можна покращити пончиками, то це неминучий крах цивілізації.
— Я сумніваюся, що ми встигнемо захопити й узяти під контроль місто до того, як він відкриє портал. Ми ледве просунулися на дюйм у битві за Ґравіті Фолз за кілька місяців, — зауважив Діппер, фактично закріпивши за собою роль зануди команди.
— Гаразд, тоді ми підемо самі, — сказав Сайфер із набагато більшою безтурботністю, ніж того заслуговувала пропозиція.
— Ми не повинні цього робити, — роззявив рота парубок, розширивши очі, дивлячись на блондина з жахом. — Зробимо все можливе, але тільки не це. Який самопроголошений майстер-стратег вважає, що вдиратися в місто, оточене людьми імператора — розумно?
— Можливо, Діппер має рацію, Білле, — зголосилася Венді. — Нехай він і програє більшість битв в інших місцях, але його контроль над Ґравіті Фолз усе ще непохитний. Оборонні споруди навколо міста, особливо палацу, майже непробивні.
— Якщо ви так відчайдушно хочете бути знищеними, запишіться на реаліті-шоу. Пройти повз ці міські стіни — самогубство, — сказав Діппер.
— Стояти й чекати, поки він відкриє портал — ось це самогубство, — сказав демон.
—Думаю, що насправді згодна з Біллом, — сказала Мейбл, дивлячись на Пасифіку, ніби запитуючи її думки.
— Я також згодна із Сайфером. З того, що розповів Сус, випливає, що імператор цілком може відкрити портал будь-якої миті, а коли відкриється, усе, над чим ви працювали, буде втрачено. Не варто ризикувати, сидячи склавши руки й сподіваючись на іншу можливість, яка впаде в руки, — сказала Нортвест.
— Це може бути наступного місяця, наступного тижня або через десять хвилин. Неможливо передбачити, коли він відкриється, і тому, імовірно, не існує способу уникнути цього ризику, — додав принц.
Діппер не надто здивувався, почувши ці думки. Їхня маленька команда складалася переважно з людей, які вважали, що обережність — сленг для боягузтва. Він ущипнув себе за перенісся.
— Припустимо, ми зробимо це. Як потрапимо всередину? Упевнений, що імператор встановив захист від телепортації, і я не знаю, чи є в нас шанс проти цілого палацу, заповненого охороною, включаючи найкращих магів, яких тільки можна купити за кошти державної скарбниці.
— Ми не повинні йти зі зброєю в руках, як у бойовику, якось усуваючи по п’ятдесят людей за допомогою рефлексів, що не піддаються фізиці. Щось більш витончене могло б спрацювати, — сказала Мейбл.
— Наприклад, гігантський дерев’яний кінь? У подарунковій упаковці для максимальної автентичності, — сказав Сус. За це отримав від Мейбл ляпас по носі (прим. перекл.: тут була використана інформація щодо Троянського коня).
— Говорячи про бойовики, підніміть руку, якщо коли-небудь хотіли проникнути в якесь місце під виглядом рознощика піци, — сказав Білл, піднявши руку догори.
— Бойовик — не перший кіножанр, який спадає мені на думку, коли йдеться про рознощиків піци. Хіба що екшн, — повів бровами Сус.
— Хлопці, невже зараз дійсно час для цього? — запитав Діппер, агресивно відкушуючи пончик.
— Я розвозила піцу влітку в старших класах, і це зовсім не так захоплююче, як ви розповідаєте, — насмішкувато відповіла Кордрой.
— Гаразд, добре. Зосередьтеся, зосередьтеся, діти, — сказала Мейбл, плескаючи в долоні, як учителька в школі.
— Так, прошу вибачення, — сказала Венді. — Просто тут стало зовсім похмуро. Я могла б прокласти гарний маршрут, щоб потрапити всередину, але він не буде ідеальним, враховуючи обмежений час на підготовку, особливо якщо плануємо вирушати дуже скоро. Найкраще, що можу зробити, це спрогнозувати розумний маршрут із невеликим пішохідним трафіком і бути готовим імпровізувати, якщо щось піде не так. Оскільки останнім часом Фенікс став супер параноїком і не знає, кому довіряти, наш розвідувальний відділ більше не єдина група людей, що відповідає за безпеку. Він найняв низку різних приватних діячів, які підпорядковуються безпосередньо йому, тому навіть я не маю повного уявлення про заходи безпеки.
— Яка ймовірність того, що нас схоплять і стратять ще до того, як потрапимо до порталу? — запитав Діппер.
— Чесно кажучи, вищий, ніж мені хотілося б. Наш найкращий варіант — потрапити через точку доступу, яку ніхто не думає охороняти, наприклад, через вихідні двері, якими кухонні працівники користуються лише для перекуру. Тоді зможемо піти звідти. Я повинна мати більш детальний план до того часу, як ми поїдемо… А це коли?
— Потрібно вирушати через два дні, — сказав Сайфер.
— Можу попрацювати з цим. Опинившись там, частина з нас займеться зняттям заклинань, які були накладені на запечатану залу, а решта зможе особисто протистояти відповідальному за це чоловікові.
— Тоді вирішено. Ми йдемо ва-банк, — рішуче сказав блондин.
Діппер ніколи раніше не їздив верхи на драконі, і сама думка про це була настільки ж захоплюючою, наскільки й нудотною. Кілька років тому, якби хтось сказав, що існують дракони, які дозволяють таким дивним людям, як він, кататися на собі, парубок би сильно засумнівався в їхньому розумінні реальності. Наразі йому довелося вщипнути себе, щоб переконатися, що зараз не галюцинує.
Три дракони, що стояли попереду, — невимовно прекрасні, хоч і не були найбільшими у своєму роді, але все ж мали довжину з кілька автомобілів, вишикуваних спереду й ззаду. Одна пара великих чорних очей ліниво кліпала на нього, а велетенська паща була вигнута донизу, утворюючи вічно незворушний вираз. Пайнс відчув бажання сховатися від цього погляду.
Ящури мали гладеньку холодну сіру луску, що вражало, бо Діппер завжди думав, що всі дракони вкриті блискучими, райдужними відтінками. Це було досить дурне припущення, адже що він знав про цих тварин насправді? Як виявилося, небагато. Колір їхньої луски був причиною того, що вони були обрані як ідеальний спосіб транспортування; їхня броня, природно, була вкрита радіопоглинаючим матеріалом, який мав схожий хімічний склад із фарбами, що використовуються для покриття літаків-невидимок. У поєднанні з тим, що дракони за своєю природою були стійкими до багатьох форм магії, вони були найкращим варіантом для уникнення технологічного виявлення радарами на додаток до уникнення магічного виявлення підопічними.
Немов відчувши нервозність, дракон, який до цього дивився зверху вниз, опустив свою довгу шию, щоб злегка підштовхнути юнака. Хлопець відчув непереборне бажання погладити морду тварини й простягнув руку, але завагався й відсмикнув її, бо не був упевнений, як це сприйме ящур. Чи не образиться? Його ніколи не навчали належного етикету спілкування з драконами. А якщо це здасться зверхньою поведінкою? Завжди був ірраціональний страх поїхати в чужу країну й випадково розлютити когось, доторкнувшись не так до обличчя чи ще щось подібне.
Не зважаючи на нерішучість, велика істота пригнула голову під його руку й стрільнула поглядом, ніби не дозволяючи Діпперу не погладити її. Цей неявний дозвіл додав сміливості, і він провів невпевненими руками по лускатій голові, коли тварина видала дивні звуки, схожі на щось середнє між рохканням і хрипом — звуки, які, як згодом зрозумів парубок, були драконячим еквівалентом муркотіння.
Незграбно виліз на спину, як його проінструктували раніше, і тримався за життя, молячись, щоб це не було схоже на катання на американських гірках із мінімальними запобіжниками на місці. Мейбл застрибнула позаду, виглядаючи значно менш стурбованою, ніж він. Діппер ненавидів американські гірки. Коли вони були дітьми, хлопець відмовлявся їхати, якщо сестра не сиділа поруч і не тримала за руку, що призводило до нещадних дражнилок після того, як обидвоє переживали це випробування.
Пасифіка стояла поруч із Мейбл, як правило, врівноважена й стримана лідерка, впиваючись нігтями в руки, з ледь помітним блиском в очах, з непролитими слізьми, що стримувалися лише зусиллям волі. У світі фей прояв слабкості був найпростішим способом прискорити передчасну смерть. Пайнс замислився, чи плакала вона коли-небудь у своєму житті. Очі близнючки пом’якшали, коли побачила вираз обличчя партнерки, і зісковзнула зі спини дракона, притягнувши Нортвест до себе в обійми.
— Зі мною нічого не станеться. Повір у тренувальні здібності власної організації, добре? — вона злегка кивнула головою, захованою на згині шиї. — Знаю, що ти приїхала б, якби могла, але це був би величезний політичний безлад. Зі мною все буде гаразд, обіцяю.
Пасифіка зібралася з духом і відсторонилася, губи все ще стиснуті в невеличку хмуру гримасу, але голова високо піднята, і вона виглядає менш вразливою, ніж хвилину тому.
— Доведи, що ти одна з наших найкращих. Зроби це, повернувшись неушкодженою, — сказала натомість.
— Це я можу, — заспокійливо посміхнулася Мейбл.
Коли все було готово й вони налаштувалися на політ, дракони злетіли.
Крилаті змії донесли їх шістьох — Діппера, Мейбл, Суса, Стенфорда, Венді та Білла — до обриву невеликої скелі й висадили там, залишивши пішки долати частину шляху, що лишилася.
Вони дійшли до периферії палацу, небо повільно темнішало, ставало більш холодно, а сонце втомлено покидало свій пост, затягуючи за собою чорнильно-синю завісу, коли зникало з поля зору. Прохолодне нічне повітря заспокоювало, і Діппер міг уявити, що його тривожне тремтіння було фізіологічною реакцією на зниження температури.
Не встиг озирнутися, як вони опинилися біля входу, і не було жодної можливості вагатися. Компанія крокувала слідом за Венді, прослизнувши через погано захищені непоказні двері, якими час від часу користувалися втомлені працівники, коли потрібно було сховатися в маленькому провулку за кухнями й викурити сигарету. Як і передбачала руда, кухні були майже порожні, оскільки весь персонал пішов на ніч — усі, окрім однієї жінки, яка суворо місила щось у великій мисці. Діпперу здалося, що він смутно впізнав її, але ніяк не міг пригадати її імені.
— Дідько, мені здається, вона йде сюди. Ховайся в комору! — прошепотів хтось, і вони опинилися затиснутими в крихітній темній кімнаті, залишивши Кордрой придумувати щось розумне. Юнак ненавидів те, що спроба використати закляття невидимості, імовірно, спровокує системи виявлення магії.
— Зробимо це за допомогою старого доброго відволікаючого маневру, — прошепотіла Венді, привідкривши двері до комори, перш ніж кинути монету в лампочку за кілька метрів від них, від чого та розбилася на друзки. Жінка впустила шматок тіста, який тримала в руках, і підскочила через шум, обернувшись, щоб занепокоєно оглянути скло на підлозі. Зітхнувши, схопила совок із кутка кімнати й, не поспішаючи, почала змітати кожний шматочок скла у відро для сміття, поки всі нетерпляче чекали в переповненій кімнаті.
— А укол транквілізатора не був би ефективнішим? — розчаровано прошепотів Діппер.
— Миттєве заспокоєння — це з кіно, — прошепотіла сестра у відповідь. — Внутрішньом’язовий дротик із транквілізатором потребує щонайменше п’ятнадцять хвилин, щоб почати діяти.
Після того, як минула ціла вічність, працівниця нарешті вийшла з кімнати, імовірно, щоб взяти нову лампочку. Вони поспішили вийти з кухні якомога тихіше й кинулися через двері до аварійних сходів після того, як Кордрой відключила сигналізацію.
Команда пройшла заплутаним маршрутом, який включав підйом, спуск і перетин кількох поверхів, перш ніж нарешті опинилася на балконі неподалік від таємничої бальної зали.
— Тут треба розділитися, — сказала руда, запропонувавши Стену й Діпперу відокремитися від групи. План полягав у тому, що вони вдвох працюватимуть над зняттям заклинань, а решта вирушить на пошуки імператора.
— Зачекай, — сказала близнючка, хапаючи брата за руку. — Будь ласка, бережи себе.
— Ми впораємося, гаразд? Ти і я, ми обидва, — він глянув їй у вічі, і нарешті дівчина кивнула, відпускаючи.
Щойно парубок розвернувся, щоб піти, як звук розчахнутого вікна різко зупинив його рух. Помітив, як розширилися очі Суса, побачивши щось вище його плечей позаду, і охопило почуття страху, перш ніж він встиг обернутися, щоб підтвердити власні побоювання.
На сусідньому балконі, на рівні з ними, Пайнс побачив єдине обличчя, яке, як марно сподівався, більше ніколи не побачить. Та невелика кількість їжі, на яку він мав апетит, щоб з’їсти раніше, хлюпнула й закрутилася в шлунку, прагнучи вирватися назовні. У своїй уяві він завжди був сміливішим. У власних фантазіях він говорив щось дотепне й підкоряв ворогів хитромудрими тактичними маневрами. Зіткнувшись із реальністю, хлопець, застигши на місці, зрозумів, наскільки дитячі ці роздуми. Ставки були високими, і Діпперу не подобалося, що їх могли перехитрити.
Група імператорських охоронців заблокувала вихід на балкон. Інша група була на підлозі, далекобійна зброя спрямована прямо на них. Вони в пастці.
— Ромео, Ромео, де ти, Ромео? — проголошував об’єкт його кошмарів, імітуючи фальцетне дихання. — А, ось ви де! Це ціла група моїх улюблених зрадників, усі в одній зручній для вбивства упаковці. Не те, щоб було нудно спостерігати, як ви блукаєте тут, відчуваючи себе підступними й розумними, але я маю для вас подарунок, і просто не терпиться його продемонструвати. Який історичний день. Чисте небо, повний місяць, чудова погода… Загалом, прекрасний вечір, щоб відсвяткувати мою остаточну перемогу.
— Не знаю, чому думаєш, що переможеш, але це точно не швидкий діалог, — відповів Білл, тягнучи Діппера за собою.
— Як грубо промовляти щось таке людині, яка навчила тебе говорити. Або найняв когось, щоб навчити тебе. Семантика, — махнув чоловік рукою. — Здається, ти зараз у досить скрутному становищі. Враховуючи мою неминучу перемогу, варто було б вибачитися переді мною й благати про збереження життя. Можливо, навіть пробачу, адже ти мій син, кінець кінцем, ще такий молодий і наївний. Решта з них… О, вони страждатимуть, піддаючись неймовірними тортурам, але тебе просто… Ввели в оману. Що таке річна зрада, коли в нас попереду століття взаємної підтримки та відновленої довіри? — слова звучали вмовляюче, майже чарівно, але якщо він робив такі пропозиції, то явно не розумів глибини ненависті сина до нього.
Білл сердито почав:
— Якщо думаєш, що весь цей безлад був просто якимось безглуздим розв’язком для таткових проблем, що ж, гаразд, ти здебільшого матимеш рацію, але це виходить набагато далі за рамки. Тепер я відповідаю за життя. Люди слідують моєму прикладу, можливо, не обов’язково через любов або просту симпатію до мене, але тому, що довіряють. Ці маленькі ошукані люди повірили в мене, і навіть я не настільки бездушний, щоб сприймати все як належне. Це майже пробуджує бажання робити краще для них. Це набагато більше, ніж скажу про тебе.
— О, то ти тепер хочеш грати в мученика народу? — посміхнувся імператор. — Але таке не дуже добре виглядає на Сайферах. Зараз ти лідер для цих людей, але припустимо, що, якимось чином, усупереч усьому, виграєш у мене. Коли сидітимеш на великому троні, з абсолютною владою на кінчиках пальців, чи будеш думати про здоров’я й щастя своїх підданих? Справедливого й чесного правління не існує, і чим більше люди люблять тебе з поваги, а не зі страху, тим більше торгуєш владою. Ти просто занадто молодий і дурний, щоб зрозуміти це.
— О, гляньте, тиран із застарілими ідеалами. Що тут нового? — насміхався Білл, з підкресленою незацікавленістю, оглядаючи висмикнуту нитку на своїй сорочці.
— Досить, — прогарчав імператор, явно пересичений розмовою. — Ведіть їх за мною, — наказав охоронцям, — і тоді шоу справді почнеться.
Їх провели в ту саму бальну залу, до якої вони прямували, але за набагато менш бажаних обставин, ніж планували. Діппер був упевнений, що при певних зусиллях був шанс здолати імператора, якби мали бажання, але не його самого з цілим палацом досвідчених убивць.
У величезній кімнаті стояв консорціум найвідданіших прихильників і радників, усі з самовдоволеними, пробивними виразами обличчя, наче в них текла слина від найкращого очікуваного дня їхнього життя. Кожен був одягнений у криваво-червоні традиційні церемоніальні шати, що свідчило про те, що вони вірили, ніби сьогоднішній вечір, швидше за все, запам’ятається їм надовго.
Здавалося, що Пайнс і його група запізнилися. Приготування закінчилися, і будь-якої миті… Будь-якої миті імператор міг натиснути на спусковий гачок і дозволити пеклу опуститися на їхню планету.
Десь сам володар виголошував палку промову, обіцяючи своїм послідовникам незліченні багатства, неймовірну владу, нову еру, яка належала їм — чого б ще не казали амбітні дурні в наші дні. Усі ці слова дзижчали у вухах Діппера, коли він марно намагався придумати якийсь спосіб, будь-який, щоб зупинити неминуче, або принаймні продовжити їхню свободу хоч на трохи.
Навколо лунали голоси, які ставали все гучнішими й гучнішими, нескінченні похвали й слова обожнювання імператора насичували атмосферу й придушували здатність думати. Імператор говорив, чи, можливо, скандував — слова, які, здавалося, зливалися в безглузду нісенітницю через пригнічений психічний стан юнака.
Потім пролунав крик, принц вирвався зі своїх пут і кинув в імператора кулю блакитного вогню, але на той час було вже надто пізно. Слова вже промовлено. Двері до бальної зали відчинилися, і маса чорного диму опустилася по приміщенню.
На мить стало неможливо зрозуміти, чи розплющені його очі; парубок був дезорієнтований, а навколишній світ здавався непроглядно чорним. Потім раптово чорний туман відступив настільки, щоб не домінувати над його зором, стиснувшись, сформувавши три менші, танцюючі чорні маси. Плаваючі фігури хиталися, крутилися й вистрілювали назовні окремими спалахами, коли всі в залі колективно затамували подих: дехто в покірному страху, а дехто в жахливому трепеті.
Немов сформовані невидимими руками фігури повільно перетворилися на трьох імпозантних істот, які мали дещо людиноподібні голови з гігантськими вовчими мордами, а їхні тіла були невиразно схожі на конячі. Дивлячись на одну з них, хлопець не відчував нічого подібного до того, що відчував раніше, це було схоже на зустріч із яскравим сонцем, тільки замість сяйва була повна протилежність. Це було щось невимовне. Єдине відчуття, з яким він міг би порівняти, було “L’appel du Vide”, або “Поклик Порожнечі” — бажання стрибнути, стоячи на краю прірви, або зробити один крок уперед, на шлях поїзда, що наближається. Але й те порівняння не повністю описує цей стан. Тут було щось потойбічне.
Діппер бачив їх, цих істот, раніше уві сні. Здавалося, що сни ожили. Хоча… Він не відчував страху, коли вдивлявся в нескінченні темні вирви їхніх очей. Відчувалося щось інше: ностальгія, дежавю й, можливо, щось на кшталт… Жалю? Але чому? Пайнс не розумів.
Один із них, найбільший, відкрив пащу, і з його горла вирвалося велике пронизливе лунке ревіння — якщо, звісно, ці істоти взагалі мали горло. Щось було не так із цим шумом. Голосіння не було схоже ні на первісний, основний рев ведмедя грізлі, ні на мелодійну пісню птаха в дикій природі. Серії звуків і сигналів, які вони видавали, мали певну схему й каденцію, з паузами, провалами й наміром, ніби тварюки спілкувалися, ніби були здатні до розумної мови.
Обличчя імператора почало кривитися від погано прихованого страху (прим. ред.: упс, а що трапилось?? як він мене кошмарить, жахіття).
— Це не ті безглузді звірі, якими їх малювали легенди. Я не можу прив’язати їх до себе тією ж магією, що й тисячоліття тому, коли вперше привели монстрів у наш світ. Їх воля надто сильна, і це незбагненно. Вони не повинні мати здатність до свободи й волі.
— Здається, нам усім кінець, — пробурмотіла Мейбл.
— Вони намагаються говорити з нами, — тихо промовив Діппер серед хаосу. — Зачекайте, вони намагаються говорити з нами!
— Стенфорде, — поспішно сказав він, — пам’ятаєте, як кілька тижнів тому нам було нудно, і ми вирішили погратися з ідеєю універсального перекладача? Здається, я знайшов рішення, що включає в себе часову петлю магії в ітераціях, немає часу пояснювати, але якщо Ви встановите коло заклинань, я можу додати до нього.
Стенфорд кивнув.
— Гаразд, усім стулити пельки! — крикнув юнак через увесь коридор. Люди, налякані командою, що пролунала з такого несподіваного джерела, затихли. Він спрямував свій погляд на імператора. — Сайфере, якщо звільниш Стенфорда й мене, ми зможемо знайти спосіб зв’язатися з ними.
Фенікс холодно дивився на них, роздумуючи.
— Серйозно, що втрачати? Або це, або ризик повного захоплення Землі. Що обереш?
Радник підійшов, щоб прошепотіти правителю на вухо. На чолі прислужника виступили краплини поту. Він мав вигляд людини, яка ледве тримається на ногах.
— Гаразд. Дій, як хочеш, але не намагайся робити нічого смішного. Знай, що я радше дозволю цій планеті розлетітися на шматки, аніж ризикну втратити свою імперію. Якщо хоч трохи відхилишся від того, що нібито робиш, мої магічні користувачі дізнаються, і тобі відірвуть голову. Жодних других шансів…
— Так-так, позування, погрози й так далі. Стенфорде, ти готовий? — нетерпляче запитав парубок.
Поки дідусь виписував на підлозі своє заклинання, Діппер втрутився зі своїми доповненнями, молячись, щоб це спрацювало й щоб потойбічні істоти не втратили терпіння на півдорозі та не вирішили натомість побити всіх. З останнім ударом він нарешті зміг розслабитися, дозволивши заклинанню йти своєю чергою й сподіваючись на краще. Це було, мабуть, найшвидше, над чим він коли-небудь працював, зрозумів хлопець, повільно усвідомлюючи гучний стукіт власного серця.
Коли сяючі лінії на підлозі зникли, ознаменувавши кінець заклинання, Пайнс загартувався й подивився одній з істот в очі.
— Тепер ти нас розумієш? — запитав він.
Тварина підвелася на задніх лапах, дуже схожа на розлюченого коня.
— Тут. Ми вже були тут раніше. Ти знову привів нас у чужі землі. Чому? — заревіло воно. Переклад не був досконалим і звучав трохи незграбно, але це, чесно кажучи, було найменшою з їхніх турбот зараз. Діппер на мить відчув гордість за свою чаклунську роботу.
У кімнату ввірвався імператор, сердито тицьнувши пальцем у створінь.
— Як це можливо? Звідки у вас самосвідомість? Історії, що передаються в нашому роді, кажуть, що ваш вид — досконала зброя: сильна й могутня, але бездумна та легко підкорюється!
Істота видала гучний рик, схожий на звук бас-барабана, і юнак зрозумів, що це був сміх.
— Після більш ніж тисячі років, ти думаєш, що в нас досі немає суспільства?
— Ну, людям знадобилися мільйони й мільйони років, щоб перетворитися на істот, здатних постійно розпалювати клятий вогонь. Фламінго, дельфінам і шимпанзе також знадобилося більше тисячі років, але ви не бачите, щоб це стало світанком планети мавп. Що робить вас такими особливими?
— Багато чого з твоїх слів я не розумію. Але ти хочеш знати, як ми еволюціонували? Востаннє коли нас привели на ці землі, то зробили подарунок. Кажеш, що ми були бездумними. Так. Ми були бездумними, керованими. Ми билися за свого господаря, а коли закінчували, нас тримали в темних камерах під землею. Прикуті, замкнені й холодні. Але згодом знайшовся один із ваших людей, який вважав, що не мати свободи волі — це недобре, сумно. І час від часу спускався вниз, де ми були закуті в кайдани, і приносив нам ласку. Тепло. Це було єдине тепло, коли приходила та людина. Вона сплітала заклинання, щоб дати нам насіння мови, емоцій, надії. Потім нас відправили назад у наш вимір. Узяли насіння й дозволили йому прорости, і через деякий час стали тими, ким є зараз. У нас є королі, солдати, армії та зброя. Як у вас.
— Не розумію. Що сталося з тими чарівними рослинами? — почув Діппер, як Сус прошепотів Мейбл.
— Метафора, — прошепотіла близнючка у відповідь.
— Незалежно від вашої історії, саме я привів вас усіх через цей портал, тож я ваш новий господар, — заявив Фенікс з усіма правами деспота, який завжди сприймав свою владу як належне.
— Ми самі собі господарі. Не ти, маленький землянине, — громоподібно прогарчало створіння. Кімната завібрувала. — Є лише єдина людина, перед якою ми в боргу, але життя у вашому світі коротке. Вона, швидше за все, уже пішла.
Величезна істота високо підняла голову, ніби щось відчуваючи. Тоді обернулася й подивилася прямо на Білла, який здавався незворушним, незважаючи на те, що був прикутий до землі цим могутнім поглядом.
— Але ти. Ти маєш щось від цієї людини.
— Справді? — здивовано відповів принц.
— Обручка. У тебе є перстень.
Повільно скрививши рот у невеличкій посмішці, блондин витягнув із кишені стару каблучку.
— А, цей?
— Саме так. Але вона не твоя.
— Маєш рацію. Я просто виловив його зі стародавнього лабіринту. А звідки знаєш? — з цікавістю запитав Білл.
— Для того, хто врятував нас колись давно, він би засяяв яскравим рубіново-червоним кольором.
Демон підніс перстень до світла й задумливо розглядав, і на обличчі з’явився вираз усвідомлення, наче він уперше щось зрозумів.
— Значить, ось так, — сказав, криво посміхаючись. Потім, легко вислизнувши з рук двох імператорських охоронців, підійшов до Діппера, що стояв поруч зі своїм заклинательським колом. На подив глядачів, він раптом опустився на одне коліно.
Тримаючи перстень у своїй долоні, він підняв очі й запитав:
— Діппере Пайнсе, Сосенко, світло мого життя. Чи будеш ти моїм?
Зала вибухнула шумом.
— Що ти, на дідька лисого, робиш? — закричав імператор, спантеличений і розлючений.
— Я… Що? — щелепа Діппера відвисла в дуже невтішному, на його думку, вигляді. — Можливо, зараз не найкращий час? Посеред потенційної глобальної катастрофічної загрози вимирання?
— Ти мені довіряєш?
— Я… — парубок завагався: — Так. Звісно довіряю.
— Боляче визнавати, але я прекрасно знаю, що далекий від досконалості. І все ж, ти справді можеш бачити себе з кимось іншим? Після всього, через що ми пройшли?
Юнак зітхнув.
— Ні, — зізнався він. — Але я не розумію, яке це має відношення до…
— А ти мене кохаєш?
Він втупився в золотисті очі, упевненість у яких заземлювала його серед безладу й плутанини. Пайнс ставив собі це питання багато-багато безсонних ночей. Чи любив він Білла? Чи міг любити свою половинку, не приймаючи все, що в ній є? Чи можна любити людину, не сприймаючи її незаперечну здатність до насильства й руйнування? Можливо. Так, так, міг, він припускав. Але не знав, чи робить це його сильним чи слабким. А от що знав напевне, так це те, чого хотіло його серце, до чого тягнулася душа.
— Я хочу, — тихо відповів. Посміхаючись так, ніби Діппер щойно подарував йому світ, Білл ніжно взяв його за руку, вдягнувши каблучку на четвертий палець.
Каблучка одразу ж засвітилася, її сяйво простежило гліфи навколо прикраси, поки не повернулося до того місця, звідки почалося. Колір був рубіново-червоний.
Хоча Пайнс не міг би сказати, що передбачав це, але не відчув жодного здивування.
Істоти опустили голови в жесті поваги.
— Твоя душа претендує на перстень. Ми присягаємо тобі у вірності.
— Скільки вас там? — запитав Діппер.
— Мільйони.
— І всі ви готові битися за мене?
— Більшість скаже, що це велика честь.
— Радий чути… Але мені це не знадобиться. Усе скінчено, Феніксе, — сказав парубок, глянувши на імператора.
Той, у свою чергу, подивився на Білла:
— Я був готовий дати тобі другий шанс, — промовив чоловік. — Невже будеш настільки жорстоким, щоб відмовити мені? Ти мій син. Я виростив тебе. Саме я дбав про тебе більше, ніж про будь-яку іншу істоту в цьому світі. Це те, на що я заслуговую у відповідь?
— Другий шанс? Як той, що ти так зручно знехтував дати моїй матері, єдиній у світі, хто по-справжньому піклувався про мене в той час? І що це була за фраза, яку завжди цитував? Не можу згадати. Слухати тебе завжди було неймовірно дратівливо. Щось, м-м-м, “другі шанси роблять тебе невдахою”. Хтозна.
Очі поваленого тирана наповнилися люттю.
— Якщо хочеш, щоб це закінчилося, то нехай так і буде. Ти будеш тим, хто зруйнує все, що Сайфери будували тисячоліттями. Сподіваюся, твої піддані розірвуть тебе на шматки, молекула за молекулою.
І з цими словами імператор підпалив себе, закінчивши своє правління й життя, перш ніж хтось зміг зробити це за нього.
— Я був першим, хто побудував усе, тому можу й зруйнувати, якщо захочу, — знизав плечима демон, безпристрасно спостерігаючи за цією сценою. — Прощавай, батьку.
Діппер глибоко зітхнув.
Епілог
Місяці потому
— Я постійно кажу тобі, Сосенко. Ти не можеш притягнути мене до відповідальності за те, що я зробив тисячоліття тому. Я навіть наполовину не такий схиблений на владі, яким ти мене виставляєш! Чи подобається мені командувати людьми? Звісно! Чи хочу сидіти на вершині вежі, побудованої з черепів моїх ворогів? Ні! Гаразд, визнаю, що це звучить досить круто, але справа не в цьому. Я хотів влади, щоб скинути цього ідіотського негідника, відстрочити кінець світу, а потім, можливо, переконати тебе відсмоктати в мене чи щось таке. Хіба це так погано?
Пайнс штовхнув блондина в ребра.
— Не будь таким грубим! Тоді якого біса ти досі дуєшся через те, що я відправив армію кошмарів додому й закрив портал?
— Усього лише одна гігантська танцювальна вечірка з жахливими пекельними чудовиськами — це все, про що я просив! Заради богів, я — двадцятирічний хлопець. Віриш чи ні, але я не дуже переймаюся тим, щоб бути деспотом, тероризувати маси чи щось таке. Дикий бунтар — найбожевільніший бунтар, якого коли-небудь бачив світ! Можливо, у стилі диско. Це все, що хочу від життя.
— Тиць моя радість! Між диктатором і масовим трахом, я не впевнений, що гірше, — бідкався Діппер, опустивши голову на руки.
— І, чесно кажучи, я люблю, коли люди схиляються переді мною, змушують підлеглих виконувати мою волю і т.д., але в мене є кращі справи, ніж займатися політикою, або тим, чим повинні займатися правителі. Можливо, варто делегувати повноваження. Або змусити людей робити їхню власну кляту роботу для різноманітності.
— Зачекай, ти це серйозно? — юнак із сумнівом подивилася на нареченого. — Ти ж розумієш, що пропонуєш, так?
Білл знизав плечима й запхав до рота жменю сирних слойок.
— Годі базікати, діти, допоможіть мені полагодити літеру “S” (прим. перекл.: в оригіналі Хижка називалася «Mystery Shack», “Таємнича Хижка”, але з часом літера “S” відпала, і стало «Mystery hack», “Таємниче шахрайство”) на даху. Вона знову впала, — покликав дідусь Стен зсередини таємничої халупи, де працював над чимось зі Стенфордом.
Діппер зітхнув і підвівся з крісла на газоні, буркнув і смикнув коханого за руку. Хоча, якщо бути чесним із самим собою, він не хотів би бути ніде у світі.