Це було не те життя, якого хотіла Мейбл. Хоча й не мала жодних спогадів про свої дні до Альянсу, дівчина якимось чином глибоко в душі відчувала, що раніше не хотіла б для себе такого життя.
Одного холодного зимового ранку тринадцять років тому Мейбл прокинулася в похмурій квартирі, не маючи жодного уявлення про те, де вона знаходиться, і не пам’ятаючи про своє минуле, єдиним, що знала про себе, було ім’я. Вікна в кімнаті не мали скла й були нашвидкуруч забиті дошками, занурюючи простір у темряву, за винятком невеликих променів сонячного світла, що проникали крізь щілини. Опалення не було, незважаючи на холод, тому закуталася в тонкі ковдри, які їй залишили, доки хтось нарешті не прийшов.
Коли двері зі скрипом відчинилися, назустріч вийшов дуже манірний і поважний чоловік, одягнений в елегантне темно-синє пальто. Він не виглядав так, ніби йому не місце в такій занедбаній квартирі. Навпаки: виглядав респектабельно й досить симпатично, і частина близнючки сподівалася, що він прийшов, щоб врятувати її від… Що б це не було.
— Перепрошую за невдале розміщення, міледі. Це необхідно лише доти, доки ви не доведете свою приналежність до Альянсу, — він говорив із непримиренним акцентом у дивній старомодній манері, і хоча вона нічого не знала про себе, принаймні відчувала, що живе не в клятому середньовіччі. Подумалося, що, можливо, він був одним із тих безсмертних, які намагалися пристосуватися до часу й задовольнялися тим, що були ходячими анахронізмами.
— Хто ти такий? Я тебе не пам’ятаю. Вибач, я нічого не пам’ятаю. Навіть не знаю, хто я така, — озвучуючи свої страхи вголос чомусь було ще більш страшно.
— Те, ким ти була, не має значення. Більше не важливо, — відповів, намагаючись звучати заспокійливо, але натомість прозвучало жорстко. — Важливо те, кого я представляю — Альянс Тіней.
— Ну, ти справді звучиш як… Тінь, — слабко промовила вона. Чоловік не посміхнувся. Значить, каламбури не пройшли. — Що це за Альянс Тіней? — запитала, сподіваючись, що не зв’язалася з організацією злочинців.
— Це давнє таємне товариство, яке бачило зле́ти й падіння численних цивілізацій, — пояснив він. У міру того, як промовляв слова, тон ставав більш енергійним, більш палким. — Організація, яка невтомно й безкорисливо працює над підтриманням балансу сил у світі, запобігаючи самознищенню цього царства. Ми непомітно ковзаємо в тіні, усуваючи тих, хто, як ми об’єктивно визначили, становить загрозу для стабільності світу. Ми — асасини, які працюють на благо всіх рас, що населяють Землю, і це твоя можливість приєднатися до нас.
— Рада, що ви так пристрасно ставитеся до своєї роботи. «Робити те, що любиш» і все таке. Але ви не можете забирати людей у свої праведні хрестові походи! — запротестувала Мейбл. — А як же моя сім’я? Друзі? Домашні тварини! Домашні рослини!
При згадці про сім’ю очі незнайомця трохи розширилися, а вираз обличчя став похмурим.
— Мені шкода, справді шкода.
Повисла напружена тиша, у якій він нічого не пояснював, а просто дивився на полонену з жалем. Дівчина зрозуміла, що відбувається, і відчула, як вираз її обличчя змінився.
— Твоєї сім’ї… Більше немає. Вони загинули в жахливій трагедії, і ти була вкрай засмучена. Ти хотіла забути, почати все спочатку, і Альянс був готовий дати тобі це. Tabula rasa — чистий аркуш.
— Ні, — прошепотіла вона, сльози котилися по щоках від розгубленості, яку вона навіть не могла пригадати. А може, була засмучена, бо не могла пригадати. — Чому… Чому я? — запитала. — Чому я потрібна Альянсу?
— Більшість людей обирають за їхні навички, силу, здібності або інтелект. Тебе обрали з іншої причини.
— З якої саме?
— Тебе обрали тому, що один із наших старійшин виявив, що твій соулмейт — наша лідерка, наше божественне керівництво, наша королева в усьому, крім імені. Без неї Альянс ослаб би, а ти — невідома змінна, що може потенційно загрожувати нашому існуванню. Той самий старійшина наказав мені привести тебе до нас, щоб ти довела, що належиш до Альянсу — довела, що гідна бути її другою половинкою й займати місце поруч із нею. Оскільки наша лідерка належить до раси безсмертних, ми вирішили подарувати тобі здатність зупинити свою смертність, давши достатньо часу, щоб завоювати нашу довіру й пошану, скільки часу це не зайняло б.
Голова Мейбл пішла обертом від цих знань.
— Хто вона? Моя споріднена душа. Яка вона? Добра? Холодна? Ніжна? Жорстока? Що вона любить робити в п’ятницю ввечері? Недільного ранку?
— Її особистість знають лише старші, і так воно й повинно залишитися. Ти маєш показати себе, перш ніж ми дозволимо зустрітися з нею. Це буде довга подорож, але ми віримо, що ти досягнеш успіху.
— Показати себе. Як?
Куточок рота чоловіка піднявся вгору, утворюючи гостру посмішку.
— Рахунком смертей.
Після цієї зустрічі дівчина почала повільний процес просування по кар’єрних сходах організації, тренувань і беззаперечного виконання місій, поки не довела, що заслуговує на довіру, щоб отримати місце в Дворі Тіней. Двір слугував базою для операцій Альянсу. Побудований у величезній, переобладнаній старій фортеці, він містив Раду Старійшин, а також багато інших членів організації. Саме тут формулювалась більшість рішень і планів Альянсу.
Колишня Пайнс невтомно працювала, щоб довести свою компетентність і заслужити довіру Альянсу. Іноді задавалась питанням, чи справді вона так відчайдушно хоче зустріти свою другу половинку, чи це просто те, що говорила собі, тому що це було набагато легше, ніж намагатися переслідувати своє минуле. Можливо, просто легше було змиритися зі сліпою покірністю, ніж боротися з організацією величезної сили, не маючи власних ресурсів.
Кожного разу, коли націлювалася на вбивство, знаходила втіху в тому, що робить це заради загального блага. Вона вірила, що робить це з любові до людей, з любові до суспільства. Не маючи жодних спогадів про минуле, дівчина була впевнена в одному: усе, що робить, усе, що коли-небудь робила, було з любові. Якщо в її голові раз на місяць і з’являвся голос, який говорив, що, можливо, деякі речі вона робила зі страху, Мейбл успішно ігнорувала його, тому що таким чином відчувала провину й невпевненість.
Тепер, після тринадцяти років роботи в Альянсі, такий спосіб життя був майже звичний, але сьогодні ввечері глибоко турбували власні думки. Зазвичай вона з усіх сил намагалася уникати роздумів про власні вчинки, але цього разу думки постійно поверталися до останнього замаху на її життя. Кілька днів тому в палаці був той хлопець…
Мейбл вбила більше людей, ніж могла пригадати, але ні в кого з них на обличчі не було такого виразу, як у нього — виразу абсолютної зради й болю. Зазвичай жертви виглядали наляканими, розпачливими або покірними, ніби розуміли, що саме їхній вибір і дії призвели до такої долі.
Зло буває різних форм і розмірів, нагадала вона собі. Найхворобливіша людина може бути упакована в невинну, нешкідливу на вигляд оболонку. Навіть єдинороги, які випромінюють почуття чистоти, можуть бути пихатими й маніакальними, про що, на жаль, дізналася з власного досвіду.
Злегка похитавши головою, ніби відганяючи сумніви, вона заплющила очі й заснула.
Мейбл прокинулася від пронизливого звуку сигналізації, що пронизував повітря. Сигналізація сповіщала про те, що в приміщенні перебуває зловмисник. Будь-хто міг легко вдертися до штаб-квартири, якщо знав її розташування, але набагато складніше було пересуватися непоміченим усередині будівлі через численні сигналізації, які могли спрацювати через неправильні рухи.
Вона буркнула, але миттєво підхопилася на ноги, схопила гострий кинджал зі своєї чималої схованки зброї й попрямувала до дверей. Щойно вийшла з кімнати, як із повітря з’явився хлопець, імовірно, скинувши свої чари, і заштовхав її назад у кімнату, перш ніж зачинив за ними двері.
— Мейбл, будь ласка. Мені потрібно поговорити з тобою, — благав порушник, благально простягаючи руки. Це був хлопчик із палацу. Її мета.
— Спробуєш що-небудь зробити, і я познайомлю твоє око з цим кинджалом, — попередила вона.
— Обіцяю, не буду нічого робити. Просто хочу поговорити.
— Вони знайдуть тебе, ти ж знаєш. Маєш кілька хвилин, не більше. Тож говори.
— Ти пам’ятаєш що-небудь зі свого минулого? Хоч щось? Якісь моменти, може, місця, людей? — почав він.
Дічина обміркувала, скільки інформації готова розкрити, перш ніж вирішила, що не зашкодить розповісти, тим більше, що навряд чи він зможе піти звідси неушкодженим.
— Ні, нічого. Окрім імені, Мейбл.
Незнайомець заплющив очі на кілька секунд, а потім знову розплющив із покірним виглядом.
— Мейбл Пайнс. Тебе звуть Мейбл Пайнс, так само, як мене — Діппер Пайнс. Я твій близнюк, — сказав юнак.
Вона звузила очі.
— У мене немає живої сім’ї.
— Звідки про це знаєш? Тому що тобі сказав Альянс? І чому ти маєш довіряти Альянсу? — сказав сердито парубок.
Гнів співрозмовника викликав захисну реакцію, і вона змушена була підвищити голос:
— Альянс не має причин брехати! Вони роблять благородну справу й мають чисті наміри, тоді як ти маєш усі підстави брехати мені, щоб урятувати власну шкуру!
— Крокуючи прямо в гадюче гніздо? — недовірливо перепитав він. — Ти взагалі себе чуєш?
Мейбл схрестила руки. Хлопець зітхнув і притулився спиною до дверей, опустившись на землю й заплющивши очі.
— Ходімо звідси зі мною. Дозволь довести, а якщо не повіриш, можеш повернутися. Мейбл, нумо, — зітхнув Діппер. — Я сумую за тобою.
Вона довго обмірковувала його слова, перш ніж покласти кинджал на підлогу в жесті доброї волі. Вирішила нічого не говорити. Це все одно було нездійсненним проханням. Не було жодного способу, яким вони могли б вибратися звідси.
— Навіть без спогадів, хіба ти не відчуваєш, що ми, знаєш, якось пов’язані? — продовжував дімку Пайнс. — Мусиш відчувати. У нас був один амніотичний мішок. Мама казала, що ти кілька разів намагалася задушити мене своєю пуповиною, але ми народилися, тримаючись за руки, — говорив так, ніби намагався поділитися якимось внутрішнім жартом, але цей жарт був для неї абсолютно незрозумілим. Він ласкаво посміхнувся на цей спогад.
Мейбл не знала, що думати про цього хлопця. Якщо він плете брехню, то це можливість втратити десятирічний прогрес в Альянсі через те, що не повірила в них до кінця. А що, коли це перевірка вірності Альянсу? Що, коли вони хотіли знати, що вона не має жодних сумнівів щодо місії організації, і сфабрикували весь цей сценарій як шанс довести свою відданість? Це могло стати останнім кроком перед тим, як вони нарешті приймуть її, нарешті дозволять зустріти соулмейта.
Перш ніж дівчина встигла прийняти рішення, двері із силою відчинилися, і Діппера повалили на бік.
На порозі стояла група з п’яти членів Альянсу, кількох із яких близнючка впізнала. Двоє вийшли вперед, схопили юнака й зв’язали. Інші троє біля дверей відступили вбік, і старійшина Фрієрсон пройшов усередину. Мейбл шанобливо схилила голову. Вона була багато чим зобов’язана старійшині. Він був тим, хто знайшов її й привів на цей шлях.
— Які слова не говорив би тобі цей чоловік, це отрута. Не дозволяй його брехні заплямувати шлях праведності, — старець говорив глибоким і рівним, заспокійливим голосом. Мейбл хвилювалася, що вони запідозрять її у змові, але здавалося, що старець вірив у її відданість справі більше, ніж вона сама.
Старійшина подивився на Діппера.
— Ми відведемо цього чоловіка до судової зали, де він постане перед судом за свої злочини проти вселенської гармонії й за вторгнення на наші священні землі.
Коли його забирали, парубок не протестував, лише повернув голову назад і з благальним виразом подивився на Мейбл, коли його тягнули назустріч своїй долі.
Двері за ним зачинилися, а дівчина ще довго відчувала, що тремтить.
Спочатку вона незліченну кількість разів хотіла, щоб хтось із минулого прийшов і забрав її, щоб хтось допоміг відновити спогади й показати, що вона була кимось, кого любили. За ким сумували. Скільки разів вона мріяла про те, що все це було помилкою, що сім’я жива й здорова, і шукає її? Але минали роки, ніхто не приходив, і Мейбл не хотіла більше нести тягар марних сподівань. Саме тоді почала розуміти й вірити в мету Альянсу. Побачила, що її руками були знищені жорстокі деспоти, а також жадібні керівники величезних корпорацій, побудованих на експлуатації інших. Визнала, що готова виконувати брудну роботу без подяки, щоб зупинити світ від падіння в розбрат і хаос.
І все ж… Хіба не було моментів, коли вона сумнівалася, що всі люди, яких убила, справді повинні були померти, щоб захистити суспільство? Однак щоразу, коли Мейбл ловила себе на подібних думках, силоміць зупиняла себе, бо інакше довелося б думати про всіх тих, кого, можливо, скривдила в минулому, а вона не була настільки мазохісткою, щоб розважатися з цією провиною.
Дівчина знала, що не зречеться Альянсу Тіней, бо вже давно прийняла його таким, яким він є, але не була ще настільки безсердечною, щоб засудити на смерть потенційного невинного, особливо того, хто стверджував, що знає її.
Повторюючи знову й знову, що так буде правильно, вона зібралася з духом і побігла до кімнати, де її відвідувач очікував на вирок.
Суворий голос пролунав у залі засідань.
— Усі проголосували, і вирок зрозумілий. Його смерть необхідна для досягнення однієї з наших головних цілей: усунення імператора Сайфера.
— Старійшино! — несамовито закричала Мейбл, вбігаючи до зали, голос чітко лунав по всьому залу.
Старійшина Фрієрсон виглядав… Не те, щоб здивованим, але стурбованим. Занепокоєним. В очах Діппера з’явилася надія.
— Я хочу скористатися своїм звільненням, — рішуче мовила вона.
Очі старійшини розширилися. Рот розтулився, але слова не виходили. Він стискав і розтискав кулаки багато разів поспіль, перш ніж нарешті зміг заговорити.
— Мейбл, звичайно ж, ти не можеш використати свій єдиний виняток для одного особливо вправного оповідача. У тебе попереду роки, десятиліття, можливо, століття, і ти можеш вибрати лише одне життя.
— Я впевнена, — сказала близнючка, вона звучала впевненіше, ніж відчувала.
На противагу життям, які забирає кожен член Альянсу, кожен із них отримав подарунок: єдину можливість зберегти життя обраної цілі. Із застереженням. Хоча звільнену особу не вбивали, її підвішували в стані, схожому на сон, близькому до смерті, на невизначений час. Щороку в річницю винесення вироку п’ять старійшин голосували, чи звільняти їх, чи ні, а свобода вимагала одноголосного рішення. Завжди існувала надія, що одного дня обставини у світі можуть змінитися настільки, що дрімаючий в’язень більше не буде вважатися загрозою для миру, і старійшини вирішать надати йому мораторій (при. ред: «мораторій» — відстрочення зобов’язань; розширюємо свій словниковий запас разом із Кривавими Кавунчиками :з).
Наразі в Залі Амністії налічувалося близько двадцяти таких звільнених, які знаходилися в очікуванні. Коли Мейбл уперше побачила їхні силуети в темному синьому освітленні зали, то подумала, що це вишукано виліплені статуї. За сім років, що минули відтоді, як пройшла цим залом, вона не бачила, щоб хоч одна людина зникла з його глибин.
Однієї безсонної ночі дівчина імпульсивно піднялася з ліжка, щоб відвідати застиглі фігури, коли натрапила на Тремблі, того самого, хто навчив її збирати снайперську гвинтівку й уражати ціль за сотні метрів. У той момент він змінив свій звичайний сонячний, безтурботний вигляд на вираз меланхолійної образи й просто стояв, задумливо дивлячись на нерухомого, незворушного маленького хлопчика. Чоловік дивився на свого сина. Волосся Тремблі посивіло від старості, і він боявся, що помре раніше, ніж його дитина отримає шанс на помилування. Сплячих полонених зберігали лише доти, доки були живі члени Альянсу, які вирішили їх урятувати, а Тремблі був людиною. Смертною. Це означало, що якщо батько помре, то й син проживе недовго.
Це не ідеальне рішення для порятунку парубка, який стверджував, що він її брат, але це був єдиний варіант. А якщо вона дізнається, що хлопець брехун, то вб’є його власними руками.
Старійшина Фріерсон виглядав так, ніби радше вип’є власної сечі, ніж виконає прохання, але навіть старійшина не міг порушити правило, яке так міцно вкоренилося в історії Альянсу.
— Буде зроблено, — сказав чоловік, кивнув головою, розвернувся й, не кажучи ні слова на прощання, вийшов із кімнати. Двоє вбивць крокували слідом за ним із полоненим на буксирі.
— Зачекай, Мейбл! — поспішно вигукнув Діппер, коли за ними почали зачинятися великі двері. — Я знаю тебе. У тебе було порося на ім’я Пухлик, шафа, повна кричущих светрів, з яких ти мала б вирости до дванадцяти років, і нездорова пристрасть до сумнівних бойз-бендів! Ти не захотіла б жити так, як зар…
Двері грюкнули.
«Що ти хотів мені сказати? » — подумала близнючка, коли він зник.
Вона все ще не знала, чому вірити.
Раз на рік, у річницю винесення вироку, Мейбл відвідувала хлопчика, якого вона в рівній мірі врятувала й засудила. Щороку Рада Старійшин відмовляла йому в мораторії.
Протягом п’яти років у неї був звичний графік: прокидалася рано-вранці, спускалася вниз і годинами стояла перед нерухомою, схожою на ляльку фігурою, м’яко освітленою люмінесцентним блакитним світлом. Вони не мали багато спільних рис. У них не було нічого такого, що одразу вказувало б на їхню спорідненість.
Щоразу коли думала про те, щоб спробувати відстежити інформацію про себе або про сплячого незнайомця, то не могла змусити себе це зробити. Мейбл боялася. Що, як це змусить її зіткнутися з правдою, від якої не матиме змоги відвернутися? Вона не була впевнена, чи є для неї місце в зовнішньому світі. Тут, принаймні, була хоча б задоволена. У неї була мета.
Навіть якщо він говорив правду й справді був її близнюком, це жодним чином не гарантувало щасливого кінця. Дівчина читала досьє юнака ще тоді, коли він був її ціллю. Можливо, він дійсно її братом, але також споріднена душа й коханець деспота, якого не можна спокутувати. Чи змогла б попередня Мейбл пробачити щось подібне? Важко уявити.
Краще залишити все так, як є. Вона була задоволена своїм життям і вважала, що світ сам розбереться. Зрештою, qué será será (прим. перекл.: з іспанської « що буде, то буде »).
Принаймні, так думалося п’ять років. А потім усе змінилося.
Мейбл стояла біля напівзруйнованої хатини, з огидою дивлячись на іржаві літери, що проголошували її Хижкою Чудес.
Її відправили на фальшиве завдання. Тут не було сорокадвохрічного експерта зі зброї Едмунда Роузвелла — лише чоловік років вісімдесяти, який бурчав і розмахував палицею, кидаючи попкорн у телевізор.
Виникли підозри, коли вона читала звіт про місію. Щось у ньому здавалося… Неправильним. Але хто ж тоді послав її сюди? І навіщо? Чи не потрапить у засідку?
Щойно вона розвернулася, щоб піти, як почула голос:
— Мейбл!
Дівчина завмерла. За долю секунди витягла пістолет із кобури й направила його в бік, звідки долинав голос. Жінка, яку вона не впізнала, руда, крокувала до неї, піднявши руки вгору в жесті, який показував, що не хоче заподіяти шкоди.
— Воу, тигрице. Просто хотіла поговорити, — сказала незнайомка.
— Це ти мене сюди прислала. Навіщо? — ураз спохмурніла, очі звузилися.
— Щоб познайомитися з твоєю сім’єю, звичайно, — руда всміхнулася доброзичливою, невинною манерою, що викликала довіру. Мейбл знала, що це був фасад , але не могла не розслабитися.
— Моя сім’я загинула, — раптово промайнули спогади про те, як п’ять років тому вона повторила те саме незнайомцю, який стверджував протилежне.
— Не вся твоя сім’я померла, Мейбл. Знаю, що в тебе немає причин мені довіряти, але просто вислухай. Зайди всередину, і якщо ти справді не віриш, то чим це може зашкодити? Поговори зі своїм двоюрідним дядьком Стеном. Він практично виростив тебе.
— Хто ти така і яка тобі різниця? — гарячково запитала дівчина.
— Мене звуть Венді, і я шукаю тебе вже багато років. Альянс Тіней — напрочуд жорстка організація, у яку важко проникнути. Я була доброю подругою твого брата Діппера. Він заслуговує на краще. Ти заслуговуєш на краще, Мейбл, тож гайда. Спробуй. Світ потребує повернення Діппера й Мейбл Пайнс.
Інстинктивною реакцією було піти геть від усього цього, не озираючись, але потім вона згадала про сплячого хлопчика, який може залишитися там навічно, несправедливо, якщо нічого не зробити.
Почуття провини нарешті взяло гору, коли істина, можливо, була прямо перед нею.
— Гаразд, — коротко сказала. Кордрой підбадьорливо посміхнулася у відповідь.
Мейбл переповнювало непереборне почуття тривоги, коли дивилася на вхід. Частина її все ще хотіла піти й забути про це, але вже й так багато забула. Якщо свідомо вирішить забувати незручні істини щоразу, коли зіткнеться з чимось страшним, то з неї залишиться не більше, ніж порожня оболонка людини.
Глибоко вдихнувши, вона розправила плечі й нерішуче ввійшла в двері, кожна клітинка тіла вібрувала від трепету.
Не було ніякого раптового припливу спогадів, ніякого почуття чогось знайомого, але, озирнувшись, відчула, що тут тепло. Затишно.
У вітальні сидів літній сивий чоловік, якого вона бачила раніше. Він усе ще сердито кричав на телевізор. Мейбл прочистила горло.
— Стій, непроханий госте! — крикнув він, не відриваючись від шоу. — Я розберуся з тобою, коли закінчу повторний показ «Качиного детектива».
— Гм, це я, Мейбл… — невпевнено сказала вона.
— Ну, Мейбл, я ще не закінчив дивитися… — раптом застиг і повільно відвів погляд від екрану. Він витріщився на неї, втративши дар мови. — Мейбл? — шоковано перепитав, перш ніж опанувати себе. — Де ти була, зникла на такий довгий час? Не думай, що ти якась особлива, якщо втекла з дому. Була десь там, робила он те. Почала бізнес і розбагатіла? Повернулася, щоб втерти це дідусеві в обличчя? — говорив грубо, але його очі блищали від непролитих сліз, заперечуючи зухвалі слова.
На мить їй захотілося бути Мейбл із турботливою родиною — Мейбл, чий двоюрідний дядько Стен був уособленням сварливого старого дідуся й бабусі, яких вона уявляла, коли мріяла про власну сім’ю. На мить було приємно прикинутися.
— П’ятсот найщасливіших, — пожартувала вона, посміхаючись.
— Файно, ти якраз вчасно. Мені потрібен новий ендопротез стегна, — відповів він. І це було так легко, незважаючи на всі недомовлені слова й усі ті, які Пайнс не пам’ятала, щоб сказати. — Іди сюди, дитинко, — сказав, запрошуючи до обіймів, і дівчина погодилася, відчуваючи тепло́ й спокій, незважаючи на те, що в кінцевому підсумку вона все ще обіймала незнайомця.
— Не думай, що я не шукав тебе, — промовив дідусь Стен їй на вухо, голос був грубим від емоцій. — Я ніколи не припиняв пошуків.
Мейбл кивнула з легкою посмішкою.
— Дякую, — відповіла, несподівано почуваючись зворушеною. — Можна я просто… Трохи оглянусь? Побачу деякі з моїх старих речей? — несміливо запитала.
— Твоя спальня залишилася такою ж, як і була, коли ти поїхала. І Діппера теж, — сказав дядько, і Мейбл зрозуміла, що він залишив усе на своїх місцях з очікуванням — ні, з надією — що близнюки знайдуть дорогу назад.
Вона ще не була до кінця переконана, що все це відбувається насправді, але наважилася помріяти.
Піднімаючись нагору, натрапила на кімнату на горищі, яка, очевидно, належала їй багато років тому. Одна зі стін була завішана полароїдними фотографіями, на яких вони з братом робили безглузді речі. На одному з них Мейбл намагалася затягнути маленьке рожеве порося в светр і зазнала невдачі, а її брат-близнюк лежав на підлозі в сльозах від надмірного сміху. На іншій вони влаштовували лялькову виставу зі шкарпеток, де дівчинка виглядала надто захопленою, а брат виглядав так, ніби робив це під дулом пістолета.
Поруч із фотографіями висіла купа картин, на яких були зображені єдинороги, що скакали в різних варіаціях ідилічних полів. Можна сказати, що це не робота підлітка, який сприймає поважний інститут іронії, а робота підлітка, абсолютно відданого й щирого у своїх намірах. Їй подобалася ця людина. Було цікаво, ким би виросла ця Мейбл, якби їй не стерли всі спогади без попередження.
У кімнаті не було пилу, наче Стен ретельно підтримував чистоту всі ці роки, дбайливо зберігаючи все в усій хаотичній красі.
Зіткнувшись з усіма доказами, більше не можна було заперечувати правду. З багаторічного досвіду незаконних оборудок вона знала, як виглядають фальшиві документи й сфабриковані докази, і це було зовсім не те. Опустилася на підлогу й годинами розглядала фотографії, намагаючись уловити кожну найменшу деталь.
Саме тоді й прийняла рішення.
— Я хочу отримати відповіді, і якщо мені доведеться зруйнувати Альянс, щоб їх отримати, я це зроблю, — сказала вона Венді, коли виходила на вулицю, попрощавшись із дідусем Стеном і твердо пообіцявши йому, що повернеться знову, наступного разу вже зі своїм близнюком на буксирі.
— Рада чути, — посміхнулася Кордрой. — Я вже казала, що я провідна експертка в отриманні відповідей і руйнуванні речей?
— Чудово, — сказала дівчина, — тому що ми збираємося знайти лідера Альянсу.
Навіть із внутрішніми знаннями Мейбл про Альянс і великими ресурсами та вміннями Венді, було дуже важко встановити особу таємничого лідера. Першим напрямком їхнього розслідування став крихітний, ледь помітний знак, викарбуваний на спині Пайнс трохи нижче шиї. Зрештою, ці пошуки ні до чого не привели, що й не дивно. Багато магічних рас вважали імена священними, вірили, що вони мають силу, і тому зберігали їх у таємниці. Ім’я, вказане на мітці, було саме таким, воно виглядало досить самобутнім і архаїчним, щоб належати до такої раси. Ким би не була друга половинка дівчини, її справжнє ім’я, імовірно, було вимовлене один раз при народженні, перш ніж віддатися тиші, втрачене для всіх, окрім його власника і, можливо, обраних.
Інша життєздатна стратегія полягала в спробі відстежити комунікацію між старійшинами й головою організацією, що було виснажливо, оскільки однією із сильних сторін безпеки Альянсу було те, що всі їхні критичні повідомлення були письмовими, не залишаючи жодного цифрового сліду. Зашифровані повідомлення, надіслані старійшинами, вручну передавалися від месенджера до месенджера швидко й ефективно в межах величезної мережі, схожої на розгалужене дерево; інформація рухалася від стовбура аж до крихітних гілочок, і десь на кінці однієї з цих гілочок знаходилася єдина людина, яка могла розшифрувати повідомлення. Було майже неможливо сказати, хто був кінцевим одержувачем, оскільки існували тисячі кінцевих одержувачів, які створювали хибні сліди. Однак майже неможливо це не те саме, що неможливо, і все, що було потрібно, щоб докопатися до суті таємниці — кілька добре розставлених агентів, які проникли в мережу в стратегічних точках, досить геніальний алгоритм аналізу даних і дещиця часу.
За місяць усе з’ясували.
— Не може бути, бляха-муха, — Венді присвиснула, коли вони обидві шоковано втупилися в екран ноутбука. Мейбл не могла в це повірити. Усе було трохи сюрреалістично.
— Пасифіка Нортвест, це, типу, Пасифіка Нортвест? Безмозка, самозакохана світська левиця? — сказала Мейбл із широко розплющеними очима.
— Ти можеш собі уявити когось ще настільки претензійного, щоб так себе називати?
— Справедливе зауваження, — визнала партнерка.
Кордрой весело посміхнулася.
— Хто б міг подумати, що Пасифіка Дай-Мені-Дизайнера-або-Вбий-Мене Нортвест не побоялася забруднити свої ідеально наманікюрені руки в старому доброму вбивстві?
— Гаразд, визнаю, я справді не очікувала такого повороту подій, — зізналася Пайнс. Річ у тім, що Пасифіка здавалася такою безсоромно поверхневою й пустоголовою, що важко було уявити, щоб вона відволіклася від пиття кокосів на Бора-Бора — чи що там роблять багаті й знамениті — на змову з метою повалення деяких світових лідерів.
Нортвест здобула славу кілька десятиліть тому, її обожнювали за безмежне багатство, безсмертну красу та екстравагантні вечірки. Слава багатійки була палицею з двома кінцями: зовсім недавно вона набула сумнозвісної репутації через участь у дурненьких реаліті-шоу, і публіка одночасно любила ці шоу й ненавиділа за те, що їх любила. Дічину нескінченно висміювали в ЗМІ за ідіотські коментарі, які, здавалося, завжди злітали з її вуст, але, тим не менш, вона була тією, на кого всі хотіли б бути схожими. В одному з інтерв’ю, що особливо запам’яталося, вона переплутала кампанію з компанією (прим. ред: в оригіналі використовувалося « campaign for champagne » що перекладається як « кампанія з шампанським », але світла голова нашої перекладачки знайшла файний аналог), і соціальні мережі вибухнули насмішками з цього невігластва.
У її нинішньому реаліті-шоу «Million Dollar Tryst» Пасифіка запрошувала неймовірно красивих людей на до смішного екстравагантні побачення. Мейбл зізналася, що передивилася кілька епізодів цього серіалу під час того, як проходила через фазу реаліті-шоу. В одному з епізодів Нортвест позичила в національному музеї сумнозвісне намисто вартістю триста мільйонів доларів і дала можливість своєму кавалерові надіти його на вечір, коли вони вечеряли на приватному пляжі. В іншому епізоді вона імпульсивно купила вінтажний винищувач і подарувала його кавалеру — актору, який колекціонував літаки — наприкінці вечора. Усе це були показні демонстрації багатства, які викликали в соціумі огиду та жах водночас.
Пайнс було важко примирити дві дуже різні особистості Пасифіки Північно-Західної. Як може хтось, хто так успішно живе в центрі уваги, бути настільки вправним у процвітанні в тіні?
— За нею цілодобово слідкують папараці, і вона постійно перебуває під пильним наглядом. Як же всі пропустили той факт, що вона керує цілою армією вбивць? — недовірливо сказала Мейбл.
— Це імідж, який вона підтримує, — пояснила Венді. — Оскільки всі вважають її недалекою та матеріалістичною, вони когнітивно упереджено ставляться до будь-яких доказів протилежного. Це дуже розумно. Я сама використовую подібне прикриття, але перед нами обман наступного рівня.
— Гаразд, — повільно промовила дівчина, неохоче звикаючи до цієї ідеї. — Тоді як пропонуєш нам підійти до неї?
Кордрой повернулася до клавіатури й швидко набрала якийсь код, перш ніж повернутися обличчям до співрозмовниці.
— Вона влаштовує вечірку на своїй віллі на цих вихідних. Там буде кілька сотень людей — достатньо, щоб не запідозрила тебе, якщо не впізнає. Можу надіслати план будівлі.
— Чудово, — посміхнулася Мейбл. — Я не псувала вечірки відтоді, як застрелила боса мафії в особняку Плейбоя.
— Сподіваюся, ця вечірка буде менш захоплюючою, — засміялася руда.
Пайнс прибула до маєтку Нортвест, почуваючись сором’язливою й фальшивою в м’ятно-зеленій шифоновій сукні від одного з провідних дизайнерів сезону. Ніч була темною й прохолодною, і дівчина злегка тремтіла. Дехто з гостей затримувався в саду для приватних розмов, але більшість зосереджувалася біля відкритого басейну або у великій їдальні з відкритою барною стійкою, де була Пасифіка.
Будівля була екстравагантною, але водночас вражаюче сучасною у своєму мінімалізмі, зовсім не такою, якою Мейбл уявляла собі для лідера стародавнього ордену. Це був разючий контраст із фортецею, у якій містився Суд Тіней, старомодним у своїй щедрій кількості арок і колон.
Вона помітила Нортвест, яка сміялася й пліткувала на дивані з групою кінозірок, яких Пайнс ледь впізнала, виглядала безтурботною й захопленою, наче ніде більше не хотіла б бути. Рухи, коли вона підносила келих із шампанським до темно-рожевих губ, були плавними й граційними, легким втіленням чуттєвості, яку так легко цінує суспільство. Тепер, коли була відома прихована природа багатійки, близнючка могла бачити, що її врода була обдарована від природи, але також і викувана, розрахована на використання ніби гостра зброя.
На деякий час Мейбл змішалася з натовпом, що стояв поруч, і просто спостерігала, чекаючи, коли з’явиться можливість.
— Піду й візьму ще один коктейль, — почула дівчина слова Пасифіки, і це був довгоочікуваний шанс.
Пайнс пішла за нею до бару, замовивши Amaretto Sour (прим. ред.: кисло-солодкий коктейль із ноткою гіркоти на основі мигдалевого лікеру), щоб впоратися з цим сюрреалістичним сценарієм, а потім повернулася до багатійки, щоб почати довгоочікувану розмову.
— Пасифіко Нортвест! Я обожнюю твоє шоу, — приємно посміхнулася шпигунка.
— Завжди приємно зустріти шанувальника, — відповіла, нещиро посміхаючись, наче думала зовсім протилежне.
— Це, мабуть, важко, — продовжила Мейбл. — Як це — постійно бути в центрі уваги? Як ти справляєшся з тим, що у свої двадцять чотири роки сім із яких не можеш мати жодних секретів від світу? — запитала, навмисне нещиро.
Пасифіка гмикнула, зібрала своє довге світле волосся на один бік і скрутила його, перш ніж закинути за спину. Вона виглядала абсолютно незворушною від запитання.
— О, будь ласка. Усе, що потрібно робити, це виглядати бездоганно, і всі будуть мене любити. Приватне життя то не для мене, просто потрібно, щоб світ цінував мене за той дар, яким я є, — з цими словами Нортвест натягнула посмішку для камери й розвернулася, щоб піти, але Мейбл схопила її за руку.
— Думаєш, що світ також цінував би твою масштабну маніпуляцію ним? — запитала Пайнс, знизивши голос.
Пасифіка ніяк не відреагувала на зауваження, розгублено кліпаючи очима так безглуздо, що можна було повірити, що вони помилилися, і вона не та, кого потрібно шукати.
— Я не розмовляю з ненависниками, — пирхнула багатійка, висмикнула руку й рушила подавати сигнали своїм охоронцям, що стояли поруч.
— Якщо не хочеш, щоб я влаштувала сцену й зруйнувала все, над чим ти працювала, тобі, мабуть, варто посміхнутися своїм обожнюваним фанатам, а потім прийти поговорити зі мною наодинці, — сказала Мейбл, роздратована такою недбалою відмовою.
Нортвест дивилася на неї довгу мить. Вираз її обличчя залишався порожнім і невинним, але було зрозуміло, що в її гострому розумі швидко крутяться цівкові колеса (прим. ред: іншими словами — шестерні). І раптом Пасифіка посміхнулася — веселою нелюдською посмішкою, яка виглядала майже жорстокою за своєю природою, а не за наміром. Посмішка, характерна для феї, зрозуміла Мейбл.
— Думаєш, що так легко здолати орден, який у сотні разів старший за тебе? Ти просто дитина, — холодно сказала бізнесвумен.
— Чи хотіла б ти піти на такий ризик, коли його так само легко можна було б уникнути? — Мейбл повернулася.
Пасифіка озирнулася на групу гостей, яких залишила, перш ніж знизати плечима.
— Гаразд. Можемо йти нагору. Сумніваюся, що це займе багато часу, — сказала зневажливо, ніби погрози співрозмовниці були несуттєвими. Хотілося задушити її власним дорогим діамантовим намистом.
Вони легко вислизнули з велелюдної вечірки, і Нортвест повела їх до того, що здавалося її спальнею. Це була дуже пишно обставлена кімната, і Мейбл задалася питанням, чи справді дівчині подобалася така надмірна розкіш, чи це була ще одна частина вигаданого образу. Щойно за ними зачинилися двері, Пайнс штовхнула блондинку до дверей, приставивши до її горла подвійні кинджали.
Пасифіка довго й мовчки дивилася на гостре лезо, притулене до гладкої блідої шиї. А потім почала істерично сміятися. З кожним сміхом її горло відчувало гострий край ножа, але здавалося, що цього зовсім не помічала.
— Ніхто не намагався зробити цього вже багато століть, — весело сказала вона. А потім одним плавним маневром спритно вистрибнула під ноги Мейбл, щоб вивести з рівноваги, одночасно скрутивши їй руки за спиною. Нортвест була швидкою — занадто швидкою, щоб протидіяти — і близнючка опинилася притиснутою обличчям до холодної мармурової підлоги, а багатійка важкою вагою навалилася на неї. Кинджали дзенькнули об підлогу поруч з ними.
— Отже… — Пасифіка нахилила голову, погрозливо промовивши на вухо партнерці. - Чому б тобі не розповісти мені… Як дізналася, хто я? На кого працюєш? — запитала, дихання неприємно зігрівало чутливу шкіру шиї. Так близько, Нортвест пахла лісом: землею, деревами, сонцем і вітром. Феєю.
— Ти, — сердито огризнулася Мейбл, — я працюю на тебе.
— О, бачу. Це одна з них, — Пасифіка зітхнула. — Нудно. Дай вгадаю, ти перестала погоджуватися з принципами Альянсу? Убила забагато людей і вирішила, що прокидається совість? Закохалася в мішень? Передумала, коли вбила друга? Члена сім’ї? Собаку? — вона насміхалася.
— Альянс стер пам’ять, змусив повірити, що в мене не залишилося сім’ї, маніпулював мною, щоб я приєдналася до хибної справи, а потім відправив убити власного брата! Не зневажай мій досвід.
— Помиляєшся. Ми не стираємо спогади. Приєднання до Альянсу Тіней — це привілей, честь, — єхидно сказала Нортвест. — Не потрібно вдаватися до примусу, щоб будувати наші ряди.
Близнючка підозрювала подібне, але ставало очевидним, що Пасифіка насправді не брала участі в жодних махінаціях, пов’язаних із Пайнс. Це означало, що старійшина Фрієрсон, можливо, говорив правду про деякі речі. Він був дуже відвертим щодо того, що Мейбл вважається загрозою для Альянсу через стосунки з Пасифікою, що хотів, аби та довела свою відданість справі, перш ніж дозволити їм зустрітися. Однак те, що він був прозорим щодо цих мотивів, не означало, що мав рацію. Він викрав її, ізолював від тих, хто був їй дорогий, і стер спогади, зробивши її наляканою, самотньою й достатньо відчайдушною, щоб інстинктивно потягнутися до будь-кого, хто запропонує притулок і напрямок. Тепер, після того, як віддалилася від Альянсу, дівчина змогла чітко побачити, що нею маніпулювали й кривдили.
— Якщо так сильно переживаєш, то, можливо, варто було б чітко заявити про це своїй Раді, — сердито сказала Мейбл. — Тому що мене витягли з дому й примусили до життя, якого я не хотіла, і все тому, що Рада вважала ніби в іншому випадку я буду загрозою для Альянсу.
Пасифіка знову видала той поблажливий сміх невіри, який справді починав обурювати.
— А тепер ще й мариш. Ти та загроза для Альянсу? Як можеш бути загрозою для нас? Чому б тоді просто не вбити тебе?
— Через мітку, з якою мені не пощастило народитися! — роздратовано підвищила голос.
— Якби тобі судилося бути з кимось настільки важливим, що це загрожувало б цілісності Альянсу, хіба б я не знала про тебе?
Пайнс пирхнула.
— Просто… Просто глянь, — сказала втомлено. — На задній частині шиї.
Тоді відчула, як тепла рука нетерпляче відкинула її довге каштанове волосся, оголивши шию. Пауза, а потім тіло, що було зверху, завмерло.
— Ні, — тихо зітхнули над нею. Рука, що тримала руки Мейбл, болісно стиснулася, перш ніж повністю розслабилася. Кінчики пальців із легкою цікавістю та нерішучістю простежили літери власного імені. — Не можу повірити, що це відбувається саме зараз.
— Так? Саме тоді, коли твоє реаліті-шоу знайомств у самому розпалі.
Нортвест проігнорувала жарт.
— Скажи своє ім’я, — сказала натомість напруженим від страху чи то шоку, чи то здивування голосом. Проте, навіть без підтвердження, Пайнс могла сказати, що Пасифіка також відчула безпомилковий зв’язок між ними: м’який, невпевнений і тонкий, з невикористаною здатністю горіти глибоко й палко.
Близнючка на мить відчула незрілий імпульс приховати інформацію, щоб досадити партнерці.
— Це Мейбл. Мейбл… Пайнс, — нарешті відповіла. Вона все ще звикала до думки про те, що має тепер прізвище, сім’ю.
Нортвест принишкла. Зрідка тишу пронизували звуки сміху, що долинали ззовні. Тепер, коли небезпека бути зарізаною вправною вбивцею минула, думки мимоволі звузилися до тепла тіла над нею, до синхронного здіймання та опускання їхніх грудей, що переривалося стаккато биттям двох сердець.
— Іноді здається, що я прожила занадто довго, щоб більше дивуватися, але потім щось подібне… — багатійка замовкла. — Дивно, що твоє ім’я було на моїй шкірі так довго, ще до твого існування, ще до того, як виникла цивілізація, яка розмовляла твоєю мовою, — було трохи дивно чути, як щось настільки красномовне злетіло з вуст Нортвест, сказане з її звичайним, повітряним, багатим, дівочим акцентом.
Пасифіка заговорила знову:
— У тебе немає причин мені вірити, але, сподіваюся, ти можеш довіряти мені, коли кажу, що дійсно хочу кращого для цього світу, і я знайду справедливість на те, через що ти несправедливо пройшла.
Мейбл звузила очі.
— Ми можемо почати завтра. З порятунку мого брата.
І вона все розповіла спорідненій душі.
Лють Нортвест була видовищною. Вона не кричала й не верещала, але все одно примудрялася бути абсолютно лякаючою.
Вони зустрілися на даху однієї з веж цитаделі. Скупе світло сутінків відкидало все в ті́ні, а повітря після дощу було вологим і свіжим. Пасифіка стояла перед п’ятьма членами своєї ради, усі вони схилили голови в пошані. Бурхливий вітер розвівав її довге світле волосся навколо силуету, а темна аура була настільки сильною, що здавалася майже відчутною, надаючи постаті дикого та отруйного вигляду.
— Хто з вас організував цю змову за моєю участю, не спитавши мого дозволу? — небезпечно запитала вона. Мейбл було цікаво, якою силою володіє партнерка, що змушує п’ятьох грізних убивць здригатися й уникати зорового контакту.
За мить старійшина Фрієрсон ступив крок уперед. Він був єдиним.
— Я зробив це у ваших інтересах. Інтересах Альянсу. Мейбл Пайнс була невідомим фактором, який мав силу дестабілізувати всю структуру. Я лише хотів переконатися, що вона повністю довірилася нашій організації, перш ніж віддати її вам. Це був би подарунок — рідна душа, сформована так, щоб мати ті ж самі цілі, що й у вас. Така, яка глибоко підтримувала б Альянс разом із вами. Сподівався, що ви оціните це як велику послугу й побачите, що все, що я робив, робив заради вас. Мав надію, що ви вшануєте мене за це.
— Ах, — сказала Нортвест, звузивши очі від розуміння. — Тепер бачу, у чому справа. Справа не в мені й не в моєму зв’язку з Мейбл. Справа навіть не в стабільності Альянсу. Ідеться про твою власну заявку на владу. Ти хочеш бути моїм названним наступником, щоб інші старійшини не змогли вигнати тебе з Ради на столітніх зборах, як знаєш, вони планують це зробити вже понад півстоліття.
— Я так довго вірою й правдою служив Альянсу Тіней, — промовив чоловік крізь зуби. — Я не заслуговую на те, щоб мене відкинули.
— Знаєш, я захищала тебе, коли інші старійшини попереджали про твою аморальну порочність і схильність брати все у свої руки. І робила це, бо цінувала твою вірність. Тепер прекрасно розумію, що вони мали на увазі. Ти знищив будь-який шанс на порятунок, коли переступив межу в моїх особистих справах.
— Я робив тільки те, що вважав правильним! Робив те, що повинен був зробити, щоб захистити нас.
— Те, що ти вважав правильним, — повторила Пасифіка. — Розумієш, ієрархія працює зовсім не так. Ти приховав від мене життєво важливу інформацію, а потім припустив, що мій соулмейт може так на мене вплинути, що це призведе до падіння стародавнього порядку. Розумієш, наскільки це вкрай зневажливо? — злісно сплюнула.
Починаючи розуміти, що Нортвест не збирається ставати на його бік у цьому питанні, старійшина проковтнув і зіщулився.
— Я навіть не буду перераховувати всі образи, які решта старійшин мають на тебе, але вірю, що Рада зітхне з полегшенням, коли я засуджу тебе до вічного сну в Залі Амністії, на місці Діппера Пайнса.
Пасифіка обернулася і подивилася на Раду.
— Є заперечення? — запитала вона, піднявши брову.
Абсолютна тиша. Потім недовірливе пирхання одного зі старійшин, який, очевидно, не зміг стриматися.
— Чудово! — сказала Нортвест. — Ось так, — вона плеснула в долоні. — Тепер залишилося лише відновити спогади Мейбл. І тоді зможемо відвідати сумнозвісного брата-близнюка.