Наступні кілька днів образ Мейбл зі зброєю в руках не виходив у Діппера з голови. Йому ввижалося це скрізь: у кутку кімнат, в обрисах кожної тіні й навіть у дзеркалі, коли дивився на своє відображення, стискаючи порцеляну до побіління кісточок рук, наче щось могло б зміцнити відчуття реальності.
Це було неможливо. Вона виглядала так само, як і тоді, коли бачив її востаннє — ніби зовсім не постаріла, як і сам юнак. Незважаючи на це, сестра здавалася майже невпізнанною. Вираз обличчя, сповнений апатії, відчуженості, жорстокості — він не належав його близнючці. Мейбл була тою, хто втілював людяність і співчуття. Звичайно, мала недоліки характеру: часом була заздрісною, дріб’язковою й неуважною, але в глибині душі залишалася просто доброю , як ніхто інший, кого Діппер коли-небудь знав.
Він задавався питанням, що могло змінитися за десять років, які вона пропустила.
Багато чого могло статися. Що завгодно.
Чому вона намагалася його вбити?
Якась частина парубка боялася, що це тому, що він підвів її. Не зміг втекти зі своєї фантастичної в’язниці, коли Мейбл зникла; не зміг знайти її, захистити. Можливо, дівчина образилася на нього за це. Можливо, той, хто викрав його сестру, розібрав її на шматки й неправильно зібрав, перетворивши на точну копію тієї людини, яку він колись знав краще за себе. Можливо, вона була позначена гіркотою, гнівом через те, що брат не зміг врятувати її від полону, тортур, ізоляції — бог знає від чого.
Провина з’їдала, пробиралася крізь горло до трахеї та легень, погрожуючи втопити в соромі та жалю.
Досить сидіти, склавши руки. Не тоді, коли бездіяльність уже коштувала так дорого. У нього був останній шанс вирватися з ув’язнення й відправитися на пошуки Мейбл. Це було закляття, про яке він забороняв собі думати навіть у найтемніші, найболючіші дні. Це був останній засіб — не «deus ex machina», про який він молився, а останній акт відчаю.
Суть методу «deus ex machina» полягала в тому, що Діппер викликав власну смерть — лише тимчасово, але не було жодної гарантії, що вона не стане постійною. Насправді існував набагато більший шанс, що хлопець ніколи не прокинеться. За таких обставин він був готовий піти на такий ризик.
Для того, щоб виконати це заклинання, потрібно було звернутися за допомогою до когось ззовні, і він знав одну людину, яка ніколи не підводила — Венді.
Венді Кордрой була найбільш винахідливою людиною, яку юнак коли-небудь зустрічав. Офіційно вона переїхала до палацу сім років тому після того, як вийшла заміж за лорда Валентино. Неофіційно Венді була високопоставленою співробітницею таємної розвідки, котра за свої двадцять сім років встигла: ліквідувати три великі міжнародні злочинні угруповання, відвернути світову війну, запобігти кільком меншим громадянським війнам і запобігти міжнародній кризі, не допустивши розпаду популярного бойз-бенду «Sev`ral Timez».
Вони познайомилися на офіційному заході близько п’яти років тому й спочатку зблизилися через взаємну нелюбов до примусових світських раутів. Згодом, після того, як почали більше довіряти одне одному, їх таємно об’єднало спільне бажання бачити нинішню систему демонтованою й спаленою дотла. Це все було дуже драматично.
Кордрой жила в східному крилі палацу на другому поверсі, який був досить низьким, щоб можна було цілитися камінням у її вікно. Він кинув кілька камінців у скло, відчуваючи себе дуже схожим на підлітка.
За мить вікно відчинилося, і з нього висунулася її голова.
— Діппере, як справи? Зараз третя ранку, чуваче, — вона не виглядала зовсім незадоволеною, незважаючи на те, що її розбудили посеред ночі, що було досить вражаюче.
— Привіт, Венді, можна піднятися? Мені дуже, дуже потрібна твоя допомога в одному питанні, — Пайнс говорив достатньо голосно, щоб його було чутно, але водночас стримано. Це був талант, розвинутий завдяки рокам підслуховування.
Дівчина зробила вигляд, що замислилася.
— Мене через це заарештують за державну зраду чи спалять на вогнищі?
— Це… Безперечно, можливо, — визнав він.
— Чудово, я з тобою. Піднімайся, — підморгнула й кинула мотузку вниз. Незважаючи на похмурі обставини, Діппер не міг не посміхатися, піднімаючись нагору.
Кімната, як завжди, була захоплюючою та надзвичайною, заваленою різними гаджетами та технологіями, яких не повинно було існувати. У шафі навіть була секція з написом «Предмети, корисні для близького й неминучого Апокаліпсису». Хлопець не був упевнений, чи це жарт, чи справжня запобіжна міра.
Будь-хто, хто наважився б зайти до кімнати Кордрой, одразу зрозумів би, що Венді не дурненька цукерка для розваги, якою прикидається на публіці, але той, хто наважився зайти сюди без дозволу, усе одно не прожив би достатньо довго, щоб розповсюдити цю інформацію.
— То що я можу зробити для тебе в цю чудову годину? — запитала вона.
Діппер криво посміхнувся.
— У тебе є трохи часу? Це довга історія.
— Нічого кращого не можу зробити, — співрозмовниця недбало знизала плечима. — Послухаємо.
Пайнс розповів їй усю історію з Мейбл. Дівчина вже знала все інше, включаючи його зв’язок із Біллом і їхні зрадницькі настрої щодо імператора. Насправді, вона була дуже корисною, допомагаючи в розслідуванні й намагаючись розкрити справжні плани Фенікса. Навіть допуск Венді був недостатньо високим, щоб надати інформацію про те, що замислив імператор, що було ще одним свідченням того, що це, імовірно, дуже небезпечно й, безперечно, неетично. Коли Діппер сказав принцу, що не розголошує їй державну таємницю, він приховав правду, тому що Кордрой не потребувала, щоб хтось розголошував їй державну таємницю, вона сама створювала державні таємниці. Парубок не хотів привертати увагу, яка могла б принести їй неприємності, особливо з огляду на її посаду в уряді.
— Ти знаєш цей браслет на моїй руці, який відстежує кожен мій рух і обмежує мою магію? Я знайшов спосіб його зняти, але потрібні твої тіньові зв’язки, — сказав юнак, завершуючи розповідь.
— Мої тіньові зв’язки — це твої тіньові зв’язки. Що маєш на увазі?
— Ну, закляття на браслеті неможливо зняти, бо воно прив’язане до моєї життєвої сили. Єдиний спосіб обійти його — це померти і якось повернутися, по суті, обдурити закляття, щоб воно відпустило мене, як тільки повірить, що я мертвий. Здається, знайшов заклинання, яке дозволить тимчасово померти, але це досить ризиковано, і немає майже ніяких гарантій, що я зможу повернутися. Тому потрібна твоя допомога в пошуках когось із сильними магічними здібностями, хто міг би виконати це заклинання. Когось, хто не має жодних моральних докорів сумління щодо можливого вбивства.
— Діппере, це звучить неймовірно небезпечно, — обережно сказала Венді. — Ти… Розглядав якісь альтернативи? Можливо, контрольовану клінічну смерть? Деякі хірургічні процедури вимагають утримання пацієнта при низькій температурі й зупинці діяльності серця, легенів і мозку на обмежений час. У такому стані пацієнт буде клінічно мертвий, але все ще може одужати після процедури.
Він похитав головою.
— Цього буде недостатньо. Моя душа повинна… Покинути цей літак, за браком кращого опису.
Вираз обличчя Кордрой був серйозним.
— Я можу знайти когось, хто допоможе тобі з заклинанням, Діпперн. Я довіряю твоїй думці, але, будь ласка, будь розсудливим, гаразд?
— Не знаю, чи можу дозволити собі бути обережним, — відповів Пайнс. — Я мушу скористатися цим шансом.
Дівчина довго й пильно дивилася на нього, перш ніж кивнути.
— Я пришлю тобі когось. Щасти тобі, Діппере.
— Дякую. За все, маю на увазі. Якщо щось трапиться, Венді… Ти була чудовим другом. Продовжуй боротися за справедливість, гаразд?
— Звичайно, Діппере. Хай живе революція, — промовила вона, і куточок її рота здригнувся в теплій усмішці.
Тиждень потому з ним зв’язався контакт Венді, і парубок відповів, розповівши деталі потрібного заклинання. Тоді ж призначив їхню зустріч на вечір, коли був упевнений, що Білл буде за кордоном і не зможе нічого дізнатися й ніяк не втрутиться. Він відчував, що хлопчина спробує зупинити його, якщо дізнається, але це не був вибір принца. Це був вибір Діппера.
Руки тремтіли весь день, що передував події, і юнак щохвилини переконував себе не відступати. Усе, що було потрібно для прийняття такого грандіозного, спонтанного рішення, як це: нерозсудливість і відчайдушність, але й справжня мужність, щоб без страху повністю підкоритися цьому рішенню. Він ніколи не вважав себе сміливою людиною, але цього разу ризикнув би заради Мейбл.
Години спливали надто швидко, і з настанням ночі нарешті прибула кульмінація всіх його хвилювань. Коли прийшов маг, вони з Діппером майже не розмовляли. Пайнс усю підготовку до заклинання був заціпенілий і розсіяний, дозволяючи заклинателю возити його, як ганчір’яну ляльку. Коли холодне лезо ножа вперше торкнулося шкіри, той навіть не здригнувся. Це було так, ніби його вже від’єднали від тіла. Двійні лінії були розрізані збоку вздовж кожного передпліччя, утворюючи однакові кільця крові, які оточували область нижче ліктя. Червоні струмочки стікали по руці, коли він поклав руки долонями до землі, зап’ястя були з’єднані, а пальці розчепірені, як крила метелика.
Чаклун вимовляв заклинання ліниво й безпристрасно, що свідчило про його незацікавленість у процесі, але Діппер ледве міг змусити себе звернути увагу на це. Дисонуючі склади пливли в повітрі навколо, наче хаотичний шум, а темні чорнила повільно розтікалися у полі його зору, аж поки не занурився в безмежний світ темряви.
За океаном Білл Сайфер упав на землю посеред конференції в іноземному посольстві.
Одномоментно він не відчув нічого й одразу все, сум’яття, гаряче, холодне, агонію. Він схопився за свій знак душі, коли зір став надто яскравим, надто розфокусованим, і все навколо розпалося на розмиті плями кольору й світла.
— Зв’язок розривається, — почувся голос. Звуки звучав слабко, наче принц був за багато миль. Уся кімната раптом стала дуже далекою.
— Його соулмейт помер, — інший безтілесний голос, лункий і далекий. Він звучав шоковано, співчутливо. Це було останнє, що почув блондин, перш ніж втратити свідомість.
Коли Діппер розплющив очі, сонце пробивалося крізь дерева, і він опинився перед лабіринтом. Сумнозвісним лабіринтом. Той, що був побудований тисячоліття тому першим Сайфером. Але звідки він це знав? Як його впізнав? Парубок, безумовно, ніколи не бачив його раніше, і в пам’яті не було жодних його зображень. Монумент був під магічним захистом, знання про його місцезнаходження суворо охоронялося. Лише Сайфери могли знайти його й отримати доступ. Для всіх інших він міг бути лише нематеріальною легендою.
Крім того, як не дивно, востаннє Пайнс перевіряв його восени, але тут м’які пластівці снігу спокійно стелилися на білу ковдру над землею, падаючи занадто повільно, щоб здаватися природними. Дерева навколо злегка поникли під вагою зими. Хлопець зовсім не відчував холоду. Узагалі нічого не відчував, але все одно затремтів. Він помер? Чи так виглядає смерть? Усе було таким безтурботним, таким спокійним. Не відчувалося жодної необхідності в будь-яких діях, наче юнак не мав цілі. Це звільняло. Закортіло лягти на сніг і просто відпочити, дозволивши силі тяжіння тягнути повільно вниз, дюйм за дюймом, поки він не стане зіллється з навколишнім середовищем, поки не стане частиною самої зими.
Але ні. Він прийшов сюди з якоюсь метою, чи не так? Десь у куточку свідомості щось нишпорило, підказуючи, що він має щось робити, десь бути.
Діппер змахнув із вій маленькі сніжинки й майже зітхнув, перш ніж прослизнути крізь ворота до лабіринту. Було відчуття, що саме сюди він мав потрапити.
Стіни були такими високими, що нависали над ним, але страху не відчувалося. Навпаки, парубок відчував себе дивним чином захищеним. У безпеці. Проходячи лабіринтом, з’являлося дивне відчуття знайомства, навіть дежавю.
Суцільні повороти та загальна естетика лабіринту, здавалося, підштовхували його пам’ять усе більше й більше в міру того, як він просувався вперед. Це було відчуття повторного відкриття дорогоцінного твору мистецтва або книги, яку він колись любив настільки, що запам’ятав кожну деталь, але з часом забув. Проте щось було не так у цьому порівнянні. Лабіринт не відчувався як чийсь шедевр, навпаки, був як його власний, як щось, що він сам вигадав, задумав і спроектував колись давно.
Але як? Як це було можливо? Як він може стверджувати, що лабіринт — його творіння?
Ніби відповідаючи, розум викликав у пам’яті далекий спогад про те, як він сам задумливо блукав частково завершеним лабіринтом, руйнуючи стіни, додаючи нові, змінюючи ходи й створюючи нові повороти простим рухом зап’ястя. У спогадах юнак відчував чиєсь тепло позаду, руку на спині, але коли обернувся, щоб побачити, хто це, видіння зникло, і він знову опинився в стародавньому, зношеному лабіринті. Це давало більше запитань, ніж відповідей. Чиї це були спогади?
Не встиг Діппер і оком кліпнути, як опинився всередині споруди без особливих зусиль. У центрі кімнати, обплутана голими ліанами й вкрита тонким шаром снігу, стояла висока статуя сфінкса. Здавалося, що колись вона була величною, але час і тління з’їли її розкіш.
Аж раптом паща скривилася й він заговорив.
— Діппер Пайнс. Ти не повинен бути тут, — створіння говорило повільно, голосом схожим на стогін, ніби мусило чекати, поки його твердий кам’яний рот повільно сформує слова.
— Не повинен бути тут? У цьому лабіринті? — розгублено запитав парубок.
— Ні, тут. У потойбічному світі. Царстві неживих.
Пайнс підозрював, що це дійсно так, але почувши вголос, усе стало ще більш реальним.
— То я мертвий? І все? Ось як це — бути мертвим? Я уявляв собі дещо… Ну, більше.
— Ні, це несправжня смерть. Це більше схоже на імітацію або наближення до смерті, оскільки ти прибув сюди нетрадиційним шляхом.
— Ви сказали, що мені тут не місце. Чому? — запитав хлопець.
— Інший знову прокинувся, тож і ти повинен. Він повернувся так само, як і ти. Але ти повернувся, а час ще не настав.
— Інший? Який інший?
— Хто б це міг бути? — запитала статуя.
Тоді вага неба обрушилася на нього, і юнак прокинувся, задихаючись.
Намагаючись сісти, Діппер помітив, що сонце вже зійшло, а чаклун давно пішов. Хоча тіло було виснаженим, приголомшливе відчуття магії, що знову бігла по його венах, — неймовірно хвилююче. Тринадцять, тринадцять років без магії, і тепер він нарешті знову був цілісним. З роками він поволі забув, що втратив, але тепер, коли боровся й повернув її, більше ніколи не хотілося її втрачати. Парубок не міг зупинити сльози, що котилися обличчям.
Оскільки магічні браслети більше не були прив’язані до життєвої сили, він зміг легко зняти їх зі своїх зап’ясть. Трекер на браслеті був окремим компонентом. Це був цифровий, немагічний механізм, який усе ще функціонував, навіть коли магічні чари, що пригнічували його, були деактивовані. Це означало, що Пайнс міг залишити браслети де завгодно, і будь-хто, хто захоче перевірити його місцезнаходження, буде легко обдурений.
У голові все ще панувала божевільна плутанина після пережитого на межі життя й смерті. Так багато нової інформації, яку потрібно просіяти й переварити. Ніщо не мало сенсу. Чому він не повинен був померти? Яке відношення до всього мала ця «інша» людина? Чи судилося їм зробити щось важливе разом перед смертю? Це була нова таємниця, яку потрібно розгадати, і над якою він не мав часу зараз думати. Потрібно зосередитися на плануванні втечі, щоб встигнути піти до того, як хтось зрозуміє, що щось не так.
Він знав, куди доведеться піти, щоб знайти інформацію про місцезнаходження Мейбл. Ринок Асулона був не лише місцем, де продавали рідкісні артефакти та потужні канали магії, але й місцем, де торгували таємницями та інформацією. Востаннє, коли ступив на ринок, увесь його світ перевернувся з ніг на голову, і він заплатив за свої гріхи, втративши свободу, але доведеться повернутися туди, де вперше став на цей шлях.
Однак цього разу він не піде злодієм. Цього разу буде добродійником.
Життя в палаці мало свої переваги, а саме велику кількість матеріальних благ, якими Діппер був більш ніж щасливий скористатися. Більшість багатств, як-от знамениті Ійсірійські коштовності, були виставлені на загальний огляд, замкнені за такою непроникною охороною, що він не мав жодного шансу прорватися крізь неї. Але в палаці також були предмети надзвичайної цінності, які потенційно були ще більш безцінні за коштовні камені, у всякому разі, безцінні для певних людей. Предмети, яких не помічали, але які були доступні, заховані, та недостатньо добре. Такі речі, як рідкісні книги в таємній ніші бібліотеки.
Протягом багатьох років хлопець провів багато часу, складаючи каталог цих книг, досліджуючи й розкопуючи їх, щоб визначити, чи мають вони якусь цінність. Виявилося, що багато з них були дуже затребувані багатими колекціонерами, а деякі навіть вважалися безцінними в певних колах. Якби він зміг продати декілька на ринках, то мав би змогу заплатити достатньо високу ціну, щоб дізнатися про місцезнаходження Мейбл.
Використовуючи свою щойно повернену магію, Діппер легко обійшов вартових, що стояли біля дверей, за допомогою чарів, які робили його непомітним. Юнак вислизнув з бібліотеки й повернувся до своєї кімнати зі стопкою пожовклих книг, які напрочуд добре збереглися, незважаючи на вік. Він не хотів розлучатися з однією з книг у купі — бестіарієм магічних істот, які колись існували, але були вбиті в конфліктах або вимерли під впливом природних процесів. Пайнс любив цю книжку й згорнувся калачиком, щоб поглинути її вміст у будь-який дощовий день. За неї гарантовано можна було отримати хорошу ціну, і в загальному плані це була невелика жертва, яку треба заплатити, щоб виправити ситуацію.
Зібравши все необхідне для від’їзду, він зі стомленим зітханням опустився на підлогу й подивився у вікно. Було бажання поїхати, але не хотілося зникати, нічого не сказавши Біллу, тим паче, що парубок не знав, чи повернеться коли-небудь. Тому вирішив дочекатися ночі, коли принц повернеться з-за кордону. Підліток мав повернутися до палацу завтра, але якщо поїздка затягнеться, то Діпперу доведеться просто піти, не попрощавшись. Він не міг дозволити собі чекати й ризикувати бути спійманим.
На полегшення Пайнса, Білл дійсно повернувся наступного дня. Того вечора він заскочив до кімнати, розмахуючи кричущим сувеніром. Це була блискуча потвора, що зображала якусь пам’ятку, яку Сайфер, напевно, купив просто заради розваги.
— Я тобі дещо приніс! Сувенір! Знаєш, оскільки ти не можеш нікуди поїхати, — блондин махнув ним, і на ньому загорілися маленькі світлодіодні вогники.
— Дякую, — сухо відповів. — На нього боляче дивитися.
— Я проніс його понад двадцять тисяч миль, щоб віддати тобі, — сказав хлопчик із погано вдаваним сумом.
— Тому що знав, що мені це не сподобається, — відстрілювався юнак, але сьогодні був не зовсім не налаштований на жарти.
— Подробиці, — махнувши рукою, сказав натомість. Раптом помітив набитий рюкзак в ногах ліжка. — Кудись збираєшся? — з цікавістю запитав.
Діппер був готовий сказати, що їде, але не був готовий до того, як саме сказати про це. Він втупився у вікно, не знаючи, як повідомити.
— Білле… — почав він, але запнувся. Слова застрягли в горлі й не виходили. Сайфер помітив серйозний вираз на обличчі співрозмовника й протверезів, усі сліди гумору зникли.
— Щось сталося, поки чекав мене?
— Я йду, — пробурмотів швидко, і слова вилетіли з рота так бездарно, що принц аж здригнувся.
Підліток спинився. Сувенір, який він бездумно підкидав вгору-вниз, впав на підлогу й розбився на друзки.
— Не тільки на сьогодні, — тихо промовив. Це не було питанням.
— Ні, — Пайнс втупився у вікно, щоб уникнути важкого погляду. — Я знайшов спосіб зняти маячок і відновити свою магію.
— Ти… Ти не маєш права так чинити зі мною, — сказав хлопчик голосом, який ретельно контролював, щоб приховати емоції. — Ти обіцяв, що будеш працювати поруч, допоможеш врятувати імперію від сліпих амбіцій Фенікса. Ти не можеш просто… Піти до того, як ми досягнемо наших цілей. Я цього не планував.
— І я не планував нічого з цього! Ніколи не планував провести роки свого життя в цій пастці, але подивіться, де я опинився! — розлючено вигукнув парубок, перш ніж змусити себе заспокоїтися. Малий не був у цьому винен, абсолютно. — Слухай, мені… Мені шкода, Білле. Справді шкода. Але не можу просто залишити Мейбл там, де вона є. Я підводив її не один раз, і більше цього не зроблю.
— Ти обіцяв мені свою вірність. Обіцяв, що підеш зі мною до кінця. Обіцяв. Ти обіцяв! — закричав Сайфер. Світильник, що стояв поруч, розжарився до білого, а потім розлетівся на друзки. Його темперамент завжди був цікавим видовищем. Напевно, кімната перетвориться на невпізнанну масу розбитих уламків до того, як вони закінчать цю розмову.
— Білле, заспокойся, — відчайдушно сказав Діппер. На мить він пошкодував, що не вирішив тихо вислизнути в ніч, не давши нікому знати.
— Чому я маю бути спокійним? Усі мене покидають! — загарчав підліток. Цей спалах гніву, схоже, був викликаний не лише ситуацією, що склалася, і юнак на мить усвідомив, що він, можливо, увесь цей час спокійно вирішував проблеми самотності.
— …Твоя мати? — несміливо запитав, не наважуючись торкнутися цієї теми.
Сайфер довго тушкувався в тихому гніві.
— Моя друга половинка померла, поки мене не було. Я це відчув.
Рот Пайнса розтулився від шоку. Він відчув приплив співчутливого болю через втрату партнера. Це, мабуть, було невимовно жахливе відчуття. Звичайно, той бажав смерті своїй рідній людині, але знав, що це був абсолютно унікальний випадок. Мабуть, це було схоже на втрату чогось, що, як знаєте, зробить вас кращим, повноцінним, цілісним. Втратити споріднену душу в такому молодому віці. Боже, як це взагалі можна відчути?
— Білле, мені дуже, дуже шкода. Навіть уявити собі не можу… — вибачення за вибаченням. Діппер відчував себе заїждженою пластинкою.
Вони знову сиділи в напруженій тиші, принц штовхав ногами блискучі, розбиті шматочки сувеніра.
— Знаєш, я міг би змусити тебе залишитися, — нарешті заговорив блондин. — Міг би відчинити ці двері зараз, повідомити охоронцям про твої плани втечі, дозволити імператору ув’язнити тебе в палаці. Тут, зі мною.
— Ні, Білле, — видихнув Пайнс, відчуваючи себе виснаженим до кісток, — я тут більше не витримаю. Я недостатньо сильний. Щодня дивлюся на стіни палацу й почуваюся в’язнем, позбавленим доступу до власного тіла, дій та прав. Не хочу більше цього робити. Знання про тебе допомогло впоратися з цим пеклом, і я вдячний тобі за це, але… Білле, якщо ти змусиш мене залишитися, ти будеш нічим не кращий за свого батька.
Хлопчина подивився на нього з такою силою, що могла пробити стіну, ніби хотів, щоб співрозмовник зрозумів те, чого жоден із них ще не розумів до кінця.
— Я не проти бути нічим не кращим за імператора, або навіть гіршим, якщо на те пішло, якби це означало, що ти залишишся зі мною тут назавжди.
Пайнс відкрив було рота, щоб заперечити, але Білл перебив його:
— Але я знаю, що, якщо змушу тебе залишитися зараз, це буде не на моїх умовах. І не на твоїх. Це буде на умовах імператора, і ця ідея залишає в мене найгірший присмак у роті.
Тепер він не знав, що відповісти. Усе ще намагаючись сформувати зв’язну відповідь, коли підліток заговорив знову.
— Дозволь дати тобі обіцянку, Діппере Пайнс, — Білл майже ніколи не називав його на ім’я. Хіба що коли було щось серйозне. — Обіцяю, що одного дня буду при владі, і коли цей час настане, ти зможеш повернутися, якщо захочеш. Ми знову зможемо працювати разом пліч-о-пліч, як раніше. Однак мушу попередити, що, якщо вирішиш повернутися, я не думаю, що зможу дозволити тобі знову піти.
— Сміливі заяви, — сказав парубок, занадто приголомшений вагою цих слів, щоб сказати щось більш суттєве.
— Подумай про це, коли поїдеш, — тихо сказав Сайфер.
Діппер нічого не відповів, лише кивнув.
Принц постояв, нахиливши голову з певною мірою завершеності, перш ніж розтанути, наче згасле полум’я.
Юнак задавався питанням, коли вони побачаться знову, і чи зустрінуться взагалі.
Оскільки до місячного перигею був ще тиждень, а ринок до того часу був недоступний, Діппер провів цей час, переховуючись в убогому мотелі за кілька миль від ринку. Він дуже хотів провідати членів своєї сім’ї, але такий крок був би занадто ризикованим, оскільки люди імператора, безсумнівно, розшукували його по всій країні.
Минали дні, і наближалася довгоочікувана ніч, Пайнс загорнувся в непоказний чорний плащ поверх звичайного чорного одягу, відмовившись від звичних джинсів і футболки, щоб краще злитися з навколишнім середовищем. Він відчував себе трохи смішним, але капюшон додавав ще один шар приховування до сильних чар, які наклав, щоб зробитися невпізнанним. Ці чари створив власноруч, використовуючи інноваційний, сучасніший тип експериментальної магії, тож вони мали обійти давній і застарілий магічний захист Асулонських ринків. Хлопець провів рік, вивчаючи цю нову магічну мову, сподіваючись, що вона колись стане в пригоді. Трохи паморочилося в голові від того, що він нарешті зможе використати ці знання на користь.
Коли прийшов на ринок удруге за життя, почувався набагато впевненіше, ніж минулого разу, головним чином тому, що сьогодні він справді мав можливість торгуватися. Парубок проводив час, блукаючи між крамницями, що спеціалізувалися на торгівлі рідкісними книгами, намагаючись знайти найвищу ціну за свої товари. Він насолоджувався приголомшеними виразами облич багатьох власників крамниць, коли вони дивилися на екземпляри, які спочатку вважали міфічними або назавжди втраченими, торкаючись їх із ніжною пошаною, що виказувала пристрасть до своєї справи.
Коли Діппер закінчив продавати свої книги, виявив, що має достатньо валюти, щоб втекти на тропічний острів і безбідно прожити там кілька життів. Це була приємна фантазія, хоч і нереалістична.
В Асулоні було багато джерел, з яких він міг отримати інформацію. Найпопулярнішим джерелом була Безіменна мережа — об’єднання, яке покладалося на нескінченну кількість методів, як магічних, так і технологічних, для збору знань. Подібних організацій було чимало на ринку.
Іншим джерелом був загадковий оракул, який насправді вважався безіменним, згадуваний у текстах лише за описом як «той, хто знає». Оскільки Пайнс тягнувся до таємниць, як метелик до вогню, він зробив імпульсивний вибір: шукати оракула, якого врешті-решт знайшов у задній кімнаті скромної крамнички з травами в одному з найнепримітніших куточків ринку.
Магазинчик був маленьким і затишним, і пах сумішшю землі й дощу з легким відтінком бергамоту. Коли Діппер пройшов крізь завісу, що вела до задньої кімнати, він опинився віч-на-віч із маленькою дівчинкою, якій на вигляд було близько дванадцяти років. На її обличчі був нерухомий, майже беземоційний вираз, що нагадував вираз порцелянової ляльки.
— Я чекала на тебе, Діппере Пайнсе, — вона говорила тихо, голос був оманливо звичайним, ніби справді належав маленькій дитині, але хлопець знав більше. Він знав, що вона існує довше, ніж сам ринок.
— Дивно, не пам’ятаю, щоб я записувався на прийом, — рівно відповів юнак.
— Не будь абсурдним. Я вирішую, з ким зустрічатися, а не навпаки, — зневажливо сказала вона.
— То ти хотіла мене бачити? — запитав Діппер. — Уже знаєш, чому я тут?
— Ти прийшов запитати про Мейбл, — знала, звичайно знала.
— Так, і це дуже важливо для мене, тому, будь ласка, якщо скажеш мені, де вона… Я зможу заплатити ціну.
— Ти прийшов сюди, озброєний величезним багатством, але хто сказав, що моя ціна — гроші? — дівчинка злегка підняла брову в знак заперечення. Йому ніколи не спадало на думку, що оракул може хотіти чогось іншого.
— Тоді яка твоя ціна? — з цікавістю запитав.
— Я не маю ціни, але з твого боку було дуже самовпевнено думати, що я її маю.
— Перепрошую? — Пайнс сподівався, що не образив її. Важко було сказати, оскільки вона була такою незворушною і її важко було прочитати. — Ви можете мені допомогти?
— Я розповім тобі все, що потрібно знати, починаючи з того, де знаходиться сестра. Сідай. Ти любиш чай із цукром?
— Так, звичайно.
Вона взяла крихітну ложечку й мовчки розмішала цукор у чашці, кружляючи так повільно, що здалося, ніби Діппер зараз помре від нетерпіння. Через цілу вічність витягла ложечку й делікатно постукала нею по краю чашки, перш ніж нарешті обережно покласти її на місце.
— По-перше, твоя сестра зараз працює на групу, яка називається Альянс Тіней. Це старий і авторитетний орден убивць, який прагне підтримувати баланс сил у світі, діючи відповідно до власних поглядів та ідеалів. Теоретично моя роль у світі є неупередженою; від мене вимагається бачити все об’єктивно, але я визнаю, що досить складно сприймати Альянс неупереджено, враховуючи, що вони намагаються вбити мене протягом століть. Вони вважають, що я володію занадто великою владою.
— Мейбл намагалася мене вбити. Навіщо їй це робити? — відчайдушно запитав хлопець. Він майже боявся почути відповідь.
— Їй не вистачає сили, щоб діяти всупереч їхнім бажанням. Вони заблокували її спогади й змусили повірити, що її дії спрямовані на загальне благо. Наскільки їй відомо, вона просто намагається вбити політичного діяча, пов’язаного з безжальним деспотом, а не власного брата.
Він відчув полегшення від усвідомлення того, що Мейбл не діє через потребу помсти, але в той же час охопило почуття страху.
— Це недобре. Мейбл Пайнс не вбивця. Як може бути добре у світі, де хтось на кшталт Мейбл є вбивцею? Я повинен був знайти її давним-давно, — короткі нігті впилися в деревину столу. — Повинен знайти її зараз.
— І знайдеш. Можу показати тобі дорогу. Але бачу, що в тебе є інші питання. Важливі питання. Можливо, я зможу на них відповісти.
Діппер на секунду розгубився.
— Мабуть, у мене є інші питання, але я не дозволяв собі замислюватися надто глибоко про щось інше, окрім як про пошуки сестри.
Вона спокійно потягувала чай і чекала, поки він збереться з думками. Юнак помітив, що її напій був густим і криваво-червоного кольору, на відміну від його власного чаю, який був звичайним прозорим, коричневим.
Пайнс намагався сформулювати свою розгубленість із приводу нещодавньої смерті так, щоб вона була принаймні зв’язною.
— Тож я ніби як… Помер нещодавно. І коли був там, у місці, яке не зовсім є потойбічним світом, мабуть, бачив ці спогади. Пам’ятаю, як будував лабіринт, той, що належить Сайферам. Але я не міг його побудувати. Я навіть ніколи не бачив його на власні очі! Відчував проблиски інших спогадів, образів, про які я чомусь знав, що це лиш спогади, але не пам’ятав, що колись жив.
— Спогади про минуле життя. Очікувано, що ти згадував їх сильніше, коли стояв у проміжку між життям і смертю.
— Минуле життя?
Дівчинка терпляче наспівувала, наповнюючи власну чашку. Цього разу чай у її чашці був теплого коричневого кольору. Парубок подумав, чи не примарилася йому криваво-червона рідина.
— Щоб створити контекст, гадаю, нам варто розповісти історію з самого початку. Засновник вашої імперії, як ти міг чути, був не дуже хорошою людиною. Він народився з такою величезною силою, що навіть його батьки боялися власного сина, не кажучи вже про решту світу. Рада Демонів проголосувала за те, щоб покінчити з ним, коли той був ще молодим, але, незважаючи на те, що намагалися знову й знову, ніц так і не вдалося. Можна уявити, яку гіркоту він відчував, зростаючи серед такої ненависті. Можливо, це було пророцтво, що самоздійснилося, можливо, він завжди був призначений для шляху, який обрав — незалежно від цього, його гнів і амбіції сформували гнівного завойовника. Як і багато тиранів, він вирішив, що якщо світ не прийме його, то змусить світ стати перед ним на коліна.
— Виглядає як самотнє існування, — коментує Діппер.
— Скажи? Зрештою, він таки знайшов свого соулмейта, але в особі співчутливої та турботливої людини. Саме в тій людині, хто зробив усе можливе, щоб відвернути від згубного шляху. На деякий час світ зітхнув із полегшенням, але це тривало недовго: жага до влади вже поглинула Сайфера й спотворила його, не даючи можливості для порятунку. У своєму останньому пориві до влади він наважився проникнути у свідомість і перетворив істот із царства кошмарів на особисту армію, щоб керувати своїми підданими, тримаючи їх у страху. Коли його друга половинка пішла за ним у мислепростір, щоб зупинити його, Сайфер накинувся на неї занадто сильно й випадково знищив розум свого соулмейта.
— Він не схожий на того, кого варто любити.
При цьому губи оракула на мить скривилися, ніби вона оцінила внутрішній жарт.
— І все ж…
— Що сталося потім? — запитав Діппер.
— Він зрозумів, що його намагання керувати світом насправді коштувало йому світу. Сказати, що він був спустошений, було б применшенням. Ти, напевно, чув про геологічну загадку, якою є величезний каньйон на захід від Психеї. Причина, чому геологи не можуть знайти йому пояснення, полягає в тому, що це не природне явище, а скоріше артефакт горя й люті Сайфера. Урешті-решт, він упав у відчай і пішов на угоду з богами, які були готові дати другий шанс за умови, що коли він повернеться в наступному житті, то знайде спокуту й покладе край нескінченному циклу смерті та руйнувань, який сам і запустив у дію. Ти, Діппере, є частиною його спокути.
— Мені не подобається, що відбувається. Будь ласка, скажіть, що я просто реінкарнація його слуги, з яким жорстоко поводилися.
— Ти вже знаєш, що це не може бути правдою. Він провів решту свого життя, будуючи лабіринт, який ви разом спроектували у своїй свідомості. Ось чому ти маєш спогади про те, як він його будував.
— Якщо ви маєте на увазі те, що я думаю, що ви стверджуєте: моя друга половинка є реінкарнацією засновника Психеї, то мені шкода, але не схоже, що Сайфер збирається знайти спокуту в цьому житті найближчим часом. Фенікс усе ще божевільний, усе ще сліпо жадає влади, і більшість днів його майже не хвилює, що я існую.
Вона злегка нахилила голову.
— Фенікс? Хто сказав щось про Фенікса? Твоя споріднена душа ніколи не була Феніксом Сайфером.
Діппер насупився.
— Не впевнений, що розумію… — нарешті сказав він.
Дівчинка глибоко зітхнула, ніби його незнання завдавало їй болю.
— Твоя споріднена душа, Діппере Пайнсе — Білл Сайфер. Завжди був і завжди буде.
І це все змінило.