Повернутись до головної сторінки фанфіку: Збірка замальовок (ера мародерів та Гаррі Поттер)

Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.

Повний текст

ав де Реґулуса по дорозі до тої самої печери хапає Орден Фенікса і беруть у полон. В штабі починається допит, який веде Джеймс Поттер, хоча якщо б хтось в ордені знав, що між ними було — його б ні за що до нього не підпустили.

— Дай вгадаю, це була твоя блискуча ідея? - Реґулус зло посміхається, на його блідому лиці запеклася кров, а на правій вилиці розквітає синець — група захоплення не переймалася акуратністтю.

— Нажаль, мушу визнати, що ні, - під наглядом зелених очей Джеймс сідає на стілець навпроти.- Але це я наполягав на тому, щоб тебе брали живцем.

— Яка честь, дуже дякую.

— Ти не в тому положенні, щоб огризатися, Блек.

Посмішка Реґулуса ледь помітно здригнулася. Виявилося, було дуже боляче чути своє призвище з його вуст.

— Ти маєш радіти, що ми схопили тебе раніше за аврорів, міністерство не залишило б твоїй матері й сірникової коробки твоїх останків.

— Це мало мене налякати?

Джеймс похмуро дивився на Реґулуса, який з усмішкою дивився у відповідь. Так і не відразу здогадаєшся, хто саме з них знаходиться у полоні. Правда, напевно, в тому, що — вони обидва: у полоні минулого, майбутнього і теперішнього.

Джеймс виглядав старшим, ніж він є, і набагато старшим, ніж пам’ятав Реґулус. Війна нікому не йшла на користь, Реґулус це добре знав, бо і сам виглядав не краще.

— Що ти там робив? Це було якесь завдання?

— А що, у ваших рекрутів не вистачило мізків прослідкувати за мною довше і дізнатися? 

— Тобто ти визнаєш, що тебе змогла захопити група рекрутів?

Самовдоволення зів’яло на лиці Реґулуса, він не хотів зізнаватися навіть собі, що дійсно був неуважним. Найменше, що він очікував, пробираючись у схованку Темного Лорда, це напад Ордену. Він був готовий до темної магії і пасток надлюдських рівнів, але те, що Орден вирішить сунутися за ним — навіть не прийшло йому в голову.

— Повторюю, що ти там робив?

— Було завдання. Обирав подарунок Темному Лорду, в нього скоро день народження, вирішили відсвяткувати.- знову зла усмішка.- Вибач, що не запросили, Поттере, це вечірка для обраних, сам розумієш.

Джеймс підлетів до нього, перекидаючи свій стілець, і, взявши за барки, зтруснув з усієї сили. В очах Реґулуса потемніло, удар в голову під час захвату не пройшов безслідно, разом з цим й інші поранення дали про себе знати.

— Я не збираюся гратися з тобою, ти або говориш тут і зараз, або ми знаходимо менш приємний спосіб дістати з тебе інформацію.

Реґулус хотів розказати. Слова майже вирвалися з нього. Все розповісти. Знайти вихід. Вбити Волдеморта. Забути весь цей кошмар. Хоча Реґулус не сміє і сподіватися на те, що все буде як раніше, на те, що в них з’явиться шанс бути щасливими разом, занадто багато було вже зроблено вчинків, за які він і сам себе ніколи не простить. Проте, Реґулус хоче врятувати хоча б одного з них.

Але він так довго його не бачив. Так давно не чув. Голод від розлуки, злість і відчай, а потім радість зустрічі, новий відчай, нова злість — все це кипіло в ньому і пробуджувало збочене бажання тягнути цю розмову якомога більше.

— Орден хоче співпрацювати, Реґулусе.- Джеймс зробив над собою зусилля щоб заспокоїтись і відпустив його.- Це твій шанс.

— О, я дуже вдячний, я пострибав би від щастя, але вибач трохи незручно це робити, коли прив’язаний до стільця.

Останнє що бачить Реґулус — лють в очах Джеймса, а потім — лише біль і темрява.

 

***

 

Темрява проходить, але біль — ні, він пульсує в голові і розливається по всьому тілу. Але Реґулус відчуває ще дещо. Незвичне. Теплі долоні, що прибирають волосся з його чола, акуратно повертають його голову, легенько торкаються рук, передпліч(навіть того самого ).

Реґулус ніби виринає з води і нерозбірливий шум перетворюється на звуки, він розрізняє голоса:

«Скільки він тут пролежав?» — строгий жіночий голос прямо над ним.

«Н-н-не з-знаю..» — чоловічих голос, що був трохи далі.  «К-коли я прийшов, в-він вже лежав т-так..»

«Ладно, Пітере, йди. І передай Джеймсу, що я його вб’ю за такі витівки.»

Двері зачинилися.

— Я знаю, що ти вже опритомнів, можеш не прикидатися.

Реґулус відкрив очі. Кімната була та сама, за винятком лікарняної кушетки, на яку його поклали. Над ним стояла дівчина і чаклувала аналітичні закляття, він зміг побачити, що в нього зламані ребра, струс мозку, пара гематом і знижені рівні заліза та вітаміну д.

— Навіщо ти це робиш? - дівчина проігнорувала його питання і почала зцілювати його, як він зрозумів зламані, ребра.

— Це моя робота.

— А я думав в тебе просто таке хобі — носитися з усіма страждаючими і нещасними. Чи в тебе окремий фетіш піклуватися про знедолених слизеринців, га, Еванс?

Її рука на секунду зупинилася.

— Ти забагато говориш, як для свого положення. - Лілі махнула паличкою, зарізко, ніж того потребувало закляття, і Реґулус скривився від швидкого зрощення кістки.

Більше вони не говорили. Лілі зцілила його повністю, навіть те, що Реґулус і сам для себе не зробив, синці, подряпини — навіщо взагалі витрачати на це час? Вона пішла, але на секунду затрималася в дверях:

— Я більше не Еванс.- вона показала долоню з тонкою золотою каблучкою на безіменному пальці.

    Поскаржитись
    Ставлення автора до критики: Обережне