Сейрен стала приходити до тями, протираючи очі. Вона хотіла сісти, але різкий біль запульсував по тілу. Сейрен видихнула кілька разів, остатосчно приходячи до тями. Дівчину везли на каффазі*, який зазвичай був схожий за величесний плетений кошик, закріплений на спині верблюда. Через пустелю шлях нелегкий, тому воїни обв’язували копита коней гарчір’ям, щоб полегшити їм пересування по піщаним дюнам. Сейрен з першої спроби не змогла піднятися, бо верблюд постійно рухав каффаз і втримати рівновагу було складно. Вона лягла на живіт та підповзла до важких завісів, які ховали дівчину від пекучого сонця пустелі. Дівчина відкрила рукою завіси і оглянула все довкола.
Гарячий пісок. Велика пустеля. Десять воїнів їхали на конях, двоє вели верблюдів. Яскраве сонце засліпило очі, і Сейрен відпустила засіву. Ці дії помітив один з воїнів. Він ближче під’їхав до каффазу і став вдивлятися у завіси синюватого кольору. Сейрен збиралася з думками і знову підняла завісу, прикривши обличчя. Вона зустрілася поглядом з воїном і впізнала його. Це був Амедомару - синок одного з чиновників, з яким Ю Бек навчався раніше в столиці. Сейрен не одразу його впізнала, бо Ю Бек лише кілька разів мав з ним справу, а пройшло вже багато часу. Потім Амедомару покинув навчання і пішов до війська, відслуживши три роки. Він повинен був повернутися до шістнадцятиріччя Шиона, але самого Ю Бека вже не було ні у столиці, ні в живих. Хоч вони не бачилися шість років, Сейрен впізнала загорілого високого воїна.
- Куди ми їдемо? - запитала вона.
Амедомару здивувався, почувши її спокійний голос, бо наложниці, яких він раніше привозив у столицю ніколи з ним не говорили.
- В столицю за наказом султана.
- Навіщо? - допитувалася Сейрен.
- Султан велів доставити тебе у гарем. Ви станете однією з його наложниць.
- Наложниць?!
Сейрен опустила завісу, їй зовсім не хотілося бути чиєюсь іграшкою на одну ніч - наложницею. Вона дістала з волосся гостру шпильку та притулила до свого горла. Небажане весілля чи гарем султана - вона не хотіла обирати. Дівчина стисла шпильку у руках і вже була готова розтатися з життям.
- Якщо ви не доїдете до столиці живою, то постраждає ваша родина. Не робіть дурниць, ханим! - сказав Амедомару.
- Я й не збиралася.
Сейрен прибрала шпильку назад у волосся та витерла піт з обличчя рукавом. Її настрій був пригнічений, але вона уміло приховувала свої переживання. Дівчина знову визирнула до Амедомару.
- Чи не занадто старий султан для таких розваг? – запитала Сейрен.
- Чого старий? - не одразу зрозумів він. - Султан Хантомар помер два роки тому. Зараз його син, султан Шион, береже спокій Ібрасіма.
”Султан Шион? Бути такого не може!” - думала Сейрен. У неї почервоніли щоки від згадки про першу закоханість, а серце у грудях швидше забилося. Вона захотіла побачити Шиона. Батько ніколи не розповідав їй про справи у столиці або її мешканців, а про султана завжди ходили різні чутки серед слуг та простого люду. Сейрен знала, що у чутках може бути ні краплини правди, тому не цікавилась.
- Хіба султан не одружений? - згадала Сейрен.
- Лейла-султан померла півроку тому.
Амедомару не розумів чого ця дівчина його так розпитує. Він підвів очі, щоб краще роздивитися Сейрен. Тіло сховане під салатовим ентарі* з сірими шароварами, волосся і обличчя - під покривалом. А очі сірі-сірі - він вперше бачив людину з такими очима. Ні, помилився, вдруге. Амедомару опустив голову, бо надто довго розглядав наложницю султана: хтось міг би на нього пожалітися.
Сейрен лежала серед м’яких подушок і дивилася у білу стелю потршезів. Їй було нудно нічого не робити, ні з ким не говорити. Декілька хвилин вона обдумувала своє складне становище, а потім сіла, піднявши завісу.
- Розкажи мені щось про столицю! - попросила Сейрен.
- Я поганий казкар, - посміхнувся Амедомару.
- Мені нудно!
- Це не входить у мої обов’яки! - буркнув Амедомару.
Сейрен звела брови та опустила синювату завісу. Дівчину дратувала байдужість Амедомару, нудьга скутувала душу теплою ковдрою відчаю. Сейрен зголодніла та втомилася від безділля. Вона сіла на подушки та привідкрила товсту завісу з протилежного боку від воїна. Там нікого не було, ніхто за нею не дивився, лише небо, гаряче сонце та жовта гладь пустелі. Дівчина кинула погляд довколо каффаза: до піску було близько двох метрів. Сейрен закуталася у своє покривало та звісила ноги, готуючись за стрибку. Вона стрибнула на пісок, перекрутившись через спину. Дівчина ще лежала на піску, поки воїни з верблюдами не відійшли. Сейрен піднялася на ноги і поправила покривало на волоссі. Вона обтрусила пісок з одягу й пішла у протилежний бік. Сейрен не збиралася повертатися у Ватас, але не хотіла більше сидіти весь шлях у каффазі. Пройшовши декілька хвилин по гарячому піску, дівчина відчула спрагу. Вона вперто продовжувала йти вперед, поки не почула ржання коней позаду себе. Звісно, її зникнення помітили… Сейрен не озиралася, чекаючи, поки її наздогонять. Три воїни через декілька хвилин перекрили шляхи для втікачки, їх очолив розгніваний Амедомару.
- Ханим! Вам не варто тікати! - гнівно говорив Амедомару, зупинивши коня перед дівчиною.
Сейрен підняла сірі очі, спокійно обійшла коня з іншого боку. Інші воїни з недорозумінням кліпали очима. Амедомару зліз з коня та схопив Сейрен за руку, поки вона не вирвалася.
- Я не хочу їхати до столиці у каффазі. Мені треба пройтися, бо я ніг не відчуваю!
- Пройтися? Пішки? – здивувався Амедомару. – Ви збираєтеся тікати!
- Нікуди я не збиралася! Я хочу їхати верхи або піду пішки!
- Як хочете! – махнув рукою воїн.
Вони проїхали повз неї й повільно просувалися вперед. Сейрен йшла пішки, витираючи піт з чола. Сонце несамовито палило, а гарячий пісок обпікав ноги через взуття. Дівчина вперто йшла вперед, щоб не здатися слабкою в очах воїнів. Амедомару постійно озирався до неї, бо вона несла його бурдюк з водою. Він все поглядав, сподіваючись, що Сейрен безсило впаде не пісок, а потім як шовкова буде їхати мовчки у каффазі. Амедомару знову сповільнив коня, чекаючи на дівчину. Її впертість та наполегливість вразили воїна, якому стало шкода дівчину.
- Довго будете себе мучити? – спитав він, коли дівчина порівнялася з ним.
- Я не мучу себе, хочу йти пішки!
- Це називається впертість!
Сейрен пришвидшила крок, щоб не дивитися на Амедомару. Вона була готова й цілий день йти пішки, тільки б затримати всіх. Сейрен не хотіла бути наложницею у гаремі, хоч султаном був друг її дитинства - Шион. Амедомару нарешті здався: він пересадив одного з воїнів на верблюда, а Сейрен тепер їхали верхи коло нього. Вона легко відчувала себе у сідлі, знову дивуючи всіх воїнів. Скоро настав вечір, вони зупинилися на відпочинок. Після вечері Сейрен швидко заснула в каффазі, який на ніч зняли зі спини верблюда. Все ж ходьба по гарячому піску виснажила її, але вона не зізналася нікому про втому.
Почало світало, зорі ще не зникли з небокраю. Сейрен встала удосвіта, щоб помилуватися зорями. Вона давно не могла так легко поговорити сама з собою. Сейрен всілася на пісок і перебирала у руках піщинки. Прохолодне повітря ворушило її неприкрите темне волосся, легко підіймалися груди при диханні. Дівчина сиділа на покривалі, протягнувши ноги вперед на пісок. Сірі шаровари закривали холодний пісок, довге ентарі прикривало усе тіло. Вітер підіймав у різні боки темні локони дівчини.
- Знову тікати зібралися? – спитав Амедомару, який тихо підійшов позаду.
- Ні, - навіть не озирнулася Сейрен. – Я давно не дивилася на зорі.
Амедомару підійшов ближче, опустивши очі. Ця незвична дівчина була впертою і сміливою. Чи зможе така волелюбна дівчина вижити у гаремі? Вона піднялася на ноги та одягла на голову покривало, щоб не спокушати воїна. Амедомару провів Сейрен до їх стоянки. Через годину вони піднялися у путь. Сейрен більше не тікала, а мовчки сиділа у каффазі. Амедомару здалося, що дівчина готувала новий план для втечі. Дівчина не подавала виду, щоб ніхто не помітив бурю у її душі. Вона одягла покривало на волосся та закрила обличчя. Їй хотілося подивитися на столицю, хоч останній раз, бо з гарему вийти вона не зможе. Сонце почало йти на відпочинок як воїни в’їхали у ворота столиці. Сейрен через завісу дивилася на силуети будинків та людей. Амедомару суворо велів їй не показуватися нікому на очі. Дівчина сумно опустила очі, бо не хотіла неприємностей для нового знайомого. Воїни привезли її у палац, де Амедомару передав її головному євнуху.
- Дякую за безпечну поїздку, Амедомару! – сказала Сейрен.
Воїн зблід, перевівши невдоволений погляд на євнуха.
- Я не називав свого імені, ханим.
- Я просто вгадала.
Амедомару нахмурився і відвернувся. Євнух легко штовхнув Сейрен вперед. Дівчина більше не озиралася, бо підозрілі погляди євнуха свердлили її у спину. Його звали Харон, він давно служив у палаці. Ю Бек знав цю людину, а з принцом Шионом знущалися над цим євнухом, поки султан Хантомар не назначив його головним над усім гаремом. Харон був невисокий, широкоплечий з застившим сумом в очах. Він обійшов дівчину і, зупинивши її, зняв покривало з волосся. Сейрен підняла голову як належало поводитися дівчині ъъ становища.
- Я Харон, євнух султанського гарему. Ти прибула без слуг та речей? - розпитував він, розглядаючи ъъ дороге покривало.
- Так, мене майже викрали з власного дому.
- Як тебе звати?
- Сейрен…
Дівчина промовчала про свою родину, щоб не вплутувати батька у свої проблеми. Євнух покликав рабів, які провели Сейрен у підготовлену кімнату. У сералі було тихо, легко ходили раби та зникали серед лабіринту кімнат. Сейрен виділили великі покоъ, пишно обставлені дерев’яними меблями з химерними візерунками. До неъ приставили двох німих эвнухів-рабів, які приносили їй їжу та мали виконувати усі накази наложниці. Сейрен весь вечір просиділа коло вікна, вдивляючись у небо. В темній ночі з-за хмар зорі не з’явилися…