Отже, Реґулус Блек читав «Гордість та упередження». І навіть зацінив. Ну, принаймні схвально відгукнувся: «Це дуже талановито — зробити з буденного життя цікаву історію».
Ця обставина все ще бентежила Герміону, коли вона йшла на перші оглядини хати в оренду. Дорогою до перекошеної п’ятиповерхівки в кінці алеї Ноктерн вона не випускала з руки чарівної палички, а Асторія — її саму. Герміона взяла Ґрінґрас з собою для моральної підтримки, але поки що було неочевидно, хто кого підтримує.
— А! — почулося ззаду і Асторія смикнула її за руку так, що Герміона мало не полетіла дерев’яними сходами вниз.
Нога Ґрінґрас провалилася на прогнилій сходинці.
— Мерлінове гузно, Герм, давай ти просто житимеш у мене скільки треба? — сказала Асторія, паралельно намагаючись висмикнути ногу з дірки.
— Не підвернула? — занепокоїлася Герміона.
Асторія нарешті вивільнилася з пастки й відхилилася на стіну.
— Наче нормально, — пробурмотіла вона й зітхнула. — Може, не будемо йти далі? Це вже жирний мінус, тобі не здається?
Герміона поглянула на дірку в сходинці, тоді зиркнула у вузенький проліт. Згори сіялося непевне світло.
— Або ти плануєш збити з них ціну в половину за те, що залітатимеш до хати на мітлі крізь вікно? — припустила Асторія, коли Герміона почалапала далі.
Тепер оглядини квартири здавалися їй маячнею, однак в неї не було плану А, Б і В щодо житла і це змушувало її діяти безголово. «Кажуть, тарган без голови бігає ще хвилин десять», — подумала вона й придивилася до стін у пошуках подібного мешканця (це вже був би однозначний червоний прапорець). Та на жаль, на сходах не зустрілося жодної комахи, тож Герміона й Асторія дісталися мети: квартирки номер 45 на останньому поверсі.
Квартирка — це було недостатньо маленьке слово для цього лігва. Можливо, їй більше підійшло б «квартируньця». Квартирнятко? Квартирунюнька? У мікроскопічному коридорчику дівчат практично затиснув у глухий кут велетенський капелюх власниці.
— Ну це, звісно, помешкання для одної людини, — оголосила пані, загрожуючи очам Герміони то крисами, то пером капелюха.
— Вона шукає тільки для себе, — поспішила запевнити Асторія. Ґрінґрас скоцюрбилася, намагаючись нічого не торкнутися, і всім виглядом показувала тривогу панянки з вищого кола.
— То файно, — кивнув капелюх власниці. — А ви сама лондонська?
— Е-е-е, — питання заскочило Герміону зненацька. — Ні, а що?
— Нічого, — не кліпаючи очима сказала власниця і прозвучало це як дуже навіть чого.
Герміона буквально відчула, як закипає Асторія, однак Ґрінґрас стрималася, за що вона була їй дуже вдячна.
Слизеринка надолужила втрачене через 20 хвилин, коли вони рухалися назад до цивілізації, тобто до алеї Діаґон.
— Лондонська, — перекривила Ґрінґрас. — А то її палац з протертими диванами дуже цінний, не лондонські дупи не гідні сидіти на тих престолах!
Герміона невесело хихикнула. Вона переконалася, що ця жахлива халупа не варта тих грошей, і вже сумнівалася, чи не було її бажання пожити в магічному районі простим капризом? Можливо, їй слід зняти маґлівське житло? Там ринок оренди розвиненіший. Але ні, вона не могла так повестися з маґлами: її чаклунська суть переламає їм усю побутову техніку, а це вам не кулькові ручки. Приблизно з її восьмиріччя мама називала Герміону «королевою хаосу», бо техніка навколо неї починала іскрити, диміти й часом вибухати. І кожен приїзд з Гоґвортсу згодом був випробуванням для їхнього будинку.
Герміона засумувала за батьками — це почуття завжди находило різко, однієї миті вона могла жувати булку й тішитися сонячному дню, а вже наступної її викручувало від неможливості бути разом. Клята війна, скільки ще її вихаркувати.
У такому меланхолійному настрої вона дозволила Асторії затягнути себе в новеньку кав’ярню «Під стріхою» в будинку біля Ґрінґотса. Будинок мав усього два поверхи з мансардою, однак зсередини відкривався краєвид на всю алею Діаґон й маґлівську частину столиці — наче вони були як мінімум поверсі на десятому. На стінах пурхали намальовані ластівки і лате тут подавали теж з кавовим малюнком пташки, що чистить пір’ячко. Герміона посміхнулася цій милоті.
— Отже, — Асторія як слід умостилася в глибокому кріслі, десять разів поправила чудово вкладене волосся і перейшла до справи: — То Блек — це нестерпна мразь?
— Що? — вражено округлила очі Герміона.
— Ну… — розгубилася Асторія, — ти в такому шаленому темпі шукаєш житло. Я було на мить вирішила, що ти таки візьмеш ту облізлу конуру! От я й подумала, що це через Блека.
— Ні, це не через Блека! — палко заперечила Герміона.
— Тоді Блек не мразь, але ввічливо попросив тебе швидко пакувати валізи? — вгадувала далі Асторія.
— Ні, він не просив, — сказала Герміона. — Він загалом поводиться доволі приязно.
Блек навіть пообіцяв почитати Фіцджеральда за її порадою, буквально заборонений прийом з Герміоною, бо вона просто мріяла впарювати людям свої улюблені книги. І він зі смішною серйозністю вибирав найкращий апельсин, коли вони дорогою з кав’ярні зайшли у маґлівський супермаркет. У таких «закладах» Блек, виявляється, теж бував.
— Що ти тут робив? — не зрозуміла Герміона.
— Роздобував віскі, бо його не продають неповнолітнім просто так.
— У маґлів алкоголь теж не продають неповнолітнім.
— Але не тоді, коли з ними Крічер.
— Тобто це була крадіжка зі змовою?
Блек поглянув на неї поблажливо.
— Це була магія.
Після цього Герміоні довелося ще кілька разів уважно придивитися до нього, намагаючись осягнути, що оце елегантне створіння — злодюжка. Напевно, Смертежерство починається з маленьких кроків. Але жартувати так Герміона не стала, відчуваючи, що Блек помре на місці від шпильок на цю тему.
— Ми навіть про книжечки говорили, — навіщось бовкнула Герміона Асторії.
— Книжечки? — Ґрінґрас звузила очі.
— Так, я ж люблю книги, пам’ятаєш? — нагадала Герміона.
Асторія тицьнула в її бік трубочкою з молочного коктейлю.
— А як же наше правило номер один?
— Це яке? — насупилась Герміона.
— ННЗС, — суворо сказала Ґрінґрас.
Герміона підняла брови. Здається, вона тут щось пропустила.
— Ніколи не зустрічатися зі слизеринцями.
— А! — згадала Герміона. — Це правило ти для себе вивела. Як слизеринка. Я з ними і не зустрічалася ніколи.
— Розумію, ти неупереджена, — закивала Асторія.
— А взагалі, до чого тут це? — оговталась Герміона. Власне, з цього треба було починати.
Асторія затисла трубочку між зубами й кровожерливо всміхнулася.
— Ой, вгамуйся, Ґрінґрас! — запротестувала Герміона. — Забери цю свою посмішку.
— Добре, — проспівала Асторія, навіть і не думаючи цього робити. — Я бачила у тебе уламок дзеркала зв’язку, до речі, знаєш, що це блеківське добро?
— Так, Гаррі його дав Сіріус. А що?
— Це давня блеківська реліквія, — моторошним голосом завела Асторія. — Колись воно було велике. Потім Блеки розбили його, щоб мати багато отаких зв’язкових штучок. Кажуть, один маґл описав це дзеркало у своїй казці. Там його уламок поцілив в саме серце хлопчику і зробив його злим і холодним, таким, як усі Блеки. Маґл знав Блеків і що вони були чарівниками.
Герміона насупилася. Це було схоже на «Снігову королеву».
— Цікава історія, — простягнула вона, не дуже розуміючи, навіщо Ґрінґрас це згадала.
— Отож, — та покивала головою з повчальним виразом. — Історія про те, що у Блеків нема серця.
Герміона закотила очі.
— Ти любиш мелодраму. Я могла б порадити тобі книгу…
Асторія відсахнулася, наче чорт від ладану.
— Це зіпсує мій безтолковий образ, — надула губи вона.
Вони трохи посиділи мовчки. Асторія калатала своєю трубочкою в склянці з-під коктейлю, а Герміона задивилася на краєвид за вікном. Споночіло і маґлівський Лондон вбирався у вогні. Невдовзі треба буде вертатися на площу Ґримо. Якщо так подумати — це дивно, що Блек адекватно ставиться до неї. Вона ж маґлонароджена. Звісно, він явно змінив свої переконання, однак вона знала, що стереотипи запускають своє коріння дуже глибоко й часто важко відстежити власну зашореність. Іронічно, що в цій ситуації її бентежить не упередженість слизеринця, а її відсутність. Блек навіть стійко готував вечерю разом з нею.
Герміона мимоволі посміхнулася, згадавши, як він спритним рухом приборкав гриву волосся, зачесавши його пальцями назад, а тоді зав’язав частину у коротенький (ледве зміг вдягнути резинку) хвостик на потилиці.
— Я готовий, — оголосив він, потираючи долоні. — Що робити?
— Для початку треба вдягнути наволочку, — з серйозним виглядом відповіла Герміона.
Блек був настільки зосереджений на Місії з Готування, що не догнав жарту.
— Ага, — зрештою докумекав він. — Ну, я й так крав віскі у маґлів і був Смертежером, порушення дрес-коду вже навряд чи зробить з мене більшого лиходія. І взагалі, — він хруснув кісточками пальців, — хіба можна отак сміятися з одягу домовиків? Це якась стигматизація.
Герміона здивовано кліпнула.
— Яка лексика.
— Одне з лайливих лівацьких слів, що були під забороною у мене вдома.
Герміона поглянула на нього, намагаючись визначити, чи він серйозно. З Реґулусом цього ніколи неможливо було сказати напевне. Він узяв ножа, щоб різати апельсин, смішно затиснувши руків’я в кулаку так, що вказівний палець не допомагав керувати лезом. Як же він пережив уроки гербалогії й настоянок?
— Що, правда? — зрештою не витерпіла Герміона.
— З перебільшеннями, — всміхнувся Реґулус, а наступної миті сік бризнув йому в лице.
Герміона зрозуміла, що щось не так, коли відчула на собі дуже пильний погляд Асторії.
— Ти подивись на себе! — вигукнула Ґрінґрас. — Уся світишся.
— Я у хорошому настрої, — щоки запалали.
— Забудь все, що я казала про Блеків і відсутність серця, — розпорядилася Асторія.
— Та годі, справді, Блек… малий, — нарешті придумала переконливу відповідь Герміона.
Обличчя Асторії зробилося напруженим.
— Так він жив у 1979-му, — нагадала вона.
— Так, а потім перенісся сюди, у 2000-й, — терпляче пояснила Герміона. — І йому типу як вісімнадцять.
Асторія певний час міркувала над цим.
— А ми, значить, старі двадцятирічні шкапи?
Герміона тяжко зітхнула.
— Ні, просто ми не вчорашні школярики, — резонно зауважила вона.
— Позавчорашні, — саркастично докинула Ґрінґрас.
— Слухай…
— Добре, все, викреслюємо Блека, — замахала руками Асторія, — вибач, що по-дурному тисну на тебе незрозуміло взагалі чого.
Герміона вдячно посміхнулася. Асторія посовалася у кріслі.
— Загалом я дещо хотіла сказати… — і вона зробила паузу.
Здавалося, Асторія не може наважитися. Герміона вичікувально дивилася на неї. Зрештою Ґрінґрас сіла ще рівніше.
— А давай зачаклуємо шматочки паперу, щоб переписуватися раптом що? — фальшиво бадьорим голосом запропонувала вона.
У Герміони виникло відчуття, що Асторія хотіла сказати щось інше. Але допитуватися вона не стала, бо боялась наразитися на нові підколки щодо Блека. Це настільки надумані жарти, що аж несмішно.